5.13. Релігія давніх скандинавів і германців

Германцями називали давні племена індоєвропейської мовної сім'ї, які спершу заселяли узбережжя Північного та Балтійського морів, а в II—III ст. н.е. почали наступ на Римську імперію. Віді­грали вони помітну роль у Великому переселенні народів (IV— VII ст. н.е.), становили основу в етногенезі німців, голландців, фламандців (народ, що населяє Бельгію), австрійців, датчан, швеЗіавньогерманська релігія охоплює систему політеїстичних ві­рувань народів, що жили племенами в Центральній Європі, Скан­динавії, Англії, Ісландії. її утворюють два розгалуження — західно-германське та скандинавське. Таїть вона в собі багато спільного з релігією індоєвропейських народів.

Германські племена в епоху зіткнення з цивілізованими наро­дами античного світу ледве почали долати родові відносини, а їх релігія існувала в архаїчних формах: тотемізмі, лікувальній та по­переджувальній магії, мантиці (ворожіння, ілюзорні засоби пізнан­ня майбутнього, невідомого) тощо. Племена різнилися рівнем роз­витку, силою впливу на них вірувань сусідніх народів — кельтів та римлян, а пізніше християнства. Єдиної релігії у них ще не було.

Пробудження інтересу до германської язичницької давнини у першій половині XIX ст. дало поштовх зародженню історії релігії як науки. У цьому руслі сформувалася перша класична для цієї га­лузі знань міфологічна школа (Якоб Грімм, Вільгельм Шварц, Ада­льберт Кун та ін.).

Найповніші відомості про міфологію та вірування давніх герма­нців містяться у праці римського історика Таціта «Германія». Три­валий час там домінував культ богів-покровителів і святинь племе­ні (найчастіше священних дібров). Існував і загальногерманський пантеон великих богів. Найважливішим вважався південногерман-ський бог Водан (північногерманський Один). Спершу його визна­вали богом бурі, померлих, володарем потойбічного царства, піз­ніше — богом війни, носієм мудрості, дару співу, хранителем таємниць письма, носієм магічної сили. Можливо, в епоху воєнної демократії та міжплемінних війн Водан (Один) був провідним у со­нмі богів. Північногерманський Один царствує у світлій Валгаллі; войовничі діви-валькирії приводять до нього душі хоробрих воїнів. Образ Водана південногерманці пов'язували з психічним життям людини. Його вважали богом бурхливих душевних змін — сказу, божевілля, що свідчило про залишки шаманських уявлень.

Богом грому і блискавки був Донар (у скандинавській міфоло­гії — Тор, англосакській — Токар, Тумор). Багато в чому він поді­бний до давньогрецького Зевса, індійського Індри, слов'янського Перуна. Його зображення носили як амулет. Більшість богів покро-вительствували землеробству. Богинею родючості, рослинності вважалася Нертус. Богам присвячувалися тварини: Водану — змія і вовк, Донару — ведмідь і козел, що засвідчує наявність у віруван­нях давніх германців елементів тотемізму.

З часом, під впливом історичних процесів, боги набували нових особливостей. Військовими функціями були наділені Водан і Тар. Ві­домий був і бог війни Ціу (у скандинавській міфології — Тир). Згідно з міфологією, германці походять від землеродного бога Тіусто. Фор­мування загальногерманського сонму богів було, як і в інших народів, відображенням, а інколи й засобом міжплемінного об'єднання.

Давньогерманські космогонічні міфи містять інформацію про походження богів. В одній з пісень Едди йдеться про те, що спершу народився велетень Бельбермир, чиїм батьком був Фрутгельмир, а дідом Аиргельмир, який постав із падаючих крапель «Великої хви­лі». Не маючи дружини, Аиргельмир став батьком: його діти з'явилися з його пахвини. Так була вирішена проблема народження богів: усі боги і велетні походять від єдиного предка.

Давньогерманських богів, згідно з міфологією, очікував і при­родний кінець. Від старості їх рятувало вживання чудодійних яб­лук, які постачала покровителька родючості богиня Ідун. Але це не рятувало богів від неминучої космічної катастрофи, в якій на них чекала смерть. Після загибелі світу настане його відродження та оновлення. Бог родючості Бальдр повернеться з царства мертвих, нове покоління богів і людей житиме в достатку та спокої. В цій есхатологічній картині простежуються вплив міфологічних уявлень про вмираюче та воскресаюче божество родючості, ідея боротьби світлих і темних сил.

Основним джерелом давньогерманської міфології є Едда — книга міфів та легенд. Едда — це назва двох пам'яток літератури у народів Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції. Старша Едда є збіркою міфологічних і героїчних пісень VII—XIII ст. Молодша Едда є своєрідним підручником теорії поезії давньоісландських поетів-співців скальдів. Впорядковані вони 1222—1223 рр. ісландським істориком Сноррі Стурлусоном.

