5.14. Релігія давніх кельтів

Кельтами називають племена, що жили у другій половині І тис. до н.е. в басейнах річок Сена, Рейн, Луара, верхів'ї Дунаю. Пізніше вони заселяли більшу частину Північної та Західної Європи, Бри­танські острови, території сучасних Іспанії, Франції, Британії, Пів­нічної Італії, Південної Німеччини, Чехії, часткою Румунії, Угор­щини. В середині І тис. н.е. кельти були підкорені Римською імперією. Римляни називали їх галлами. Сліди кельтської культури були знайдені в Закарпатті.

Історія та цивілізація, духовна сфера, міфологія та релігія давніх кельтів мало досліджені. Відсутній опис пантеону кельтських богів, сакральних (священних, наділених божою благодаттю) обрядів. А наявні описи найдавніших вірувань, міфів і обрядів кельтів є більш­менш правдоподібною реконструкцією, ґрунтованою на свідченнях римських і грецьких хроніків, традиціях ірландської культури, ар­хеологічних матеріалах.

Наприкінці VI ст. до н.е., коли кельти з'явилися на європейській арені, процес формування їх релігії вже завершувався. Деякі її складові елементи, коріння яких сягає епохи неоліту, зберігалися дуже довго, їх сліди проглядалися навіть у середньовічному хрис­тиянстві. Це тотемізм, культ мертвих і предків, Великої Богині Ма-тері-Землі, вогню, солярні (сонячні) культи.

Релігія давніх кельтів була політеїстичною. Більшість богів вважалися заступниками конкретних племен. Були й такі божества, що вважалися спільними для кельтських племен Галлії та Британії: Белінос (Беліс, Білий), Камулос (Кумалл), Огміос (Огміан, Отам), Есус (Есар) та ін. Це було наслідком розвинутих, як на той час, міжплемінних відносин. Назви та різні атрибути богів свідчать про їх тотемічне походження. Одні з них стосуються мисливського культу, де є галльські боги Моккус (вепр), Цернунн (бог з оленячи­ми рогами), Оса Агайо (ведмідь). Часто елементом зображення різ­них божеств була рогата змія. В Ірландії, наприклад, поклонялися риб'ячому богові. Інші божества пов'язані з домашніми тваринами і, мабуть, вважалися заступниками скотарства: богиня Епона по-кровительствувала коням, Дамона — рогатій худобі, бог Таврос — бикам.

Значну роль у кельтському пантеоні відігравала богиня Епона, яку зображали верхи на коні. її ототожнювали з богинею Рхіаннон (Великою Царицею, Великою Матір'ю), пов'язаною з малоазіатсь­кою Кібелою — джерелом життя на землі, прародителькою всього, що дарує блага, заступницею світу мертвих. її культ зберігався до IX ст.

Інші божества пов'язані з явищами природи: Левцитіос — бог блискавки; Тараніс — громовик (його римляни ототожнювали з Юпітером); Есус — бог лісової рослинності. Багато було божеств рік і джерел. Мали свого покровителя мудрість і красномовство — бога Огніса, перед тим, очевидно, заступника хлібного поля. Анти­чні письменники уподібнювали його Гераклу.

Войовничий побут кельтських племен породив божества війни або наділяв мілітарними рисами давніх богів. Кельти вірили і в ду­хів, фей, ельфів, чудовиськ, обожнювали дерева, джерела, камені.

Обряди ініціації (посвячення) мали пройти всі юнаки, які збира­лися стати воїнами. Важливу роль при цьому відігравали «очищен­ня від гріхів» і купання, які означали «воскресіння для нового жит­тя». Це підтверджують описані в середньовічних поемах сцени ритуального омивання. Купання було нерозривно пов'язане з «ви­пробуванням вогнем». На одній із зовнішніх стінок казана з Гунде-струна (II ст. до н.е.) зображено сцену купання в казані, до якого шеренгою прямують під звуки труб озброєні списами та щитами юнаки. Над ними на конях у шоломах і зі списами, щойно посвяче­ні у воїни. Купання в казані було важливим елементом обряду по­свячення. Воно відбувалося публічно для юнаків усіх кланів, що належали до племені. Проходили його тільки тоді, коли здобували перший трофей — голову ворога, що свідчило про готовність до військової справи. Трофеєм могла бути голова кельта з іншого (во­рожого) клану. Під час ініціації здобуту голову ворога препарува­ли, щоб помістити її в спеціальний ящик, установлений у будинку або святилищі.

