5.4. Влада як фокус взаємин моралі та політики

Нарівні із спеціальними аспектами політичної етики в її проблема­тиці завжди були присутні моральні дилеми, пов'язані із притаманни­ми політиці феноменами влади, насилля, конфлікту, брехні. Суть мо­ральної дилеми в політиці у тому, що, виходячи із конкретності ситуації цілей та завдань, політик за певних обставин заради добра може порушувати моральні норми. Розв'язання моральних дилем пе­редбачає, що реалізм і мораль у політиці не є альтернативними при до­триманні певних умов. Моральна дилема не виключає консенсусу, так як моральний абсолютизм, який полягає в тому, що існують моральні принципи, які не можна порушувати за жодних обставин, у політиці виявляється не плідним.

Однією з найгостріших моральних дилем в політиці є проблема зловживання владою. Влада центральне, організаційне і регулятив­но-контрольне начало політики. У такій якості вона — одна із най­більш давніх серед об'єктів філософського, політологічного, соціоло­гічного знання, предмет відтворення в літературному і образотворчому мистецтві, проблема культури соціального і індивідуального буття. Проте досі немає одностайного, задовільного визначення її складної і дещо парадоксальної природи.

Різноманіття інтерпретацій влади об'єднується визнанням її тісно­го зв'язку із політикою, з якою її нерідко ототожнюють. Дійсно, влада і політика є нерозривними і взаємообумовленими. Боротьба за владу, за досягнення та утримання її — один із головних аспектів політично­го життя суспільства. Більше того, як засіб здійснення політики владу розуміють і як її ціль, через що породжується ціла низка проблем, зок­рема моральних. «Політика в своїй основі в меншій мірі пов'язана з питанням справедливості, ніж з питанням влади», тому «... політична дія розгортається в полі напруги між владою і мораллю»96.

Здавен проблема влади була центральною у трактуванні сутності політики. Відштовхуючись від того, як розуміють владу, формується і трактування сутності політичного начала суспільного буття.

96 Балестрем К.Г. Власть и мораль // Философские наки. — 1991. — №8. — С. 84.

За традиційним визначенням, влада це здатність панувати, тоб­то мати можливість підкоряти своїй волі, управляти і розпоряджатися діями інших людей. «Під владою розуміють здатність людини чи гру­пи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, попри супротив, власну волю»9 .

Від початку існування людського суспільства влада в тій чи іншій формі проявляла себе. Вона є необхідною умовою для організації сус­пільного виробництва, яке неможливе без підпорядкування усіх членів єдиній волі, для регулювання інших людських відносин, що пов'язані із життям у спільноті.

За висхідним значенням влада як сила, авторитет, примус, є одні­єю із суттєвих характеристик людського життя, яке пронизане влад­ними стосунками, мережею імперативів та вимог у будь-яких типах суспільних і міжособистісних стосунків. Поняття влади у широкому розуміння — домінування, контроль, управління. Владу розуміють як упорядкування відносин. «Головна якість влади — здатність до конструювання відносин між людьми»98. Вона інтерпретується через «інтереси народу», «інтереси класів та націй», тим самим приймає участь в конструюванні соціальної реальності, поставлянні суспільс­тву загальних понять та символів, за допомогою яких визначаються певні політичні позиції. Влада конструює свою реальність, означую­чи рамки для будь-якої діяльності.

Влада як енергія становлення та оформлення волі є в той же час і інструментом утиску волі. Вона базується на відносинах, що суб'єкт-об'єктно розрізнені, де суб'єкт воліє по відношенню до об'єкта, власне другого пасивного суб'єкта, який має діяти за бажанням першого. Тут присутня асиметрична залежність, в якій криється примус і насилля в ідеальному, вольовому, емоційному вимірах.

97        Здравомыслов А. Власть и общество // Социологический журнал. — 1994.
№ 2. — С. 8.

98        Здравомыслов А. Власть и общество // Социологический журнал. — 1994.
№ 2. — С. 8.

Влада — яскраво виражене та інституційно закріплене відно­шення нерівності. До певної міри вона задає ті чи інші умови нері­вності. її ієрархічна природа потенційно містить моральний конф­лікт. Ієрархічні, вертикальні чи владні відносини, на відміну від егалітарних, горизонтальних, є потенційно аморальними. Той, хто стоїть при владі, бере на себе відповідальність. Хто здійснює свою власну волю через волю інших, той обмежує вільний вибір інших людей, їхню спроможність піклуватися про себе. Політик стоїть пе­ред дилемою справедливості чи рівності, правди чи неправди, чес­ності чи зиску.

