7.1. Предмет етики юриста

Підвалини ґрунтовних досліджень в галузі етики юриста було за­кладено у вступній лекції «Моральнісні засади в кримінальному про­цесі» курсу кримінального судочинства, підготовленого для слухачів Імператорського Олександрівського ліцею відомим російським юрис­том і громадським діячем Анатолієм Федоровичем Коні (1844—1927).

Читання курсу розпочалося восени 1901 р., а наступного року, зва­жаючи на новизну і важливість положень вступної лекції до курсу, во­на була опублікована в «Журналі міністерства юстиції» з підзаголов­ком «Загальні риси судової етики». На тлі революційних подій 1905 року в Росії чіткіше виявив себе демократизм ідей статті, що не могло не викликати протидії з боку царської влади в особі тодішнього мініс­тра внутрішніх справ і шефа жандармів В.К. Плеве. Останній зробив усе, щоб заборонити викладання курсу. Попри заборону і «неактуаль­ність» курсу у вирі подальших революцій А.Ф.Коні продовжував роз­вивати та пропагувати свої сповнені гуманізму ідеї до кінця свого життя.

Доречним є зупинитись на короткому викладі цих ідей, що стали по праву відправними у формуванні предмета етики юриста.

Беручи до уваги певні тенденції у розвитку сучасного йому суспі­льства, А.Ф. Коні стверджував, що за нових обставин особливого зна­чення набуває етична та суспільно-правова діяльність судді у всіх її проявах.

Завдання суду, що розглядає кримінальні справи полягає в дослі­дженні злочинного діяння і в справедливому застосуванні до людини, винуватість якої доведено, карального закону. Але суд — це не меха­нізм далекий від життя, а живий і здатний до сприйняття організм, що перебуває в безпосередньому і різноманітному відношенні до проявів суспільного життя. На різних етапах кримінального процесу, дослі­джуючи злочинну дію і пов'язуючи з нею особу злочинця, оцінюючи його провину і застосовуючи до неї заходи кримінального покарання, стежачи, щоб ця оцінка була зроблена за правилами, суддя покликаний докладати усіх сил розуму та совісті, знань та досвіду, щоб осягнути життєву та юридичну суть справи. Отже А.Ф. Коні вказує на подвій­ний характер (природу) злочинних діянь. А на практиці це означає, що перед суддею постає складне завдання пізнати життєву та юридичну суті («правди») кожної судової справи.

Надаючи цій правді певних форм, суддя повинен сприяти, в кожному окремому випадку, відновленню порушеного правопорядку. І якими б до­сконалими не були правила діяльності, вони можуть втратити свою силу і значення в недосвідчених, грубих чи недобросовісних руках. А.Ф. Коні справедливо звертає увагу на те, що чим більше варіантів у своєму прак­тичному застосуванні припускають ці правила, чим більше стосуються вони особистості та долі людини, тим більш вагомим інтересам суспіль­ного життя вони служать і тим стає більш значимим запитання — в чиї руки віддається застосування цих правил і за яких обставин. Недарма ж народна житейська мудрість говорить: «Не суду бійся, а бійся судді!»

Саме тому центром тяжіння організації правосуддя по криміналь­ним справам, на думку А.Ф. Коні, повинен бути визначений суддя та умови його діяльності, зумовлені розумним законодавством, а також ті типові риси, якими його забезпечує суспільне правове та моральнісне почуття. Власне, авторитетність звання судді, межі свободи його са­модіяльності, обов'язкові правила його дій і моральнісні вимоги, що висуваються до нього, складають чітку картину стану карного право­суддя будь-де і в будь-який час.

Таким чином, аналіз судочинства з точки зору діяльності суддів повинен включати як складові вивчення:

необхідних властивостей цієї діяльності, що виявляють себе у судовому рішенні, яке містить висновок про винуватість, опертий на внутрішнє переконання судді, тлумачення закону щодо даного випад­ку і визначення міри покарання;

необхідних умов цієї діяльності;

поведінки судді по відношенню до осіб, з якими судді доводить­ся спілкуватися, виконуючи свої професійні обов'язки.

