Розділ 7 РЕЛІГІЙНІ ТРАДИЦІЇ КИТАЮ ТА ЯПОНІЇ 7.1. Витоки традиційної китайської космології

Перші прояви цивілізації в Китаї зазвичай відносять до XIV ст. до н.е. Це початок епохи Шан (Інь). Тоді існувала держава Інь в се­редній течії р. Хуанхе. Державу очолював спадковий монарх Ван, вже було майнове розшарування, зачатки рабовласництва, але збе­реглися залишки первіснообщинних відносин. Тоді з'явився місяч­ний календар. Первісна релігія як культ природи і культ предків почала трансформуватися в системну релігію.

Кожна община мала своє божество, а саме — фанді, яке було покровителем і предком общини, воно підтримувало родючість зе­млі і плодючість худоби. Місцеві божества очолював верховний бог Шанді. Своїм богам і предкам шанці приносили жертви, в тому числі й людські: чоловіками з полонених (жінок залишали живими як робочу силу). Людські жертвопринесення бували масовими. В епоху Шань виникає уявлення про Небо як верховну істоту, воло­даря всього існуючого.

В XI ст. до н.е. державу Інь завоював народ чжоу.

Епоха Чжоу тривала з XI ст. до н.е. Тут уже з'явилося боргове рабство, але основу суспільного рабства створювали вільні общин­ники, що одержували землі від Вана. Держава складалася з окремих царств, які поступово набирали незалежності і воювали між собою. До кінця епохи утвердилась приватна власність на землю. Значно поліпшилася технологія оброблення землі, утвердилось ремісницт­во, розквітала торгівля. У цей час виробляється специфічна старо­давня релігія.

У чжоусців була богиня Праматір із роду Барана — Цзянь Юань, потім її місце посів Правитель-Просо («Володар-Зерно»).

Коли ж унаслідок завоювання держави Інь та ряду сусідніх пле­мен сформувалася держава Чжоу, виник і культовий міжплемінний союз, у якому поклонялися спільному богові Гуню.

Згодом у межах нижньої і середньої течії Хуанхе виростає ще більш впливова держава з тією ж назвою Чжоу.

У ній з'явився культ «Верховенство божества» — Неба, а чжоу-ський став «Сином Неба» — Тянь-цзи.

У VIII ст. до н.е. центр держави Чжоу переміщується на схід. Східне Чжоу — це період існування ряду роздроблених самостій­них держав, їх було близько двохсот. З десяток їх найбільш знач­них, в тому числі і Східне Чжоу, утворили ядро держави, яку істо­рична традиція вважала «центральними царствами» Всесвіту (Піднебесний Всесвіт — Чжун го).

Серед великої кількості царства Чжун го Східне Чжоу відігра­вало роль культового центру, а чжоуські вани стали номінальними правителями. Релігія в цей період залишилася культом природи і культом предків, особливо царських.

З V ст. до н.е. і до III ст. до н.е. триває період «царств, що ве­дуть боротьбу». Царства Ці, Чу, Цінь, Цзінь, Хань, Сунь, У, Юе, Лу та інші змагаються за панування одне над іншим.

Саме в цей час і з'являються основні філософські й релігійні школи Китаю, і перша з них — конфуціанство.

Але перед викладом історії і суті конфуціанства коротко роз­глянемо зміст і форми релігії Стародавнього Китаю.

Із розрізнених релігійних ідей в епоху Чжоу склалася до певної міри систематизована релігія. У кінці XIX ст. їй було дано назву стародавня державна релігія, чи синізм.

Стародавня китайська релігія. Як і в усякій релігії, у стародав­ній китайській релігії знаходимо, насамперед, анімістичні уявлен­ня, пов'язані з уособленням природних і соціальних сил. Вони ви­явилися в обожнюванні неба, різних духів і душ предків.

Небо (Тіан, Тян, Ті) — головне китайське божество. Це не дух неба, не якась сила, а саме живе небо, яке над нами, воно все ба­чить, усе знає, усе йому належить, воно всім керує. Воно є Верхов­ним Правителем, обожненим матеріальним предметом, а не вищою істотою.

Жодних поглядів стародавні китайці в розуміння свого божест­ва неба не вкладали. Це суто поклоніння силам природи.

Небо не дає одкровення, чудес, божественного втручання в дії природи і людини. Але є доля, мінг, у кожного вона своя і стає ві­домою, лише коли здійснюється. Небо може висловити своє став­лення до природи, до людей через погоду, природні явища, воно може заявити про втрату гармонії між ними і землею. Тоді справа імператора — принести жертву, відрегулювати відносини. Якщо небо гнівається на імператора, тоді його треба замінити.

