Додаток 2 до розділу 3 «Екологічна етика» ДЕКЛАРАЦІЯ РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО З НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА І РОЗВИТКУ

Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (Де­кларація Ріо), що вміщує основні принципи екологічного права, прийнята на конференції Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища і роз­витку в червні 1992 року в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія).

Декларація розвиває положення, що вміщує в декларації конференції Ор­ганізації Об'єднаних Націй з проблемам навколишнього середовища людини, прийнятої у Стокгольмі 16 червня 1972 р., і містить 27 принципів екологічно коректної поведінки світового співтовариства. В Декларації також визнача­ються цілі її прийняття.

Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку є од­ним з основних джерел екологічного права (права навколишнього середови­ща) більшості країн.

Декларація з навколишнього середовища і розвитку

Затверджена Конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку скликана в Ріо-де-Жанейро з 3 до 14 червня 1992 р.

Стверджує Декларацію Конференції Організації Об'єднаних націй з про­блем навколишнього людини середовища, прийняту в Стокгольмі 16 червня 1972 р. і прагнучи розвинути її.

Переслідує ціль встановлення нового, справедливого глобального парт­нерства шляхом створення нових рівнів співробітництва між державами, клю­човими секторами суспільства і людей.

Прикладає зусилля для укладення міжнародних угод, що забезпечують по­вагу інтересів всіх і захист цілісності глобальної системи навколишнього се­редовища і розвитку,

Визнаючи комплексний і взаємозалежний характер Землі, нашого будин­ку, проголошує, що:

Принцип 1

Турбота про людей займає центральне місце в умовах забезпечення стій­кого розвитку, що мають право на здорове і плідне життя в гармонії з приро­дою.

Принцип 2

У відповідності з Уставом Організації Об'єднаних Націй і принципами міжнародного права, держави мають суверенне право розробляти свої власні ресурси згідно зі своєю політикою в сфері навколишнього середовища і розви­тку та несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у рамках юрисдикції або контролю не приносила шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами дій національної юрисдикції. Принцип 3

Право на розвиток має бути реалізовано, щоб забезпечити справедливе за­доволення потреб сьогоднішніх і майбутніх поколінь в області розвитку і на­вколишнього середовища.

Принцип 4

Для досягнення стійкого розвитку захист навколишнього середовища має складати невід'ємну частину процесу розвитку і не може розглядатися у від­риві від нього.

Принцип 5

Всі держави і всі народи співпрацюють у вирішенні важливих завдань ви­корінення бідності — необхідної умови стійкого розвитку — в цілях змен­шення розриву в у рівнях життя і більш ефективного задоволення потреб бі­льшості населення світу.

Принцип 6

Особливому положення та потребам країн, що розвиваються, в першу чер­гу найменш розвинених і екологічно найбільш вразливих, надається особливе значення. Міжнародні дії в області навколишнього середовища і розвитку ма­ють бути також спрямовані на задоволення інтересів і потреб всіх країн.

Принцип 7

Держави співпрацюючи в дусі глобального партнерства в цілях збережен­ня, захисту і становлення здорового стану і цілісності екосистеми Землі. Вна­слідок своєї різноманітної ролі в погіршенні стану глобального навколишньо­го середовища держави несуть спільну, але різну відповідальність. Розвинені країни визнають відповідальність, яку вони несуть в контексті міжнародних зусиль по забезпеченню стійкого розвитку з урахуванням стресу, який ство­рюють їх співтовариства для глобального навколишнього середовища, та тех­нологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють.

Принцип 8

Для досягнення стійкого розвитку і більш високої якості життя для всього людства держави мають обмежити і ліквідувати нежиттєздатні моделі вироб­ництва і споживання та заохочувати відповідну демографічну політику.

Принцип 9

Держави мають співпрацювати в цілях закріплення діяльності з нарощу­вання національного потенціалу для забезпечення стійкого розвитку завдяки поглибленню наукового розуміння шляхом обміну науково-технічними знан­нями і розширенням розробки, адаптації, розповсюдження і передачі техноло­гій, включаючи нові та новаторські технології.

