1.1. У витоків етики як практичної філософії

Розуміння всезагальності певних духовно-етичних настанов фо­рмується в давніх цивілізаціях як Сходу, так і Заходу. Постулювання наявності деяких загальних імперативів, що стосуються всіх людей, є

Текст розділу підготовлено у співавторстві з кандидатом філософських наук характерним як для релігійної, так і для філософської думки. До них можна віднести уявлення про доброчинність, благо, правильність, гідність, справедливість, честь, мужність та ін. Обґрунтування їх здійснювалось у широкому діапазоні від посилань на божественну во­лю до природних законів.

Сучасний дослідник А Макінтайр акцентує увагу на тому, що практика тоді призводить до набуття внутрішніх благ, а не лише до зо­внішніх, коли в ході такої діяльності формуються людські доброчин­ності (справедливість, хоробрість, чесність тощо). Він дає таке ви­значення доброчинності, яка є «... набутою людською якістю, володіння і вияви якої дозволяють досягнути тих благ, які є внутрі­шніми стосовно практики і відсутність яких ефективно перешкоджає досягненню будь-яких таких благ»*.

Таким чином, можна зробити висновок, що без формування цінні­сного універсуму людини практична діяльність не є корисною для неї. Перехід мислення у більш масштабний вимір відбувається на основі ціннісних орієнтирів, які визначально постають над практикою як іде­ал (добро, краса, істина).

Вторинною моральною рефлексією є процес індивідуальної і коле­ктивної оціночної діяльності на базі таких орієнтирів і його результати є моральним освоєнням дійсності та мораллю конкретного суспільст­ва. разом з ціннісно-ідеальними орієнтирами моральної свідомості (героїзм, любов, свобода) існує ціннісне поняття «корисне», яке уза­гальнює позитивне значення будь-чого стосовно до інтересів людини.

Змістовний діапазон «корисного для людини» є надзвичайно ши­роким, у нього входить і задоволення вищих потреб. На відміну від «вигоди» і «користі» у вузькому значенні цих слів, «корисним для лю­дини» є задоволення інтересу, який не здійснюється за рахунок нехту­вання інтересами інших людей. У капіталістичному суспільстві корис­не стає пріоритетною цінністю, ключовим принципом підприєм­ницької свідомості, що обумовило його розробку і застосування в ети­чній теорії праксеологічної спрямованості. В ній переважає завдання досягнення практично-поведінкового результату суб'єктом моральної самореалізації.

* Макинтайр А. После добродетели: Исследования теории морали. — М., 2000. — С. 260.

Широка поширеність моральних норм, приписів, категорій та принципів, їх збіг по суті і розходження за зовнішньою формою сприймається як культурно-антропологічний факт.

Певна вразливість такої позиції полягає в ототожненні універса­льності та загальної поширеності моральних норм. До невирішених проблем належить і те, що в сучасному світі співіснує величезна кі­лькість цінностей, які важко узгодити між собою, що створює за­грозу такій оптимальній концепції глобалізації, як сталий розвиток. Світова технологічна і соціальна політики не можуть не включа­тись до вирішення цього питання. Вагомі технологічні впливи про­низують всі частини такого унікального і складного феномена як людське життя.

У видатного філософа І. Канта моральнісний закон виступає як при­мус людської волі, як необхідність діяти усупереч багатоманітним впли­вам, які ця воля відчуває. Цей моральнісний закон набуває форми приму­сового боління імперативу. Якщо уявити досконалу добру волю, або святу волю, то для неї моральнісний закон є єдиним принципом дії, а тому не виступав би як імператив.

Імперативи це формули відношення об'єктивного моральнісного закону до недосконалої волі людини. Всі імперативи людської поведінки поділяються Кантом на два великі класи: одні з них наказують гіпотетич­но, інші — категорично. У першому випадку, наприклад, поради лікаря є гарними для людини, що бажає турбуватись про своє здоров'я. Категори­чний імператив приписує вчинки, які є гарні самі по собі, без урахування наслідків, безвідносно до якоїсь іншої цілі. Тільки категоричний імпера­тив можна назвати імперативом моральності. І навпаки, тільки імператив моральності може бути категоричним.

У працях Канта є три основні формулювання категоричного імперати­ву, хоч при цьому це один, єдиний, закон. Його різні втілення пов'язані з основними параметрами людських вчинків — змістом, ціллю і причина­ми. Кант показує, що за цими основними критеріями категоричний імпе­ратив є безумовним, загальнозначущий з точки зору змісту, бо не припи­сує жодних вчинків, а стосується лише максим волі. Категоричний імператив є абсолютним з позицій цілей, бо орієнтований на абсолютну ціль, мету саму по собі. Також він є безумовним з точки зору причини, бо його причиною є сама воля розумної істоти.

