Розділ 5 ФЕНОМЕН ЯЗИЧНИЦТВА В ІСТОРІЇ РЕЛІГІЇ 5.1. Язичництво як система світорозуміння давніх цивілізацій

Загальні риси феномену язичницьких релігій

Сучасна історична наука має в своєму розпорядженні перекон­ливі докази того, що починаючи з кінця IV тис. до н.е. відбувався перехід від первісного суспільства і утворення ранніх форм цивілі­зації. Цей перехід тривав десь до кінця II — поч. І тис. до н.е., за­кінчившись у різних народів у різні строки. Тоді й почалась історія стародавнього світу. Поступове вдосконалення виробництва і ускладнення суспільних відносин призвело до утворення і розквіту рабства. А потім почався занепад стародавнього світу, на зміну якому в І тис. н.е. прийшов феодалізм. Це загальна схема історії людства, в межах якої відбувалося виникнення, розквіт і падіння окремих держав і цивілізацій. Жодна з них не загинула безслідно, кожна з них певною мірою є внеском в основи сучасної цивілізації.

Саме в межах цивілізації стародавнього світу, як її складова і невід'ємна частина, формувалися й розвивались релігії цього світу. Усі вони своєю початковою базою мали первісні релігійні віруван­ня народів, які їх створювали, широко запозичували одна в одної віровчительний та культовий багаж і передавали його своїм насту­пникам; деякі зовсім зійшли з історичної сцени, інші існують і ма­ють певне значення і тепер.

В історії стародавніх релігій, як і в історії стародавніх народів, є спільні риси. Але кожна з них зробила свій крок уперед в історії людського духу. Визначення історії стародавніх релігій має велике значення. Без знання історії цих релігій неможливо зрозуміти жит­тя стародавніх людей. Вона висвітлює багато чого і в сучасності, зокрема допомагає багато чого зрозуміти в сучасних релігіях. А найголовніше — вона розкриває невпинний прогрес духовного життя суспільства від однієї епохи загальнолюдської цивілізації до іншої, прагнення людського духу збагнути світ і самого себе. На території Малої Азії в II—І тис. до н. е. існували такі значні держа­ви, як Хетське царство, Фрігія, Лідія (тепер це територія Туреччи­ни). На Східному узбережжі Середземного моря існували держави Сирія, Фінікія і Палестина (тепер це територія Сирії, Іраку, Лівану,

Ізраїлю та Йорданії). На цих землях у III тис. до н.е. — на початку І тис. н.е. відбулися знаменні події, утворювались впливові націо­нально-державні релігії.

Хетська релігія. З кінця III — початку IV тис. до н.е. і до кінця VIII ст. до н.е. центральну частину Малої Азії населяли хети, хур-рити, хати, несіти, лувійці та інші племена. Вони утворили державу Мітанні і Хетську державу. Культуру, яка була створена в цей час у Малій Азії, зазвичай звуть хетською. У XVIII ст. до н.е. починає домінувати Хетське царство — одна із значних держав стародав­нього світу.

Майже шістсот років Хетське царство було могутньою деспоти­чною державою, яка в період свого розвитку в XIV—XIII ст. до н.е. в період Новохетського царства поширювала свою владу на північ­но-східне узбережжя Середземного моря, Кіпр, Сирію, Мітанні у верхів'ях Євфрату і вела боротьбу з такими світовими державами того часу, як Єгипет і Ассирія.

Ієрархічна побудова державної влади у малоазіатів робила вла­ду царя необмеженою, його особу ототожнювали з богом. Цар од­ночасно був і головним жерцем. Проте хетський пантеон богів був політеїстичним. Історикам відома не більше як десята частина імен цих богів, але вони впевнено кажуть, що серед них є ассирійські, вавилонські, шумерські боги. В Мітанні поклонялись навіть індій­ським божествам Мітрі, Варуні та Індрі.

