6.2. Основні положення Вед

Веди — священні книги давньоіндійських релігій. Початок ство­рення найдавніших книг індуїзму Вед припадає на II тис. до н.е. Послідовники індуїзму стверджують, що вони не є людським тво­рінням, а були почуті мудрецями від всевідаючого Брахмана як священне знання. Тривалий час вони передавалися усно і тільки в І тис. були записані мовою санскрит. Вважається, що Веди існують у їх вічній досконалій формі. Насправді ж, із плином часу вони за­знали багатьох змін.

Веди є складним, багатогранним літературним масивом, який утворюють чотири групи текстів, створених у різні історичні пері­оди: Самхити («Зібране»), Брахмани («Пояснення Брахмана»), Арах'яни («Лісова книга»), Упанішади.

Самхити складаються з чотирьох книг: Рігведи («Веда наспі­вів» — зібрання пісень, які славлять богів і звернених до них мо­литв), Яджурведи («Веда жертвоприношень» — збірник жертовних формул і заклинань, молитв і правил здійснення жертвоприно­шень), Самаведи («Веда наспівів» — збірка співів, призначених для ритуальних цілей), Атхарваведи («Веда заклинань» — збірник ма­гічних заклинань проти злих духів). Спільна ознака їх — славо­слів'я мудрим, могутнім, милостивим божествам, звертання до них молитов, прохань, жертвоприношень.

Найдавнішою серед цих книг є Рігведа, з якої й починається да­вньоіндійська літературна традиція. Зафіксовані в ній міфи і сюже­ти живили не тільки давньоіндійський епос, а й класичну індійську літературу. Брахмани — це книги, написані брахманами для брах­манів. Вони містять коментарі до Самхитів, метою яких є зміцнен­ня ролі та авторитету жерців, обґрунтування кастового поділу сус­пільства.

Араньяки й Упанішади — збірки правил для пустельників, ста­рців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є своєрідним завершен­ням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, поданих у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних муд­реців. Вони засвідчили рівень духовного розвитку тогочасного ін­дійського суспільства, особливості богословських та філософських поглядів. З певною умовністю Упанішади складають шість систем: Веданта, Міманса, Санкх'я, Вайшешика, Йога і Ньяя.

Один із провідних мотивів Упанішад — це походження, розви­ток і перспективи людства. У них ідеться й про те, чому людина іс­нує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричинює це: час, при­рода, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом).

Веданта («Кінець Вед») і Міманса є суто богословськими тво­рами, які розглядають співвідношення людської душі Атмана зі світовою душею Брахмою. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід застережно прийняти все написане у Ведах і скурпульозно виконувати всі ритуали. У цьому мета і сенс життя. Веданта і Міманса оригінально вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього потрібно спочатку пізнати Атмана. Атман — це люд­ське «Я». Отже, пізнання світу має починатися із самопізнання, са­мовдосконалення. Самопізнання — це вища форма знання, джерело щастя.

Санкх'я стверджує, що Брахма не розсіяна в природі, а природа існує незалежно від духу. Це засвідчує наявність матеріалістичної тенденції в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії. Йога і Ньяя містять думки щодо практичних проблем самовдосконалення за допомогою релігійних і філософсь­ких принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досягнення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка піс­ля цього може досягти злиття з Атманом. Ньяя вдається до мірку­вань щодо логічних засобів самовдосконалення, розвитку аналітич­ного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й духовне, в тому числі й Атман. За допомогою логі­чних побудов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнен­ня мокші (спасіння).

Ведична література дає змогу простежити, як поступово увага народів давньої Індії переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вона мала великий вплив на розви­ток індуїстських релігійно-філософських шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії — брахманізм та індуїзм.

Головні особливості ведичної релігії. Ведична релігія містить яскраво виражені патріархальні риси, струнку ієрархію богів, на­півбогів, які уособлюють сили та явища природи. Головними її особливостями є обожнення сил природи, анімізм, первісна магія. За своїм характером вона була обрядовою: стрижневим моментом у ній було жертвопринесення богам. Велику роль відігравали співи, гімни, молитви, магічні заклинання. Святилищ, храмів, зображення богів у ній не було. Жертвопринесення відбувалися під відкритим небом на спеціально побудованих вівтарях. Посередниками між людьми вважали жерців-брахманів, які володіли священними знан­нями.

