1.2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики

'Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии религии. Т. 2.— М., 1977. — С. 256—257.

У прикладній етиці найбільш методологічно плідним буде широке розуміння корисності як критерію універсальності принципів. Синкре­тичне розуміння корисного запліднювало витоки європейської інтеле­ктуальної історії. У XIX — XX ст. воно збагачено утилітариським розумінням (Д.С. Мілль, Є. Бентам) і своєрідною інтерпретацією у прагматизмі (Д. Дьюі, У. Джеймс). Спільним знаменником таких під­ходів є обов'язкове гіпотетичне переконання в безумовній прийнятно­сті цінностей окремої людини для інших людей. У цьому контексті зростає роль раціональної складової вибору цінностей (осмислення, обґрунтування, обговорення), що в кінцевому результаті приводить до загальних принципів.

Недостатньо виправданим буде різке протиставлення етики І. Кан­та як найбільш впливової теорії Нового часу і утилітаризму. В полемі­ці з кантівською теорією формувались й інші філософські концепції некласичної філософії XX ст. Водночас, у сучасних підходах перева­жає думка про необхідність взаємодоповнення впливових форм етич­ної аргументації, а не їх взаємовиключення.

Виникнення утилітаризму (від лат. иті1па8 користь) як напряму моральної філософії пов'язане з іменами І. Бентама та Дж.С. Мілля. Поча­ток був покладений у трактаті І. Бентама «Вступ до принципів морально­сті і законодавства» (1780). Як етичний твір ця робота є першим і най­більш повним викладом концепції утилітаризму. Своїми попередниками І. Бентам вважав Ф. Хатчесона, К Гельвеція, Д. Прістлі, Д. Г'юма та ін.

На думку І. Бентама, «принцип корисності» діє у чотирьох сферах: фізичній, політичній, моральній та релігійній. Він не передбачав, що всі люди за допомогою цього принципу будуть регулювати свою поведінку, тому що кожний максимізує своє щастя, а не «найбільше щастя найбі­льшої кількості людей», яке має характер обов'язку. Тому принцип був насамперед адресований законодавцям і політичним діячам, здатним вносити зміни в суспільство.

Стосовно особистої етики «в її нормативному варіанті», то вона по­винна надавати інструкції індивіду як збільшити власне щастя, яке є елементом щастя всього суспільства. У цій праці була здійснена класи­фікація задоволень (14 видів) і страждань (12 видів), проаналізовані по­няття «страждання», «мотив», «емоція», «жага», «прагнення», «добро­чинність», «зло» та ін.

Утилітаризм був розвинутий і дістав назву з наукового доробку Дж.С. Мілля в праці «Утилітаризм» (1863). Дж.С. Мілль надавав важли­вого значення тому, що базові моральні судження, що стосуються кін­цевих цілей і засад оцінки, не піддаються безпосередньому доведенню, але демонструються в тому числі і за допомогою підстав, які можуть впливати на людей. Він розглядає моральні почуття і правила як резуль­тат багатовікового морального досвіду людства.

Дж.С. Мілль наполегливо проводить розділення «корисного» від ви­годи і почуттєвих задоволень. На його думку, задоволення є різними і якісно, і кількісно. Найбільш цінними будуть ті, яким віддає перевагу більша кількість людей, що з ними знайома і зазвичай, якщо є можли­вість, люди віддають перевагу вищим потребам, прагнуть вдовольнити почуття власної гідності.

Дж.С. Мілль визначав мораль як такі правила для керівництва лю­дини в її вчинках, через здійснення яких створюється для всього людст­ва існування найбільш вільне від страждань і найбільш багате насоло­дами. Утилітаризм, за Дж.С. Міллем, розвиває традиції епікурейства, стоїцизму і в особливості християнства, яке втілило дух утилітаризму через закладене в основу правило, заповіт любові та ідеал вселюдського єднання. Водночас важливими є зусилля з досягнення власного щастя кожною окремою людиною.

Поряд з головним принципом корисності співіснують вторинні принципи: «не зашкодь», «протидій нещастю», «враховуй інтереси ближніх». Становлення цього напряму відбувалось в гострій полеміці з апріоризмом та інтуїтивізмом, зокрема, з ідеями І. Канта.

