2.4. Структурно-функціональний аналіз релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури —релігійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обря­ди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служи­телі культу — перебувають у тісній єдності та взаємозалежностях.

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов'язаний з релігійною свідомістю, а саме: особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий з культовою ді­яльністю; третій з релігійними організаціями.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість — це ставлення віруючих до світу, вираже­не в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в над­природне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, симво­лічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзорного та реа­лістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлумачен­ня світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною ри­сою їх є віра в надприродне;

релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосере­джені в релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, бла­гоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);

релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смер­ті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв'язки людини і світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це «щось» не може бути предметом віри незалежно від його усвідомлення. Не мо­жна вірити в об'єкт як такий. Вірити можна тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями).

Віра — це стан релігійної свідомості, що виявляється в бездока­зовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надпри­родних сил, абсолюту. Віруючі люди визнають віру дарованим Бо­гом феноменом, що має надприродну сутність. Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релі­гійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності. Але не всі гіпотези є предметом віри. Зміст віри зумовлює символічний аспект релігій­ної свідомості. Як складова акту вольового вибору, віра відображає стверджувальну силу духу, допомагає людині в мобілізації її духо­вних, моральних, фізичних сил. З вірою пов'язаний і діалогічний аспект релігійної свідомості, оскільки людина постійно перебуває в мисленому спілкуванні з об'єктом своєї віри.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних ре­лігій — це віра в єдиного Бога. А поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, є лише підготовчою стадією до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне, в можливість установлення з ним певного зв'язку визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до релігії зветься преформізмом.

Преформізм (від лат. утворюю заздалегідь) — це учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища в процесі свого розвитку, зароджуються і черпають енергію у нижчих формах.

Деякі вчені тлумачать релігійну віру здебільшого як інтелектуа­льний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження ре­лігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх дже­релом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів фор­муються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлума­чення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприро­дним джерелом, із зустріччю віруючого з божеством, священним. Представники психології релігії вважають, що питання про приро­дне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає на­уковим методам пізнання. Прибічники атеїстичної течії стверджу­ють, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв'язки та відношення. Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомо­сті набуває актуальності при розгляді взаємодії різноманітних її рі­внів. На концептуальному рівні релігійна свідомість існує у формі віровчення, зміст якого розкривається та обґрунтовується у спеціа­льній галузі релігійних знань, а саме богослов'ї (теології).

Богослов 'я (теологія) — це система обґрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність доказів істинності догматики конкретної релігії, релігійної моралі, правил і норм життя духовен­ства та віруючих.

До його складу належать теоретичні та практичні дисципліни, а саме — апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.

Апологетика (від грец. — те, що захищає) — це розділ бого­слов'я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її дог­мати за допомогою апелювання до розуму.

На перших порах існування релігійної системи апологетика по­кликана захищати її у переважно несприятливому середовищі. Піз­ніше, коли релігійна система здобуває визнання, вона зосереджу­ється переважно на протидії єресі, іншим релігіям, будь-якій кри­тиці.

Догматика (від грец. — думка, вчення) — це віровчення релі­гійної конфесії, що визнаються як установлені Богом, вічні, не­змінні істини.

Релігійні догмати визнаються як абсолютні, недосяжні для кри­тики істини. Будь-які спроби взяти їх під сумнів засуджуються як єресь, піддаються анафемі (від грец. — прокляття) від імені Бога.

Пастирське богослов'я — це розділ православного і католиць­кого богослов'я, що обґрунтовує боговстановленість пастирського богослужіння, його необхідність у справі спасіння.

Воно формує основні вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призначення їх на посади, посвячення їх у сан (хіро­тонія) та ін.

Завданням теології є формування релігійних уявлень, інтерпре­тація основних положень віровчення згідно з інтересами церкви, боротьба з єрессю. Представники богословсько-теологічної думки визначають безумовним пріоритет догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають йо­го вторинним.

Наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та по­чуттів ще не є свідченням існування релігії. Адже надприродні іс­тоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релігія сприймає надприродне як справді існуюче, віруючий прагне вста­новити з ним зв'язок як з реальним об'єктом. Як і всі явища духов­ного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини, а саме — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уяв­лення, світорозуміння, світовідчуття, ставлення до світу.

Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений релігійний культ релігій­ними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задо­волення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, об­рази, належачи до культової системи, набувають у ній символічно­го змісту.