А.Ф. Коні особливо підкреслив значення тієї ролі, яку повинно ви­конувати у виробленні суддею свого рішення його внутрішнє переко­нання. Приводячи низку прикладів з історії судочинства, він показав, що, маючи завдання бути живим виразником правосуддя, суддя не зав­жди, однак брав однакову участь у дослідженні істини. Не була однако­вою і роль його внутрішнього переконання в різні історичні епохи.

Безперечно, суддя орган держави. Держава розглядає його (про­бачимо А.Ф. Коні оце його гегельянство — «держава розглядає») як засіб для точнішого і правильнішого виконання свого завдання охоро­ни закону. Напруження душевних сил судді для відшукання істини в справі є виконання доручення держави. Держава, покладаючи надію на спокійну безсторонність його часто важкої праці, передає судді час­тину своєї влади. Тому вона очікує від судді обдуманого рішення, а не побіжної думки, навіяної чуттєвим поривом чи упередженим погля­дом. Бідою для правосуддя А.Ф.Коні вважав ситуацію, коли судові рі­шення залежать від особистого свавілля. Тому суддя, розглядаючи справу, ніколи не має ні права, ні моральнісних засад говорити: «Sic volo, sic jubeo!» («Як хочу, так сужу!»). Він повинен говорити, як те робив Лютер: «Ich Kann nicht anders!» («Я не можу по-іншому!»). Цей крилатий вислів можна розвернути на всю повноту змісту стосовно ді­яльності судді. «Я не можу по-іншому, тому що і логіка речей, і внут­рішнє почуття, і житейська правда, і сенс закону твердо і неухильно підказують мені моє рішення, і проти всього іншого буде говорити моя совість як судді і людини».

Прийнявши рішення, суддя може помилитися. Однак знову і знову Коні наголошує на тісному зв'язку правових і моральнісних аспектів діяльності судді. Якщо суддя хоче бути справді суддею, а не уособле­ним свавіллям, що схиляється в той чи інший бік, він повинен обґрун­товувати своє рішення тим, що в даний час йому здається логічно не­відворотним і моральнісно обов'язковим.

А.Ф. Коні застерігає від недоліку, що досить часто зустрічається серед працівників суддів і названий «лінощами розуму». Ці лінощі ро­зуму заважають встановити істину в хитросплетінні видимого і повер­хневих суперечностях справи. Такий недолік особливо небажаний в силу того, що в процесі судочинства достовірність виникає з правдо­подібності і є результатом послідовного усунення виникаючих сумні­вів. А благий і розумний звичай, що набрав майже силу закону, велить будь-який сумнів тлумачити на користь підсудного.

Талановитий теоретик і практик А.Ф. Коні вказував і на небезпеки на шляху до прийняття правильного рішення, що підстерігають суддю, так би мовити, ззовні. Наказ, що надходить від «власть імущих», і мо­жливість відсторонити суддю від розгляду конкретної справи чи, на­віть, звільнити його, врешті, наполегливі, впливові прохання, пересто­роги можуть стати причиною тривоги за свій стан взагалі, побоювання наслідків свого майбутнього рішення і страх з приводу рішення, що вже оголошене. Перед суддею потрібно ставити високі вимоги не тіль­ки щодо його знань і навичок, але і щодо його характеру. Але вимага­ти від нього героїзму неможливо. Звідси необхідність уберегти суддю від умов, що створюють підстави для розвитку в ньому малодушності і вимушеного догоджання. Звідси необхідна умова незмінюваності суд­ді, що надає чесній, точно виконуючій свої обов'язки людині бездо­ганної поведінки, можливість спокійно виконувати свою діяльність судді. Той стан, за якого суддя може зовсім не тривожитись за свій за­втрашній день, а думати про завтрашній день підсудного чи обвинува­ченого, стан, що характеризується відомим висловом «Le cour rend des arrêts et pas des services» («Суд приймає рішення, a не надає послуги») — є однією з найкращих запорук справедливості судових рішень.