Проте ця теорія не уникла і внутрішніх суперечностей. Насамперед це стосується дилеми віднаходження основоположень для оцінки вчинків.

Згідно з теорією класичного утилітаризму оцінка вчинку повинна основуватись на результатах дії, взятої автономно як окремого здійс­неного акту. В інтерпретації Дж.С. Мілля до цього додається дотри­мання прав інших людей в якості одного з результатів дії. Одночасно права людини виступають певним стандартом, виконання якого є обов'язком кожної людини.

Таким чином, з'являється два типи основоположень оцінки: ре­зультат до якого привів вчинок, і стандарт, або правило, якому вчинок повинен відповідати. Ці напрацювання стали важливими елементами розвитку теорії прикладної етики.

Найбільшого розвитку прикладна етика досягла на основі англо-американської філософської традиції. На цьому шляху було кілька суттєвих етапів, що пов'язані з переосмисленням традиційної етики. Важливою віхою стало виникнення метаетики, яку ідейно започат­кував визначний теоретик XX ст. — Дж.С. Мур, хоча сам він терміна «метаетика» не використовував. Основний задум цього напряму до­сліджень полягав у надбудові над класичною нормативною етикою формалізованої методології за прикладом інших наук, яка виключала б вихідні суб'єктивні ціннісні настанови. Прагнення засобами логічного аналізу суворо визначити поняття етики з часом потерпіли поразку, бо виявилось, що основні положення етики неможливо тлумачити нецін-нісно.

Основний етичний твір Дж.Є. Мура «Принципи етики» є орієн­тованим не на обґрунтування ціннісних програм, а на аналіз традицій­них етичних питань («що є добро», «що є обов'язок» і т. ін.), з'ясування їх точного змісту, встановлення правил і норм етичних роз­думів. Цей напрям орієнтований на ліквідацію елементарних логічних помилок при використанні основних етичних понять.

Дж. Є. Мур був переконаний в можливості побудови етики як строгої науки. Підзаголовок до «Принципів етики» він визначив таким чином: «Пролігомени до всякої наступної етики, що може претендува­ти на звання наукової». Загальною рисою етичних суджень Мур вва­жав те, що вони до поведінки людей прикладають визначення «хоро­ше» предикат «добро», або його протилежність «погане» предикат «зло».

На думку Дж.Є. Мура, етика повинна досліджувати не тільки те, яким об'єктам зазвичай належить якість «хороший» («добро»), але та­кож і те, якою є сама ця якість. Ця якість не може бути просто визна­чена, бо «добро» є деяким унікальним предметом мислення, єдиним у своєму роді серед безмежної кількості інших предметів.

Прагнення етиків ототожнити «добро» з якимись іншими предме­тами Дж.Є. Мур називав «натуралістичною помилкою». «Добро» не може бути емпірично зафіксовано й описано, тому натуралістична етика, що ототожнює добро з тією чи іншою «природною якістю» — задоволенням, користю, біологічною еволюцією та ін., постійно при­пускається цієї помилки. Наприклад, можна стверджувати, що «задо­волення є добро», однак зворотне твердження «добро (взагалі) є задо­волення» буде логічною помилкою, подібною до тієї, як би із судження «лимон — жовтий» ми робили б висновок «жовте є лимон».

Дж.Є. Мур наділяв добро, крім «неприродності», властивістю «унікальності». Помилковими він вважав не тільки натуралістичні, а й метафізичні (супранатуралістичні) визначення. Також Мур постулює ще одну сутнісну властивість добра — «простоту», що означає немож­ливість розкладати його на частини. Цим він зарахував до помилкових ті дефініції, в яких добро визначається через опис складових його ознак. Врешті-решт виявляється, що будь-яке визначення добра є не­правильним, так як це поняття не можна визначити в принципі. Дж.Є. Мур вважав, що лише завдяки інтуїції люди знають, що таке добро, але всяка спроба вербалізувати це знання з невідворотністю призво­дить до логічної помилки. Таким підходом Мур продовжив автономне розуміння етики, започатковане І. Кантом.

Дж.Є. Мур ввів поняття «органічне ціле» для визначення такого цілого, особливість якого полягає в володінні ним цінністю, що відріз­няється від суми цінностей його частин. Він вважав, що моральні су­дження мають пізнавальний статус, залишаючись при цьому інтуїтив­но ціннісними. У подальшому в метаетиці моральні міркування стали особливим предметом дослідження, хоч окремих аспектів цього виду міркувань торкались ще Аристотель, Д. Г'юм, Дж.С. Мілль.

