5.1. Політична етика — виклик соціально-політичної кризи

Ознайомлення з політичною етикою, в першу чергу, передбачає визначення її відношення до власне етики як науки про мораль. В той же час сфера політичного зобов'язує до звернення до політичної нау­ки, зокрема політичної філософії, яка з початку свого існування місти­ла нормативно-ціннісну складову у своїх інтерпретаціях політики.

Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно по­стала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Аристо­теля. Проте його попередники (Сократ, Платон) по-своєму торкали­ся проблем найкращого устрою спільного життя і досягнення люд­ського щастя в ньому.

Пошук соціальної гармонії передбачав звернення до ідеї блага в її найширшому етичному розумінні. Так, у Платона найкраще за устроєм суспільне упорядкування («Держава», «Закони»), що втілює істинні принципи людського спільного життя детерміноване онтологічно пер­вісним (як квінтесенція сущого) благом. Це ідея, що притягує до себе, організує і сповнює сенсом людське буття. Поза ним навіть щастя (су­то людська, на відміну від божественної, ціль) не може бути істинним. Ідеальна політична влада і є інструментом здійснення блага як загаль­ної мети. Для Платона істинна політика — це політика, що розчинена в ідеях істини та блага.

Більше того, і єдність людей визначена саме тим, що і для людини найважливіше бути підпорядкованим ідеї. Тому саме наймудріші за Платоном достойні бути правителями. Не розвиваючи власне етики як спеціальної царини роздумів, Платон своєю філософією виголошує то­тожність розумного та етичного (як панування ідеї блага) і, в той же час, розуміє їх силою організуючою державу, ототожнюючи власне етичне і політичне. Адже влада ідей є повним і безсумнівним пануван­ням над умами. І така влада непорушна і остаточна.

У розумінні Платона недосконалість реальної влади перекриваєть­ся розмірковуваннями про істинне і моральне. Той, хто пізнав істину, вже нічим іншим, крім цієї істини, крім блага не буде керуватися. Адже лад людського життя у прямій залежності від вищого ладу («царства ідей»), який дається людині в її розумі. Сприймаючи його як людську чесноту (моральну якість), Платон знаходить у розумі опосе­редкування між світом вічних істин і світом конечним та помилковим, тим самим озброюючи людину на шляхах досягнення єдності з самим собою, свободи від пристрастей, самовладання і як результат — щастя.

У Аристотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження. Бо дослідження етики як учення про чесноти як якості людського характеру передбачалось не стільки задля озброєння людини на шляху до щастя, скільки задля ви­значення належних умов (загального та вищого блага і користі) спіль­ного існування в практиці полісного життя.

Дослідниками наголошується генетична спорідненість етики та по­літики за Аристотелем76. Етика й політика належать до однієї сфери практичного знання на відміну від теоретичного та творчих чи вироб­ничих знань. Як в етиці, так і в політиці мета вчинку невіддільна від нього самого. Невіддільність предметно-цільової інтенції від поведін­ки та діяльності людини характерна для етики й політики.

Аристотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи — як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначенні Аристотелем (ідея блага, сфера публічних сто­сунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.) «утверджують сутнісну відкритість етики в бік політики як такої, полі­тичного способу людського життя й спілкування»77.

Отже, в центрі аристотелівської етики — політичні питання, що власне і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Аристотеля була нама­ганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяль­ності полісу, його управління.

Етика й політика в Аристотеля невід'ємні в людському прагненні до «доброго життя» (евдемонії) разом з іншими і для інших у справед­ливих інституціях. Моральний сенс спрямування до блага (суспільно­го) поєднується з індивідуальним людським бажанням щастя. А у від­критих публічних стосунках проходить процес етичного самовизна­чення особи.

Специфічно людські риси: прагнення до блага і стосунки з іншими у вченні Аристотеля вписані в загальний емпіричний простір (поліс), який виявляє цілісну природу античної етики «етосу».