Найголовніші з них — бог громовиці з міста Хаттаусас, від іме­ні якого до нас дійшло тільки його закінчення «...усас», його дру­жина — богиня Сонця, її ім'я зовсім невідоме, його сини — боги громовиці з міст Неріка і Ціппаланда. Отже, ми бачимо цілу родину богів. Відомий також космічний бог Тешуб (Тішуб) і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім'я першої в світі біблійної жінки Єви. Один із хетських богів Яяс був, очевидно, попередником бога ста­родавніх ізраїльтян Ягве.

Об'єднання країни в середині XVII ст. до н.е. царем Хаттусікі-сом І, із встановленням столиці держави в Хаттусі зробило бога Тешубу з суто функціонального бога громовиці загальнодержавним богом. Атрибутами Тешуби були двоїчна сокира і двоголовий орел, що через Візантію потрапив аж на Русь.

Був у хетів і культ Великої матері — богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса. Цей культ містив оргаїстичні обряди, храмову проституцію і самооскоплення жерців, служителів цих богів.

Коли у хетів виникали економічно і політично більш-менш са­мостійні територіально обмежені області, то в адміністративному центрі її зазвичай зводили храм на честь божества, яке було покро­вителем і власником усіх земель цієї області. Господарча система набувала вигляду храмового господарства. Храм був також власни­ком рабів, худоби, знарядь праці.

Хети приділяли особливу увагу поховальному культу своїх ца­рів, присвячували цьому культу особливі храми, які дістали назву «Кам'яний будинок». Згодом такий будинок ставав культовим центром.

У релігії хетів чітко визначалася загальна для всіх релігій лінія на синтезування місцевих племінних культів у єдиний державний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релігії підтримувалось держа­вою, будь-які інші культи переслідувалися. Так, у другій таблиці хетських законів знаходимо положення: якщо вільний уб'є змію і вимовить ім'я «іншого» (йдеться про іншого бога), то він мусить дати 1 міну срібла; якщо це раб, то він мусить померти.

Держава хетів була третьою великою державою стародавнього світу поряд з Єгиптом і Вавилонією. Хети після своєї досить бурх­ливої історії зникли з історичних анналів, про них навіть не згаду­ють грецькі та римські історики. Але в Біблії є згадки про хетів: цар Давид спокусив жінку хета Урія і прижив з нею сина, що став ца­рем Соломоном. Пише про хетів і 4-та книга Мойсея, а також 1-ша книга Мойсея при описі поховання Сари.

На початку XII ст. до н.е. ця колосальна держава була підкорена ассирійцями. Хетська культура і хетська релігія були асимільовані ассирійською культурою.

Фригійська релігія. У північно-західній частині Малої Азії ще в II тис. до н.е. оселилися племена фригійців, які в XIII ст. до н.е. ні­бито брали участь у легендарній Троянській війні. Цілком достові­рна їх участь у розгромі Хетської держави в XII ст. до н.е. В Х— VIII ст. до н.е. відбулось піднесення Фригійського царства, заснов­ником якого вважають царя Гордія, а розквіт відбувався за царя Мідаса (738—696 рр. до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж народилася легенда про те, що від дотику руки Мідаса все перетворювалося в золото, навіть їжа. Мідас звільнився від цієї, тяжкої для нього властивості, коли викупався в річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса і як неві­гласа, який узявся судити музичне змагання цапоподібного бога Пана з усебічно обдарованим Аполлоном. Мідас присудив перемо­гу Панові, за це Аполлон нагородив його віслючими вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком. Саме цей Мідас і стояв біля джерел фригійської релігії. Це легенда. Але розквіт Фри-гії справді пов'язаний із монополією на виробництво заліза в пері­од настання «залізного віку». Фригія встановила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. знач на частина її тери­торії була загарбана кіммерійцями, в VI ст. до н.е. вона потрапила під владу Лідії, а потім Персії, де остаточно втратила свою держав­ність. Деякі вчені вважають фригійську мову споріднену з вірмен­ською, а отже, і фригійську релігію з релігією протовірмен.