Пошуки ідеальної моделі моральних міркувань, загальнозначущих правил, необхідних для досягнення доказових, обґрунтованих, мора­льних висновків співвідносились з реальною практикою моральних суджень як у буденній свідомості, так і в етичних концепціях. Нерідко аргументом на користь логічної специфіки моральних міркувань слу­гує посилання на широко відомий «принцип Г'юма», або «гільйотину Г'юма».

В основі етики Д. Г'юма лежить концепція незмінної природи, що складається зі звичок, які формують моральні оцінки, тісно пов'язані із задоволеннями. У пошуках мотиву, який би примусив людей сліду­вати вимогам «спільного блага», Д. Г'юм звертався до альтруїстичного почуття «симпатії», яке протиставляв індивідуалізму. У «Трактаті про людську природу» Г'юм зазначав, що автори всіх відомих йому етич­них теорій у своїх розмірковуваннях постійно і непомітно для себе пе­реходять від речень зі зв'язкою «є» до речень зі зв'язкою «належить». Завдяки такій позиції в метаетиці різко розводились судження факту і судження обов'язку (або дескриптивні і прескриптивні судження) за їх логічним статусом. Вважалось, що неможливо побудувати логічно правильний умовивід, якщо всі посилання дескриптивні, а висновок прескриптивний. Це означає, що моральні норми в принципі не виво­дяться зі знань про суще.

Полеміка з приводу можливості переходу від знання до цінності особливо загострилась у 20-ті роки XX ст. і досі триває у наукових ко­лах. У 1930—1950-х роках переважала радикальна критика норматив­ної етики, їй було відмовлено у статусі теоретичної дисципліни. Вод­ночас деякі представники метаетики вважали, що не можна зводити моральну філософію до аналізу мови моралі, уточнення її понять, го­ловним завданням етики, на їх думку, має бути вирішення її «змістов­них», ціннісних проблем.

Чисельні спроби ліквідувати дихотомію «фактів» і «цінностей», довести правомірність логічного переходу від суто пізнавальних су­джень до нормативних не привели до особливо значимих результатів. У зв'язку з цим в 70-ті роки XX ст. відбулось певне відновлення нор­мативної етики в метаетичних дослідженнях. Такі риси є характерни­ми для етичної теорії британського філософа Р. Гейра. Він віддавав належне настановам аналітичної лінгвістичної етики, аналізу мови мо­ралі, значенню моральних термінів. Та, Р. Гейр не вважав, що необхід­но ліквідувати традиційну моральну метафізику.

Оцінюючи етичні вчення, Р. Гейр доходить висновку про необхідність переформування всієї попередньої етичної проблематики в термінах фі­лософії мови і представлення всіх філософських теорій як різних способів інтерпретації моральних слів і висловлювань, які, на його думку, дають помилкове витлумачення мови моралі. Наслідки таких помилок Гейр вба­чає в релятивізмі і суб'єктивізмі. Для ліквідації таких наслідків він розро­бив концепцію прескриптивізму, яка є протилежністю дескриптивізму у всіх його різновидах і натуралістичному, і інтуїтивістському.

Обидва ці підходи залишаються фактично в межах тлумачення «мо­ральних фактів». Р. Гейр піддає критиці гедонізм, який «моральну прави­льність» вчинку пов'язує з «максимізацією задоволення», еволюційну етику, яка шукає відповідності моральних максим в еволюційному проце­сі. В цих обґрунтуваннях Гейр вбачає лише мовні конвенції.

Однак аргументи інтуїтивістів теж не мають тієї фактологічної певно­сті, що в кінцевому результаті призводить до різних моральних умовиво­дів. Ця ж розмитість і невизначеність характеризує також побудови емо-тивістів, які не в змозі пояснити ірраціональні почуттєві потяги людини. На противагу таким позиціям Р. Гейр стверджує, що мова моралі служить не для опису фактів, а для того, щоб приписувати або рекомендувати пев­ні дії. Він вважає прескриптивність не психологічною, а логічною власти­вістю моральної мови, тому правила логіки, що вироблені розумом, є об'єктивно необхідними вимогами розуму. Свідченням того є факт наяв­ності єдиної логічної форми належності, інваріантної для всіх культур, що робить можливим діалог між ними. При цьому залишається відкритим питання про змістовні критерії морально належного.

