5.10. Давньогрецька релігія

Релігія крито-мікенськоїкультури. Наше дослідження історії релігії переноситься до Європи. Саме тут відбувся розвиток цивілі­зації, яка була безпосереднім предком сучасної Європи і безпосере­днім ґрунтом розквіту християнства релігії, яка наклала найбіль­ший відбиток на історію людства. Це антична цивілізація.

Південь Балканського півострова, острови Егейського моря і ву­зенька смуга західного узбережжя Малої Азії, а пізніше — численні колонії навколо цих територій — це Еллада, колиска європейської цивілізації. Заселення Еллади почалося близько 100 тис. років тому.

Цивілізація в Європі народилася на межі IV і III тисячоліть до н.е. Уся Європа в той час ще переживала період переростання пер­вісного суспільства в цивілізоване. Вкрита лісами і болотами, вона була ще дикою. Лише на півдні (теперішня Італія та Іспанія) і пів­денному сході (Греція, Подунав'я, південноукраїнські степи) існу­вали окремі вогнища землеробських і землеробсько-скотарських культур.

Але дослідження англійського археолога А. Еванса (1851— 1943) відкрили на острові Крит найстародавнішу європейську культуру — критську, або мінойську (за ім'ям міфічного царя Міноса, найвидатнішого діяча того історичного періоду). А період цей немалий: від 3000 до 1200 рр. до н.е. — майже 18 століть.

Критська культура, яку представляли ранні рабовласницькі держави Кносс, Фест та інші, досягла значного розквіту в XX— XV ст. до н.е. і швидко згасла, починаючи з XIV ст. до н.е. У цих державах існувала теократична влада. Цар був одночасно і вер­ховним жрецем. Управління державою і відправлення релігійного культу практично становили один процес. Мінорці

(так умовно називають населення цієї держави) вклонялися Ве­ликій богині матері людей і тварин, і богові бику, що уособлював руйнівні сили природи. Цим богам цар-жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був і житлом, і храмом.

У кінці XV чи на початку XIV ст. н.е. на Крит із континенту вторглися греки (ахейці) і зруйнували мінойську цивілізацію.

Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікенська (ахейська) культура (1770 р. до н.е. — 1200 р. до н.е.).

Греки-ахейці з'явилися на Балканах майже одночасно з появою цивілізації на Криті. Вони прийшли з півночі, з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворювали нові культурні вогнища. Розкопки в Мікенах, а потім у багатьох інших місцях Греції розповідають про войовничий народ, що створив могутню державу, яка домоглась особливого розквіту в XVI—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави. Вони вели між собою безперерв­ні війни.

Стародавні греки обожнювали природу. В їхньому уявленні надприродні особи були всюди: в струмках жили наяди, в гаях — деревні німфи, дріади і сатири, в скелях — ореади, в морі — нереї­ди і тритони, небо заселяли зірки і боги вищого рангу.

У 50-х роках минулого століття була розшифрована мікенська писемність. Щоправда, більша частина розшифрованих глиняних табличок містила різні господарські записи, але були відомості і про релігію Так, виявилося, що були раби, які вважалися власністю того чи іншого бога. Може, було і щось подібне до храмового гос­подарства. Принаймні, була якась колективна релігійна власність. Склався чималий список богів. Серед них: Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда. У богів-чоловіків були жіночі «візаві»: у Посей­дона — це Посідея, у Зевса — Дівія. Існував культ Діоніса, але не бога, а людини.

Близько XII ст. до н.е. на мікенські землі вторглися дорійські племена з півночі півострова. їхня культура злилася з мікенською, а суспільство отримало поштовх до розвитку в рамках розкладу общин.

Релігія грецъкого полісу. Наступний етап в історії Стародавньої Греції отримав назву архаїчного. Він тривав з VIII по VI ст. до н.е. У цей період стародавні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на Африканське узбережжя Серед­земного моря. Колонізація активізує економічний розвиток країни: стимулюється ремісництво, ремесло остаточно відокремлюється від землеробства, торгівля зближує сусідні і далекі країни, греки чима­ло чого запозичують зі світу, що відкрився перед ними. У Старода­вній Греції у VIII ст. до н.е. встановлюється полісний устрій: вини­кають міста-держави з класовим розшаруванням, з розвиненими товарно-грошовими відносинами.

