5.5. Політика і чесність: чи можливо моральне виправдання політичної брехні

Одним із поширених звинувачень на адресу політики та політиків є визначення її як «брудної справи». Така думка має свої підстави — власне характер реальної політичної практики.

Політика, уособлюючи владу, провокує тих, хто цю владу обіймає, використовувати її з метою власної користі. Розбещеність владномож-ців як продукт високого престижу влади та доступу до матеріальних та духовних благ, непомірної її концентрації та безконтрольності — зага-льнопоширений факт будь-якої політики. Адже ще англійським істо­риком лордом Д. Актоном у XIX ст. виголошено, що «усіляка влада розбещую, а абсолютна влада розбещує абсолютно». Таке збочення основної мети політичної діяльності із загального на приватний інте­рес породжує наявність брехні у реальній політиці як притаманної їй стратегії.

Але не лише порок егоїстичної корисливості забруднює політику аморальністю. Значно складнішим і більш глибинним підґрунтям ви­правдання будь-яких засобів у досягненні політичний цілей є органіч­ний зв'язок політики з насущними, прагматичними інтересами людей, запитами актуальної соціальної життєдіяльності. Задля розв'язання насущних проблем обстоюється необхідність та право бути політиці «реальною». Ще з часів Макіавеллі використовування навіть немора­льні засоби виголошується «мистецтвом можливого». Брехня виправ­довується, якщо вона вимушена інтересами держави.

Однак постає питання, щодо якого має свою компетенцію політич­на етика як дослідна галузь. Чи є аморальність засобів, менше зло у протистоянні більшому, брехня, зокрема, вимогою самої суті та струк­тури політики? Чи політика як професія неминуче вимагає морально непорядної поведінки? І чи є критерії розмежування допустимої та не­допустимої аморальності політичних дій? І, нарешті, якщо певна міра припустимості брехні, обману, уведення в оману, безжалісності в ім'я важливих політичних причин допускається для людини як політика, чи буде він спроможний утриматися від аморальності як людина, осо­бливо у просуванні власних інтересів?

Дійсно, цілий ряд особливостей політичної діяльності провокує ці колізії з мораллю. Так, панування в політичному просторі групових ін­тересів (партійність) породжують і специфічні групові цінності — не­порядність як особиста жертовність в ім'я загальної справи, напри­клад, чи спільність думки у прийнятті політичних рішень, що оберта­ється безвідповідальним відступом від моралі. Тому допустимим є ви­сновок, що «політика постає галуззю, де кожен суб'єкт (людина, певна соціальна група тощо) дбає про своє, а ще точніше, дбає про себе — аж ніяк не про Іншого, дарма що з ним спілкується. З цього погляду її, певне, можна розуміти як сферу де спілкування збігається з інтересом, отже, не досягається повноти свого власне етичного сенсу, своєї етич­ної самоцінності».

Проблема чесності в політиці, яку можна розуміти і як прояв влас­не моральності в політиці, безперечно, складна і неоднозначна. В ряді ситуацій чесність як позиція політика може бути і не виправданою. Бі­льше того, X. Арендт, яка розглядала моральне обґрунтування полі­тичного вчинку, критикувала абсолютистські моральні позиції в полі­тиці104. Так, абсолютна мораль любові обертається на політичному просторі безмірною жорстокістю. Як засвідчує історичний досвід, по­літика, що моралізує в ключі універсальної жалості, обертається необ­меженою розлюченістю натовпу та царством терору. На думку філо­софа, абсолютна мораль совісті на суспільно-політичному поприщі межує з відсутністю повноцінної участі у колективних справах. Хоч в ситуаціях жорстоких криз (у безнадійно корумпованому політичному просторі, наприклад) абсолютизм моральної совісті — єдиний засіб чинити супротив хоча б в якості «негативного вчинку», в нормальному політичному процесі, це спонука до ухиляння від активної дієвої по­зиції.

Такою ж непродуктивною вбачається і безкомпромісна боротьба з лицемірством. Намагання постійного викривання лицемірства оберта­ється нав'язливою недовірою до не тільки політичних контрагентів, а й до політичних союзників, що приводить до руйнування ефективної взаємодії.

Навряд чи можна розуміти таку критику морального абсолютизму в політиці як проповідь імморалізму. Ці останні міркування скоріше викривають тонкощі моральнісного супроводу політичної діяльності. Політика має бути результативною, тому і діячі в ній більше перейма­ються наслідками та ефективністю. Але це все ж таки не виправдовує відсутність морально-ціннісних вимірів політичної практики.

Див.: Прокофьев А. Подвижная ткань межчеловеческих связей(дисцишшнар-ный и перфекционистский элементы морали через призму политической филосо­фии X. Арендт) // Этическая мысль: Ежегодник. Вып. 5. — М.: Ифран, 2004.

Необхідність бути безжальним, чи лицемірним в деяких політич­них обставинах не має супроводжуватися не усвідомленням того ім­морального чи аморального характеру, який був допущений в дії. Тоб­то політик має усвідомлювати «бруд своїх рук». Крім того, виму­шеність до морально неприйнятних вчинків чи засобів не має бути унормованою. Визнання правомірності морально сумнівних засобів політики може спричинити схильність до такого стилю політичної ді­яльності, бо втрачаються «рамки дозволеного» в системі координат політичної необхідності.

Етична адекватність політика саме визначається ставленням до до­пустимості аморальних вчинків, коли їх робити необов'язково. «Лише той, хто не має бажання чи схильності чинити морально неприйнятні речі, навіть якщо вони необхідні, дуже ймовірно не вчинить ці речі у ситуації, коли такої необхідності не буде». Але ті, хто від регулярності морально неприйнятних вчинків позбулися чутливості до них «можуть у довгостроковій перспективі перестати помічати неприємні речі вза­галі, а така перспектива примушує хвилюватись передусім нас, які жи­вуть під їх керівництвом» .

Політика — складна сфера щодо однозначно моральної позиції в ній. І «етика відповідальності» у політиці, як зазначав ще М. Вебер, часто конфліктує з «етикою переконань». Чесність як обстоювання власних найфундаментальніших етичних переконань може опинятися під тиском політичних обов'язків, утиском політичної необхідності. Але політик має знати, що він пожертвував чимось важливим, коли полишив свої моральні принципи. Цим моральний політик відрізня­ється від просто політика чи просто людини. «Ми пізнаємо його по брудних руках. Якби він був тільки моральною людиною, його руки не були би брудними; якби він був тільки політиком, він вдав би, що його руки чисті» .

106 Див.: Мендус Сьюзен. Політика і мораль. С. 44. 106 Мендус Сьюзен. Політика і мораль. С. 20.

Отже, репрезентуючи інтереси якоїсь верстви, громадський діяч вже не належить собі, мусить стримувати власні почуття та дії, позаяк йому потрібно піклуватися про інтереси тих, хто йому довірився, бути обачним, щоб не зашкодити спільній справі й людям. Однак погано, коли політичний процес зусиллями його учасників цілком перетво­рюється на лицедійство й видовище, на виставу, під час якої можна буде задовольнити власне марнославство, здобути бали у політичному змаганні, на змагання з приводу того, хто кого більше ошукає.

Спражнього політика як громадського діяча виділяє вміння обійти небажані питання, уникнути запитань і відповідей, які тягнули б за со­бою негативні наслідки, доречно промовчати, але не вдаватися до бре­хні. Політик не завжди може про все сказати, але ніколи не має права брехати. Наполегливість у відстоюванні ним декларованих принципів має поєднуватися з виваженістю й відповідальністю у вчинках та за­явах.