У пошуках такого критерію Р. Гейр здійснює адаптацію кантівсько­го категоричного імперативу, вносячи ряд уточнень і доповнень. Най­більш значимою є концепція універсалізації моральних суджень. Дійс­ність моральної вимоги має бути не тільки в тому, що вона є загально­обов'язковою для всіх розумних істот, а в тому, що вона може бути прикладена до безмежної кількості конкретних ситуацій, подібних до ті­єї, для якої сформульована дана вимога.

Такий підхід дозволяє детально досліджувати наслідки прийняття різ­них, навіть альтернативних рішень і з урахуванням всього цього встанов­лювати параметри універсального морального закону. В кінцевому резуль­таті Р. Гейр вважає за потрібне доповнити категоричний імператив І. Канта утилітаристським прорахуванням максимальної суми користі (або блага) для всіх, хто залучені до конкретної ситуації. Р. Гейр не визнає протистав­лення кантіанства й утилітаризму і шукає нормативні рішення проблемних питань сучасної етики (злочинність, смертна кара, евтаназія, аборт тощо).

Для американського прагматизму найбільш впливовим представ­ником філософської традиції став утилітаризм Дж.С. Мілля. Зокрема, У. Джеймс поділяв тезу етики Мілля про «корисність» безкорисних вчинків. Послідовники цього напряму називали філософський прагма­тизм «гуманістичною філософією людини», вони виступали проти тих, хто вважав «досвід» і «дух» несумісними.

У Джеймса «досвід» втрачає значення нижчого ступеня пізнання, прийнятого в раціоналістичній філософії, і стає синонімом «життя». Прагматизм прагнув повернути філософську думку в природну течію, в просте ставлення до вічних питань про сенс життя, моральнісну сві­тобудову. У. Джеймс проповідував «принцип особистості», згідно з яким людина творить свій світ, свій шлях, свою істину, причому тво­рить всіма рівнями свого «Я», у тому числі і підсвідомістю.

Головним поняттям, навколо якого вибудовувались інші філософ­ські категорії, стала людська дія. Оскільки дія є основною формою життєдіяльності людини, а сама вона має свідомий і цілевідповідний характер, то постає нагальне питання про ті механізми свідомості, ми-сленнєві структури, які забезпечують продуктивну дію.

Другим класиком прагматизму заслужено вважають Д. Дьюі, осно­вним методом якого став інструментальний підхід. Д. Дьюі віддавав перевагу вивченню не об'єктів, а «подій» і «явищ», «проблемних ситу­ацій». Зміст філософії, на його думку, необхідно розглядати як еле­мент соціальної і культурної ситуації. Через те, що етичні категорії трактуються переважно як готові, завершені, що не піддаються переві­рці, то не може бути жодного стандарту для оцінки їх правомірності. На думку Дьюі, тільки посилання на ситуацію, в контексті якої катего­рії народжуються і функціонують, здатне забезпечити нам підстави для оцінки їх вартості і важливості.

В сучасній етиці існують певні шляхи виходу із тих невирішених проблем, які постали перед теоретичною етикою, нездатною виконати функцію розробки дієвих та універсальних принципів. Значні трудно­щі виникають і перед прикладною етикою, через її емпіричну орієнто­ваність і тенденцію до надмірної релятивізації.

У найновітніших варіантах концепції прикладного утилітаризму «максимізація чистої корисності» доповнюється формулюванням ви­моги «завжди максимізувати загальний рівень задоволення бажань». Принцип максимізації розгалужується на два підходи. В першому пе­редбачається максимізація стандартів корисності, що обумовлена вну­трішньою корисністю аж до урахування ментального стану. В другому підході перевага віддається максимізації дій, однак вони можуть не збігатись з усталеними моральними принципами, не завжди в змозі за­безпечити граничну і безперечну корисність.