Культ голови або черепа відігравав значну роль у кельтських віруваннях. «Спляча голова» або маска мертвого із заплющеними очима, напіввідкритими вустами і застиглою посмішкою пошире­на в кельтській іконографії. Такі маски виявлено на мечах і при­красах. Із культом черепів у кельтів пов'язаний і обрядовий кані­балізм (людожерство), який має певний зв'язок з ритуалом, присвяченим Великій Богині, про що свідчить інший мотив на ка­зані з Гундеструна. Поруч із жіночим божеством там зображено лева, що пожирає людину. Лев і був атрибутом Великої Богині, Великої Матері. Не так давно у Франції знайдено труну, в якій були золота діадема, прикрашена лапами лева і фігурками коней, а також великий бронзовий казан з ручками, прикрашеними фігу­рками левів. Ця труна (кінця IV або початку III ст. до н.е.), очеви­дно, містила останки жриці культу Великої Богині, а казан міг служити для обрядового купання. Він був важливим елементом обряду шлюбу кельтів (майбутні дружини присягали саме перед казаном). Оскільки він вважався атрибутом різних богів, перед ним приносили й інші присяги.

На честь богів, які персоніфікували сили природи, у певні пори року відбувалися пишні обряди. Найважливішим релігійним святом був Самаїн («кінець року»), який припадав на 31 грудня. В цей день гасили священний вогонь на вівтарях і запалювали новий, символі­зуючи настання нового року. Свято пов'язувало воєдино різні куль­ти, літургійні дії та магічні обряди. Тоді здійснювали й криваві жертвопринесення, в тому числі й людські, щоб заручитися під­тримкою богів у майбутніх ризикованих справах. Передбачало во­но й оргіїстичні обряди, пов'язані з культом родючості. Під час Самаїна цар проходив через ритуал символічної смерті, щоб відро­дитися наступного дня, а його будинок підпалювали. Вважалося, що померлі, а також духи, демони повертаються у світ живих на цю ніч, а будь-який земний авторитет нічого тоді не означав.

Середину зимового сезону відкривало свято Імболк, яке відзна­чали напередодні 1 лютого. Воно пов'язане з початком доїння овець, обрядом очищення за допомогою вогню і води. До великих свят відносили й відкриття літнього сезону напередодні 1 травня — Белтаїн, яке пізніше ототожнювали із сонячним богом Аполлоном у греко-римській міфології. Цього дня також гасили старі й розпа­лювали нові вогнища, в які друїди (жерці) кидали поліна дев'яти видів дерев. Істотну роль відігравав при цьому вогонь, який симво­лізував літнє сонце.

Наприкінці літнього сезону (напередодні 1 серпня) святкували день бога Лугу. Це свято відбувалося в Ірландії і мало безліч міфі­чних аспектів, значення яких недостатньо з'ясовані. Його називали також Брон Трогаїн («гнів Трогаїна»).

Усі ці свята певною мірою були пов'язані з культом предків; їх здійснювали на кладовищах племен, на курганах, біля каменів, які вважали пристановищем душ мертвих героїв. Культ предків, особ­ливо видатних (царів, вождів), зберігся до епохи християнства.

Під час щорічних релігійних свят відбувалися також поховання, що символізували завершення життєвого циклу. Перше поховання здійснювали одразу після смерті, воно було тимчасовим, оскільки вважалося, що душа ще не відділилася від тіла й оселилася на тери­торії племені, очікуючи наступного поховання колективного для всіх померлих членів клану, племені. Після другого поховання ду­ша розпочинала свою подорож у країну Діє, яку в ранньосередньо­вічних джерелах називали Маг Мелл, або «країна молодості й на­солод», або Аваллон. Кельти вірили в безсмертя душі та реінкарнацію (переселення душ).

