7.2. Мораль і право: спільне і відмінне

Важливим етапом становлення предмета етики юриста було осяг­нення важливої проблеми співвідношення, взаємозв'язків моралі і права. Власне з цього починалися наукові дискусії., цій проблемі в 1960-х — 1970-х роках присвячено низку публікацій .

Див. детальніше: Васильев Ю.С. Взаимодействие права и морали // Совет­ское государство и право. — 1966. — № 11; Кузнецова Н.Ф. Уголовное право и мо­раль. — М., 1967; Карпец ИИ. Уголовное право и этика. — М., 1985; Лукашева Е.А. Право, мораль, личность. — М., 1986.

Не вдаючись до подробиць і тонкощів етичної рефлексії моралі як складного, мінливого щодо змісту і багатоаспектного явища приста­немо до варіанта робочого визначення моралі, запропонованого біло­руською дослідницею І.Л. Зеленковою: мораль — це особливий спо­сіб регуляції взаємовідносин між людьми, заснований на розрізненні добра і зла. Найважливішою соціальною функцією моралі є узгоджен­ня вчинків окремих осіб з інтересами інших людей, певної спільності, суспільства в цілому.

Доречним після цього є нагадування про те, що вже з часів грець­кої античності мораль усвідомлювалася як міра панування людини над собою, показник того, наскільки людина спроможна бути відповідаль­ною за себе, за те, що вона робить.

Давньогрецький філософ Епікур звернув увагу на шкідливість конф­ліктів між людьми для життя суспільства. Великий римлянин, класик античної медицини II ст. Клавдій Гален по-своєму оцінив руйнівну силу конфліктної ситуації, стверджуючи, що у боротьбі за здоров'я на пер­ший план слід ставити вміння опановувати свої пристрасті.

Повертаючись до етико-філософської площини аналізу проблеми питання про панування людини над собою слід розглядати передусім як питання про панування розуму над пристрастями. Власне, людські чесноти є не чим іншим як облагородженими вихованням і самовихо­ванням людськими пристрастями. Сама етимологія терміну «мораль» вказує на очевидний зв'язок цього соціального регулятора з характе­ром, темпераментом людини. На практиці це означає, що людські афе-кти (пристрасті, бажання) можуть реалізовуватися при підтримці ро­зуму чи всупереч його настановам.

Для Аристотеля перший випадок — коли пристрасті узгоджують­ся з настановами розуму — відповідає доброчинному, довершеному стану душі. Другий же випадок — коли пристрасті діють сліпо і при­мушують розум скоритися — є прикладом порочного, недовершеного стану душі. Таке розуміння механізму моральної регуляції створює образ моралі, сутністю якого є помірність, здатність людини обмежити себе в життєдіяльності, а, в разі потреби, і заборонити собі здійснення природних бажань.

Здавна відзначався історичний характер моралі, її функціонування у різноманітних мінливих формах. «Батько науки історії» Геродот (V ст. до н. е) констатував той факт, що кожен народ має свою мораль і вважає її за найкращу. Давньогрецькі філософи софісти наполягали на тому, що мораль має тільки відносне (релятивне) значення, відповіда­ючи умовам життя людей певного історичного періоду.

Етнографія XIX — XX ст. допомогла уточнити процес історичного становлення такого соціального регулятора як мораль. Мораль стала новою формою передачі і накопичення досвіду, відмінного від біоло­гічного пристосування до середовища і природного відбору. Найпрос­тіші суспільні відносини виникали як заперечення (табуація) цілої ни­зки звичних для ранньої стадії розвитку особливостей життєдіяль­ності.

Так, під час своєї подорожі, Ч. Дарвін був шокований реаліями життя тубільців острова Вогняна Земля. Як і їх предки, вони з на­станням страшного голоду взимку вбивали і поїдали старих жінок, а вже потім — мисливських собак. На запитання, чому вони так чи­нять, вогнеземельці простодушно відповідали: «Собачки ловлять видр, а старі жінки — ні». Ця відповідь дуже добре розкриває харак­тер канібалізму131, практика якого була звичною на ранніх етапах життя первісної людини за умови, коли голод ставив під загрозу саме існування тої чи іншої людської спільноти. Як своєрідний пережиток тваринного пристосування до середовища, поїдання ворогів, чужин­ців, стариків і недієздатних з власного роду не було виявом аморалі­зму. Ця практика взагалі не підпадала під моральне регулювання. Тільки з часом під впливом зростання ефективності трудової діяль­ності, підсилення відносин кооперації та взаємної підтримки каніба­лізм відмирає. Спочатку заборона накладається на вживання м'яса і крові родичів (і подібний вчинок кваліфікується як найгидкіший зло­чин), а пізніше і чужинців.