Релігійний культ (від лат. — догляд, поклоніння) — це реаліза­ція віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Предметом культової діяльності є різні об'єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб'єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Участь у релігійному культі може бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так і нерелігійними (нама­ганням отримати естетичну насолоду) мотивами. Засобами культу є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяль­ності є задоволення релігійних потреб.

За особливостями реалізації потреби віруючих розрізняють два види релігійного культу, а саме: магію та умилостивлювання (ви­являється в жертвопринесенні, запалюванні свічок, лампад перед іконами, іншими священними зображеннями). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову сис­тему. Релігійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд — це зумовлені звичаями, традиціями симво­лічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символічність. До головних складників його належать: знак як рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ як умовне позначення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне значення або зміст.

Знак є штучним утворенням, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення є формальним, зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. Символізація значною мірою має зміс­товий характер, оскільки є здатністю свідомості образно відтворю­вати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розгляда­ти як різновид символу. Мета його полягає не в конкретних діях, а у втіленому в ньому ідеальному змісті.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалі-зації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, почина­лася від язичницьких заклинань як невід'ємного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, став­ши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва — це вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

Залежно від почуттів віруючих молитви бувають, наприклад, у християнстві: возвеличувальні, вдячні, прощенні; від кількості уча­сників — є колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійсню­ють під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвин­тарях.

Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хо­ровим співом, проповідями. Для впорядкування їх у багатьох роз­винутих релігіях існує богослужбовий канон (від грец. — правило, зразок) — установлення послідовності (кола) річних, тижневих, до­бових богослужінь.

Річне коло богослужінь передбачає щорічну присвяту кожного числа місяця конкретним подіям або пам'яті святих церкви. Кожен день тижневого кола богослужінь присвячений «особливим спога­дам». У християнстві, наприклад, понеділок присвячений ангелам божим, вівторок — пророкам, середа — зрадництву Христа Іудою, четвер — святителям християнства, п'ятниця — розп'яттю Ісуса на хресті, субота — всім святим, неділя — воскресінню Христа. Кож­ному дню призначені відповідні молитви та ритуали: в суботу і не­ділю — урочисті, в середу і п'ятницю — сумні. Коло добових бого­служінь охоплює вечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і чотири денних (першої, третьої, шостої і дев'ятої годин) служби.

Найголовнішим богослужінням є літургія (від грец. — загаль­ний, справа), яка здійснюється лише в неділю та святкові дні. Знач­ну роль у культовій системі відіграє емоційно-естетичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих творяться релігійні обра­зи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спон­танно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основ­ною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна група — це малочисельна релігійна організація, утво­рена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усе­редині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом; моно-конфесійні, поліконфесійні об'єднання, створені для проведення релігійних заходів.

У первісних суспільствах до релігійної організації належали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соціальну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан примітивної релігії, якій була притаманна міфологічна свідомість, ще не здатна відокремити природне від сакрального (священного).

Соціальній організації релігії передував соціальний розвиток суспільств, передусім процес соціальної диференціації. Релігійна група як прообраз соціальної спільноти вперше виокремилася в ранньокласовому суспільстві, коли постала потреба впливати на думки людей, управляти ними, обґрунтовувати надприродне похо­дження влади. Тоді в первісних релігійних групах з'явилися органі­затори культових дій: чаклуни, шамани, які згодом утворили жре­цьку корпорацію, професійну групу, яка оформилася як соціальний прошарок, стан. Однак жрецька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутворюючих ознак, на підставі яких її можна кла­сифікувати як релігійну організацію і як соціальний інститут.

Одним із найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (фор­мування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особливостей, не­обхідність встановлення певних стосунків з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими правилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реалізацію власних уподобань. Таких відступ­ників від домінуючих поглядів, правил називали єретиками.

Головною метою релігійні організації вважають формування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв'язків із світськими організаціями, державними органами.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх осно­вні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква — це релігійна організація зі складною, суворо централі­зованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослужите­лів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світськими соціальними спі­льнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догма­тика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієра­рхічному принципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права, сукупності правових норм, що ґрунту­ються на церковних правилах (канонах). Здебільшого церковна дис­ципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов'язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко налагоджено взаємо­дію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження за­вдяки спеціальним обрядам (наприклад, хрещення) стає членом це­ркви.

Залежно від належності громадян суспільства до певної церкви, визнання віруючими церкви цінностей суспільства визначають ор­ганізаційний устрій церкви, у якому розрізняють:

• універсальну церкву, яка охоплює всіх членів суспільства, за­довольняє більшість їх індивідуальних потреб;

• еклесію (грец. — церква) як «універсальну» церкву в стані за­костеніння, нездатну адекватно реагувати на динаміку інтересів і потреб своїх членів.

Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчу­тно узалежнена від інтересів нації. Нерідко вони намагаються зли­тися з державою.

До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація, координація ре­лігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, компромісами, прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.

Секта — це течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо пев­них релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини ві­руючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлума­чення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віро­вчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, протестуючи проти консе­рватизму внутріконфесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опо­зиційна релігія, пристанище відступників. Утворення секти зумов­люють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдо­волення внутріцерковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього спілкування. Зазвичай, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповіду­ють традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно протидіють суспільству, праг­нуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний культ (від грец. — дар) — це різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного мораль­но-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають хариз­му (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні православ'я, католицизму. Засновники і керівники їх оголошуються Богом або посланцем Бога чи іншої надприродної сили. Такі організації здебі­льшого є малочисельними. їхні прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоляціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. — рятуватися, втікати) — намагання втекти від суспільства, знецінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Не­рідко це проявляється в міграції за кордон чи у віддалені місця сво­єї країни.

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вважають деномінацію.

Деномінація (лат. досл. «зміна імені») — це перехідний тип ре­лігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

Вона ще зберігає в собі чимало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. З церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Головні функції релігії

Релігія є невід'ємним елементом суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин, її місце і роль у соціальній системі визначають і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Функції релігії — це способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов'язані зі структурою релігії, кожен еле­мент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебічніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентне), постійно чи тільки на певних етапах істо­рії, виражаючи можливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції релігії окреслюють і характеризують форми, способи, на­прями, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслід­ком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких розріняють: компенсаційну, те­рапевтичну, втішальну, світоглядну, регулятивну, комунікативну, інтегративну, дезінтегруючу, ідеологічну, політичну, правову, куль-туроформуючу, легітимуючу. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональним феноменом. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різно­манітні переживання людини, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і про­блем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеже­ність, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнта­ції, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'язані з ком­пенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збе­реження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Світоглядна функція. її особливість полягає у виробленні своєрі­дної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким людина пояс­нює світ, її світогляд може бути філософським, міфологічним або релігійним. Релігійний світогляд включає в систему «людина — світ» комплекс надприродних істот, зв'язків і відносин, прагне по­яснити події, явища земного буття впливом потойбічних, надпри­родних сил. Відповідно до цього він розглядає і смисл життя, усві­домлення якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по-своєму тлумачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті продовжується у потойбічно­му світі.

Регулятивна функція. Ця функція виявляється в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, та­бу, санкцій, стосуючись не лише їхньої поведінки в суспільстві, а й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору, релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її ві­ровчення.

Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, покликаних забезпечити реа­лізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов'язковість, спонукальність. Вони бувають позитивними, зобов'язуючи до дій, або негативними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосувати­ся можуть усіх послідовників віровчення або конкретної групи (мирян, священнослужителів). З огляду на особливості реалізації розрізняють культові (визначають порядок культових обрядів, це­ремоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внут-рішньоцерковні, міжцерковні, міжконфесійні відносини, визнача­ють структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між вірую­чими та священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спіл­кування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігій­ного досвіду, розвиток зв'язків між окремими віруючими, між ві­руючими і релігійною громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передаван­ня, обмін інформацією, її засвоєння, оцінювання, що сприяє інтег­рації (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню стабі­льності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи лю­дям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизна­читися в суспільстві, а внаслідок цього об'єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утверджен­ню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує кон­фліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію су­спільних відносин.

Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспі­льства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітні­шою вона є, коли система релігійних цінностей відповідає фунда­ментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'єднав­шись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиста­вляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебу­вають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміц­ненню релігійних груп, посиленню авторитету їхніх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають перед­умовою церковних, конфесійних розколів, виникнення сектантсь­ких утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують полі­тичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами роз­гортаються соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обминули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими були розкол у хрис­тиянстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ'я і католицизм, реформація в католицизмі (XVI—XVII ст.), рух старо­обрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утворенням та функціонуванням греко-католицької цер­кви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна про­дукувати суспільні відносини, а лише відображати їх, виправдову­вати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні кон­флікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємо­пов'язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що біль­шість церков не обминали актуальних суспільних проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, державними справами (теократичні дер­жави), в тому числі й законодавчі та арбітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Вона реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архі­тектури, збереження цінностей релігійної культури; нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування й розвиток естетичних цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (від лат. — законний, узаконеній) функція. Вона виявляється в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх не­правомірними.