2.2. Концепції релігії

Намагання з'ясувати витоки і сутність релігії покликало до жит­тя спеціальну галузь знань — релігієзнавство, яке разом з теологі­єю є двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення фе­номену релігії. У лоні кожної з них розроблено відповідно до їх засадничих принципів концепції релігії: теологічні, філософські, соціологічні, біологічні, психологічні, етнологічні. Прагнучи з'ясувати особливості феномену релігії, кожна з них виходить зі своїх світоглядних орієнтацій. Водночас вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким інструментарієм одна од­ної, взаємозбагачуючись і взаємокоригуючись.

Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos — Бог, logos — вчення) — вчення про Бога і богослов'я — наука про усла­влення Бога є історично першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок намагання пояснити, зрозуміти релі­гію «зсередини»; зробити доступними для віруючих загальні поло­ження певної релігії, образи, втілені у священних книгах, догмати­чні формули. До них належать: догматика як системний виклад по­ложень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними, екзегетика (грец. ezegeomai — витлумачую, пояснюю) як тлума­чення біблійних текстів, каноніка як теорія церковного права та ін.

Якщо теологія безпосередньо пов'язана з конкретним віроспо­віданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання, то релігієзнавство намагається порі­вняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів у історичному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теоло­ги, може тільки релігійна людина, а невіруючим релігія недоступ­на. Віруючим властивий особливий вид духовного пізнання. Релі­гійний досвід — це переживання, пов'язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсо­лютності релігійного віровчення.

Головне в богословсько-теологічному підході — це обґрунту­вання та захист релігійного віровчення, визнання вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом. Теологічні пояснення релігії наскрізь пронизані ідеями, які відображають конфесійну на­лежність їх авторів. Єднає їх визнання того, що релігія є особливим феноменом, результатом взаємопричетності Бога і людини.

У процесі становлення теологічних пояснень окреслилося два підходи у визначенні релігії: супранатуралізм та історична школа в теології. Супранатуралізм ґрунтується на визнанні існування над­природної, надрозумної субстанції, а релігію тлумачить як «над­природне одкровення», «нестворюваний феномен». Але такий по­гляд вступає в суперечність із залежністю еволюції релігії від тенденцій суспільного розвитку. Саме на це звертали увагу пред­ставники історичної школи в теології. Найвідоміший серед них — німецький теолог, філософ, соціолог Ернст Трельч (1865—1923) стверджував, що релігія є водночас суб'єктивним ставленням до Бога та об'єктивною історичною реальністю.

Згодом у теологічному релігієзнавстві заявили про себе роз'є­днуюча та об'єднуюча тенденції. Стосувалися вони відносин суспі­льства і релігії. Представники роз'єднуючої тенденції стверджува­ли, що суспільство і релігія існують як «самостійні величини», різ­няться між собою. Втілена у догматичному вченні суть релігії постає «вічними істинами», «позачасовими принципами», «надіс-торичним зерном». Соціальними аспектами наділені лише явища релігії, а також релігійні організації, установи. Прихильники об'єднуючої тенденції стверджують, що релігійні ідеї та принципи неухильно оволодівають світською сферою, яка вже не є позарелі-гійною. Теологічному підходові до релігії (погляду «зсередини») протистоїть філософський метод розуміння її (погляд «ззовні»).

Філософський аналіз релігії. Розглядаючи релігію з певної дис­танції, філософія прагне з'ясувати загальні її принципи та законо­мірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філософія є розгалуженою систе­мою вчень, шкіл, течій, напрямів. Однією з них є релігійна філосо­фія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філософія релігії як розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспільства, її тлумачення релігії вихо­дить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфе­сій. Особливість філософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методологічною основою інших розділів літературознавства, вод­ночас синтезує, узагальнює результати їх досліджень.