Отже, і почуття кровної спорідненості, і визнання цінності людсь­кого життя є результатами тривалого історичного розвитку.

Залежно від рівня розвитку наукових знань, світогляду авторів ма­ємо досить багату палітру концепції походження моралі. Аналізуючи розмаїття ідей, можна об'єднати їх у три групи — релігійні, натураліс­тичні, соціально-історичні концепції моралі.

131 Канібалізм (від фр. cannibale — людоїд) — поїдання людського м'яса, по­ширене у первісних народів.

Релігійні концепції походження моралі. Для цієї групи концепцій характерним є тлумачення моралі як божественного за походженням явища. Уявлення про добро і зло, моральні закони, дані людині Богом. Саме добро постає в контексті релігійних концепцій як втілення боже­ственної волі. Згадаймо більш близьку культурологічно нам, україн­цям, біблійну міфологему дарування людям моральних заповідей че­рез Мойсея (Декалог, Десять заповідей — Вихід, гл. 20).

Ідея всемогутнього і всеблагого Бога допомагає віднайти підґрунтя для утвердження в свідомості людини моральних вимог і цінностей як об'єктивних, всезагальних і абсолютних. Заповіді Божі стають чіткими орієнтирами для людини у щоденному вирі розмаїття суб'єктивних моральних оцінок, крайнощів утилітаризму.

Однак винятково складною для релігійних концепцій походження моралі є проблема узгодження ідеї справедливого, благого і розумного божественного управління світом з наявністю у ньому зла, несправед­ливості. Розвиток релігійної практики і свідомості (особливо це стосу­ється таких релігій, як іудаїзм, християнство і іслам) з необхідністю породжував потребу в теології (від гр. theos — бог і logos — слово, вчення), сукупності релігійних доктрин сутності і діянь Бога. І від са­мих своїх начал теологічні побудови повинні були розв'язати вказану проблему. Відповідний розділ теології отримав назву «теодицея» (від гр. theos — бог і dike — справедливість).

Як зазначає М.Г. Тофтул, проблема узгодження ідеї благого і ро­зумного божественного управління світом виявляється в системі запи­тань, перше з яких: чому злочинцям часто буває добре, добродіям по­гано? Типова відповідь (у результаті кожен з них отримає своє, заслужене) викликає інше питання: коли ж наступить це? Наприклад, добрий помер у безнадії, а лихий — у безкарності: де ж обіцяна від­плата? Виводячи перспективу відплати за межі життя індивіда спочат­ку автори теодицей відносили відплату не до окремої людини, а до людського роду загалом. Це здавалося цілком справедливим в системі цінностей патріархальної моралі. Пізніші форми теодицеї стали апе­лювати вже не до вічності людського роду, а до вічності індивіда в пе-

-132

рспективі есхатології .

132 Есхатологія походить від гр. eschatos — останній, крайній і logos — слово, вчення, тобто це релігійне вчення про кінцеву долю світу і людини.

Так, у релігіях Стародавньої Індії (зокрема, в брахманізмі, буддиз­мі), які, сповідуючи ідею переселення душ, визнається причинно-наслідковий зв'язок між заслугами і провинами в попередньому житті та обставинами наступного народження. У відповідності до таких уяв­лень душа праведника переселяється після смерті в тіло людини ви­щої, благороднішої варни, а душа злочинця переселяється залежно від характеру скоєного в тварину, рослину чи, навіть, камінь. Для віро­вчення давньоєгипетської релігії, пізнього іудаїзму, а особливо хрис­тиянства та ісламу, характерними є ідеї відплати після смерті (тобто суду «на тому світі»). Згадаємо сцену психостасії з давньоєгипетської «Книги мертвих», тобто зважування душі померлого на «терезах спра­ведливості» у присутності бога Царства мертвих Осиріса.