Принцип 10

Екологічні питання вирішуються найбільш ефективним засобом за участі всіх зацікавлених громадян — на відповідному рівні. На національному рівні кожна людина має мати відповідний доступ до інформації, що стосується навко­лишнього середовища, яка є у розпорядженні державних органів, включаючи інформацію про небезпечні матеріали та діяльність в їх спільнотах, і можливість приймати участь у процесі прийняття рішень. Держави розвивають і заохочують інформованість та участь населення шляхом широкого надання інформації. За­безпечується ефективна можливість використовувати судові і адміністративні процедури, включаючи відшкодування і засоби судового захисту. Принцип 11

Держави приймають ефективні законодавчі акти в сфері навколишнього середовища. Екологічні стандарти, цілі регламентації і пріоритети мають відо­бражати екологічні умови і умови розвитку, в яких вони застосовуються. Ста­ндарти, що застосовуються одними країнами, можуть бути недоречними і спо­лученими з необгрунтованими економічними і соціальними витратами в інших країнах, частково у країнах, що розвиваються.

Принцип 12

Для більш ефективного вирішення проблем погіршення стану навколиш­нього середовища держави мають співпрацювати в справі створення сприят­ливої і відкритої міжнародної економічної системи, яка привела б до економі­чного зростання та стійкого розвитку в усіх країнах. Міри в області торгової політики, що приймаються у цілях охорони навколишнього середовища, не повинні являти собою засоби свавільної або невиправданої дискримінації або схованого обмеження міжнародної торгівлі. Потрібно уникати односторонніх дій з вирішення екологічних завдань за межами юрисдикції імпортуючої краї­ни. Засоби в області охорони навколишнього середовища, спрямовані на ви­рішення трансмежових або глобальних екологічних проблем, мають, наскіль­ки це можливо, Грунтуватися на міжнародному консенсусі.

Принцип 13

Держави мають розробляти національні закони, що стосуються відповіда­льності і компенсації жертвам забруднення і іншої екологічної шкоди. Держа­ви оперативним та більш рішучим чином співпрацюють також у цілях пода­льшої розробки міжнародного права, що стосується відповідальності і компенсації за негативні наслідки екологічної шкоди, нанесеної діяльністю, яка ведеться під їх юрисдикцією або контролем, районам, що знаходяться поза межами юрисдикції.

Принцип 14

Держави мають ефективно співпрацювати з метою утримання або завба­чення переносу та переводу в інші держави будь-яких видів діяльності та ре­човин, які наносять серйозну екологічну шкоду або вважаються шкідливим для здоров'я людини.

Принцип 15

З метою захисту навколишнього середовища держави у відповідності зі своїми можливостями широко застосовують принцип прийняття засобів засте­реження. В тих випадках, коли існує загроза серйозної або незворотної шкоди, відсутність повної наукової впевненості не використовується в якості причини для відстрочки прийняття економічно ефективних заходів з упередження погі­ршення стану навколишнього середовища.

Принцип 16

Національна влада має прагнути сприяти інтернаціоналізації екологічних витрат і використанню економічних засобів, беручи до уваги підхід, згідно з яким забруднювач має в принципі покрити витрати, пов'язані з забрудненням, належним чином враховуючи суспільні інтереси і порушуючи міжнародну то­ргівлю та інвестування.

Принцип 17

Оцінка екологічних наслідків в якості національного інструменту здійсню­ється у відношенні передбачаючи видів діяльності, які можуть чинити значний негативний вплив на навколишнє середовища і які підлягають ствердженню рішення компетентного національного органу.

Принцип 18

Держави терміново сповіщають інші держави про будь-які стихійні лиха або ін­ші надзвичайні ситуації, які можуть призвести до неочікуваних шкідливих наслідків для навколишнього середовища в цих державах. Міжнародне співтовариство робить все можливе для надання допомоги постраждалим від цього державам.

Принцип 19

Держави направляють державам, які можуть виявитися «затронутими», попередні і своєчасні повідомлення і відповідну інформацію про діяльність, яка може мати значні негативні трансмежові наслідки, і проводять консульта­цію з даними державами на ранніх етапах та з доброї волі.

Принцип 20

Жінки відіграють життєво важливу роль у раціональному використанні навколишнього середовища та розвитку. Тому їх всебічна участь необхідна для досягнення стійкого розвитку.

Принцип 21

Потрібно мобілізувати творчі сили, ідеали і мужність молоді світу з метою формування глобального партнерства, з тим щоб досягнути стійкого розвитку і забезпечити краще майбутнє для всіх.