З усіх полісів найбільшими були Афінська і Спартанська дер­жави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа, своєю чергою, поділялася на три фратрії, а кожна фра-трія — на тридцять родів. Плем'я і рід були органами управління і релігійними общинами, функції фратрії обмежувалися шлюбами і реєстрацією народжень.

Суспільне життя в полісах набирало дедалі організованішого порядку, удосконалювалося створенням правових відносин.

У 621 р. до н.е. Драконт записав чинне звичаєве право в Афінах, що було деяким обмеженням інтересів аристократії, яка до цього не була зв'язана ніякими законами. І це до певної міри захищало інте­реси народу. Але за законами Драконта було лише одне покаран­ня — кара на горло. Тому вираз «драконтові закони» став крилатим.

За реформами Драконта ведення релігійних справ остаточно пе­реходило до держави. Усі жителі Аттики мусили поклонятися бо­гам і визнаним родами героям. Особливо важливою була законо­творча діяльність Солона (між 640—635 — бл. 559 рр. до н.е.), який в 594 р. до н.е. ліквідував боргове рабство, увів єдині для всієї краї­ни міри маси і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економічну незалежність країни і розвиток ремесел. Залежно від майнового стану розділив суспільство на чотири класи і заборонив представникам самого бідного класу — фетам — обіймати держав­ні посади, але всі мали виборче право.

Незабаром, після 509 р. до н.е. Клісфеп ліквідував племінні філи і утворив нові, територіальні. Кожна філа поділилася на десять де-мів, які мали окремі храми з жерцем, якого обирали голосуванням або жеребкуванням. Філа теж була релігійним утворенням, храм філи був державною власністю, релігійними справами філи керува­ла держава. Так утворилася державна релігія. Але влада жерця вже відокремлюється від влади воєначальника, судді і адміністратора.

Трохи інакше розвивалася держава Спарта в південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом займалися періеки, а громадяни Спарти — лише військовою справою. Це була держава воїнів, вла­да належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже з афінським.

Релігія архаїчної Греції зберігала і навіть прирощувала числен­ний пантеон гомерівських олімпійських богів, вносила зміни в їхню ієрархію.

Цей період був періодом подальшого розвитку старогрецької культури.

Ще в IX ст. до н.е. греки запозичили у фінікійців семітський ал­фавіт. Поступово на ньому створюється ряд культурних пам'яток. У VIII ст. була записана (чи написана) Гомером «Іліада» та «Оді­ссея», які містять розгорнуту картину давньогрецького життя та інформацію про міфологічну релігію Еллади, якою ми користуємо­ся й донині.

Ясний світ Гомера заселений богами і людьми. Вони мають ба­гато спільного між собою. Ті й інші живуть у природі, вони мають походження від матері-землі, народилися, мають тіло, їдять, сплять, діють, мають своїх царів і владик. Але люди живуть у видимому вигляді, а боги невидимі. Люди їдять плоди землі, а боги — нектар, амбросію, люди смертні, а боги — безсмертні. У Гомера ще немає ідеї потойбічного осягнення. Померлі продовжують своє існування в підземному царстві, і лише деякі з них, за волею богів, стають безсмертними і живуть у земних формах.

Ідея потойбічної спокути виникає у грецькому полісі, причому її доля багато в чому визначається поховальними обрядами і піклу­ванням про душу померлого тих, хто залишився живим. Це свід­чить про розвиток анімістичних уявлень на цьому етапі вдоскона­лення давньогрецької релігії.

Релігія стародавніх греків звеличувала фізичну працю, без якої неможливо було б досягти матеріального добробуту. Ось тому у греків така велика кількість богів-покровителів різних видів праці: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Аполлон і Пан — за скотарством, Деметра з її елевсинськими містеріями дбала про зем­леробство, Діоніс — про виноградарство, Афіна Паллада — про ремісництвом, Гефест допомагав ковалям, Гермес — торговцям тощо. Були боги-покровителі і розумової праці.

Ще одним значним культурним явищем, тісно пов'язаним із ре­лігією, були спортивні ігри, і головні серед них — Олімпійські. Пе­рша з них влаштована в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Ці ігри прославляли фізичні якості людини, заохочували фізичний розвиток, який потрібен був аристократії для панування над рабами і утвердження власної соціальної ваги. Це робилося з посиланням на богів.