А.Ф. Коні виокремлював і інший вид тиску на суддю, від якого йо­го повинна відгороджувати не тільки незмінюваність, але й інші, мо-ральнісні умови виконання обов'язку. Це тиск навколишнього середо­вища, який набуває самих різноманітних форм і створює навколо судді в його суспільному житті ту атмосферу, що прагне вплинути на ре­зультати його роботи по конкретній справі. Під виглядом «громадської думки» судді вказують лише на голос «громадської пристрасті». В су­дочинстві ж керуватись голосом «громадської пристрасті» завжди не­безпечно і часто непристойно. Суддя, підкреслює А.Ф.Коні, повинен стояти вище цього при виконанні свого високого завдання, що опира­ється не на тимчасові і минущі враження, а на вічні і незмінні засади правосуддя.

Як галузь важливу і перспективну для дослідження А.Ф. Коні вио­кремив поведінку судді в процесі виконання свого службового обов'язку. Адже обстоювання незалежності своїх рішень і бажання ре­алізувати в них увесь доступний йому зміст поняття «справедливість» не вичерпує повноти того завдання, яке суддя вирішує під час судових засідань.

У радянський період проблеми професійної етики, зокрема етики юриста, тривалий час не досліджувалися. Причинами цього були і те, що знаходились послідовні противники таких досліджень у вищих ешелонах влади (наприклад, відомий А.Я. Вишинський, прокурор СРСР у 1933—1939 pp., академік AH СРСР), і те, що «сильним» аргу­ментом непотрібності таких досліджень був такий — «етика в радян­ському суспільстві єдина».

Однак практика ідеологічної роботи гостро поставила питання мо­рального виховання громадян країни. Відповіддю на це стало вклю­чення до переліку навчальних дисциплін вищих закладів освіти етики і початок викладання відповідного нормативного курсу в 1960-х роках. У 1970-ті — 1980-ті роки серед науковців розпочалися жваві дискусії щодо необхідності подальшого розвитку проблем професійної юриди­чної етики, з'явилися і перші монографічні та колективні роботи, в яких висвітлювалися різні сторони предмета етики юриста116.

На той же час в Україні одним з перших дослідників проблем ети­ки юриста був професор Київського державного університету імені Тараса Шевченка Є.Г. Федоренко. У 1980 р. у Києві видано його посі­бник «Професійна етика», у якому спеціальний розділ присвячено етиці юриста.

Одним із найбільш вдалих підручників на пострадянському прос­торі стала праця О.С. Коблікова (1924—2001) «Юридична етика», пе­рше видання якої побачило світ у 1999 р. У передмові до цього видан­ня підручника автор писав, що вивчення моральнісних аспектів і проблем професії необхідне кожному юристу, особливо в сучасних умовах, коли поставлене завдання гуманізації суспільного і державно­го життя, коли людина проголошена Конституцією вищою цінністю і на перший план висуваються гарантії прав та свобод.

Підручник здобув високу оцінку серед спеціалістів і через кілька років був перевиданий (2003 р.). Структура підручника містила розділ, де дано загальну характеристику моралі як одному з найважливіших способів нормативної поведінки людини, особливій формі суспільної свідомості і виду суспільних відносин.

Див. детальніше: КотовД.П. Вопросы судебной этики. — М.: 1976; Горский РФ., Кокорев ЛД, Катаев ДМ. Судебная этика. — Воронеж, 1973; Проблемы су­дебной этики / Под ред. М.С. Страговича. — М., 1974; Васильев Ю.С Взаимодей­ствие права и морали // Советское государство и право. — 1966. — № 11; Кузнецо­ва Н.Ф. Уголовное право и мораль. — М., 1967; Подголин Е.Е. Культура следственных действий. — Волгоград, 1978; Бойков АД. Этика профессиональной защиты по уголовным делам. — М., 1978; Любичев СТ. Этические основы следст­венной тактики. — М., 1980; СкомпскийЮН. Этика милицейской службы. — М., 1980; Кисилев Я.С Этика адвоката (нравственные основы деятельности адвоката в уголовном судопроизводстве). — Л., 1974; Карпец И.И. Уголовное право и этика. — М., 1985.