Запитання звідки береться зло, якщо у світі панує усеблагий, усе­сильний та справедливий Бог, не може не збурювати душу віруючої людини. Пошуки відповіді породжують сумніви (мав рацію Екклезі-аст, стверджуючи, що у великій мудрості багато печалі!) у благості, справедливості, силі Бога. До певного часу логічним і переконливим був образ світу, в якому змагались бог Добра і бог Зла, що відобразила ідея морального дуалізму (зороастризм, маніхейство, богомільство, ка-таризм, язичницькі вірування слов'ян, де протистоять Білобог і Чор-нобог). Тоді зрозумілою ставала причина існування зла (у протистоян­ні бога Добра і бога Зла переважає останній). Однак релігійний монотеїзм вимагає морального монізму (тобто відмови від морального дуалізму і визнання морального Абсолюту, переваги Добра над Злом).

І все ж, якщо зло існує, то чому це є можливим? Чому люди страж­дають від зла? Можливо, Бог не спроможний його знищити? Тоді він не є усесильним. Можливо, Бог не хоче цього зробити? Тоді Він не є Благом. А коли розкошує і править людьми злочинець, Бог не є уособ­ленням Справедливості.

Тлумачення в межах релігійного світогляду проблеми походження моралі применшують роль людини в процесі становлення моральної свідомості. Адже моральна самосвідомість постає в чимось абсолют­ним, що людина має прийняти без жодних сумнівів133.

Натуралістичні концепції походження моралі. Найяскравіше, мабуть, виразив суть натуралістичних концепцій походження моралі видатний учений Ч. Дарвін. Він вважав, що мораль є не чим іншим як результатом еволюції інстинктів стадних тварин. Вона необхідна виду у боротьбі за виживання.

133 Торфул М.Г. Етика: Навч. посібник. — К.: Академія, 2005. — С. 88.

Позицію Ч. Дарвіна та його послідовників можна краще зрозуміти, якщо взяти до уваги бурхливий розвиток, успіхи наук про живу мате­рію в середині XIX ст. та прагнення вчених пояснити явище моралі, опираючись на наукові дані, отримані в результаті спостережень та експериментів. Мораль перестала бути своєрідним чудом і ставала ці­лком природним і закономірним явищем. Щире бажання звільнитися від теологічного тлумачення моралі переважало науковий зміст аргу­ментів на користь концепції. Концепція природного походження мо­ралі зводила соціальне до біологічного, ігнорувала якісні відмінності людської і тваринної психіки.

Основні ідеї цієї концепції були сформульовані у працях вже зга­дуваного Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна. Наприклад, Ч. Дар-він зазначав, що багато почуттів і здібностей, які є предметом гордо­щів людини, можна виявити і в тварин. Тварини постійно спілкуються між собою, попереджають одне одного про загрозу, взаємодіють під час полювання, виявляють піклування, турботу до своїх родичів, важ­ко переживають самоту. Це було підставою для висновку про наяв­ність у тварин моральних і естетичних почуттів.

На думку Ч. Дарвіна, крім любові і симпатії, у тварин є й низка ін­ших якостей, які мають джерелом суспільні інстинкти та які можна було б назвати моральними якостями. Свої висновки вчений ілюстру­вав прикладами з життя тварин, зокрема, вказував на вияви морально­го почуття собак і слонів.

Видатний французький учений-фізіолог Шарль Летурно, що про­славився, як і І.П. Павлов, своїми дослідами в галузі вивчення вищої нервової системи, писав про наявність почуття провини у собак.

П. Кропоткін захищав і розвивав ідеї Ч. Дарвіна стосовно похо­дження моралі. Він підкреслював виняткові значення взаємодопомоги для збереження тваринних видів і людства, особливо для їх прогреси­вного розвитку і вдосконалення. Кропоткін писав: «Взаємодопомога, справедливість, моральність — такі послідовні кроки висхідного ряду настроїв, які ми пізнаємо при вивченні тваринного світу і людини... Висловлюючись образно, ми маємо тут всезагальний, світовий закон органічної еволюції, внаслідок чого почуття взаємодопомоги, справед­ливості і моральності глибоко закладені в людині зі всією силою вро­джених інстинктів...».

П. Кропоткін називає ці три інстинкти інстинктами самозбережен­ня, вказує на можливість їх послаблення у певної групи тварин або в тому чи іншому людському суспільстві під впливом різноманітних умов. Але, продовжує П. Кропоткін, «тоді ця група неминуче зазнає поразки в боротьбі за існування: вона йде до занепаду».