У афінян і спартанців були спільні боги і спільні храми. Часто ця спільність використовувалась у політичних інтересах. Так, ста­родавній історик Фукідід у своєму творі «Історія» згадує, що при вирішенні питання про владу македоняни (спартанці) умовили жрицю в Дельфах зробити передбачення, вигідне їм.

Стародавньогрецька міфологія. Міфологія стародавньої Греції була одним із найяскравіших явищ, що відбились на всій світовій цивілізації. Вона з'явилася уже в первісному світогляді давньогре­цьких племен ще в період матріархату. Міфологія одразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обґрунтуванню були піддані культ предків і то­темів, без яких теж не обійшлися стародавні греки. Отже, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вияв у міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській міфології.

Олімпійській міфологія — це вже загальногрецька міфологія періоду патріархату. Дослідники відзначили цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює «батько всіх богів і людей» Зевс, він живе на горі Олімп, усі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпій­ські боги антропоморфні не тільки як загальний образ, а, так би мо­вити, в деталях; вони фізично тотожні людям, мають усі людські якості, в тому числі й негативні, які іноді ганьблять цих богів. Вони їдять і п'ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають.

Поряд з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиськ, які шкодять людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології був усвідомленням лю­дьми свого місця в світі, зростання їхньої влади над силами приро­ди, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В елліністичну, а потім і в римську епоху міфологія, крім релі­гійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для алегорії і метафор, створює сталі образи, типи і характери.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієут-ворююча функціональність, де вона стає основою для формування анімістичних уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії. Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонії і відчуття реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, а й пізніше, в добу Відродження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень. Вели­кого значення в них набрав культ бога Сонця, світла, мудрості і ми­стецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, боги­ні родючості і землеробства, а також законодавства, оскільки зем­леробство вимагало осілості і стабільності в житті, їй було присвя­чено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. У цьому святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, таємничі обряди за участю лише посвячених. Першою сходинкою освячення були пісні і танці вночі на свято Великих Елевсіній. На другій сходинці зби­ралися в самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри Персефони (Кори). Персефона стала дружиною Аїда. Але щовесни вона поверталася до матері, а потім знову до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, символі­чного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри здобували право на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, на­приклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обов'язків. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом.

В архаїчну епоху істотно змінився культ Діоніса, який став богом рослинності, виноградництва і виноробства, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлювати ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філософська течія орфіків, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дру­жини Еврідіки, яку вкусив змій. Бажаючи повернути кохану дру­жину до життя, Орфей спустився в підземне царство. Грою на кі­фарі і співом він зачарував стража підземного царства Кернера, а також Персефону, дружину Аїда. Орфею було дозволено забрати Еврідіку з собою за умови, що, ведучи її нагору, він не повинен оглядатися назад. Проте цікавість перемогла, він таки оглянувся (чи не на красуню Персефону?) і втратив свою дружину. Але Ор­фей здобув знання про душу. Він розповів людям, що душа — це початок добра, часточка божества, а тіло — це темниця душі. Після визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, пере­втілюється. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше.

Вчення орфіків згодом було сприйняте філософами (піфагорій­цями та неоплатоніками) і християнськими богословами. Міфологія архаїчної епохи була пов'язана з філософією, про що свідчить дав­ньогрецьке вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно ху­дожньо оздоблена давньогрецька релігія не встигла набрати застиг­лих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії, та й від науки зага­лом. Жрецтво не утворило окремої соціальної групи, не стало кас­товим. Раціональне мислення, яке стало істотною ознакою культу­ри того періоду, не минуло релігійної думки і проявилось у міфології. Внаслідок цього відбулося оригінальне поєднання кос­могонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем усього був бог Хронос, він із хаосу та ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і небо породили Океан, Федіту, Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся влади над усіма бога­ми і людьми, поглинув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, і з розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумовно, тут існує багато суперечностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався та уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Згодом це виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (бл. 625—547 р. до н.е.), Анаксімандра (бл. 610—546 р. до н.е.), Анаксімена (бл. 585—525 р. до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 540—480 р. до н.е.) і Піфагора (бл. 570— 500 р. до н.е.). Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поряд. Іноді заважали одне одному, іноді доповнювали одне одного. Це був єдиний поток духовного розвитку, який кристалізувався в багатій духовні культурі стародавніх греків.