Головними богами ведичної релігії вважались бог неба — Ва-рун, богиня матері-землі — Притхіва, боги сонця — Сур'я, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан, бог місяця — Сому, бог бурі — Рундру, бог-громовержень — Індра, бог вогню — Агні та ін. Матір'ю богів ва­жалася богиня — Адита. За тодішніми уявленнями, боги перебува­ли у стані постійної війни зі злими демонами-асурами. І боги, і де­мони уособлювали відповідні сили природи. Найпопулярнішим бо­гом ведійського пантеону є Індра, якому з 1028 гімнів Рігведи присвячено 250. Його уявляли наділеним найбільшою силою, уні­версальним володарем світу, а його підтримку — запорукою пере­моги в бою.

Важлива роль в обрядових дійствах відводилася богу вогню Аг-ні, якого вважали посередником між небом і землею, який передає жертвопринесення богам. З часом боги стали уособлювати не тіль­ки природні, а й суспільні сили. Наприклад, Індра почав уявлятись як цар богів і бог війни, Варун — як охоронець порядку.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами і магічними формулами, які виражали конкретні прохання людей.

У пізньоведійській релігії з'являється практика аскези.

Аскеза (від грец. — вправа, подвиг) — це світоглядна концеп­ція, спосіб життя, який передбачає відмову від життєвих благ і на­солод.

В пантеоні богів з'являються Кала (час), Кама (любов, сексуа­льна практика), а найавторитетнішим серед усіх божеств стає Бра­хман.

Як цілісна система ведична релігія вже не існує, але її головні положення є серцевиною майже всіх релігій та релігійно-філософських вчень Індії.

Пізньоведичну релігію називають брахманізмом.

Брахманізм — це давньоіндійська релігія, що сформувалась у процесі взаємодії ведійської релігії з місцевими культами, намага­ючись пристосувати ведійську духовну традицію до особливостей формування в давньоіндійському суспільстві ранньофеодальних відносин.

Назва її походить від назви збірника ведичних релігійних текс­тів Брахман (друга книга), написаних у VII—VI ст. до н.е. Вони бу­ли призначені інтерпретувати відповідні веди, а за змістом то були міфи, перекази про історію та культуру індійської давнини, вірона-вчальні та ритуальні настанови, а також обґрунтування важливої ролі жерців цієї релігії брахманів.

Пізніше (VII—VI ст.) під їхнім впливом виникла філософська література Стародавньої Індії — Упанішади, що означає сидіти бі­ля вчителя, слухати його одкровення, вивчати таємну суть тексту. У них ішлося про облаштування світу, взаємозв'язки людини і Все­світу, життя і смерть, розмежування в людині духовного і тілесно­го, про переселення душ і перевтілення, про карму.

Виникнення брахманізму було зумовлене формуванням у І тис. до н.е. ранньофеодальних відносин, яке супроводилося розшару­ванням його на чотири стани, варпи (пізніше їх стали називати кас­тами). Кастова структура суспільства була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірнику «Закони Ману».

Отже, в період становлення рабовласницького суспільства його соціальну структуру становили чотири касти (варни):

брахмани — жерці, які тлумачили Веди, здійснювали жертво­принесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою;

кшатрії — військово-племінна адміністрація. її представники обіймали державні посади, були воїнами, володіли землями;

вайшії — вільні члени общин, які займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, торгівлею;

шудри — неповноправні, залежні й підлеглі особи, раби. Сю­ди належали особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі ре­місники, селяни, слуги, дрібні службовці. Вони були обмежені со­ціально, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.

Зафіксований в «Законах Ману» міф так пояснює виникнення варн: Брахма для збереження Всесвіту створив з частин свого тіла людей: з уст брахманів, щоб вивчали Веди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук кша-тріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вивчали Веди; із стегон вайшіїв, щоб пасли худобу, розда­вали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, займалися ген­длярством, лихварством і землеробством; з ніг шудрів, які повинні покірно служити всім іншим варнам. Дотримання кожним свого за­кону забезпечує шлях на небо й у вічність, порушення — до заги­белі від змішання варн.

Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного ві­ку (брахмани — семи років, кшатрії — десяти, вайшії — одинадця­ти) відбували ритуал посвячення у свою варну й отримували шнур, який клали на ліве плече і пропускали під правою рукою. Ця цере­монія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим народженням, а членів варн — двічі народженими.