Досліджуючи реальну політичну практику (доробок аристотелівсь­кої школи 158 монографій із серії «Політій»), філософ визначає по­літичне життя одним з основних способів людського буття, що надає існуванню людини певного особливого спрямування і властивостей.

76        Див.: МалаховВ., Єрмоленко A.M., Кисельова О.О. та ін. Етика і політика. —
К., 2000. С. 8.

77        Там само. С. 11.

Політичне життя асоціюється з напруженою, сповненою мораль­них проблем атмосферою полісу. Ця характеристика задає і певну міру діалогічності І в політиці, і в етиці Аристотеля поєднуються вимір праксису (мета якого невіддільна від поведінки й вчинків людини) і


«досконалого» спілкування, в межах якого люди визначають і обсто­юють власні інтереси, це поєднання створює простір і можливість мо­рально-практичного дискурсу, який пов'язаний із справами та прийн­яттям рішення.

Політика для Аристотеля — це спілкування «в найбільш доско­налій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповід­но до їх прагнень», «спілкування, що є найважливішим з усіх і обі­ймає собою усі інші спілкування». У політиці виявляється прагнення до блага, як і в інших формах спілкування, зокрема і моральному. «Держава є лише тоді, коли виникає спілкування між сім'ями і рода­ми заради благого життя, з метою досконалого та самодостатнього існування»78. Метою політичного (полісного) спілкування є прагнен­ня до блага, причому до «найвищого з усіх благ». «Держава створю­ється не заради того тільки, щоб жити, а переважно для того, щоб жити щасливо»79. Політичне життя має бути діяльним: «якщо щастям має вважатися блага діяльність, то і взагалі для всілякої держави, як зокрема і для людини, найкращим життям було б життя діяльне» . А воно є найкращим за можливості «вчиняти у своїй діяльності відпо­відно вимогам чесноти»81. Найкращими ж стосунками для життя в полісі є дружні стосунки. «Дружність ... скріплює і державу, і зако­нодавці старанно турбуються про дружність, ніж про правосуддя», бо «дружба — це спільність ... бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому і мислять собі життя спільним»82.

Політичне життя, за Аристотелем, передбачає єдність етичної і полі­тичної проблематики людського буття загалом. Така взаємодія етики й політики засвідчує цілісність гармонійності світоглядних настанов куль­тури античності, дух і цінності якої відобразились у творчості Аристоте­ля. Проте теорія Аристотеля все ж таки була певним ідеальним моделю­ванням в ситуації кризової доби античного класичного полісу. Філософ, досліджуючи найважливіші риси досконалого державного устрою, веде мову про бажане. Його вимога турбуватися з приводу чеснот громадян є закликом до тієї держави, «яка називається державою по істині»83. Його інтенції були саме пошуком оптимального обґрунтування належного, яке


 




б дало наснагу для вирішення суперечок та проблем реальної політичної практики першої третини IV ст. до н. е.

Якщо античність у своїй полісній формі організації життєдіяльнос­ті давала підстави до співвідносності політики та етики, теократія се­редньовічної доби знімала проблему як таку, то вже становлення ново­європейської цивілізації, розпочате добою Відродження, поклало початок розрізнення політичної та моральної сфери (аж до взаємного виключення у найрадикальніших підходах).

Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Ніколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору по­літичним інтересом, характер їх взаємин не набув остаточної визначе­ності.

Персоналія Ніколо Макіавеллі є показовою щодо теоретичного об­ґрунтування протиставлення політики та моралі як різних сфер за ви­хідними інтересами та кінцевими ідеалами. Однак слід ураховувати, що він ввійшов у теоретичну спадщину політичної та етичної науки не тільки теорією об'єктивної, емансипованої від моралі та релігійних ав­торитетів політики, раціоналізацією та систематизацією політичної практики, а й пропагандою певної політичної етики. Якраз у його кон­цепції, за якою мораль не тільки відділена від політики, а й навіть під­порядкована їй, мають місце політико-етичні приписи щодо норм по­літичного аморалізму як засобу досягнення загального блага, вигоди та самозбереження. Критика недієвих абсолютних моральних стандар­тів була пропозицією дієвої політичної етики, яка орієнтується на кон­кретно-ситуативний результат. Хоча у питанні співвідношення політи­ки та моралі саме Макіавеллі став родоначальником досить жорсткого протиставлення цих двох сфер.

Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним прин­ципом в політиці, де мета виправдовує засоби. «Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і використо­вувати це вміння у випадку необхідності» (Н. Макіавеллі).

Мораль, яку використовують в політиці, — це хитрування та лице­мірство заради прикриття егоїстичних інтересів та маніпулювання чу­жою волею. Недалекі від цього і звичайна мораль та людські норови, про які Макіавеллі дотримувався самої поганої думки, змальовуючи реалії повсякденного життя. Саме через це філософ в своїй політичній етичній позиції повністю вилучає моральну метафізику, ідеологію, аб­страктно належне, що перебуває по ту сторону життєвих обставин та колізій. Така чиста мораль несумісна з реальністю політики. В цілому її вплив на суспільне життя є незначним. Тому мораль не може бути корисною політиці, тим більше, бути співвідносною з нею.

Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмі­тити, що вона, в свою чергу, пов'язана із специфікою історичного со­ціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну авто­номію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження придали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавел­лі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів в досягненні цілі — політичного владарювання.

Проте позиція Макіавеллі не стала ситуативним винятком, а мала в подальшому як своїх прибічників, так і критиків. Варто лише навести ряд висловлень з цього приводу, які засвідчують традиційний поділ думок по проблемі співвідношення моралі та політики. До моральних нігілістів у сфері політики можна залучити соціальних філософів, соціологів, політо­логів XVIII — XIX ст., які, досліджуючи досить жорстокі політичні реалії того часу, все більше стверджувались у думці, що політика є «брудною справою». Показовими є думки: «Не треба безпосередньо займатися полі­тикою, щоб пересвідчитися в тім, як сильно її звичаї суперечать моралі і розуму» (ПІ. Монтеск'є); «Хто шукає спасіння своєї душі, той шукає його не на шляхах політики, яка має зовсім інші завдання, які можна розв'язати тільки при допомозі насилля» (М. Вебер).

Проблематика взаємозалежності політики і етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і вла­сне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось в філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.

Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики утвердилось у соціології М.Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок роз­робки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціо­логічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвер­дилась традиція розведення «етики переконань» та «етики відповідальності» (М. Вебер), «етики успіху» (М. Шелер) в політичній діяльності.

Однак глибока системна криза, з якою європейська спільнота ви­йшла із двох воєн, розпад системи ціннісних орієнтирів, певна дискре­дитація ліберальної традиції 60-х років XX ст., підрив авторитету дер­жавної політики, а у подальших роках криза управління, довіри, ідео­логії, нарешті економіки, моралі, політики з новою силою актуалізува­ли перегляд взаємовпливу політики і моралі, чим викликали вже полі­тичну етику як рефлексію цієї проблеми, ввівши її до складу багатьох філософських та політологічних досліджень.

Отже, проблематика політичної етики актуалізується в періоди соціа­льних криз та соціально-культурних, соціально-політичних трансформа­цій. Це — і період кризи класичного античного поліса, і період станов­лення європейської національної державної суверенності, і період кризи європейської соціальної ліберальної системи. Сучасна потреба подальшої розробки політичної етики посилена як соціальним запитом щодо розв'язання наболілих політичних та соціальних проблем, нових обріїв подальшого соціального упорядкування у складних процесах сучасної глобалізації та наздоганяючої для великої кількості країн модернізації, так і теоретичною вимогою перегляду як основних пояснювальних підходів, так і існуючих інтерпретацій політики і моралі як соціальних явищ.