7.4. Основні тенденції сучасних релігійних традицій Китаю

Війни китайських держав VI—III ст. до н.е. завершилися утво­ренням централізованої імперії династії Цінь (221—207 р. до н.е.). Потім існувала династія Хань (206 р. до н.е. — 220 р. н.е.).

Перехід Китаю від рабовласництва до феодальних порядків різ­ними авторами датується часом від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Ма­буть, найбільш вірогідним є віднесення цього процесу до часу па­діння династії Хань. Після понад трьохсот років виснажливих воєн установлюється царювання династії Суй (581—618), потім Тан (618—907). Сун (960—1279). У ХІП—XIV ст. панували монгольсь­ка династія Юань. Китайська династія Мінь царювала з 1368 до 1644 р. З 1644 до 1912 р. царювала маньчжурська династія Цін. За ці часи Китай пройшов історію переходу від рабовласницької дер­жави до феодальної і потрапив під іноземне панування як колоніа­льна держава. З 1912 р. розпочалися революційні перетворення, які охопили майже все століття. Весь час до 1912 р. конфуціанство бу­ло офіційною ідеологією всіх імператорських династій, але не втрачали свого впливу даосизм та буддизм.

Загалом релігійний процес у Китаї був консервативним. Він по­ступово став на курс зростання тенденції до релігійного синкрети­зму. Але процес релігійної творчості не припинявся. Він і не міг припинитися, оскільки релігія — живий організм у суспільстві. Су­спільний розвиток неминуче веде до релігієтворення. Причому ви­східною базою завжди є релігійні досягнення народу. Так було і в Китаї. Це виявилося у виникненні другорядних релігійних сект.

Уже з II ст. н.е. в середньовічному Китаї виникають сектантські рухи. Такі секти даосистського напряму, як створена Чжан-Цзюе організація Тайпіпдао («Шлях великої рівності»), що були детона­тором повстання «Жовтих пов'язок» у 134 р., Чженідао («Шлях іс-тиного Єдиного»), Удоумідао («Шлях п'яти доу риса») та ін. Вони зберегли свій вплив до середини XX ст., а на Тайвані й до нашого часу.

У 402 р. Гуей Юань створив релігійне Братство Ляньше («Това­риство Лотоса»), яке піддавало народному трактуванню буддійське вчення, демократизувало його. У кінці XV ст. відзначилася секта Лоцзяо («Вчення Ло») створена освіченим мирянином Ло Ціном (1443—1527), що вимагала від віруючих релігійного вдосконален­ня, виходячи з того, що рай, Небо та інше трансцендентне містяться в свідомості самої людини.

Пізніше, в XVI ст., впливовим був виступ філософа, державного діяча Ван Янміна (1472—1529), який теж акцентував на можливос­ті досягнення мудрості окремою особою шляхом власних інтелек­туальних зусиль, а також вважав, що свою долю людина повинна створювати сама, а не тільки Небо. На основі вчення Ван Янміна утворилось чимало різних шкіл релігійно-філософського плану.

Створення в Китаї централізованої імперії, яку очолювали кіль­ка імператорських династій, наклало відбиток на процес історичної еволюції в країні, еволюції, яка розтягнулася на період від III ст. до н.е. до XX ст. н.е. Повільна економічна і політична еволюція час від часу переривалася гострими соціальними кризами, народними революційними рухами, династійними потрясіннями. Водночас проходила еволюція культури і досягнення цивілізаційної зрілості.

За свою трьохтисячолітню історію Китай зробив вагомий вне­сок у науку і техніку, пізнання людини і суспільства. Деякі видатні винаходи та відкриття в Китаї зроблені на декілька століть раніше, ніж у Європі. Велике піднесення переживали в свій час література і мистецтво, філософія, логіка і психологія. Але релігійний розвиток у Китаї не пішов традиційним для світової спільноти шляхом, шля­хом створення монотеїстичної релігії. Він пішов шляхом релігійно­го синкретизму, тривалого мирного співіснування трьох основних релігій: конфуціанства, даосизму і буддизму з набранням етичних відтінків і досягнення віроповчальних та культових компромісів

Релігійний синкретизм неминуче прийшов і в китайське релі­гійне життя. Конфуціанство, даосизм і буддизм не могли не впли­вати один на одного. На вищому рівні серед ідеологів цих релігій ще зберігалася певна спеціалізація релігійних пошуків: конфуціанці мудрували, буддисти розмірковували над сутрами і вдавалися до тонкощів медитацій, даосисти винаходили обереги й еліксири віч­ного життя. Що ж до релігійних низів, то тут синкретизм був зага­льним явищем. За потреби китаєць звертався до будь-якого бога чи до всіх разом. В його уявленні всі боги були рівними, віротерпи­мість була головним принципом ставлення до них.