Г. Спенсер, опираючись на ідеї еволюціонізму, не відрізняв мора­льного спілкування людей від стосунків у тваринному світі. У процесі еволюції мораль, на думку вченого, є засобом, що виник у відповідь на потребу пом'якшити боротьбу між егоїстичними та альтруїстичними нахилами, притаманними живій природі взагалі, зокрема і людині.

Мораль, писав Г. Спенсер, ґрунтується на принципах справедливо­сті і доброчинності. Справедливість, на його думку, є право кожної людини на абсолютну свободу, що водночас повинна узгоджуватись зі свободою інших індивідів. Доброчинністю вважав він дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не мають на меті отримання вина­городи.

Отже, натуралістичні концепції походження моралі мають вагомі аргументи, інтерес до яких періодично посилюється дякуючи новим і новим відкриттям в галузі досліджень складної поведінки стадних тва­рин, особливо приматів.

Однак ці концепції ґрунтуються на помилковому підході, за яким у сучасній науці закріпилася назва редукціонізм (від лат. reduction — повернення, відновлення) — спрощення, зведення вищого (морально­го спілкування людей) до більш простого, більш доступного для аналі­зу (поведінки тварин). До того ж прибічники цієї концепції зловжива­ють для підкріплення її основних положень аналогією, яка не є науковим методом.

Соціально-історичні концепції походження моралі. Соціально-історична природа моралі визнавалися представниками різних філософ­ських напрямів і шкіл. До їх числа можна віднести давньогрецького фі­лософа Аристотеля (384—322 до н. е.), англійського філософа Т. Гоббса (1588—1679), французького філософа Ж.-Ж. Руссо (1712—1778), соціо­лога Е. Дюркгейма (1858—1917), німецького філософа, соціолога і полі­тика М. Вебера (1864—1920) та ін. Найбільш послідовно й аргументо­вано розвивали ідеї цієї концепції філософи-марксисти.

Концепції соціально-історичної природи моралі виходять з того, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родопле­мінних відносин. Використовуючи терміни А. Дж. Тойнбі, мораль ста­ла відповіддю на виклик часу, соціальну потребу в узгодженні, регу­люванні й координації трудової діяльності, а далі — виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, коли традиційні (до-моральні) засоби регуляції стали неефективними.

Головною функцією моралі стало забезпечення виживання людсь­кого роду за рахунок не біологічних механізмів, а соціальних — впо­рядкованості життя первісного колективу (роду), узгодження інтересів роду і окремого індивіду, що вже не збігались, «зняття» суперечнос­тей, породжених процесами соціальної диференціації, перетворення «чужака», людини «іншої крові», раси, статі у близького собі, спорід­неного, рівноправного партнера.

В радянській етичній літературі були найбільш поширеними дві точ­ки зору на походження моралі. Одні автори припускали, що мораль ви­никла разом з першими колективними трудовими діями і забезпечувала їх регулювання (О.Ф. Шишкін, Є.Г. Федоренко, С.С. Уткін, В.І. Іванов, Ю.І. Семенов та ін.). А.А. Гусейнов, Ю.М. Давидов, О.І. Титаренко та ін. наполягали на тому, що мораль виникає не з початком виходу з тва­ринного стану, а тільки на більш пізньому етапі історії становлення лю­дини і суспільства, коли далися взнаки перші суспільні відмінності все­редині племені, що потребували моральної регуляції.

Марксистська етика щодо пояснення походження моралі мала заса-дничу ідею, згідно з якою колективна праця створила людину і стала джерелом всього людського (суспільного) в людині. На початку примі­тивність перших знарядь праці компенсувалась особливою виробничою силою — силою первісного колективу. Повна злитість людини з колек­тивом була невідворотною особливістю цих часів. «Людина уособлю­ється як індивід лише в результаті історичного процесу. Спочатку вона постає як родова істота, племінна істота, стадна тварина...»13*.

Праця означала появу нової форми накопичення і передачі досвіду, відмінної від біологічного пристосування до умов середовища і природ­ного відбору. Ця форма мала могутнє джерело саморозвитку — вдоско­налення знарядь праці (а не тільки органів тіла). Процес праці стимулював і утвердження найпростіших суспільних відносин як звичаїв, традицій.

134      Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 486.

135      Марксистская этика / Под общ. ред. А.И. Титаренко. — М.: Политиздат.
1976. — С. 46—47.