Принцип 22

Корінне населення та його общини, а також інші місцеві общини поклика­ні відігравати життєво важливу роль у раціональному використанні і покра­щенні навколишнього середовища в силу їх знань і традиційної практики. Держави мають визнавати і належним чином підтримувати їх самобутність, культуру та інтереси, забезпечувати їх ефективну участь у досягненні стійкого розвитку.

Принцип 23

Навколишнє середовище та природні ресурси народів, що проживають в умовах гніту, панування та окупації, мають бути захищені. Принцип 24

Війна неминуче здійснює руйнівну дію на процес стійкого розвитку. Тому держави мають поважати міжнародне право, що забезпечує захист навколиш­нього середовища під час воєнних конфліктів, і мають співпрацювати, за не­обхідності, у справі його подальшого розвитку.

Принцип 25

Мир, розвиток і охорона навколишнього середовища взаємопов'язані та нероздільні. Принцип 26

Держави вирішують всі свої екологічні суперечки мирним шляхом і нале­жними засобами у відповідності з Уставом Організації Об'єднаних Націй. Принцип 27

Держави і народи співпрацюють за доброю волею і партнерства у вико­нанні принципів, втілених в даній Декларації, і в подальшому розвитку міжна­родного права в області стійкого розвитку.

Джерело: Документ ООН А/СО№7151/26/ЬІеу/1 (Уоі/Б). Р/3-7.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЖИВИХ ІСТОТ

ЗАТВЕРДЖЕНА

на Міжнародній нараді-семінарі

«Природні права природи» («Три-

буна-9»)

16—18 травня 2003 р., м. Київ

Декларація прав живих істот покликана сприяти формуванню етичного відношення до всього живого, системи правового регулювання відношень між людьми та істотами всіх біологічних видів та форм.

Права живих істот — це конкретизовані норми справедливого відношення людини до них як до суб'єктів. Всім формам життя потрібні певні умови і ре­сурси, без яких вони не можуть повноцінно і самостійно існувати. Захист прав живих істот означає надання їм можливості жити згідно зі своєї біологічної сутності, так, як вони вміють.

Визнання людиною прав живих істот — суть морального, а внаслідок і їх юридичного захисту.

Даною Декларацією ми проголошуємо, що:

І. Всі види, підвиди, популяції і інші форми живих істот, що виникли і розселені в результаті природних еволюційних і міграційних процесів, мають такі права:

Право на існування;

Право на природну свободу в природному середовищі проживання (право на дикість);

Право на необхідну для існування долю земних благ; Право на захист законом;

Право на відсутність відповідальності перед людиною.

II.        Всі живі істоти як індивіди мають такі права:
Право на життя;

Право на природну свободу і благополуччя в природному середовищі проживання (право на дикість);

Право на необхідну для життя долю земних благ;

Право на захист від страждань з вини людини;

Право на відсутність відповідальності перед людиною.

III.       За живими істотами можуть також визнаватися такі права:
А) на рівні видів, підвидів та популяцій:

Право на відшкодування принесеної їм шкоди;

Право на опіку (наприклад, для видів, занесених в Червону книгу);

Б) на рівні індивідів:

Право на захист законом;

Право на гідність;

Право на опіку (наприклад, для домашніх і сільськогосподарських тварин і рослин, приручених диких тварин).

IV.       В конфліктних ситуаціях між носіями різноманітних прав в першу чер-
гу мають захищатися права видів, підвидів та популяцій, а також представни-
ки рідкісних або уразливих видів.

Р. Алтфілд

ЕТИКА ЕКОЛОГІЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

(Уривок)

[Літературне джерело: Глобальные и общечеловеческие ценности. — М.: Прогресс, 1990. — С. 196—202].

Що християнство говорить людям про їх відношення з навколишнім?

Багато з міфів народів світу дають опис історії творення. Греко-римська міфологія в даному аспекті зовсім інша. Мислителі давнього Заходу відкида­ли, як і Аристотель, що видимий світ колись мав початок. Неможливо вести начало в їх схему циклічного розуміння часу. Різкий контраст цьому дає Хрис­тиянство, яке успадкувало від Іудаїзму не лише уявлення про час як лінійний і неповторний, але й дивну у своєму роді історію творення. Всемогутній і люб­лячий Бог крок за кроком створював світло і тьму, небесні тіла, землю з усіма рослинами, тваринами, птахами і рибами. І в довершення Бог створив Адама, а після деяких роздумів — Єву, щоб чоловік не був самотнім. Людина дала іме­на всім тваринам, встановлюючи у такий спосіб над ними своє панування. Бог завбачив і спланував все це виключно для користі людини і щоб вона правила світом: всяка природна тварина не має ніякого іншого призначення, крім слу­жіння цілям людини. І хоча тіло людини створено з праху земного, вона не просто частина природи — вона створена за образом Божим.