У другому розділі було розкрито зміст категорій етики (добро, зло, справедливість, обов'язок, совість, відповідальність, достоїнство, честь). У третьому розділі розглянуто загальні моральні норми та осо­бливість їх впливу на професійну діяльність юриста. Враховуючи ре­зультати попередніх дискусій щодо визначення предмета етики юрис­та, О.С. Кобліков дав визначення поняття професійної етики, виокре­мив її види. Особливої уваги було надано викладу питань, що стосува­лося історії та сьогодення судової етики.

У четвертому розділу, поглиблюючи уявлення про взаємозв'язок, автор аналізує моральнісні засади. Послідовно і всебічно висвітлено моральнісний зміст конституційних норм, що регламентують правосу­ддя і правоохоронну діяльність, визначено місце і роль моральних принципів у сфері матеріального права, охарактеризовано правові і моральні відносини в кримінальному процесі як цілісну систему.

П'ятий розділ має важливий ідейний стрижень — тезу, згідно з якою моральнісною метою доказової діяльності завжди залишається встанов­лення істини у кримінальній справі, що розглядається. О.С. Кобліков на­голосив на тому, що категорія істини в системі чинного законодавства за­лишається вельми актуальною. Недотримання цієї вимоги має наслідком те, що доказова діяльність втрачає свою мету і стає безпредметною, а це, в свою чергу, створює ситуацію аморальну за змістом як стосовно до прав-ника, так і до інших учасників кримінального судочинства.

У сьомому розділі підручника характеризуються моральні начала здійснення правосуддя. Продовжуючи традицію, закладену А.Ф. Коні, О.С. Кобліков розглядає діяльність суду заломлену крізь призму ети-ко-моральних цінностей. Це дає можливість визначати зміст високих моральних вимог, які повинні брати до уваги у своїй діяльності і судо­ва гілка влади, і конкретний суддя, уповноважений здійснювати роз­гляд кримінальної справи.

У восьмому розділі підручника з опертям на етичні принципи ви­кладено моральні стандарти, котрих повинні дотримуватися сторони судового процесу по кримінальним справам. Зважаючи на те, що ви­ступи сторін обвинувачення захисту є важливими засобами забезпе­чення змагальності у судовому процесі, встановлення судової істини, увага до подальшого розвитку змісту моральних стандартів виступів прокурора і захисника є виправданою.

Проблематику, висвітлену у підручнику О.С.Коблікова, доповню­ють змісти 9 і 10 розділів. Це, відповідно, проблема культури процесу­альної діяльності та проблема моральних якостей юриста. Особливо рельєфно в цих розділах виражена думка про необхідність дотримува­тися у майбутній професійній діяльності системи етичних принципів, мати певні моральні якості і не зупинятись на шляху їх вдосконалення, реалізувати на практиці, комплекс етико-моральних цінностей, що сприятиме утвердженню соціальної справедливості.

Розглядаючи особливості професійної діяльності юриста, О.С. Ко-бліков в першу чергу вказав на гласність її проведення та результа­тів, контроль з боку громадськості, громадської думки, оцінку з їх бо­ку справедливості, моральності чи аморальності діяльності профе­сійних учасників судочинства111.

Правилом є відкритий розгляд кримінальних справ всіма судами, а закритий розгляд — виключеним. Однак оголошення вироку у всіх випадках є публічним. Судді виконують свої обов'язки щодо здійс­нення правосуддя під час відкритих судових засідань, публічно, в присутності громадян. Громадська думка оцінює дотримання суддя­ми моральних норм або ж їх порушення з боку суддів, справедли­вість чи несправедливість судових рішень саме опираючись на вра­ження присутніх.

У присутності публіки, у відкритому судовому процесі, що розгля­дає кримінальну справу, прокурор підтримує державне обвинувачен­ня. Його професійна діяльність, поведінка теж стають предметом мо­ральної оцінки.