Фригійська релігія утворилася на основі місцевих племінних культів, а також релігійних здобутків стародавніх греків, племена яких з Македонії і Фракії утворили основу фригійського народу в кінці II тисячоліття до н.е.

Центром віровчення фригійської релігії є культ Великої матері богів Кібели, яка ще мала ім'я Рея, і молодого вмираючого та «вос­кресаючого» бога Аттіса. Ми вже знаємо, що цей культ був і в хе­тів. Але у фригійців цей культ набрав своєрідного соціально-економічного і політичного забарвлення. Річ у тому, що в ту епоху царська верхівка, остерігаючись зростаючої влади чиновництва, яке намагалось утвердити спадковість своїх посад, чинів і багатств, широко вживала заміщення євнухи, оскоплені ще в дитинстві, мали безумовні переваги в освіті і кар'єрі перед своїми ровесниками. Вищі чиновники і жерці, будучи євнухами, потребували ідеологіч­ного виправдання свого становища. Звідси виникнення міфу про Аттіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері на коханця, під­дав себе самооскопленню і помер під своїм священним деревом со­сною. Але богиня, що покохала Аттіса, домоглася воскресіння йо­го. Цим подіям були присвячені особливі весняні свята, які ще у хетів входили в державний культ. У фригійському культі теж були поширені оргаїстичні обряди та самооскоплення жерців, які при­свячували себе богові Аттісові і цим звільняли себе від пристрас­тей, що занапащають людство і знецінюють мораль. Пошуки шля­хів морального вдосконалення, хай і таким дивним, на наш погляд, шляхом, є одним із нових моментів релігійного розвитку навіть пе­ріоду глибокої стародавності.

У західній частині Малої Азії, в родючій долині р. Герм, на поча­тку І тис. до н.е. існувала держава Лідія. Вона прославилася золотим піском річки Герм. Географічне положення на торговельних шляхах з Європи до Близького Сходу теж сприяло розквіту цієї держави. Спершу Лідія входила до складу Фригії і там запозичила фригійську культуру і релігію. Із VII ст. до н.е. вона вже незалежна держава із столицею в м. Сарди. Тісний зв'язок із Стародавньою Грецією при­вів до сприйняття грецького релігійного впливу, грецької міфології. Країна була дуже багата. У Лідії вперше в світі стали карбувати зо­лоту монету. Ім'я останнього лідійського царя Креза (595—546 рр. до н.е.) стало уособленням колосального багатства.

Сирійсько-фінікійська релігія. Східне Середземномор'я має ду­же сприятливі умови для людського життя: теплий клімат, родючі ґрунти, можливість штучного зрошування, багата флора і фауна. Це підштовхнуло розвиток землеробства і тваринництва, а також різ­них ремесел. Працьовиті народи Східного Середземномор'я дома­галися розвитку технології виробництва, спеціалізації, зростання продуктивності праці. У зв'язку з цим змінювалась приватна влас­ність, поглиблювався розвиток суспільної організації. Удвох дер­жавах, що виникли в цьому регіоні, Сирії і Фінікії активно йшли духовні процеси, зокрема розвиток культури і релігії.

Існувала там і третя значна держава — Палестина, але про неї мова йтиме при висвітленні історії іудаїзму. На півночі Сирійської пустелі, на захід від Ассирії, аж до східного узбережжя Середзем­ного моря, у другій половині III—II тис. до н.е. проживали племена хананеїв, амореїв (аморитів і арамеїв). Вони створили ряд дрібних міст-держав Алах, Ебла, Халеб, Кадеш та ін. Вже з III тис. до н.е. ці території намагалися підкорити держави Дворіччя (Аккад, Ур), і вони не змогли зберегти свою незалежність. У II тис. до н.е. їх за­хопили гіксоси, які вдерлись аж у Єгипет. Потім ці міста-держави побували під владою Стародавнього Єгипту, Мітанні, Хетського царства. У XIV ст. до н.е. в Сирійську пустелю вторглися кочові арамейські племена, що злилися з місцевим населенням. Лише на початку І тис. до н.е. дрібні держави утворили союзи, але й вони були неспроможні зберегти незалежність і були підвладні Ассирії, Вавилонській державі, персам, потім входили в державу Александ­ра Македонського Селевкидів, Риму, Візантії. Отже, сирійські землі майже весь час були об'єктом загарбання. Зрозуміло, що це відчу­вала на собі сирійська культура. В умовах розширення арабського халіфату в VII ст. н.е. Сирія якийсь час була ядром цієї держави, а місто Дамаск його столицею. Тепер сирійці розмовляють на сирій-ському діалекті арабської мови.