Одним із перших зосередився на філософських аспектах релігії І. Кант, який вважав, що наукове знання про душу, Бога неможли­ве, але у своїй етичній концепції застосовував ідеї душі та Бога. Філо­софський аналіз релігії домінував до середини XIX ст., коли поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід.

Наукові дослідження релігії. Відмінність між філософським і науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предме­тній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філо­софії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Найсуттєвіше для неї це — як вирішується у релігії проблема духо­вного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука ви­вчає релігію як одну зі сфер суспільного життя у її взаємозв'язках та взаємодії: як формується релігія; як певні релігійні системи по­яснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони вироб­ляють у людей; як діють релігійні організації; які функції виконує релігія в суспільстві.

Засновник релігієзнавства Тайлор Е. Бернетт (1832—1917) по­яснював розвиток людської культури як безперервний процес. Ця ідея покладена ним до аналізу походження релігії. Спираючись на поняття «анімізм», він створює концепцію, яка пов'язує в єдине ці­ле всі стадії розвитку релігії на основі психічної діяльності людини. При цьому він використовував великий фактичний етнографічний та демографічний матеріал.

Близькими до поглядів Тайлора були праці Твейзора Д. (1854— 1941), де він розглядає походження релігії через тотемізм, культ природи, віру в потойбічний світ в стилі еклектичного еволюціонізму.

Засновник психоаналітичної школи 3. Фрейд (1856—1939) за­стосував свій метод аналізу до культури взагалі, в тому числі і до релігії. Ставлення Фрейда до релігії мало суперечливий характер. Він пояснював її як породження індивідуальної психіки, що прояв­лялося в незадоволеності бажань. Учений визначив релігію як «за­гальнолюдський невроз нав'язливості» через «Едипів комплекс». Тотемізм, як вважає Фрейд, в своїй основі поклав факт суперечнос­тей між синами і батьком, якого вони ревнували до матері. Але піс­ля вбивства батька сини покаялись. Полегшити цей психологічний конфлікт їм допомогло те, що вони переклали почуття з батька на тотемну тварину. Розвиток людства призвів до того, що об'єкт по­клоніння був перенесений на Бога. Водночас, будучи вільнодум­цем, Фрейд вважав релігію ворогом просвіти і прогресу. Ця конце­пція не була підтримана його учнями та послідовниками К. Г. Юнгом (1875—1961) та Е. Фроммом (1900—1980). За основу пояснення релігії Юнг взяв ідею архетипів деяких символів, ідей та уявлень, характерних для всього людського роду. Вчення про архе-типи близьке до вчення про вроджені ідеї. Колективному несвідо­мому Юнг приписував атрибути Бога. На протилежність Фрейду, він наголошував на необхідності віри в Бога для психічного здо­ров'я людини і людства.

Близькі по духу ідеї Юнга викладає Фромм. Він вважає, що ре­лігійна віра є сутністю природи людини і виконує соціально-терапевтичну функцію компенсації внутрішнього розладу і відчу­ження, спасіння людини від самотності. Саме в такій релігії Фромм вбачає засоби створення здорового суспільства. Вона здійснює життя в сфері матеріальних і духовних відносин як життя в світі речей і життя в світі ідей, що дає змогу сприймати і переживати уявне як дійсне, минуле, а майбутнє як теперішнє. Цю закономір­ність встановили марксисти, застосувавши матеріалістичну теорію і діалектичний метод пізнання до явищ суспільного життя. Це до­зволило розкрити соціальну природу ілюзорно-містичних уявлень, визначити місце релігії в духовно-практичному освоєнні світу. «Всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх по­всякденному житті, відображенням, в якому земні сили приймають форму неземних» (Енгельс Ф. Анти-Дюринг // Маркс К., Ен­гельс Ф. Твори. — Т. 20. — С. 309). Класичне визначення релігії стало можливим внаслідок дотримання наукового принципу єднос­ті соціального і гносеологічного в аналізі специфіки релігійної фо­рми суспільної свідомості, внаслідок чого була дана відповідь на запитання, що і як відображає релігія. Йдеться про об'єкт і форму релігійного відображення, що їх не могла визначити філософська думка до К. Маркса.