Важливою умовою проведення слідчих дій є нерозголошення ма­теріалів попереднього розслідування. Але вся доказова база стосовно конкретної кримінальної справи стає відомою в процесі судового роз­гляду. Більше того, підсудний, його захисник, потерпілий, свідки та інші особи, залучені до судового процесу, мають право дати свою оці­нку попередньо організованим слідчим діям, висловити думку щодо відповідності цих дій правовим і моральним нормам.

Другою важливою особливістю професійної діяльності юриста О.С. Кобліков назвав її проведення у сфері соціальних і міжособистіс-них конфліктів. Діяльність суду — правосуддя — безперечно має на меті відновлення порушених злочинною дією прав. Але судова влада покликана встановлювати справедливість (законність) і за умови ви­никнення конфліктної ситуації в будь-якій сфері життя, що регламен­тується правом. А таку ситуацію може породити і спір з приводу роз­поділу майна, і відсутність згоди між батьками, що розлучаються, щодо долі дітей, і суперечки в суспільстві, викликані використанням тої чи іншої історичної символіки.

117 Кобликов A.C. Юридическая этика: Учебник для вузов. — 2-е изд., с изм. — М.: Норма, 2003. — С. 27.

На осіб, яким держава доручає у відповідності до закону вирішува­ти соціальні і міжособистісні конфлікти, покладено високу моральну відповідальність за їх дії та рішення, що вони приймають. Тому мора­льні проблеми «... завжди супроводжують людей юридичної професії». Взагалі, вказані особливості професії юриста зумовлюють, на думку О.С. Коблікова, необхідність існування юридичної етики.

Спеціалісти в галузі проблем етики працівників юридичної про­фесії вживають досить широкий перелік термінів для назви цього напряму наукових досліджень. Зустрічаються такі: етика юриста, професійна етика юриста, юридична етика, правова етика, судова етика, адвокатська етика. Попри розбіжності в деталях всі пого­джуються з тим, що етика юриста, з одного боку, виступає як суку­пність моральних вимог, що поширюються на працівників юридич­ної професії, а з іншого боку — як наука, що вивчає специфіку цих вимог, їх застосування на практиці у вигляді професійних мораль­них кодексів. Остання обставина надає права на існування таким підгалузям етики юриста, як етика судді, етика прокурора, етика слідчого, етика адвоката та ін.

О.С. Кобліков визначив юридичну етику як «вид професійної ети­ки, сукупність правил поведінки працівників юридичної професії, що забезпечують моральний характер їх трудової діяльності і позаслуж­бової поведінки, а також як наукову дисципліну, предметом якої є специфіка реалізації вимог моралі в цій галузі»118.

Як своєрідний моральний кодекс юридична етика покликана рег­ламентувати діяльність юристів різних спеціальностей — судді, про­курора, слідчого, адвоката, нотаріуса, юрисконсульта, арбітра; співро­бітників органів внутрішніх справ, СБУ, до числа обов'язків яких належить застосування положень чинного законодавства; робітників органів міністерства юстиції, судових виконавців, науковців — прав-ників, викладачів правових дисциплін та ін.

Як наукова дисципліна юридична етика має предметом виявлення моралі в правосудді і правоохоронній діяльності.

118      Кобликов A.C. Юридическая этика: Учебник для вузов. — 2-е изд., с изм. —
Норма, 2003. — С. 30.

119      Кобликов A.C. Там же. — С. 31.

У відповідності до таких розумінь предмета юридичної етики О.С. Кобліков дає і визначення судової етики. На його думку, судова етика — сукупність правил поведінки суддів та інших професійних учасни­ків кримінального, цивільного та арбітражного судочинства, що забез­печують моральний характер професійної діяльності і позаслужбової поведінки, а також наукова дисципліна, предметом якої є специфіка виявлення вимог моралі в цій галузі119.

В останнє десятиліття систематичним викладом судової етики як самостійної юридичної дисципліни стала робота О.Ф. Закомлістова «Судова етика». Автор в якості методології дослідження використав принципи сучасної концепції правосуддя, основи процесуального пра­ва, етичної теорії та правової аксіології як складової філософії права.