За часи своєї буремної історії стародавні сирійці, разом із фіні­кійцями, утворювали стійке семітичне етнічне утворення. Вони зручно влаштувались на східному узбережжі Середземного моря і мали спільну культуру та споріднені релігійні культи.

Тепер скажемо про Фінікію і фінікіян.

Фінікія займала нешироку смугу землі між Середземним морем і Ліванським хребтом. На цій щедро обдарованій природою смузі східного узбережжя Середземного моря десь у V—Р/-му тис. до н.е. оселилися прибульці з берегів Епітрейського моря. Деякі до­слідники вважають, що фінікійці були корінними жителями цих місць. У II тис. до н.е. виникли міста Угарит, Сидон, Тир, Бібл та інші, які стали центрами жвавої торгівлі, бо стояли на перехресті торгових шляхів зі сходу на захід і з півдня на північ. Великого розвитку у Фінікії досягло оброблення металу, виробництво скла, фарбованих тканин, кораблебудування. Але основою господарства було хліборобство і садівництво. Фінікійці вели активну работоргі­влю в цьому регіоні. З початку ІІ-го тис. до н.е. і до XII ст. до н.е. Фінікія перебувала під владою Стародавнього Єгипту. У ІХ—X ст. до н.е. з фінікійських міст особливого розвитку набуло місто Тир. Тирські купці здійснюють освоєння важливих морських шляхів, особливо тих, що йшли на захід Середземномор'я. Це зробило Тир піонером колонізації Кіпру, узбережжя Егейського моря, островів Сицілії, Сардинії, Мальти, Балеарських, узбережжя Галії, Північ Африки та Іспанії. Це фінікійці заснували в 825 р. до н.е. місто Карфаген, яке згодом стало ядром могутньої держави.

Починаючи з VIII ст. до н.е., фінікійські міста перебувають під владою Ассирії, Єгипту, Вавилону, Персії, Елліністичної, а потім Римської імперії, весь час зберігаючи певну автономію.

Сирійсько-фінікійська культура, в тому числі і релігія, зазнала значного впливу збоку Ассирії, Вавилону, Єгипту та інших країн. Фінікійці були добрими мореплавцями і зробили чимало географі­чних відкриттів. Єгипетський фараон Нехо в 600 р. до н.е. відрядив фінікійських моряків у похід навколо Африканського континенту. Відпливши в Червоне море, вони повернулись до Єгипту через Се­редземне. Створений фінікійцями алфавіт був запозичений багать­ма народами того часу, а через греків дійшов до нас. Релігія сирій­ців і фінікійців утворилася з їх первісних релігійних вірувань і спочатку була звичайною родоплемінною релігією. З утворенням міст-держав у кожному з них був власний головний бог, який мав своє ім'я: Адоніс — владика, Ел — бог, Мелькурт — цар міста то­що. Кожен із них мав дружину, здебільшого це була богиня Міся­ця — Астарта (Аштарт), запозичена з Вавилонії, де її називали Іш-тар. Були також інші другорядні боги. У кожному місті стояв храм, присвячений своєму богові, зображення якого було головним фе­тишем. У храмі панувала могутня корпорація жерців, що відіграва­ла значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одержували щедрі пожертвування і мали колосальні багатства. Жо­рстокий спосіб життя породив і жорстокий релігійний культ. Богам приносили криваві жертви. Широко практикувалися і довго трима­лися, аж до III ст. до н.е., людські жертвоприношення, особливо новонароджених первістків: їх спалювали перед ідолом чи в його металевому череві.

