5.12. Релігія в республіканському Римі

За царським періодом в історії Стародавнього Риму настав пері­од республіки, який тривав з кінця 6 до 30 рр. до н.е. Майже п'ятсот років тривав процес піднесення могутньої держави і проду­ктивної цивілізації.

Політична історія Риму періоду республіки була дуже бурем­ною, а його політичний розвиток надзвичайно інтенсивний. Цілком природньо, що це накладало відбиток і на розвиток староримської релігії, і на її функціонування в суспільстві. Республіканський Рим успадкував стародавню релігію царської епохи. Але ця релігія не могла встояти перед впливом еллінської культури і вже в III ст. до н.е. почалася її еллінізація, в римській релігії з'явилися грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс і Кора стали римськими Це­рерою, Лібером і Ліберою, Меркурій — Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа — культом Асклепія тощо.

Згодом, до початку II ст. до н.е., остаточно склався культ 12 го­ловних богів: Юпітера і Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Вене-ри, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Цербери. Усі во­ни мали відповідних «візаві». Були встановлені ритуальні трапези богів. У центрі Рима, де відбувалися збори римлян і всі державні події Форумі, були встановлені антропоморфні статуї богів. Усі ре­лігійні справи вирішував сенат.

Наприкінці 2-ої Пунічної війни з Карфагеном (218—201 р. до н.е.) у Римі набрав значного поширення східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклоня­тися Кібелі і римляни. У 194 р. до н.е. на честь Кібели були запро­ваджені Мегалезійські ігри.

Стародавня Римська держава майже постійно вела загарбницькі війни. Внаслідок цих воєн до кінця III ст. до н.е. римляни завоюва­ли всі італійські землі. Потім римляни підкорили собі Карфаген, ві­дібрали в нього Іспанію, вдерлися в Македонію і в Малу Азію. На це їм було потрібно 135 років (з 264 по 129 р. до н.е.). У II—І ст. до н.е. римляни були вже на південному узбережжі теперішньої Франції, завоювали східне узбережжя Середземного моря, нові зе­млі в Малій Азії (Віфінію, Понт, Фрігію). В середині І ст. до н.е. підкорили землі аж до Ла-Маншу. Тоді ж були завойовані землі на північ від Балкан, Нумідія і Єгипет в Африці.

До початку нової ери Римська держава, безперечно, була світо­вою державою. Вона вбирала в себе військовий і економічний по­тенціал завойованих народів. До культури і релігії цих народів ри­мляни ставилися терпимо, хоч і вважали їх варварськими.

В умовах широкої демократизації суспільства республікансько­го Риму релігія набирає вкрай політизованого вигляду. Безумовно, насамперед вона обслуговує суспільство духовно, задовольняє ре­лігійні потреби громадян відповідно до їхніх запитів. Водночас во­на стає зброєю боротьби за владу. І це яскраво виявилося на заклю­чному етапі існування Римської республіки. Той, хто приходив до влади, привласнював собі і зверхність у релігії, використовував її авторитет для закріплення влади за собою.

Із середини II ст. до н.е. політична ситуація у Стародавньому Ри­мі значно загострюється. Не припиняються повстання рабів. Зростає соціальний протест сільського плебсу, а також населення італійських провінцій. У сенатській верхівці йде гостра боротьба за владу.

Швидко руйнуються демократичні порядки, одна за одною встановлюються диктатури. Піднесення політичного і військового діяча Гая Юлія Цезаря (100—44 р. до н.е.) після ряду його військо­вих перемог призвело до його одноосібної влади. Сенат визнав йо­го довічну диктатуру, надав йому трибунську владу, титул «імпера­тора», проголосив «батьком вітчизни» тощо.

Светоній повідомляє цікавий факт ставлення римських імпера­торів до богів: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, «він начебто вигукнув, що і Нептун не перешкодить йому здобути перемогу, а на найближчих святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога».

Підкреслюючи свою причетність до богів, Юлій Цезар, виголо­шуючи промову з ростральної трибуни на похованні своєї тітки Юлії, говорив: «Рід моєї тітки Юлії сходить по матері до царів, по батьку ж до безсмертних богів... Ось чому наш рід освячений недо­торканністю, як царі, які могутністю вищі від усіх людей, та благо­волінням, як боги, котрим підвладні і самі царі.»

Це відверте застосування релігії для досягнення політичних ін­тересів водночас було і обґрунтуванням політеїзму римської релі­гії — потрібна була множинність богів, щоб серед них утвердити і культ диктатора. Ось тому в Римській імперії природний процес розвитку релігії в напрямі до монотеїзму був пригальмований, і до того ж надовго.