Згідно з міфами, до богів існували надприродні істоти, гігантсь­кі велетні; боги вбили одного з них (Іміра), а з його тіла створили землю і небо. Згодом вони створили людей із дерев: чоловіка — з ясеня, жінку — з вільхи. Боги (аси) поселилися в небесному житлі Асгарді (аналог давньогрецького Олімпу), де насолоджувалися бе­нкетами та іграми. В міфах ідеться про тривалу боротьбу асів з ве­летнями, які напали на них, а також із богами іншого походження, ванами. Одні дослідники стверджують, що вани — південногер-манські племена, інші — племена шведів, фіннів, і навіть слов'ян.

У скандинавській міфології діють й інші дві сили, породжені давніми велетнями: з одного боку — вовк-чудовисько Фенрір, по­велитель вогняного світу Суртр, похмура богиня смерті Хель, страшний пес, який стереже вхід у її підземне царство, Гармр, ве­летенський дракон Фафнір, чорні карлики Альфи, народжені від черв'яків, які руйнували тіло убитого Іміра. З іншого — боги та ге­рої, які ведуть безперервну боротьбу зі злими силами. Серед героїв особливо відзначається Сігурд (Зігфрід), багатьма своїми рисами подібний до Геракла.

Серед інших міфологічних персонажів — богині долі (сестри Урд — минуле, Верданді — сучасне, Скулд — майбутнє); восьми-ногий кінь Одина — Слейпнір, а також священні атрибути богів та героїв — предмети, що мають імена: молот Тора — Мьольнір, меч Сігурда — Грам.

Едда подає загальний образ скандинавського Олімпу, населено­го богами та богинями. Вони б'ються з велетнями, лаються між со­бою, порушують обіцянки, обманюють. Відрізняються один від од­ного зовнішнім виглядом і характерами. Вони персонажі драми, яка починається зі створення світу, народженого в тумані з льоду і вог­ню, що безперервно рухається до катаклізму, хаосу, в якому заги­нуть і боги, і люди.

Ідея Всесвіту в міфології германських народів втілена в дереві фантастичних розмірів і незвичайних властивостей. Цим деревом є священний ясен Іггдрасіль. Під його віттям розташований весь світ, його вершина підтримує світ, а заглиблене в землю коріння сягає підземного царства.

Три корені Іггдрасіля, згідно зі Старшою Еддою, простягаються до царства мертвих (велетнів і людей), або, згідно з Молодшою Ед­дою, до богів, велетнів і до країни мороку. Біля Іггдрасіля — голо­вне святилище, де боги вершать свій суд. Під корінням — джерела Урда, Міміра, Хвейгельміра. Біля Урди живуть норни, які визнача­ють долі людей, зрошують джерельною вологою дерево. Медвяне джерело Міміра теж годує дерево: Іггдрасіль вкритий медвяною вологою, а коза Хедрун, що їсть його листя, годує медвяним моло­ком воїнів (ейнхеріїв), які загинули в бою. Вічнозелене дерево жит­тя Іггдрасіль насичене живильним медом, тому його називають ще медовим деревом, яке годує Всесвіт.

Іггдрасіль з'єднує небо, де знаходиться місто Асгард, землю з містом Мітгард і підземний світ. Події, що відбуваються в Асгарді та Мітгарді, є втіленням поглядів на стосунки богів і людей. У дав­ньогерманських мовах ставлення людини до богів означало не «ві­рити», а приносити первісну криваву жертву. Вона повинна була додавати сил божеству.

Ставлення людини до божества ґрунтувалося на принципі «дає­мо, щоб повернули». Вважалося, що боги мали користь із людських жертвопринесень, коли душі цих жертв були в їх розпорядженні. Саме вони зміцнювали богів (йшлося про військову міць).

Германські вожді та князі мали не тільки загони дружинників вільних людей, а й формування невільників із колишніх військово­полонених. Ймовірно, що саме їх використовували для людських жертвопринесень божеству, чию милість намагалися заслужити. Такі жертвопринесення найчастіше присвячували Водану.

У германській міфології існують казкові істоти, які не належать ні до божественних асів чи ванів, ні до людського племені. Вони породжені уявленням, що все в природі має свого духа-покровителя. Так постав казковий світ ельфів, русалок, лісовиків, велетнів, тролів, кобольдів та ін.