Інституціональною моделлю влади є держава. «Держава ... є від­ношення панування людей над людьми, що спирається на легітимне насилля (тобто вважається легітимним) насилля як засіб» (М. Вебер.)

Отже, державна влада «пом'якшене насилля». Адже функціо­нування влади неможливе без згоди підвладних. Передбачаючи таку згоду, як примусову, державна влада організує «примусове спілкуван­ня». Влада, не будучи етичною категорією, потребує виправдання як правової легітимації, так і морально-етичного сприйняття. Саме тому вона стає ключовою проблемою політичної етики.

Найсуттєвішим підґрунтям моральної спрямованості влади може бути теоретична переорієнтація в домінантній інтерпретації політичної влади, зокрема і засобами подальших досліджень політичної етики. Так, в етиці останніх десятиліть пророблялась тема насилля і ненасил-ля, що особливо важливо з огляду визначення співвідношення сили, насилля та ненасилля у владних відносинах.

Розуміючи, що політична влада в своїй функції гарантованого за­безпечення соціального порядку, повинна спиратися на силу як супро­тив деструктивним тенденціям, злу, важливим є її сутнісне розрізнен­ня від власне насилля. Тут в нагоді теоретичні розвідки Ханни Арендт99, позиція якої хоч і є ідеальним моделюванням влади («влада для ...») на відміну від реальної влади («влада над ...»), але досить конструктивна в сучасних політико-етичних дослідженнях. За її кон­цепцією влада — це не лише відношення наказу та підкорення, а вті­лення «людської здатності не просто діяти, а діяти разом».

Насилля як останній притулок влади у боротьбі з бунтівниками та злочинцями, тобто індивідами, що фактично відмовились підкорятися принципу консенсусу, є лише засобом і як засіб не може визначати сутність будь-чого. Більше того, насилля завжди може зруйнувати владу. Чого насилля ніколи не зможе створити, так це влади. Правлін­ня за допомогою насилля виходить на сцену там, де відбулась втрата влади. Але таке насилля веде до безсилля.

Влада може мати не лише негативний характер. Орієнтуючись на її по­зитивний потенціал, філософ наголошувала на принциповому питанні не знищення влади, а на її розумному використанні в механізмах управління.

Див.: Арендт X. Між минулим і майбутнім / Пер. з англ. — К.: Дух і літера, 2002; Арендт X. О насилии (Ч. II, III) / Мораль в политике. Хрестоматия / Пер с фр., англ., немец., исп, чешек. — М.: КДУ: Изд-во МГУ, 2004.

Бачення її однією з позитивних сил конструювання політичного порядку, творення комунікативного простору для продуктивного спіл­кування суб'єктів політики виходило із переконання X. Арендт в тому, що політика особлива сфера соціальної дійсності як «простір ви­яву» людської діяльності. Цей простір є саме тим «поміж», що вини­кає, коли люди, діючи, розмовляючи, розповідаючи відкрито, виявля­ють себе іншим, розкривають себе в цій самореалізації.

Аналогом такого простору самовияву «людини політичної» для X. Арендт був античний поліс. її теоретичні зусилля були спрямовані на подолання (як теоретичне, так і комунікативно-практичне) наслідків тоталітарної насильницької політики, антиподом якої має бути не без­владдя, а влада як стимул і основа такої життєдіяльності, де спільна діяльність є виявом повноцінної людської свободи. Тому, за X. Арендт, влада і свобода не тільки не є протилежностями, а в своїй дій­сній формі існування є невід'ємними складовими політичного буття. Влада є необхідним атрибутом суспільних відносин такого модусу іс­нування, в якому гарантована людська гідність.

У такому баченні феномена влади значно оновлюється політична теорія. Недарма в подальших дослідженнях її послідовників (П. Рікер, Ю. Хабермас та ін.) соціально-політична теорія набуває власно етич­ного спрямування, закріплюючи проблематику політичної етики в ін­телектуальній традиції сучасності.

Отже, влада як намагання бути здатним досягати бажаних впливів на зовнішній світ — чи світ людей, чи інший — природна потреба людини, має як мінімум два можливі вияви: сила як пристрасть владолюбства чи енергія продуктивного єднання в дії. Влада як сила — досить загрозливе явище, бо має можливість до зловживання. Проте існування цивілізова­них суспільств неможливе без сили як протидії деструктивним щодо соці­ального упорядкування виявам. І якщо владі як політичному засобу все ж таки потрібна сила для протистояння руйнівному щодо соціального по­рядку злу, то критерії її відмінності від насилля очевидні.