К. Маркс писав, що «Л. Фейєрбах виходить із факту релігійного самовідчуження, із подвоєння світу на релігійний, уявний і дійсний світ. І він зайнятий тим, що зводить релігійний світ до його земної основи. Він не помічає, що після виконання цієї роботи головне за­лишається не виконаним. А саме та обставина, що земна основа ві­докремлює себе від самої себе і переносить себе в хмари як якесь самостійне царство, може бути пояснена ним тільки саморозірвані-стю і самопротиріччям цієї земної основи» (Маркс К. Тези про Фейєрбаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 3. — С. 2). Об'єк­том релігійного відображення виступають земні сили, що панують над людьми в їх повсякденному житті.

Формою відображення є фантастичне (перекручене, ілюзорно-містичне) відображення дійсності, де земні сили набувають форми не­земних, тобто потойбічних і надприродних. Невипадково віра в над­природне є головною ознакою будь-якої релігії, в тому числі релігій­них забобонів, ілюзій, ідеалістичних вигадок тощо, незалежно від того, в якій формі вони виявляються, а саме — в грубій, примітивній чи витонченій. До віри у надприродне можна віднести уявлення про потойбічні сили у вигляді божества, ангелів, чортів, повір'я в причину, віщі сни, гадання, гороскопи, віру в різноманітні прикмети тощо, у т. ч. й розв'язання основного питання філософії з позиції ідеалізму.

Однак панування сил природи над людиною, залежність її від навколишнього світу ніколи не визначалися лише природними вла­стивостями, а й характером ставлення людини до природи. Ці від­носини завжди залежали від рівня продуктивних сил суспільства. Невипадково, хоча насправді не існує надприродного, об'єктом йо­го відображення були неосвоєні сили природи. Причому у свідомо­сті людини спотворено відображувалась не вся природа, а лише ті її якості, сторони і властивості, які в процесі перетворювальної дія­льності мали, насамперед, життєдайне значення і які людина через нерозвинутість продуктивних сил не могла опанувати силою свого розуму і праці. Саме ці сторони і властивості уявляються їй грізни­ми надприродними силами, перед якими вона відчуває страх, що збуджувало ілюзії віри, прагнення улестити плід своєї фантазії.

Об'єкт релігійного відображення, обумовлений суспільними відносинами людей докласового ладу і наступних формацій, зав­жди мав історичний характер. У міру розвитку продуктивних сил, удосконалення всієї пізнавально-перетворювальної діяльності він неухильно звужувався.

Якщо форма релігійної свідомості визначається фантастичним відображенням зовнішніх сил, які панують над людьми в їх повсяк­денному житті, виникає питання: що таке фантазія, якою є специ­фіка її вияву в науковому, художньому та релігійному відображенні світу? Використовуючи знання філософії, треба показати, що фан­тазія невіддільна від предметно-чуттєвої творчої діяльності люди­ни. За її допомогою людина здатна випереджати час, силою свого уявлення моделювати світ речей і відносин, яких природа, суспіль­не життя не дають у готовому вигляді. Без фантазії людина не змо­гла б піднятися до вершин абстрактного мислення. Вона збуджує творче уявлення, дає поштовх абстрактному мисленню і виникає там і тоді, коли думка повинна матеріалізуватися в конкретно-чуттєвих об'єктах. Фантазія — це невіддільна властивість худож­нього освоєння світу. Як засіб творчості вона водночас є і необхід­ною передумовою, і наслідком трудової діяльності. В образній фо­рмі фантазія дає змогу не тільки моделювати світ речей і відносин, а й відбивати емоційне ставлення людини до плоду своєї уяви, що, своєю чергою, впливає на її творчу діяльність. Внаслідок цього об­разна природа фантазії властива і релігійній фантазії, яка також моделює світ нових речей і відносин, вимагає емоційного ставлен­ня людини до плоду своєї уяви, впливає на її самосвідомість у реа­льному житті. Одночасно художня і релігійна фантазії істотно від­різняються за своєю образною природою. Мистецтво не вимагає визнання його творів за дійсність, тоді як релігійний образ уявля­ється реально існуючим об'єктом. Така особливість релігійного об­разу пояснюється, передусім, специфікою об'єктивного релігійного відображення (йдеться про панування сил навколишньої дійсності, яке, своєю чергою, визначає ілюзорно-містичний об'єкт релігійної віри, його основне ідеологічне ядро). Цим образом є віра у надпри­родне, яке зумовлюється спочатку дією пануючих сил природи, ко­трі тяжіли над людиною у процесі матеріального і духовного осво­єння нею навколишнього світу. Пізніше віра у надприродне зумовлюється усім комплексом класових відносин експлуататорсь­кого ладу з його приватною власністю, соціальним і духовним при­гнобленням людини.