Улюблене місце ельфів (малих духів) — діброви, галяви та міс­ця біля джерел. Ці гарні, світлі, добрі творіння живуть спільнотою, якою керує властитель. Вони захоплюються азартними іграми й танцями, вночі розважаються на лісових галявах до світанку. Прос­тий смертний, зачарований їх красою, приєднується до хороводу і зникає назавжди. Тому германці побоювалися їх, хоча ельфи й на­лежали до добрих духів.

До цієї категорії відносили й карликів (гномів), що населяли підземний світ: гроти, печери, гірські ущелини. їх уявляли міцної статури, з гострим розумом, заповзятливими, доброзичливими до тих, хто ставиться добре до них, і мстивими до тих, хто намагався принизити. Боги навчили гномів ковальського та ювелірного мис­тецтва, в чому їм не було рівних. Саме вони витворили скарби, якими вихвалялися боги: молот Тора, спис Одина, намисто Фреї, візок Фрейра. Допомагали гноми й людям.

Світ велетнів населяли могутні за розмірами та фізичною си­лою, але убогі розумом і слабкодухі істоти. Виникли вони раніше від богів та людей, зберегли суворість і грубість первісного світу льоду і мороку (у Скандинавії їх називали тролями, звідти це ім'я перейшло в інші мови). Тролі — це втілення безтямних і могутніх стихій природи (землетрусів, вулканів, сильних вітрів, жорстоких морозів). Вони ненавидять богів, що витіснили їх у Иотунхейм — країну в кінці світу, далеку від Асгарда, домагаються реваншу, і тому боги час від часу вдаються до приборкування їх.

Важливу роль у давніх германців відведено жертвопринесенням і ворожбі. Жертвопринесення були особливо жорстокими. Здебі­льшого жертвували військовополоненими. У міжусобних війнах ворогуючі племена іноді заздалегідь прирікали одне одного на жер­тву божествам, і тоді переможена сторона підлягала цілковитому знищенню. Святилищ та храмових споруд германці не мали. Міс­цем культу були священні діброви, де знаходилися жертовники. Не було зображень богів, окрім грубих обрубків дерева, що служили ідолами. Обходилися вони і без служителів культу.

Зіткнення з римлянами прискорило процес розпаду общинно-родового укладу германців. Вже через 150 років після Цезаря ге­рманські жерці були особливо впливовими. Вони мали вищий ав­торитет, ніж вожді племен, воєначальники. В їхніх руках був суд, де вони виступали від імені богів, могли засудити до страти, ін­ших покарань. Жерці розпоряджалися і всіма справами культу бо­гів, жертвопринесеннями, ворожбами, керували племінними зі­браннями.

Помітну роль у громадському та релігійному житті відігравали жінки. «Вони думають, — писав Таціт, — що в жінках є дещо свя­щенне й віщуюче, не відкидають зневажливо їх порад і не залиша­ють без уваги їх віщування». Дуже вшановували деяких віщунь, які впливали на громадські справи. Найвідоміша серед них — Діва-провидиця Велнда з племені бруктерів, яка відігравала значну роль під час повстання Цивіліса 69—70 рр. Дещо раніше таке місце по­сідала Альбруна, а згодом — Ганна, які уособлювали жіноче ша­манство.

Своєрідним було в давньогерманському релігійному мисленні уявлення про долю, персоніфіковану в норнах — найнижчих жіно­чих божествах, які визначають долю людини при народженні. Час­тково з ними споріднені валькирії, які визначають долі воїнів у би­твах. У Молодшій Едді згадано три норни: Урд (доля), Верданді (становлення) і Скулд (обов'язок), що живуть біля джерела Урн у коренях світового дерева Іггдрасіль, щоденно зволожуючи його з джерела. Норни під час народження героя прядуть нитку його долі, віщують славетне майбутнє. За основними функціями норни анало­гічні мойрам з античної міфології, мають аналоги в міфології інших народів.

Своєрідність давньогерманського розуміння долі полягає в то­му, що герой діє свідомо, знаючи про неминучу загибель (іде назу­стріч своїй долі). Для королів, вождів, хоробрих дружинників, чиї дії були взірцем, така поведінка вважалась обов'язковою. Щоб збе­регти свій соціальний статус і престиж, вони повинні бути готови­ми до ризикованих вчинків. Підкорялися долі й боги.

Релігія давніх германців помітно вплинула на розвиток євро­пейської культури. Багато мотивів давньогерманської міфології увійшло в літературу та мистецтво епохи романтизму. Творчість німецьких романтиків увібрала її ідеї, символіку. Сюжети й мотиви давньогерманської релігії простежуються у творчості видатного німецького композитора XIX ст. Р. Вагнера (опери «Лоенгрін», «Парсифаль», «Тристан та Ізольда», тетралогія «Кільце Нібелун-гів», «Золото Рейна», «Валькирія», «Зігфрид» і «Загибель богів»).