У першому розділі висвітлено соціальні параметри судової етики (підвалини і принципи судової етики, співвідношення юридичного і етичного, етичний сенс права на судовий захист).

Матеріал другого розділу, що має назву «Моральне окреслення і артикуляція публічного правосуддя», знайомить з моральним станом правосуддя в суспільстві та з моральними протоколами судової влади і судового розгляду.

Беручи до уваги багатовимірність поняття «влада», О.Ф. Закомліс-тов вказує і на диференційований вигляд здійснення судової влади. Диференційованого вигляду набуває і судова етика як міждисципліна­рна галузь теоретико-прикладного юридичного знання, що синтезує всі складові теорії і практики соціального знання (політичного, еконо­мічного, юридичного, психологічного і етичного).

Наслідком цього є наявність у структурі судової етики аспектів та поєднання зазначених складових знання:

етика публічного правосуддя (універсально-моральний аспект);

етика судової влади в системі гілок влади (політичний аспект);

етика судді (деонтологічний чи професійний аспект);

етика судового розгляду справ (публічний етико-юридичний ас­пект);

етика прав і свобод учасників судового розгляду (окремий етико-юридичний аспект);

етика справедливого правосуддя (соціально-моральний аспект).

Усі ці аспекти і складові етичного порядку публічного правосуддя окреслюють предмет судової етики як юридичного знання моральних засад правосуддя.

Третій розділ роботи О.Ф. Закомлістова присвячений проблемі справедливого судового розгляду, яка розкрита в питаннях забезпе­чення процесуальної справедливості, вимоги розумного терміну роз­гляду судової справи, співвідношення істини та справедливості в про­цесі судового розгляду.

Вимога судового розгляду справи в розумний термін часу має за мету високу якість правосуддя, її дотримання є умовою забезпечення справедливого розгляду справи (п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р.). Між­народний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (підпункт п. 3 ст. 14) вказує на те, що кожен має право при розгляді будь-якого висунутого йому кримінального обвинувачення щонайме­нше на гарантію бути судимим на засадах повної рівності без невипра­вданої затримки.

О.Ф. Закомлістов вказує на те, що час у правосудді є часом публіч­ного вирішення соціального конфлікту, який має зв'язок з визначен­ням прав і обов'язків сторін в цивільній справі чи з обвинуваченням особи за кримінальною справою. Особливістю критичного часу в пра­восудді, як і особливістю критичної маси у фізиці, є те, що на першу несправедливість, пов'язану з фактом звернення по судовий захист, накладається друга несправедливість, зумовлена бездіяльністю сили і права, покликаних (!) цю першу несправедливість усунути120.

Тяганину з розглядом справи можна назвати «присмерком справедли­вості», тобто тим випадком, коли справедливість, «світанок», не настає. Автор вдало приводить вираз Гегеля, який кваліфікує ситуацію у випадку затягування судом розгляду справи як накладання «сірого на сіре», тобто як таку, коли становлення справедливості підмінює собою її утвердження і буття, і коли справедливість залишається не визначеною в сущому. Та­ким чином, замість утвердження справедливості маємо її очікування як невизначену порожнечу того, що не збулося, яке губить себе у критично­му настрої очікування настання справедливості.

Руйнівну силу очікування добре продемонстрував у своїх роздумах М. Бланшо: «Яким би важливим не був предмет очікувань, рух очіку­вання його завжди безконечно переважає. Очікування перетворює все однаково важливе на однаково марне... Очікування не втішає. Тих, хто чекає, нічим і даремно втішати, нагноєння очікування, нудьга. Застій­не очікування просякнуте до себе поблажливістю і, в кінцевому раху­нку, — ненавистю»121.

120      Закомлистов А.Ф. Судова етика. — С. 108.

121      БланшоМ. Ожидание забвения. — СПб.: 2000. С. 49, 55.