Фантастичне подвоєння світу і протиставлення надприродного природному — найзагальніша ознака віри в надприродне. Вона пе­редбачає віру в надприродні істоти потойбічного світу; в надпри­родні зв'язки і відношення в реальному світі; в надприродні влас­тивості реальних об'єктів.

У богословському розумінні надприродне є нібито тим, що не підкоряється законам матеріального світу і тому випадає із ланцюга причинно-наслідкових зв'язків. Невипадково релігія обов'язково ви­магає чуда, яке здійснювалося б волею потойбічних сил. Своєю чер­гою, атеїзм розуміє надприродне не як існування позаприродної дійс­ності, а як конкретний комплекс ідей, уявлень і образів, іншими сло­вами, як власне явище людської свідомості, що виникло під впливом реального подвоєння світу на світ засвоєних і незасвоєних речей та ідей, панування людини, її залежності від сил природи і суспільства.

Чим же зумовлена необхідність релігійного комплексу, тобто відповідного взаємозв'язку ідей, уявлень і образів, які об'єднує віра в надприродне? Насамперед, предметно-чуттєвою діяльністю лю­дини, особливо там і тоді, де і коли вона залишалася безпорадною перед явищами природи або де виникала необхідність якось пояс­нити причинно-наслідкові зв'язки окремих явищ, предметів і про­цесів. Саме ця необхідність викликала до життя несвідомо худож­ню переробку дійсності у вигляді міфології.

Звернення людини до міфічності було одним із засобів опану­вання силами природи, оскільки будь-яка міфологія перемагає і формує сили природи в уявленні і за допомогою уявлень. Причому творення міфів не було пустою і некорисною діяльністю, відірва­ною від внутрішнього світу і протилежною йому. Воно давало по­штовх розвитку фантазії, яка є необхідним моментом будь-якої творчої діяльності. Цей взаємозв'язок зумовив етимологічну функ­цію міфології, тобто визначив причинно-наслідковий зв'язок. Оче­видно, обмежений рівень знань докласового суспільства поряд з обмеженими масштабами засвоєння сил природи давали своєрід­ний простір людській фантазії, в якій реальне найчастіше переплі­тається з нереальним.

Якщо міф завжди щось пояснював, то казка свідчила про те, яким людина хотіла бачити світ і себе в ньому. Тому і в міфі, і у ка­зці наявний елемент надприродного (тобто неприродного).