Узгодженість у трудовій діяльності первісних людей, певно, не одразу досягалася способом морального регулювання. Як зазначали О.І. Титаренко і Ю.В. Согомонов, спочатку узгодженість дії досягала­ся виконанням природно-виробничих вимог. Ці природно необхідні вимоги не мали потреби в особливому, додатковому моральному за­безпеченні, допоки люди не стали спроможними виробляти більше, ніж того було необхідно для їх фізичного існування. Первісній людині не доводилося вибирати рід діяльності, у неї не було вибору між пра­цею в повну силу чи лінощами. У нашого далекого предка не було ін­дивідуальної свободи вибору, а його дії, природно, виходили з потреб відповідати інтересам колективу. Лише з часом, з розвитком і усклад­ненням соціальних відносин — статево-віковим розподілом праці, ви­окремленням родів усередині племені тощо — з'являється необхід­ність в усвідомленій моральній регламентації поведінки, в моральному підкріпленні певних соціальних відносин, регулюванні суспільних протиріч, що виникали і починали впливати на розвиток первісного суспільства135. Таким чином, у марксистській етиці праця зумовлювала розвиток всієї системи соціальних відносин, а посередництвом цього — виникнення такого соціального регулятора, як мораль.

Трудова діяльність поклала початок формування уявлень про «ко­рисне» і «шкідливе», звичайно, з точки зору людини, що задовольняє свої життєві потреби. В свою чергу, ці уявлення стали підґрунтям для наповнення змістом понять моральної свідомості — «добро» і «зло» і відповідних категорій етики. Ще П. Лафарг, французький вчений і по­літичний діяч, переконливо показав, що поняття «добро генетично по­ходить від слова «благо», що означало матеріальні предмети (у фр. мові — biens). Власне на це вказує і українська мова, українська казка (згадаймо традиційну формулу happy and в казці: «І стали вони жити і добра наживати»).

Безперечно, переконливими в марксистській концепції походження моралі є висновки про час виникнення моралі, визначення її історич­ного характеру, аналіз соціальних передумов виникнення моралі, її функціонування в системі суспільних відносин і форм суспільної сві­домості. До того ж ці висновки опираються на значний об'єм емпірич­ного матеріалу, який збагачується і сучасними відкриттями в галузях археології, етнографії, культурології, релігієзнавства, традиційного мистецтва.

Цей короткий екскурс в історію осягнення проблеми походження моралі та її ролі в житті суспільства допоможе нам краще зрозуміти взаємозв'язок моралі і права. Мораль і право виникли у відповідь на визначені соціальні потреби і продовжують служити регуляторами відносин у суспільстві, погоджуючи інтереси окремої особистості з ін­тересами спільнот і суспільства в цілому.

Розвиток господарства і торгівлі, утвердження нових соціально-економічних засад, що здійснювали руйнівний вплив на традиційні засоби скріплення родоплемінних колективів, формування власне суспільних станів і класів, поява держави, що робить всі ці процеси системними і стимулює їх подальше прискорення і поглиблення, — все це потребувало вже якісно різних способів регуляції людського життя. Релігійно-магічні способи регуляції, безперечно, ще довго залишалися впливовими, але ви­значальними для подальшого розвитку соціуму стали раціонально-світські регулятори людської поведінки. З появою держави виникає й утверджується право як система соціальних норм та відносин, додержан­ня яких саме й забезпечує сила і авторитет держави.

Отже, першою рисою спільного для моралі і права є те, що вони є засобами активної дії на поведінку людей і пов'язані з формуванням складної системи надбудови над економічним базисом суспільства.

Як відомо з історії, перші системи так званого писаного права утвори­лися шляхом відбору, пристосування до нових реалій і санкціонування традиційних, спонтанно сформованих звичаїв (так зване звичаєве право), укорінених в повсякденну практику релігійних норм тощо.

Таким чином, другою рисою спільного для моралі і права є те, що вони мають одне джерело походження — звичаєву культуру, систему заборон (табу).

У моралі виражені уявлення людей про добро і зло, справедли­вість, честь і достоїнство, дружбу, любов, милосердя. Правова система державно-організованого суспільства закріплює вимоги моралі, жит­тєво важливі для всього суспільства, своїми засобами впливає на фор­мування переконань, затверджуючи в самосвідомості людини загаль­нолюдські цінності. Для того щоб бути справедливим і гуманним, право, безперечно, повинно мати опору на мораль.

Тому третьою рисою, спільною для моралі і права є те, що обидва соціальні регулятори покликані утверджувати загальнолюдські цін­ності в суспільстві.