100 Апресян P.A. Этика силы — в противостоянии насилию и агрессии // Вопро­сы философии. — 2010. — № 9. — С. 148.

«Об'єктивний критерій насилля задається розумінням останнього (насилля) як дії, що неправомірно та всупереч волі людини понижує її моральнісний (духовний), соціальний (економічний, громадянський, політичний), та життєвий статус»100. Таке зниження статусу людини є в об'єктивному плані втратою нею життя та власності, нанесенням шкоди її здоров'ю, власності, статусу, порушенням її прав, тобто будь-якого статус-кво, а в суб'єктивному плані — руйнуванням, порушен­ням її ідентичності.

Вимогами щодо права на владу як верховенства є етико-правовий кодекс, де право на владу має бути формою моральності, що регламен­тує діяльність та поведінку людини влади, та відповідальністю перед суспільним контролем, як засобами обмеження неконтрольованого во­лодарювання, жадоби, самолюбства та інших морально-психологічних збочень особистих владних домагань, які М. Вебер називав «загрозли­вими слабостями політика».

Свого часу Бертран Рассел стверджував, що «в кінцевому рахунку, людьми править не насилля, а мудрість тих, хто звертається до зви­чайних потреб людства — потреб у щасті, в мирі, як внутрішнім, так і зовнішнім, в розумінні світу, в який ми прийшли не по своїй волі і в якому ми маємо жити.» Тому кінцевою метою тих, хто наділений вла­дою «має бути сприяння соціальному співробітництву, не в одній гру­пі проти іншої, а в усьому роді людському»101.

Отже, феномен влади виявляє складну діалектику насилля і акти­вації спільних зусиль в організаційних процесах соціально-політич­ного життя. Ця проблема загострюється ще в більшій мірі у вимірі ви­значення допустимості насилля як засобу обстоювання справедливос­ті. Традиційно насилля вважається вищою санкцією та найбільш ефек­тивною формою дії, а через це і необхідною для досягнення бажаних економічних, соціальних, політичних змін. Вважається також, що на­силля є необхідним для захисту суспільства від ворожих нападів. Бі­льше того, не тільки у тоталітарних, а й у демократичних суспільствах насилля розглядається як даність, що є найсильнішим засобом для розв'язання надзвичайних конфліктів, а тому є необхідним.

Політики, правитель, політологи, спеціалісти з міжнародних відно­син та звичайні громадяни — всі, хто прагне жити і діяти в реальному світі і мати можливість впливати на хід подій, змушені визнавати на­силля дієвим засобом. І хоча загроза насилля усвідомлювалась, а часто була очевидною, відмова від нього оцінювалась як наївність та утопіч­ність. Відмова від насилля в політичних цілях сприймалась як відмова від можливості подолання насушних загроз та майбутніх бід, неспра­ведливих соціальних систем та побудови нових соціальних порядків. Однак поки в політиці допускається необхідність насилля, неможливо виключити і зловживання ним з усіма можливими наслідками.

101 Рассел Б. Власть. — К., 1996. — С. 162.

Насилля ж сьогодні як ніколи виявляється безмежним у своїх мож­ливостях та своїй самовпевненій зухвалості. У розвідках сучасної по­літичної етики питання насилля ще більше загострюється у визнанні його засобом справедливого спротиву. Тому в сьогоднішніх дискусіях обговорюється питання, чи є можливим морально виправдане та розу­мно аргументоване насилля? Як користуватися владою в реальному світові, щоб впливати на хід подій, не втягуючись у постійне коло на­силля, не плюндрувати важливі етичні, моральні принципи та ідеали?

В світлі цієї проблеми сьогодні з особливою активністю обговорю­ється принцип ненасилля як базовий моральний принцип політики, особливо у сучасно озброєному світові.

Ідея ненасилля, що мала свою традицію в минулому, є спеціальною проблематикою філософсько-етичних, культурологічних, соціально-політичних роздумів межі XX і XXI ст. Адже криваві інтермедії полі­тичних режимів минулого століття ненадовго зупинили жорстоку практику політичного насилля.