Але однак при всьому цьому провідне становище в китайському релігійному житі мало конфуціанство.

Конфуціанський культ предків був доповнений буддійським і даосистським вченням про рай та пекло. Буддизм і даосизм знай­шли точки зіткнення у визнанні цінностей аскетизму, пустельницт­ва та монастирського життя.

З кожного культу китаєць брав собі те, що відповідало його іде­ологічним запитам, його релігійним потребам.

Відбулось поступове взаємопроникнення пантеонів трьох релі­гій. Одні й ті самі божества були об'єктом їхнього поклоніння, або відбувався процес ідентифікації різнойменних богів зі схожими функціями. Спільним для всіх трьох релігій було поважання імпе­раторського культу.

Так поступово утвердилась релігія, яка об'єднала три релігійні вчення — сань-цзяо.

Імператорська влада, зі свого боку, надавала підтримку цим ре­лігіям, накладала свій відбиток на релігійні культи.

Формалізовані відносини між владою і підданими виявлялися у відносинах віруючого і бога, до якого він звертався. Приносячи же­ртву, віруючий подавав богові листа, в якому повідомляв, що він йому підносить (фактично і символічно, листі), і що він просить чи просто вимагає від нього. Цей лист спалювався разом із жертвою і, таким чином, доходив до божества. При похованні в труну покій­ника вкладали опис предметів, які мали супроводити його на тому світі. Культовий обряд набирав, таким чином, звичну для віруючо­го офіційну форму.

Взагалі в розвитку релігійних культів у країні явно відчувалася тенденція до символізму, і держава цьому сприяла.

Втручалася державна влада в культові справи і безпосередньо. Так, опозиційні до офіційних релігій культи оголошувалися непри­стойними, вони підлягали виправленню, чи навіть забороні. Посту­пово було усунено криваві жертвопринесення, екстатичні з ухилом до підсиленої сексуальності обряди зносин віруючих із божествами.

В імператорському Китаї склалася практика впровадження офі­ційних культів з урахуванням вчень трьох основних релігій. Ці культи йшли шляхом раціонального підправлення традиційних культів із наголосом на обслуговуванні нагальних політичних по­треб. Цінська, а за нею певний час і Ушанська династії встановила особливе поклоніння і жертвопринесення п'яти божествам ді, на­повнюючи містичним змістом розуміння цих ді як п'яти царів ста­родавності, п'яти кольорів, чотирьох сторін світу та їх центру, п'яти фаз світового кругообігу. Ханьський імператор-диктатор Уді встановив поклоніння божеству землі Хоуту, яке здійснювалося на п'яти вівтарях на острові серед озера, що символізувало центр все­світньої (за китайським розумінням) Піднебесної імперії.

Особливої пишноти і складності набирали імператорські куль­ти, які мали характер вшанування не тільки родинних предків, а й предків політичних. Офіційна ідеологія тут втручалася в релігію. Релігія відверто використовувалася для виправдання і обґрунту­вання певних політичних претензій. З боку релігійних діячів та іде­ологів не було жодного заперечення, а навпаки, сам зміст мораль­ної позиції усіх трьох основних релігій зумовлював активну підтримку духовенством цих вимог імперської влади до релігії.

Сучасний Китай є багатонаціональною країною, в ній проживає 56 етнічних груп, з яких власне китайці становлять переважну бі­льшість (близько 93 % населення). Звідси і надзвичайна релігійна строкатість. Більшість ханьців сповідують даосизм (сюди офіційна китайська ідеологія включає і конфуціанство), народності хуей, уй­гури, казахи, киргизи, татари узбеки, таджики, дунсяни, салари і баоань — іслам; тибетці, монголи, тай і юнгури — ламаїзм і буд­дизм; мяо і яо — християнство; орочі, евенки і даури — шаманство.

Складні політичні обставини розвитку демократичного Китаю постійно змінюють умови релігійного життя. Під час «культурної революції» (1965—1969) посилилися релігійні гоніння, особливо на буддизм. Тоді було ліквідовано всі буддійські організації, монасти­рі, сплюндровано зруйновані монастирі, знищувалися унікальні скульптури і дорогоцінні манускрипти, старовинні і сучасні книги, ченці піддавалися «перевихованню працею» буддійських діячів.