Старокитайське уявлення про духів (Шань) — це вже анімізм. Духів велика кількість, вони пов'язані з предметами природи, ко­жен із них має свого Духа. Існують вони спільно як якась корпора­ція, до них і треба звертатися не поодинці, а до всіх разом. Оскіль­ки вони уособлюють конкретні речі (гори, річки, лани, небесні світила, явища природи тощо), то їх існування територіально об­межене. Культ щодо них здійснює вже не імператор, а місцевий правитель.

Духи існують під Небом, підвладні йому, але не представляють його. Всі вони добрі, злих духів немає. Зло йде не від злих духів, а від відсутності доброї волі добрих духів.

Культ духів обслуговувався запозиченим із первісної релігії шаманізмом. Шамани були фахівцями у стосунках з духами, вони знали, коли, де і як здійснювати їм жертвопринесення, як їх запро­сити для допомоги і як відвернути зло. Існування і авторитет духів підтримувалися тим, що шамани знали народну медицину, фізіоло­гію і психологію клієнтів.

Культ предків був найбільш укорінений. Стародавні китайці ві­рили в існування душі людини після її смерті. Це не була віра в особисте безсмертя — це була ідея продовження роду як вічної цінності.

Китайське уявлення про потойбічний світ зберігало риси перві­сних уявлень про це. Потойбічний світ був природним продовжен­ням земного життя. Покійник не вмирав остаточно. Він потребував їжі і догляду відповідно до того статусу, який він посідав за земно­го життя. Про нього треба було піклуватись, як про живого, замі­нюючи реальні речі і форми піклування відповідними символічни­ми. Цьому і мав служити культ предків. Тому й немає в стародавньокитайському анімізмі ідеї потойбічної відплати, ідеї пекла і раю. Китаєць боїться не майбутньої кари, а осудливої думки духів предків, перед якими він несе відповідальність. Від предків залежить його теперішня доля, реальне життя. І до цього не можна бути байдужим.

Ось тому в кожному будинку влаштовувалася своя капличка чи молільня з дощечками, на яких були написані імена предків. Коли збирається родина, то присутні й духи предків. Тоді духам предків приносять жертву пряму чи символічну. Члени родини споживають їжу, а духи предків — жертву. На честь предків проголошують промови, в заклинаннях висловлюють свої прохання чи вдячність за допомогу тощо. Такий культ має тільки родинний характер, його здійснюють тільки чоловік і дружина. Тому шлюб — це релігійний акт, він відкриває можливість поклоніння предкам.

Вшановує своїх предків і імператор. Це пошанування вже має не тільки родинний, а й суспільний характер. Імператор прино­сить жертви своїм предкам і всім попередникам на престолі. А вони допомагають не лише йому одному і його родині, а всій державі загалом, всьому народові. Звідси їх значущість, масшта­би, публічність.

У Стародавньому Китаї виникли культові традиції. Жертви приносилися Небу, духам і предкам із різних приводів, навіть у разі зміни погоди. Ці жертви робилися не заради відкупу, а із вдячності і відданості. У китайських обрядах немає нічого аскетичного. Об­ряди часто супроводяться музикою. Жертвами є тварини, рослини, предмети вжитку — це залежить від причини принесення жертв, від того, чого просять. Жертви приносить сам прохач, глава роди­ни, жодних спеціалістів із жертвоприношень немає. Але все пови­нно відповідати ритуалу, нічого не може бути знехтуване чи спро­щене. В очах китайця жертва — це вся сума відношень із надприродним, і нехтувати тут нічим не можна.

Стародавня китайська релігія була знаменна розквітом тради­ційної магії: маги, провісники, ворожбити, знавці рецептів чудо­дійних еліксирів, фахівці з добра і зла, любові і ненависті, життя і смерті мали необмежений простір для своєї діяльності. Особливого розмаху набрала магія досягнення безсмертя. Пошуки еліксиру без­смертя заохочувалися майже всіма імператорами всіх династій. Чому б не зробити безмежним чудове імператорське життя, в якому для Сина Неба не було ніколи, ніде, ні в чому відмови? Недосягне-ність цієї мрії очевидна. Але ці пошуки стимулювали створення знаменних для давньокитайської медицини фармацевтичних від­криттів.

Отже, стародавньокитайська релігія, яка безпосередньо народи­лася з первісної релігії їхніх предків, йшла звичайним для всіх релі­гій шляхом: перетворення первісного уособлення природи і суспі­льства в політеїзм, об'єднання елементарних фетишистських і магічних прийомів і дій у релігійний культ. Твердження про те, що стародавні китайці вже вклонялися Шань-ді першому государеві, найвидатнішому з усіх духів, та ще й з натяком на те, що стародав­ні китайці під Шань-ді розуміли Єдиного Бога, навряд чи можна вважати обґрунтованим.