Якщо за визначенням насилля є таким відношенням, коли одна сво-бідна воля шляхом прямого фізичного примусу хоче підкорити і підко-рює собі іншу, то ненасилля є відказом від насилля. У політичному сенсі це відказ від насилля як способу (засобу) розв'язання соціальних конф­ліктів, навіть у випадках захисту справедливості. Проте такий відказ не обов'язково є відмовою від самої боротьби за соціальну справедливість. Хоч традиційними стратегіями поведінки щодо соціальної несправедли­вості є чи покора, чи насильницький супротив, історичний досвід міс­тить і третій виключний тип стратегії — ненасильницький супротив. Прецедентами такої стратегії є рух за незалежність Індії під керівницт­вом Махатми Ганді та негритянський рух в Америці під керівництвом Лютера Кінга. В таких практиках відкидається сила в деструктивній, руйнівній формі насилля, але не сила як така. В якості способу боротьби за справедливість ненасилля виступає альтернативною стратегією.

Через те що насилля провокується суспільним конфліктом (між груповим чи міжособистісним) найгострішої міри, розривом суспіль­них зв'язків, неможливістю подальшого перебування разом людей, які спільно існують, набуває в аксіологічному вимірі остаточної гостроти протистояння добра і зла. Кожна із конфліктуючих сторін позиціонує себе як носія добра, а супротивника — як втілення зла. Така моральна забарвленість часто спрацьовує як аргумент на користь насилля як ци­вілізованого засобу розв'язання конфлікту через перемогу добра над злом. Але, як засвідчує історична практика, насильницька стратегія хоч і дає певні результати в окремих ситуаціях, але не може покласти край перманентному насиллю в соціальній практиці, адже навіть спра­ведливе насилля примножує (хоча б задля своєї ефективності щодо зла) насилля і, власне, зло як таке.

Тому ненасильницька стратегія фундується на відказі від кваліфі­кації міжлюдських конфліктів у моральних категоріях, а отже, і від морального виправдання насилля як справедливого. Відмова від ви­ступу в ім'я добра і проти супротивника як втілення зла бачиться до­слідникам єдиною можливістю залишатися у просторі моралі, коли думки людей про добро і зло радикально розходяться. Бо при всій різ­ності думок люди залишаються взаємно зв'язаними в добрі та злі. «Відмова від того, щоб бути суддею у питаннях добра та зла, зовсім не означає примирення із злом чи його підтриманням. Вона лише задає в ситуації конфлікту таку диспозицію, коли попереднє зло не стає не­усувною перешкодою для подальшого співробітництва»102.

Ставлення до насилля через розрізнення щодо вже скоєного насил­ля і щодо можливої перспективи позбавлення від нього в соціальній практиці визначає розуміння ідеї ненасилля як категоричного імпера­тив у сучасній політичної етиці. «Перед викликом сучасної історії у людства не має іншої перспективної мети, що духовно звеличує, здат­на об'єднати представників всіх народів, країн, культур та релігій, крім ідеї ненасилля»103.

Отже, ідея ненасилля — це велетенська сила в нашому недосконалому світі. Можливо її показна утопічність в сучасному світі дещо проблемати-зує її як однозначно визнаний спосіб політичної практики. Проте аналіз політичного досвіду ненасильницького спротиву виявляє значний пози­тивний потенціал. Ненасильницька боротьба надає людям можливість об­стоювати свої вимоги, здійснювати значні переміни, захищати свій образ життя без опори на еліту, що обіймає владу, чи репресивний апарат. Вона заснована на розумінні, що політична влада в кінцевому рахунку базуєть­ся на суспільному співробітництву та взаємодії мас, а не на насиллі.

102      Див.: Гусейнов A.A. Этика ненасилия — веление времени //
www.guseinov.ru/publ.htm

103      Див.: Гусейнов A.A. Идея ненасилия — утопия современности // Ученые за-
писки гуманитарного факультета ПГТУ. — Пермь: Изд-во Пермского гос .тех. ун-
та, 2005. — С. 4—10.

На більш фундаментальному рівні влади використання ненасилля як способу розв'язання будь-яких проблем розриває коло насилля в політичному конфліктові. Це виводить на інший рівень політичну практику і відкриває обнадійливі перспективи подальшого соціально-культурного розвитку. Розуміючи необхідність бути відповідним іс­нуючій реальності, треба бачити і можливий потенціал ідеї ненасилля як ціннісно-нормативного орієнтира для політики, що спрямована до кращого майбутнього і мирного співіснування.