Однак релігійна віра істотно відрізняється від нерелігійних уяв­лень про неймовірне. По-перше, вона «сліпа», її не можна довести. За реальну дійсність визнаються її образи, і людина залежить від плодів своєї уяви. Навпаки, у казці або нерелігійному міфі така за­лежність відсутня. Фантастичне пояснення окремих явищ, їхніх властивостей і відносин може бути легко відкинуте даними науки чи безпосередньою практикою. Казковий образ, в тому числі й у нерелігійному міфі, людина не сприймає за подвійну реальність. По-друге, віра в надприродне, на відміну від сприймання образів казки чи нерелігійного міфу, передбачає необхідний комплекс емо­ційного ставлення до образу надприродного, а саме — відчуття страху, благоговіння, залежності тощо. По-третє, релігійний образ супроводжується вірою в те, що надприродне може покарати лю­дину або послати їй щастя.

Таким чином, релігійна віра в надприродне розділяє світ на зе­мний і потойбічний, містифікує сприйняття реальних явищ і проце­сів навколишньої дійсності, у тому числі й суспільні відносини.

Не всяка міфологія є релігійною, а релігія міфологічною, що є однією з причин консерватизму релігійних поглядів, уявлень, які дійшли до наших днів. Однак міфи, легенди, прислів'я, приказки, які увійшли в релігію як її елементи, зафіксували не життя потойбі­чного світу, а реальні відносини людей, їхні сподівання і надії, уяв­лення про себе та навколишню дійсність в конкретну історичну епоху. Ось чому міфи, коли з них «випаровувалось» надприродне доповнення, здатні були перетворюватися на засіб художнього освоєння світу. Міфологічні образи (Геракл, Еней, Прометей, Де­мон та ін.) і навіть цілі сюжети лягли в основу творів літератури і мистецтва.

Щоб зрозуміти релігію, треба визначити її корені, сукупність факторів, якими зумовлюється необхідність і можливість виник­нення і відтворення релігійного відображення дійсності. Розгляне­мо їх.

Якщо розглядати суспільство як систему соціальних (матеріа­льних і духовних) відношень, слід визнати, що виникнення, існу­вання і відтворення релігії детермінується саме тією частиною сис­теми, яка панує над людьми у їх повсякденному житті, зокрема в їхньому ставленні до природи і один до одного. У цьому відповідь на питання не тільки про виникнення, існування і відтворення релі­гії, а й про умови відмирання її в історії людства.

Як відомо, основу системи суспільних відносин становить про­цес матеріального виробництва. Тому, щоб науково пояснити ви­никнення релігії, необхідний аналіз історичних і економічних ко­ренів її. Стосовно духовного (ідеологічного) життя, зокрема політики, права, моралі, то воно має вторинний вплив на релігію, оскільки саме є продуктом відображення конкретного соціального процесу, запитів суспільно-історичної практики. Ось чому соціаль­ні корені релігії докласового суспільства, які визначають причини її виникнення, зумовлені переважно рівнем економічного життя лю­дей, яке залежить від рівня розвитку продуктивних сил, точніше за­собів виробництва. Невипадково класики марксизму, характеризу­ючи соціальні корені релігії первісного ладу, розглядали його економічну основу лише в негативному розумінні. Тим самим вони наголошували, що релігія виникла як наслідок низького рівня роз­витку саме продуктивних сил первісного суспільства. Це свідчить про те, що панування сил природи над людьми визначилося зреш­тою не явищами природи, її закономірностями, а характером від­ношень людей до природи. Відношення ж залежали від виробничої озброєності людини епохи первісного ладу. Безсилля в освоєнні сил природи на основі примітивних знарядь праці зумовило соціа­льні корені релігії докласового суспільства.

Водночас людина створила позитивну економічну основу свого життя. Завдяки цьому на кожному етапі історичного розвитку роз­сувалися межі освоєння людиною сил природи, що призводило до звуження об'єкта релігійного заперечення. Пізнані сили природи уже не викликали в людини почуття страху і специфічної залежно­сті, властивої їй в умовах первісного ладу.