Зіткнувшись з цими та іншими труднощами, P.M. Гейр та інші утилітаристи перейшли на дворівневу систему оцінювання моральних принципів, яка передбачає поєднання як інтуїтивного рівня (нормати­вний утилітаризм), так і критично-раціонального (прикладний утилі­таризм). Гейр стверджував, що на критично-раціональному рівні лю­дина застосовує критерії прикладного утилітаризму для вибору таких орієнтирів, які на інтуїтивному рівні вже керують її життям. Вибрані орієнтири і будуть тими принципами, прийняття яких широким зага­лом дозволить максимізувати корисність.

Теорія P.M. Гейра виключає далекосяжну апеляцію до наслідків дії на інтуїтивному рівні, що дозволяє гранично усунути розбіжності між дум­ками окремої людини і загальними думками. В цьому контексті плідною також є концепція Р. Холмса, яка започатковує шляхи інтеграції теорети­чної та прикладної етики. Він вважав за потрібне розробку особливої, контекстуаліської етики. Такі дослідження починаються з конкретних моральних проблем, для вирішення яких узагальнюється значна кількість емпіричних знань з цього питання. Пошуки відповідного цій проблемі те­оретичного компонента не самоціль, бо такий аналіз виключає некритич­не використання суто абстрактних принципів. Оптимальним співвідно­шенням практичного і теоретичного знання, на думку Р. Холмса, є їх взаємна підтримка, підсилення практичного і теоретичного.

Подальше уточнення своєрідності сучасної прикладної етики здій­снено Р. Вернером, який вважав, що практичні етичні дослідження якості безпосереднього завдання має вирішення конкретних спірних з моральної точки зору ситуацій і невідкладних для сучасного світу мо­ральних проблем. В цьому процесі теоретичні знання також викорис­товуються, проте основне завдання не зводиться лише до розробки до­датків до цієї теорії. В ході дослідження можуть підніматись важливі теоретичні і методологічні питання, але більше значення мають нор­мативні принципи. Під час такого процедурного вирішення моральної проблеми передбачаються її чітке означення, стимулювання моральної уяви, підсилення аналітично-критичних навичок, класифікація розхо­джень, створення спрямованості на прийняття рішень і зміну поведін­ки. До обов'язкових елементів прикладного підходу в етиці належать такі організаційні складові, як обов'язкове завершення суперечки, збе­реження особистісного простору, структурування дискусій тощо.

Концепція Р. Рорті ґрунтується на доведенні того, що від моменту, ко­ли став критикуватись новоєвропейський раціоналізм і реалізм, етноцент­ризм є єдиною альтернативою згубному релятивізму. Критика Р. Вернером цієї позиції здійснюється на основі поняття «ключові моральні переконан­ня», наявність і визнання яких є очевидним для членів морального співто­вариства у сучасному світі. На думку Р. Вернера, такий підхід відкриває шлях до політично прогресивного прагматизму, який концентрується ско­ріше на історичному процесі, ніж на сучасному моменті історії.

Таким чином, крім відомої в минулому подальшої диференціації і спеціалізації в етичних дослідженнях, принципово нова тенденція ети-зації різних сфер життєдіяльності пов'язана з появою такої процедури морально-етичного мислення, що є органічним синтезом теорії і прак­тики і дістала назву прикладна етика. Під цим розуміють не викорис­тання теоретичних знань у складних ситуаціях реального морального вибору, або опосередкований виховний вплив теорії моралі через інте­ріоризацію її істин в систему особистісних ціннісних орієнтацій, а безпосереднє використання теорії в практиці.

Життєво-практичний потенціал прикладної етики є суттєво вищим порівняно з різновидами нормативної етики окремих професій або га­лузей життя, які орієнтовані на конкретизацію загальних принципів моралі в зв'язку з особливою суспільною значимістю тих чи інших форм діяльності, що об'єктивно вимагає підняття їх моральних стан­дартів над середньостатистичними.

Складні взаємовідносини нормативної етики і моралі, відсутність чіткої демаркаційної лінії між ними, завжди існуюча можливість суб'єктивного витлумачення їх настанов є вразливою стороною цих духовно-ідеальних утворень. Виокремлення теоретичних ідей і поло­жень у повністю теоретичну етику так і залишилось бажаним проек­том, який не завершився або через об'єктивну відсутність конкретно-наукового інструментарію для дослідження таких складних феноменів, якими є моральнісні вчинки, або через абсолютизацію конкретно-історичного відносного змісту моральних цінностей.