Християнство, особливо в західній формі — найбільш антропоцентрична релігія зі всіх світових релігій. Вже в II ст. н. е. і Тертуліан, св. І. Ліонський наголошували, що, коли Бог створював Адама, в ньому вже втілювалося озна­менування образу втіленого Христа — другого Адама. Відношення людини до Природи визначається в більшості тим, що він, як і Бог, трансцендентний по відношенню до світу. Повністю і непримиримо протистоїть давньому язични­цтву і азіатським релігіям, за винятком, можливо, зороастризму, християнство не лише встановило дуалізм людини і природи, але й наголосило на тому, що воля Божа саме така, щоб людина експлуатувала природу заради своїх цілей.

Для звичайної людини все це повернулося непередбачуваними наслідками. В епоху античності кожне дерево, кожна річечка, кожен водяний потік, кожна гора мали свого genius loci, духа-захисника. Ці духи були доступні людині, хоча і дуже не схожі на неї: кентаври, фавни, сирени, наяди — всі вони являли собою двоїстий образ. Перш ніж зрубати дерево, вирити шахту, перекрити рі­чку, важливим було привернути на свою користь того духа, який володів да­ною ситуацією, і потурбуватися про те, щоб надалі не залишитися без його милості. Зруйнувавши язичницький анімізм Християнство відкрило психоло­гічну можливість експлуатувати природу в дусі байдужості до самопочуття природних об'єктів.

Часто кажуть, що Церква замінила анімізм культом святих. Але святий зо­всім не перебуває в природних об'єктах; у нього може бути місце шанування на землі, а його громадянство — на небесах. Більше того, святий — в усьому лю­дина, і до нього можна звертатися людським образом. Звичайно, крім святих, в Християнстві є ще ангели і демони, успадковані ним від Іудаїзму і, можливо, із Зороастризму. Але всі ці істоти настільки ж мобільні, як і святі. Духи, що жили в самих природних об'єктах і що раніше захищали природу від людини, тепер зникли. Була стверджена дієва монополія людини над духовністю в нашому сві­ті, а старі заборони на експлуатацію природи були зруйновані.

Висловлюючись в подібному нищівному дусі, потрібно зробити певні за­уваження. Християнство — це складна віра, і її наслідки різноманітні в різних контекстах. Сказане мною можна успішно застосувати до середньовічного За­ходу, де техніка дійсно здобула вражаючих успіхів. Що не можна сказати про грецький Схід — високоцивілізований світ з вельми сильно вираженою хрис­тиянською самовіддачею у вірі; тут не видно, щоб були здійснені які-небудь значимі технічні нововведення після кінці VII ст., коли був винайдений грець­кий вогонь. Щоб зрозуміти, в чому тут різниця, потрібно побачити різницю у тональності благочестя та мислення, добре розкрите дослідниками, порівняв­ши теологію греко-римської та західної церкви. Греки вірили, що гріх — це сліпота розуму і що спасіння потрібно шукати у внутрішньому просвітленні і в ортодоксії, тобто в сфері чистого мислення. Латиняни інакше вирішили пи­тання — вони розуміли, що гріх — це моральне зло, тому спасіння шукали в правильній поведінці. Східна теологія була інтелектуалістична, західна — во­люнтаристична. Грецький святий споглядав, західний діяв. Втягнення Христи­янства в підкорення природи мало легше виявитися в західній атмосфері.

Християнський догмат про творення, який можна знайти в началі всіх си­мволів віри, має особливий смисл для нашого розуміння сучасної екологічної кризи. Бог дав людям через одкровення, Біблію, Священне Письмо. Але оскі­льки Бог створив природу, вона також має нести в собі прояв божественної ментальності. Релігійне дослідження природи в цілях кращого розуміння Бога відоме як натуральна теологія. В ранній церкві, а особливо на грецькому Схо­ді, природа осягалася перш за все як символічна система, через яку Бог зверта­ється до людей і говорить: життя мурахи — це повчання неробі про працелюб-ство, полум'я що здіймається — символ прагнення душі ввись. По своїй суті — це художнє, а не наукове бачення природи. Хоча у Візантії зберігали і пе­реписували багато давньогрецьких наукових текстів, але наука, як ми її знає­мо, навряд чи могла квітнути в такому оточенні.