Однак звільняючись у процесі розкладу родоплемінних відно­син з-під влади стихійних сил природи, людина почала дедалі бі­льше потрапляти під владу незалежних від неї і її свідомості сти­хійних сил суспільства, дії яких вона не могла усвідомити, проконтролювати, тим більше передбачити. У житті людей почали відігравати роль три взаємопов'язаних фактори: наявність приват­ної власності, стихійність суспільного розвитку, класовий гніт і експлуатація людини людиною. Усі вони містифікувалися у свідо­мості людей, набувши якості сил позаземних, потойбічних, над­природних.

На відміну від рабовласницького і феодального ладу, де госпо­дарювала особиста залежність експлуатованого від експлуататора, в капіталістичному суспільстві трудящі маси опинились під пресом економічного примусу. Виникають гострі суперечності у сфері приватної власності і одночасно відбувається зіткнення приватних і суспільних інтересів, що призводить до конкуренції, анархії, ізоля­ції виробників тощо. Соціальна відчуженість людини при цьому досягає апогею.

Розкриваючи гносеологічні корені релігії, слід загострити увагу на суперечливому характері пізнавального процесу і можливості формування релігійних уявлень. Внаслідок цього «роздвоєння» (на загальне і окреме) людина може собі уявити, що загальне — це окрема сутність. Характеристикою такого «подвоєння» є мовленнє­ва культура тубільців, які не відрізняли поняття від реальних об'єктів. Наприклад, словом «паль» гіляки називали гору і Бога («господаря») гори, словом «толь» — море і Бога моря.

З курсу філософії відомо, що гносеологічним коренем релігій­но-ідеалістичних уявлень може бути абсолютизація живого спогля­дання і навіть суспільно-історичної практики.

Богослови спекулюють на труднощах пізнання і людської прак­тики, внаслідок чого створюється ілюзорно-містична уявність на­явності у світі чогось нескінченного, тобто абсолюту у вигляді бо­жества. І в цьому далеко не другорядну роль виконує метафізичний спосіб мислення. (Зверніть увагу на зв'язок однобокого підходу в пізнавально-перетворювальній діяльності і релігійно-ідеалістичних поглядах на об'єктивну дійсність; спробуйте встановити цей зв'язок, спираючись на знання діалектичного та історичного мате­ріалізму).

Передумови абстрагування в релігійній формі стали можливими завдяки уособленню явищ природи і суспільства. Уособлення — це специфічний гносеологічний корінь релігії. Під його впливом люд­ська фантазія була здатна наділяти світ чуттєво-надчуттєвими влас­тивостями в образній формі сприйняття. У цьому означенні відо­бразилась, з одного боку, розумово-вольова функція людини (ба­жання, запити, почуття тощо), яку вона переносила на об'єктивну реальність, а саме — рослинний і тваринний світ, явища природи, а з другого, свідоме безсилля, прагнення якось вплинути на неперед­бачені наслідки праці, висловити своє ставлення до незрозумілої дійсності. Стала можливою фетишизація окремих предметів, влас­тивостей і процесів у життєдіяльності і первісних людей.

Все це свідчить про те, що тільки в процесі пізнавально-перетворювальної діяльності на базі соціальних і гносеологічних коренів ілюзорно-містичного відображення світу здатні функціону­вати психологічні корені релігії, які виявляються в емоційно-духовному ставленні людини до неосвоєних явищ об'єктивного світу, до плоду своєї уяви. Тільки так механізм відношень (люди­на — людина, людина — рід, людина — світ) здатний створити ос­нову для виникнення та існування релігійних ілюзій.