В історичних пам'ятках збереглось ім'я одного з фінікійських богів, якому приносилися особливо жорстокі дитячі жертви. Його ім'я — Молох, що означає «пожиратель дітей». С.Токарев зазначає, що, мабуть, ніде культ богів не досягав такої жорстокості, як у фі­нікійських містах.

Молох фінікіян — це засновник держави. Він винахідник море­плавства і пурпуру, він перший цар. Коли фінікійці посилали коло­ністів освоювати нові землі, вони обов'язково повинні були отри­мати на це схвалення Молоха, він сам керував цією справою. Молох — це грізний правитель, який не терпить заперечення своєї влади, він велич і сила держави. Він такий бог, до якого небезпечно наближатися. Він джерело життя, але він його і руйнує. Жерці Мо­лоха безшлюбні, жриці незаймані. Незвичайні боги вимагають не­звичайних жертв людських.

Халдейськарелігія. На завершення цього розділу слід розповісти про релігію народу, який жив на півночі Малої Азії, на території стародавнього Ірану, в II—І ст. до н.е. і був тісно зв'язаний із Дво­річчям. Мова йде про уратів, чи халдів.

На початку І тис. до н.е. на просторі між південними частинами Чорного і Каспійського морів, на південь від Кавказького хребта, на Вірменському нагір'ї, існувала могутня стародавня держава Урарту. Урарти ще з кінця II тис. до н.е. утворювали міста-держави типу номових. Найважливішими серед них були місто Муцацир, центр культу бога Халді, і місто Тушпа (сучасне місто Ван у Туре­ччині) — центр культу бога сонця Шівіні. Об'єднання їх призвело до утворення держави зі столицею в м. Тушпа.

У IX—VI ст. до н.е. царство Урарту займало все Вірменське на­гір'я, північну Сирію і північні райони Дворіччя, на півночі значну частину Закавказзя. Це була типова східна деспотична держава, в якій основною масою виробників були общинники, але застосову­валася і рабська праця. Під час загарбницьких походів, які були для урартів здебільшого успішними, бо були добре озброєні залізною зброєю, здобували величезну здобич у вигляді різного майна і по­лонених із мирного населення. Більшість полонених чоловіків знищували, залишали тільки хлопчаків і жінок. Частину з них пере­творювали на рабів, частина входила в общини.

З об'єднанням дрібних держав і утворенням адміністративної системи держава Урарту зміцнюється. Особливого розвитку вона досягла за часів царювання Менуа (бл. 810—786 і 781 рр. до н.е.) та Аргішті І (786—764 р. до н.е.). Відбувається впорядкування культу богів, примусово утверджується культ бога Халді. Встановлюється загальнодержавна система жертвоприношення. Муцацирський храм бога Халді стає головним державним храмом; у ньому коро­нували урартських царів, там зберігали царські скарби. Існували і менші храми, а також святилища перед нішею в скелі чи перед кам'яною стелою на честь бога Халді. Таке святилище називали «вратами бога Халді». Храми і святилища обслуговувались корпо­рацією жерців і мали великі багатства.

У культі бога Халді значне місце посідала магія. Жерці бога Ха-лді — халдейські мудреці — уславилися ворожінням та віщуван­ням, займалися астрологією. Віруючих у бога Халді стали звати халдеями чи халдами, а їхню релігію халдейською. На початку VI ст. до н.е. Урарту як і Ассирія, були завойовані мідянами.

Дотримання історико-географічного принципу змушує перейти до історії релігії в Палестині, яка розташована біля Фінікії. Але ре­лігія в Палестині, хоч і має глибоке коріння, яке сягає десь V— ^-го тисячоліть до н.е., цікава тим періодом, коли вона справила вплив на виникнення християнства та ісламу, а це було вже в нашій ері. Тому ми розглянемо ці матеріали в розділі, присвяченому іу­даїзму. А поки що повернемося до історії релігій у північній части­ні Передньої Азії.