О.Ф. Закомлістов також розглядає проблеми етики дискурсу в то­варистві суддів, справедливого судді, інформаційного доступу до пра­восуддя та етичного сенсу конституційного правосуддя, висвітлює проблему юридичної аксіології. Категорії, добро, розум, справедли­вість аналізуються через зміст категорії суспільного блага. Автор ви­значає благо як вихід із стану нестатків. Це надлишок людського зу­силля і важливо, щоб цей надлишок став умовою набуття багатства і благоустрою, тобто щоб цей лишок став у подальшому сумою, цінніс­тю, втіленням запровадженого достоїнства і важливістю людини самої по собі. Світ людини не може існувати без ритмічного відтворення справедливості, позаяк цей світ не є райським існуванням. Справедли­ве ж реалізується у вільному користуванні правом. В контексті зазна­ченого важливим є такий висновок: «рух до блага повинен мати пер-соналістичний характер за умови свободи і права кожного, а публічна влада забезпечує благотворения^ усуваючи з соціуму руйнівні процеси, що нищать благо як принцип» .

Мабуть, симптоматичним є те, що може одночасно з працями О.С. Коблікова, О.Ф. Закомлістова в Україні з'явилося кілька підруч­ників під назвою «Юридична деонтологія». Автор одного з них С.С. Слив­ка у слові від автора значення цієї науки визначає так: «це природний правовий компас, енциклопедія для юриста, це шлях до високої про­фесійної майстерності та гарантія захисту його свобідної волі у приро­дно-правовому просторі. Якщо юрист не володіє юридичною деонто­логією, він назавжди залишиться вузьким спеціалістом, приреченим навіть інколи на провали в роботі»12 .

У 1980-ті роки В. Горшеньов і І. Бенедик визначили юридичну де­онтологію як галузь юридичної науки, що мала на меті узагальнення системи знань про засади спілкування й мистецтво прийняття прави­льного рішення у юридичній практиці. Юридична деонтологія постала як наука про пошук умов необхідного, істинного результату у спілку­ванні юриста з колегами і тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статусу124.

Сучасний дослідник О.Ф. Скакун виходить з того, що юридична деонтологія — це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка має предметом систему знань про юридичну практичну діяльність і кодекс професійної поведінки юриста. Цей кодекс виник як звід пра­вил дозвільного, зобов'язуючого і рекомендаційного характеру, якими професійний юрист повинен оволодіти і керуватися ними у відноси­нах, що виникають при виконанні службових (посадових) повнова­жень.

122      Закомлістов А.Ф. Судова етика. — С. 230.

123      Сливка С Юридична деонтологія: Підручник. — Вид. 2-е, перероб. і доп. —
К.: Атіка, 2003. — С. 3.

124      Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб. пособ. — К.:

УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. — С. 8.

У вузькому значенні О.Ф. Скакун розглядає визначення юридичної деонтології як науку про застосування практичної діяльності юристів, тому на перший план тут виступають норми, що мають рекомендацій­ний характер. В широкому значенні юридична деонтологія — це нау­ка, яка, крім моральних, аналізує вимоги (нормативи) психологічного, політичного, правового, економічного, екологічного, етичного, есте­тичного та інформаційного характеру, що постають перед юристами-практиками. Тому до норм рекомендаційного характеру тут додаються норми, які зобов'язують, забороняють і дозволяють125.

С.Д. Гусарєв та О.Д. Тихомиров визначають предметом юридичної деонтології систему, форми, методи та засоби підготовки висококва­ліфікованих юристів-професіоналів. Тому ця наука має на меті роз­кривати зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ, як юридична теорія та юридична практика, визначає свої функції, спираючись на норми і принципи суспільної моралі, формує систему вимог професій­ного та особистого порядку, висвітлює етичну складову діяльності юриста, беручи до уваги спеціалізацію юридичної професії126.

Аналіз наведених визначень юридичної деонтології дає можливість окреслити її проблемне поле (предмет), яке включає:

знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість і мистецтво спіл­кування;

відомості (система знань) про правознавство;

відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціаль­ності;

знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати правильні (справедливі) рішення127.