Групова психологія первіснообщинного колективу була виявом його сили і слабкості. Вона об'єднувала людей, насаджувала й під­тримувала залежність індивіда від первісного суспільства (роду, племені та ін.). Порушення традицій, звичаїв, які закріпилися, оці­нювались як порушення норм і правил життя, емоційно-духовної рівноваги родової спільності людей. Групова психологія на основі виробничої замкнутості родових і племінних об'єднань формувала і підтримувала духовну відчуженість від інших (не своїх, тобто чу­жих) родоплемінних об'єднань. Ось чому осмислення почуття страху перед стихійними силами природи і суспільства стало пово­ротним пунктом в історії виникнення релігії, яке стало можливим лише на певному етапі розвитку абстрактного мислення і після до­сягнення особливого психологічного (емоційно-духовного) стану людей первісного суспільства. Тому гносеологічні, психологічні і соціальні корені релігії співвідносяться як можливість і дійсність, у чому й полягає діалектика виникнення, розвитку і неминучого зга­сання ілюзорно-містичного відображення дійсності.

Чим же викликані намагання богословів пояснити виникнення релігії з позицій ідеалістичного розв'язання основного питання фі­лософії? Таке пояснення зумовлене тим, що ідеалістичний і релі­гійний світогляди не протистоять один одному. Навпаки, релігій­ний є різновидом ідеалістичного.

У чому ж виявляється подібність релігії і філософського ідеалі­зму? Спільним в них є, по-перше, подвоєння світу за допомогою його фантастичного відображення або спотвореного узагальнення пізнавально-перетворювальної діяльності людини (Бог, ідея, абсо­лютний дух, річ у собі, річ для нас тощо). По-друге, і релігія, і фі­лософський ідеалізм розглядають духовне як первинне, чим знеці­нюють роль людини у створенні власної сфери буття. Іншими словами, вони виходять з ідеалістичного розв'язання основного пи­тання філософії. По-третє, релігія і філософський ідеалізм мають спільні гносеологічні корені, тобто виростають із складності й су­перечностей людського пізнання. По-четверте, релігія і філософсь­кий ідеалізм тотожні за своєю соціальною роллю в суспільстві. Про це свідчить позиція церкви і різноманітних течій філософського ідеалізму упродовж усієї класової боротьби, а в наш час клерикаль­но-політичних організацій конфесійних і позаконфесійних суспіль­них груп, у т. ч. й політичні партії.

Проте повністю ототожнювати релігію і філософський ідеалізм не можна. Це пояснюється тим, що релігії властиве уособлення сил природи і суспільства, що виявляється як прояв релігійного світо­гляду. Різниця між релігією і філософським ідеалізмом полягає в тому, що: порівняно з ідеалізмом, який є джерелом усього суттєво­го, оголошує світовий дух чи світовий розум, який виступає в по­няттях, у релігії джерело релігійного світогляду персоніфіковане у вигляді людської істоти, яка діє відповідно до своєї свідомості і во­лі. Отже, в релігії — персоніфікація надприродних істот, в ідеаліз­мі — абсолютизація світового деміурга (творця світу); якщо ідеа­лізм звертається до теоретичного мислення, за допомогою якого прагне обґрунтувати свої положення, для релігії теоретичне мис­лення — це небезпечний ворог. Невипадково відомі мислителі ми­нулого всупереч своїм особистим переконанням, зазвичай, розвін­чували неспроможність тих або інших релігійних поглядів (Копернік, Галілей). Саме тому в релігії переважає сліпа віра, тим-часом як філософський ідеалізм за допомогою досягнень науки прагне пояснити свої теоретичні висновки й узагальнення; внаслі­док звернення до науки філософський ідеалізм містить у собі еле­менти позитивного знання, водночас релігія позитивними знаннями не володіє; релігія відрізняється від ідеалізму наявністю релігійно­го культу і релігійних організацій. Незважаючи на це, релігія з ме­тою захисту основних принципів віровчення завжди використову­вала теоретичні висновки і узагальнення. Так, релігійна філософія намагається розв'язати основні світоглядні проблеми з теологічної позиції. !накіііе релігія не змогла б пристосуватися до соціального прогресу, вплинути на свідомість і почуття сучасної людини. Це ще раз вказує на те, що релігія як ілюзорне, фантастичне відображення зовнішнього світу, не має окремої історії, відособленої від історії розвитку людського суспільства.