На латинському Заході з початку XIII ст. натуральна теологія стала розвивати зовсім інше: відмовившись розшифрувати смисл природних си­мволів, даних Богом для спілкування з людиною, вона намагалась зрозумі­ти премудрість Божу шляхом розкриття того, як улаштоване та як діє його творіння. Веселка(радуга) перестала бути символом надії, колись даною Ною після потопу, релігійне розуміння переорієнтувалося на інші завдан­ня, вирішуючи які, Роберт Гросетест, Роджер Бекон і Теодорік із Фрейбер-га здійснили надзвичайно тонку роботу з дослідження оптичних властиво­стей веселки. Від XIII ст. і далі будь-який великий вчений, включаючи Ньютона і Лейбніца, пояснював мотиви своєї роботи в релігійних термі­нах. Воістину, якби Галілей не претендував на роль експерта в теологічних питаннях, де він не міг бути інакше як аматором, його біди могли бути на­багато меншими: теологи-професіонали просто спростували його вторг­нення в свою царину. І Ньютон, як вияснилось тепер, вважав себе більше теологом, аніж вченим-природознавцем. Аж до кінця XVIII ст. гіпотеза про Бога для багатьох учених взагалі не була потрібна...

Альтернативний християнський погляд

І так, виявляється, що ми прийшли до висновків, неприйнятних для бага­тьох християн. «Наука» і «техніка» — це важливі слова в нашому словнику, тому деякі можуть бути задоволені, знаючи, по-перше, що з історичної точки зору сучасні природничі науки — це екстраполяція натуральної теології і, по-друге, що сучасну техніку можна хоча б частково пояснити як західну волюн­таристську реалізацію християнського догмату про трансцендентність людини по відношенню до природи та її повноправного панування над нею. Ми поба­чили і те, як близько століття назад наука і техніка, будучи перш за все повніс­тю незалежними видами діяльності, поєдналися, щоб дати людині силу, що вийшла тепер з під контролю, судячи з негативних екологічних наслідків. Як­що так, то християнство несе на собі великий тягар історичної провини.

Особисто я сумніваюсь, що можливо уникнути жахливого екологічного удару-відповіді, якщо просто застосувати вирішенню наших проблем більше науки і техніки. Останні виросли з християнського відношення людини до природи, і це визнають майже всі — не лише християни і нехристияни, а та­кож й ті, хто нерозумно вважав себе пост-християнами. Наперекір Коперніку для нас весь космос все ще повертається навколо нашого маленького земного світу. Наперекір Дарвіну ми в глибині серця абсолютно не вважаємо себе час­тиною природних процесів. Ми піднялися над природою, надмірні по відно­шенню до неї, хочемо її використовувати для задоволення своїх самих низьких забаганок. Нещодавно обраний губернатор Каліфорнії, будучи як і я церков­ною людиною, хоча й менш схвильований даними проблемами, висловився на користь християнської традиції, коли заявив (як стверджують), що «якщо Ви побачили хоча одне червоне дерево, то Ви побачили їх всі». Для християнина дерево — це не більш ніж природний факт. Саме уявлення про священні гаї є чужорідним християнству і всьому етосу Заходу. Близько двох тисячоліть християнські місіонери вирубали священні гаї, де практикувалося ідолопо­клонство, так як вважали, що ці гаї населені демонами.

Те, що ми робимо з навколишнім, залежить від нашого розуміння взаємо­відносин людини з природою. Якщо ввести в справу більше науки і більше техніки, це не виведе нас з сьогоднішньої екологічної кризи до тих пір, поки не найдемо нову релігію або не переосмислимо стару...