З певною долею спрощення можна стверджувати, що мораль і пра­во складаються із загальних правил поведінки, які відображають істо­ричний досвід «корисного» для функціонування суспільства, держави. Ці правила поведінки виражають волю, спрямовану на встановлення і підтримку на необхідному рівні дисципліни і порядку в суспільстві.

Отже, четвертою рисою, спільною для моралі і права, є те, що їх дія спрямована на забезпечення сприятливих умов (дисципліни і по­рядку) для продуктивної активності соціуму.

П'ятою рисою, спільною для моралі і права, є те, що вони мають нормативний характер, а для того, щоб утримати людину від пору­шення норм, уникнути негативних наслідків таких дій, в моральній і правовій регуляції поведінки використовуються різноманітні санкції.

Нарешті, вкажемо й на те, що тісний зв'язок моралі і права підтве­рджує і етимологія тих термінів, якими оперують спеціалісти в галузях етики, правознавства і судочинства. Адже злочин — це скоєне зло, ан­типод добра, а злочинець — той, хто чинить зло, той, хто протистоїть доброчинцю; зловживання — умисне використання зла як засобу для досягнення власної мети; правий суд — суд, що утверджує справедли­вість.

Поряд зі спільними рисами існують і суттєві відмінності в здійс­ненні регуляції поведінки людини і суспільних відносин мораллю і правом. Розглянемо їх з того, що звернемо увагу на існування в цивілі­зованому суспільстві двох принципово різних форм нормативної регу­ляції, що доповнюють одна одну. — регуляції інституційної і поза-інституційної.

Якщо вживати термін «інститут» (лат. і^иіищт — устрій, устано­ва) у значенні «установа», що має певну предметну форму й цілеспря­мовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій, зазначає український дослідник В.А. Мала-хів, мораль інститутом не є, / моральну регуляцію неможливо вважати регуляцією інституціональною1 66. Саме цим, в першу чергу, моральна регуляція і відрізняється від правової регуляції, що здійснюється вла­дою і опирається на авторитет такого потужного і впливового соціаль­ного інституту, як держава.

Як ми вже зазначили вище, спільним для моралі і права є те, що їх норми вражають волю, спрямовану на встановлення і підтримку дис­ципліни і порядку в суспільстві. Для цього використовується як засіб різні форми примусу. В суспільстві переконання — основний засіб впливу на людей. Але життя суспільства пов'язане із необхідністю ви­рішувати завдання, відмінні і навіть такі, що суперечать інтересам окремої людини. Тому коли недієвим є переконання, держава і суспі­льство застосовують примус.

Зупинимось на відмінностях застосування морального і правового примусу. Примусовість правових норм випливає, як ми вже вказали на те, із сили і авторитету держави. Волю держави реалізують армія, су­дові органи, міліція, система виправних закладів. Моральна форма примусу забезпечується моральною свідомістю людини (сумління, со­ром) і суспільства (громадська думка, осуд з боку колективу). Саме в цьому сила і водночас слабкість моралі як соціального регулятора. Адже совість137 не завжди виявляється на висоті свого покликання — контролювати і критично осмислювати моральні настанови людини.

До речі, пам'ятаймо, що безсовісних людей немає, якщо, звичайно, не брати до уваги людей з патологічним розвитком психіки. Совість у людей завжди є, тільки вона різна. Тому й дозволяють собі люди вчи­нки, обирають лінію поведінки різної моральної цінності. Те ж стосу­ється і громадської думки як морального засобу контролю поведінки. Вона може діяти, або залишатися бездіяльною, нею можна маніпулю­вати.

137 МолохівВ.А. Етика. Курс лекцій: Навч. посібник. — К: Либідь, 1996. — С. 40. 137 Совість, со-вість у відповідності до етимології — певне звіщення, вість, ві­дання, знання.

Наслідком інституційного характеру правової регуляції та позаінс-титуційного характеру моральної регуляції є і відмінність моралі і права, яка полягає в тому, що право передбачає кодифікацію чинних законів і норм. Чинне законодавство постає як скінченна кількість чіт­ко визначених законів, норм. Це забезпечує достатньо легку процеду­ру перевірки їх фактичного виконання, адекватного тлумачення. Що стосується моральних норм, то спроба створити їх вичерпний кодекс приречена на провал, адже течія життя, неповторність моральних колі­зій вимагають відкритості моральних норм. Саме словосполучення «моральний кодекс»138 містить живе протиріччя — моральна практика завжди є багатшою, розмаїтішою від навіть найдосконалішого опису механізму її регуляції.