Герої, царі, загиблі в битвах, тобто увічнені в народній пам'яті, належали до обраних. їх після смерті чекали всі насолоди земного буття, а їхні могили наповнювали всім необхідним для посмертно­го життя і позначали земляними горбами або каменями, вони були центральним місцем усіх племінних свят. Прості смертні в країні Маг Мелл були натовпом. Кельти вважали священною владу пра­вителя, бо вона походить і чиниться з волі богів. Вибори короля обставлялися з особливою пишнотою. Обов'язковими при цьому були принесення в жертву коня і свято бика. Цікавим був ритуал вибору кандидатури майбутнього короля: на неї вказувала людина, яка, з'ївши м'яса і крові ритуального бика, побачила її уві сні. На­род вважав, що від короля залежить його доля, тому деякі види дія­льності (розводити свиней, орати землю, брати участь у битвах) йому заборонялися.

Після римського завоювання кельтських районів Іспанії та Пів­нічної Італії, Галлії кельтські вірування, обряди та міфи були під­дані значному впливу релігійного комплексу Римської імперії. Ме­нше це торкнулося придунайських провінцій і Британії, майже не торкнулося Шотландії та Ірландії (з II ст. вона була опорою дав-ньокельтських вірувань і обрядів).

Романізація кельтських культів спричинена не лише впливом релігії Римської імперії, а й проникненням містичних вірувань Ближнього Сходу в Рим і швидким їх поширенням у римських про­вінціях. Симбіоз римських і кельтських божеств утворився без осо­бливого опору. Самі римляни знаходили в богах кельтів багато рис і атрибутів, властивих богам римського пантеону, і вже Цезар у своєму описі війни з галлами називає їх божества римськими іме­нами. У цьому простежувалася закономірність, згідно з якою полі­теїстичні релігії легко сприймають чужих богів. Тим більше, що спільні індоєвропейські засади, особливо італо-кельтська спорідне­ність, зумовили подібність божеств цього пантеону.

Але римляни нещадно знищували кельтських жерців (друїдів) як охоронців народних традицій та організаторів можливих бунтів. Як і в інших народів, кельтські жерці мали неабиякий авторитет і владні можливості, а їх суд мав незаперечне визнання. Тих, що не підкорялися йому, відлучали від участі у жертвопринесеннях, а це було найтяжчою карою. Друїди складали гороскопи, беручи за ос­нову залежність долі людини від рослин. їх вважали знавцями не­бесних світил, таємниць природи і Всесвіту.

Своїм авторитетом вони певною мірою затінювали державну владу. Тому в Галлії та інших місцях проживання кельтів культ римського імператора оберігали більш ревно, ніж у столиці метро­полії: він символізував зв'язок провінцій із Римом.

Кельтські божества сповнені протиріч, вони не мали, як римсь­кі, однозначно окреслених характеристик і сфер свого відання: бу­ли одночасно божествами життя і смерті, фізичної сили і поетично­го красномовства тощо. Особливою популярністю в Галлії користувався Меркурій, але його неможливо ототожнити з якимось одним кельтським богом. Галлоримським Юпітером став бог Тара-ніс; численними були в сакральному мистецтві зображення бога війни Марса, хоча невідомо, яке кельтське божество в ньому втіле­но. Найпопулярнішою серед кельтів римською богинею була Діана (Діана-Місяць). Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниці рукоділля і мистецтва.

Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипетської Ісіди і малоазійської Кібели з їх міс­теріями. Більшість із них стосувалися природи, вмирання і відро­дження її сил, смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці містерії були близькими друїдам, узгоджувалися з давньокельтсь­кою літургією. Після їх витіснення з духовного життя Галлії у друїдів не залишилося сил, які зберігали б високий моральний рі­вень народу, спонукали дотримуватися доброчесності та заклика­ли до мужності.

Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони «добрим» вважали правий бік, «злим» — лівий. Цієї схеми дотримувалися при органі­зації сакрального простору і під час культових обрядів та містич­них дій. Величезного значення надавали вони певним територіаль­ним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, він був не тільки центральним пунктом їхніх земель, а й центром світу, або навіть Всесвіту. У зв'язку з цим кельтський світ мав багато таких центрів.

Справжнім священним місцем був неметон («священний гай, ліс, діброва»). Тут відбувалися обряди жертвопринесення, серед яких значна роль відводилася людським жертвам. Вважалося, що за життя потрібно було принести людську жертву. Об'єктами їх були особи, що вчинили якийсь злочин, хоч це не було основною умо­вою. Поширеними були і колективні жертвопринесення людей. Важливими культовими місцями були цвинтарі й могили, особливо ті, де були поховані герої, вожді, царі. Цвинтар розташовували в центрі території племені, а культ мертвих був суттєвим елементом релігійних сезонних свят. Згодом під впливом римських культів мі­сце і форми культових споруд змінилися. З'явилися святилища, які вважали пристановищем бога.

Віра кельтів у потойбічне життя містить і суперечності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що, відповідно до вчення друїдів, «душа не вмирає, а вселяється в інші тіла». Дещо інакше про це писав Лукіан: «...той самий дух управляє нашими органами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя». У цьому віруванні він убачав головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливого буття в потойбічних сві­тах, сприяла відвазі й презирству до смерті. В одній із кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста — як лісовий бик; двісті — як ди­кий козел; триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійма­ного рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації замкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: «Я вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, силь­ний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольорів, повний відваги дикун, морський лосось...».

Переконання про переміщення душ і нескінченне перевтілення в кельтському мисленні не суперечить віруванням про існування потойбічних світів. Рай, за кельтською міфологією, не на небі, не в підземеллі, він міфічний острів у західному океані. А намагання ді­статися туди підштовхує людей до походів і подорожей. Одна з ле­генд цього циклу — поема про Брана, спокушеного прекрасною ча­рівницею на пошуки щасливого острова «Землі жінок». У своїй пісні чарівниця описує Бранові неземні дива цього острова, який тримається в морі на чотирьох золотих колонах. На вистеленій срі­блом рівнині острова не припиняються змагання колісниць, ігри, лунає чарівна музика, все навколо міниться різноманітними барва­ми. На омитому хвилями березі мерехтять кристали, немає тут ні хвороб, ні смертей, ні смутку, ні зла. Це справжній рай. Бран з два­дцятьма сімома товаришами знайшов це місце, пробув там рік і по­вернувся назад. Однак його не визнали в рідних місцях, тільки хтось пригадав, що його ім'я згадується в легендах. Зійшовши з чо­вна на берег, один із членів команди одразу обернувся на порох, неначе багато віків пролежав у труні. Бран розповів людям про свою подорож і попрямував на захід; про його подальшу долю ні­чого не відомо. Цей мотив не змогло викоренити навіть християнс­тво, яке має свій цикл легенд про морські подорожі святого Брен-дана.

Давня кельтська культура (міфологія, епос, лицарський роман) з її віруваннями та міфами відчутно вплинула на європейську цивілі­зацію. Цьому сприяв інтерес до неї при дворах середньовічної Єв­ропи. Це знаменитий епос про короля Артура, повість Кретьєна де Труа, у якій викладено кельтський міф про Персіваля і священну смарагдову чашу Грааля, в яку стекла кров розіп'ятого Христа. Ке­льтські міфи та легенди сповнені не тільки релігійної містики, в них і мотиви любові, подружньої вірності. Один з їх сюжетів по­кладено в основу роману про Тристана та Ізольду. Кельтські моти­ви помітні в трагедіях В. Шекспіра «Король Лір», П. Кальдерона «Чистилище святого Патріка», у філософській казці-епопеї Дж. То-лкіна «Володар кілець» та ін.