Різні формулювання категоричного імперативу являють собою різні способи демонстрації його універсальності і загальнообов'язковості.

'Кант И. Соч.: В 6 т. Т. 4 (1). — М, 1995. — С. 260.

Найбільш знаною є така формула категоричного імперативу: «вчи­няй тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом»*.

Другий варіант категорично імперативну перефразовано так: «Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу»*.

Третє уточнення передбачає, що воля кожної розумної істоти може бути моральнісно законодавчою. Ця формула категоричного імперати­ву називалась Кантом принципом автономії волі: «Принцип волі кож­ної людини як волі, що всіма своїми максимами установлює всезага-льні закони»**.

Етика Канта веде нас не до міфологічного минулого, а в етичне майбутнє. Кант виключав два розповсюджених шляхи пошуку визна­чального закону для моральнісної сфери життя як у почуттєвій, фанта­зійній, мрійливій формі, так і в емпіричній. Кант вважав, що за межа­ми морального закону у внутрішньому світі діючої практично особистості немає необхідності нічого шукати.

Моральний закон в нас, переконаний Кант, сам по собі є достатнім і навіть не дозволяє шукати нам визначальну основу поза ним. Надмі­рне теоретизування з цього приводу є, власне, маренням і ні до чого реального привести не може, бо будь-яке зображення моральності поза практичним розумом може виявитись тільки негативним. Там, де за­кінчується знання, починається віра морального розуму, який вихо­дить із свободи і, відштовхуючись від неї, вимагає переконання в на­явності Бога і безсмертя. Кант стверджував, що в понятті Бога не може бути дано нове і більш міцне обґрунтування свободи, ніж те, яке вхо­дить до свідомості у вигляді моральнісного закону.

При доведенні можливості вищого блага як кращого світу людей одночасно підтверджується дійсність вищого вихідного блага, а саме — існування Бога. Це припущення не є необхідним для моральності, але стає необхідним за допомогою неї. В ідеї безсмертя Кант вбачав можливості безкінечного розвитку моральнісного суб'єкта.

* Кант И. Соч.: В 6 т. Т. 4 (1). — С. 270. ** КантИ. Соч.: В 6 т. Т. 4 (1). — С. 274.

Кант — видатна особистість, бо органічно поєднав могутні мора-льнісні переконання з надзвичайно суворим логічним мисленням і во­лею, сповненою ентузіазму. Заслугою Канта можна вважати те, що він вивів мораль із розслабленого, рабського, стану, в який вона потрапи­ла завдяки розрахунку тільки на щастя. Саме через так званий «фор­малізм» кантівська етика виявила свій плідний і дієвий характер, спра­вляє свій надзвичайний культурний вплив і в наш час.

Важливою для всебічного розгляду критерію універсальності є критика Г.В.Ф. Гегелем його безумовності. При розгляді вихідної те­зи стосовно того, що людина по природі є доброю, Гегель уточнював: «Сказати, що людина по природі є доброю — отже, людина в собі є дух, розумність, створена за образом і подобою до Бога, — Бог є доб­ро, а людина як дух є дзеркалом Бога, вона є добром у собі»*.

Однак у подальшому викладі Гегель чітко розрізняв потенціал людини як істоти духовної і в собі доброї та доброї людиною в дійс­ності. Як діяльний суб'єкт людина розкриває цю свою добру природу у вигляді «для-себе-буття» добра як свідомий і особистісно важли­вий вчинок.

Діалектичний аналіз співвідношення добра і зла у природі людини дозволяє розглядати цю роздвоєність не метафізично і без протистав­лення, бо, на думку Гегеля: «... людина не повинна залишатись такою, якою вона є у своїй безпосередності, вона повинна вийти за її межі, — це і є поняття духу». Цей вихід за межі своєї природності, свого «в-собі-буття» і є те, що спочатку породжує роздвоєність, чим безпосере­дньо роздвоєність покладається. Без цього людина не є в дійсності до­брою: «... говорячи про людину, забувають, що освіта і виховання лю­дей відбувається за допомогою укладу життя, законів і т. д. Кажуть: адже люди не такі вже й злі, ти тільки поглянь навколо себе: проте це вже Моральнісно, морально освічені люди, вже реконструйовані, при­ведені до примирення».