С.С. Сливка зазначає, що проблеми першої групи слід відносити до курсу правничої етики юриста; другої — до теорії права; третьої — до курсу, що знайомить з системою судових та правоохоронних органів. Автор звужує предмет юридичної деонтології до проблем четвертої групи, вважаючи за потрібне доповнити наведений перелік проблем такими:

126 Скакун О.Ф. Юридическая деонтология: Учебник. — X.: Эскада, 2002. — С. 5—7. 126 ГусарєвСД., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія. — К.: Віра-Р, 2000. — С. 13.

' Сливка С Юридична деонтологія. — С. 39.

пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'яз­ку у правових ситуаціях;

пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не ін­шими особами, установами);

• використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації.

Отже, юридична деонтологія — це філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою фо­рмування внутрішнього переконання, встановлення об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення128.

Давньогрецький філософ Аристотель утворив новий іменник егшса (етика), щоб позначити особливу галузь філософського знання, пред­метом вивчення якої стали особливі людські якості — чесноти. Ці яко­сті зараз ми називаємо моральними.

У сучасному розумінні етика — філософська наука, яка вивчає мораль як один з соціальних регуляторів життя суспільства, вагомий чинник життєдіяльності людини. Етика — теорія моралі. В подальшо­му будемо вживати для позначення теоретичного знання про специфі­ку виявлення моральних цінностей в процесі правової регуляції суспі­льного життя поняття «етика юриста». В певному сенсі варто взяти до відома думку Д.П. Котова, який будь-яку професійну етику розглядає як розділ етичної науки129.

Кожна з цих професійних етик обов'язково має як складову свого предмета моральний кодекс спеціалістів відповідної професії, тобто сукупність традицій, приписів, правил, норм поведінки, що зумовлені особливостями виконання професійних обов'язків і забезпечують фо­рмування неформальних (моральнісних) взаємовідносин, професійної солідарності, відповідальності за свою репутацію і репутацію свого колективу чи установи.

129 Сливка С Юридична деонтологія. — С. 40.

129 Кокорев Л.Д., Котов Д.П. Этика уголовного процесса: Учебное пособие.

Воронеж, 1993. — С. 8—9.

Як назву до цієї складової предмета етичної теорії доречно вжива­ти інше поняття — «професійна мораль». Згадуючи лекції з формаль­ної логіки, зазначимо, що зміст поняття «професійна етика» ширший за зміст поняття «професійна мораль». Професійна етика має складо­вими свого предмета і історію свого становлення, і етичну аксіологію відповідної професійної діяльності, і деонтологію, що виявляє специ­фіку професійного обов'язку, вивчає проблему належного у вимірах професії, врешті, досліджує вплив спеціалізації діяльності юриста на професійну мораль.

Як етико-правова дисципліна етика юриста дає можливість студен­там вузів і факультетів правничого профілю глибше усвідомити сут­ність обраної професії, засвоїти моральні засади діяльності юриста. Попри існуючі «модуси» етики юриста (юридична деонтологія, судова етика), зумовлені акцентуванням уваги на тій чи іншій складовій її предмета, стрижнем, що об'єднує її в одну систему знань є визнання людини як об'єкту професії юриста. Проблеми справедливості, закон­ності, порядку, судової істини не є проблемами абстрактними. їх ви­рішення обов'язково впливає на долю конкретної людини, так чи інак­ше змінює її внутрішній світ, підсилює чи розриває її зв'язок з соціу­мом, змушує переосмислювати своє життя, переоцінювати свою роль і своє «місце під сонцем», а отже, наближає чи віддаляє у такий спосіб суспільство на шляху до вистражданих за довгі тисячоліття історії іде­алів співжиття.

Опираючись на вище зазначене, коротко визначимо етику юриста як теоретичне знання про специфіку виявлення моральних цінностей в процесі правової регуляції суспільного життя.

Предмет етики юриста постає як проблемне поле, що включає:

історію становлення і взаємозв'язків моралі і права як соціаль­них регуляторів;

формування ідейних підвалин науки (етико-правові вчення), по­нятійно-категоріального апарату;

етичну аксіологію професійної діяльності юриста;

юридичну деонтологію;

судову етику;

професійну мораль (моральні якості професіонала-юриста).