Не збігаються повністю і цілі права і моралі як соціальних регуля­торів. Право має все ж більш визначену ціль — встановити загально­обов'язковий для держави (і суспільства) порядок. Мораль же на пер­ший план висуває виховання. Іншими словами, мораль має на меті формування своїми засобами громадянина, що як мінімум підтримує встановлений порядок, а як максимум кваліфікує його як справедли­вий, а чинне законодавство — як втілення справедливості. Всі розмови про підвищення рівня правосвідомості в державі полишені сенсу без врахування цієї моральної складової правового виховання.

Ведучи розмову про розбіжності між мораллю і правом, слід вказа­ти і на те, що різняться джерела їх походження. Право є вираженням волі держави (і як би це нам подобалось чи ні — виразом волі паную­чої економіко-політичної сили). Тому, обстоюючи інтереси державно­го життя, воно єдине і діє на всій території держави. Моральна практи­ка в дійсності являє собою динамічне поєднання різноманітних ло-кально-спільнотних систем, моральних норм і цінностей, які відобра­жають інтереси різних соціальних груп, станів, прошарків.

З точки зору логіки та історії право не таке об'ємне за змістом по­няття, як мораль. Право як соціальний регулятор немов би «вибирає» з маси етичних вимог найбільш значимі для стабільного функціонування держави (суспільства) і надає загальнообов'язкового характеру. Пра­во немов би відсікає ті можливі варіанти вирішення ситуації мораль­ного вибору, які несуть потенційну загрозу для існування держави і життя суспільства.

138 Кодекс (від лат. codex) — навоскована дощечка для письма, книга.

Таким чином, право сприяє утвердженню ідеалів добра і справед­ливості в суспільстві. Судові й інші правозастосовні органи, даючи юридичні оцінки, звертаються до відповідних моральних норм. Як те показує історія, в правових нормах безпосередньо закріплюється зміст моральних норм, відображаються моральні цінності. їх дієвість підси­люється юридичними санкціями. Право стає на захист моральних під­валин людського життя.

Моральна складова правових норм обумовлює їх ефективність, рі­вень правосвідомості громадян. Очевидним є те, що право повинне уз­годжуватись з моральними поглядами суспільства. Впливаючи на про­цес правозастосування, мораль сприяє зміцненню громадянського порядку в державі.

Законодавство про суд і судочинство має моральні підвалини і спря­моване на захист моральних цінностей, яких дотримується суспільство.

Стаття 6 Конституції України закріплює принцип поділу влади і само­стійності судової гілки влади разом з законодавчою та виконавчою влада­ми. Це створює нормативну і ідейну базу для формування моральних ви­мог до представників судової влади. Судова влада, що діє в сфері соціальних і міжособистісних конфліктів, використовується як необхідний компонент системи засобів упередження, стримування, гальмування, про­тидії процесам, що дестабілізують життя суспільства. За цієї обставини су­дова влада повинна виправдовувати ті надії, що покладаються на неї суспі­льством у боротьбі зі злочинністю, бути відповідною високим моральним вимогам до своєї діяльності по зміцненню громадського порядку.

Найважливішою вимогою щодо діяльності судової влади є справе­дливість. Як зазначав О.С. Кобліков, судова влада оцінюється як спра­ведлива тоді, коли вона застосовує закони, визнані суспільством як справедливі, вирішує справи, встановивши істину, достеменно встано­вивши їх фактичні обставини, приймає рішення у відповідності до пі­знаних фактів і вимог закону. Справедливий суд — це суд, де скоє­ний злочин піддається заслуженому покаранню, а особа, невинуватість якої доведено, обов'язково буде виправдана.

Судова влада повинна забезпечувати рівні права всіх осіб, чиї інте­реси так чи інакше зачіпає судова діяльність. Ця моральна вимога є іншим виявом справедливості.

V з'їзд суддів України у жовтні 2002 р. затвердив Кодекс професійної етики суддів. Зазначені в цьому Кодексі норми спрямовані на вирішення етичних питань, пов'язаних зі статусом судді. Як вказано у преамбулі цього документа, судді попри те, що ці норми не можуть застосовуватись як підстави дисциплінарної відповідальності і визначати ступінь їх про-