Скоріш за все ми мусимо по-справжньому оцінити роль величного ра­дикала в християнській історії після Христа — св. Франциска Асизського. Першим його чудом є той факт, що він не закінчив костром, як це сталось з багатьма його послідовниками лівого крила. Він був настільки явним єретиком, що настоятель францисканського ордену св. Бонаветура — сам великий і вдумливий християнин — пішов на те, щоб розпочати подавляти ряд ранніх установок францисканства. Щоб зрозуміти Франциска, потріб­но побачити його віру в чесноту смирення — не просто особистого сми­рення окремої людини, а людства, як виду. Франциск спробував звести людину з п'єдесталу її монархічного панування над тваринами і встанови­ти демократію у відношення всіх Божих тварей. З приходом Франциска мураха перестала бути лише приводом для проповіді неробі, а вогонь — лише символом жаги душі в її прагненні поєднатися з Богом. Тепер це — Брат-Мураха і Брат-Вогонь, здатні самі хвалити Творця разом із Братом-Людиною, що робить те саме, але по-своєму.

Пізні коментатори наголошували, що Франциск проповідував птахам і ро­бив це з докором людям, які не хотіли його слухати. Але в записах його часу цього не прочитаєш — він закликав малих птахів хвалити Бога, і ті в духовно­му екстазі хлопали своїми крилами і радісно щебетали. Легенди про святих — а особливо це відноситься до ірландських святих — говорили про їх відно­шення з тваринами, але я впевнений, що тут завжди була ціль — показати їх людське панування над тваринами. Францизьк зовсім інший. Район навколо Губбіо в Апеннінах знищував страшний вовк. Як каже легенда, св. Франциск поговорив з вовком і пояснив йому помилку в його діях. Вовк покаявся, помер в ореолі святості і був похоронений в освяченій землі.

Сер Стівен Рьюїсмен згадував «францисканське вчення про душі тварин», але воно було швидко викоренено. Можливо, це вчення було частково інспі­ровано — свідомо або ні — вірою в реінкарнацію, якої притримувалися єрети­ки катари, що групувалися в ті часи в Італії і Сході Франції; цю віру вони, як завбачається, запозичили з Індії. Важливо те, що приблизно в той час — бли­зько 1200 року — сліди вчення про метемпсихоз простежуються також і в за­хідному іудаїзмі, в провансальській Кабалі. Але Франциск не вчив трансмігра-ції душ, ні пантеїзму. Його бачення природи і людини Грунтувалося на його своєрідному розумінні панпсихізму як притаманного всім речам — і одухот­вореним, і не одухотвореним. Всі вони створені для прославлення трансцен­дентного Творця, який в акті глибокого космічного смирення і «самоумале­ния» втілився на Землі, ліг «беспомощным младенцем в ясли» і в кінці земних днів помер, повиснувши на Древі.

Я не думаю, що багато сучасних американців, стурбовані екологічною кризою, зможуть або захочуть радитися з вовками або сповіщати птахів. Сьо­годнішні темпи руйнування природи до глобальних масштабів — це результат роботи динамічної техніки і науки, начало яким поклало західне Середньовіч­чя, проти якого і піднявся св. Франциск настільки оригінальним способом. Експансію науки і техніки неможливо зрозуміти історично, якщо залишити без уваги специфіку відношення до природи, глибоко вкоріненого в християн­ській догматиці. Той факт, що багато хто не вважає це відношення християн­ським, не має ніякого значення. В нашому суспільстві не була прийнята ніяка інша система «основополагающих ценностей», щоб замінити нею попередні християнські цінності. Таким чином, ми й далі будемо йти по шляху поглиб­лення екологічної кризи, поки не відкинемо християнську догму, згідно з якою у природи немає іншого призначення, крім служіння людині.

Великий революціонер духу в західній історії св. Франциск висунув альте­рнативний християнський погляд на природу і на місце людини в ній, спробу­вавши замінити ідею безмежного панування людини над тваринами іншою ідеєю — рівності всіх тварей, включаючи і людину. Він потерпів невдачу. Су­часна наука і техніка настільки просякнуті ортодоксальною християнською надмірністю у відношенні до природи, що не потрібно чекати вирішення еко­логічної кризи лише від них одних. Корені наших бід настільки релігійні, що і засоби позбавлення також має стати релігійним за суттю, як би ми його не на­зивали. Ми маємо заново осмислити і глибоко пережити в душі, в чому поля­гає наше істинне призначення і яка наша природа. Початкове францисканство володіло глибоко релігійним, хоча й єретичним розуміння духовної самоцін-ності всього, що є в природі і це допомагає нам знайти напрямок до виходу. Я — за Франциска як святого покровителя для екологів.