4.3. Економічна етика як нормативна теорія господарства

Нормативні вимоги економіки та моралі в сучасних процесах раціоналізації господарського життя. Незважаючи на те що класи­чна політична економія проголошувала «не-етичний», «ціннісно-нейтральний» характер економічного знання, її історичні трансфор­мації доводять, що вона ніколи не втрачала своєї морально-філософської основи, не залежно від того, чи визнавали це самі еко­номісти. Хоча оформлення пошуків економічної теорії має матема­тичну строгість, економічна наука залишається нормативно наванта­женою настановами та судженнями про «найкращій стан світу», «правильні» цілі, мотиви, інтереси, способи дії, людську природу та інше. Головним завданням економічних наук є дослідження умов, які сприяли б зростанню ефективності задоволення потреб людини шля­хом виробництва, накопичення, розподілу, збереження та викорис­тання різних благ.

Для отримання позитивного знання про господарство в класичній економічній теорії було сконструйовано абстрактну модель людини — Homo economicus, що має лише єдиний стійкий мотив максимізації власного інтересу, якій дозволяв би математично розраховувати еко­номічні явища. Проблема «подолання» різноманіття мотивів щодо економічної дії вирішувалася шляхом відбору основного мотиву за критерієм калькуляції, сталості та повторювальності.

Оскільки етичні орієнтири, моральні мотиви, наміри, властивості характеру не підлягають виміру, вони виходять за межі розгляду й розрахунку. Далі конструюються певні ієрархії переваг, де «економіч­не» стає вищим за «неекономічне», «раціональне» — за «ірраціональ­не». Тим самим відбувається самовідокремлення економічної раціона­льності від інших видів раціональності, етичної зокрема. Наслідком цього постає нормативне перебільшення логіки ринку, зведення її в певний абсолютний принцип координації суспільства, що означає по­вну елімінацію моральної складової із життя людини. Згідно з такою логікою не ринок адаптується до соціальних відносин, а навпаки всі міжлюдські відносини детермінуються лише вимогами ринку.

На противагу «економічній логіці» в сучасних етико-економіч-них дослідженнях стверджується принципово інша нормативна по­зиція, згідно з якою раціональність економічної діяльності розгля­дається як послідовна та узгоджена дія, яка є варіативною, а належ­ність до «економічного» не може вимірюватися лише ступінню раціональності. Людська поведінка виходить за межі вітальної до­цільності, вона пов'язана з орієнтацією на етичні цінності та мора­льні норми. Поняття раціональності виводиться за межі максиміза­ції корисності, та відповідно розширюються межі дослідження економічної діяльності.

Так, варіативність соціальної дії стверджувалась ще на початку XX ст. М. Вебером, який розрізняв традиційну, афективну, цінніс­но-раціональну та цілераціональну діяльність. Досліджуючи істо­рію розвитку економіки, німецький філософ та економіст зазначав, що господарство в традиційному суспільстві визначається «матері­альною» раціональністю, або «ціннісною раціональністю». Цінніс­но-раціональна дія базується на переконаннях про обов'язок, гід­ність, на релігійних приписах, тобто має в своєму підґрунті віру в безумовну цінність певної поведінки як такої, незалежно від того, до чого вона приведе.

Це означає, що по відношенню до господарства застосовують етичні, політичні, утилітарні, гедоністичні, станові, егалітарні або інші критерії, а разом з ними ціннісно-раціонально, або змістовно ці-лераціонально вимірюють результати господарювання. У подальших процесах раціоналізації господарства відбувається зміна критеріїв, якими керується економіка, а головними умовами розвитку капіталі­зму стають раціоналізація виробництва, обліку, права та самого спо­собу мислення. В модерному суспільстві стає наявною тенденція па­нування «формальної раціональності» — «цілераціональності», що має вираз в обчисленні та розрахунках, незалежно від змісту мети або матерії волі48.

В аналізі нормативних вимог сучасної економіки П.Козловські так саме розрізняє «матеріальну» та «формальну» раціональності, але не в якості способу економічної поведінки, а в якості способу координації раціонально діючих індивідів. «Формальна раціональ­ність» визначає цілі індивідів та координує процес досягнення ни­ми своїх цілей за допомогою формальних правил. При цьому, коор­динація та регуляція господарської поведінки виявляється здебіль­шого в її добровільному обмеженні (самообмеженні). Тим самим доводиться, що економічна поведінка регулюється не лише еконо­мічними нормами максимізації прибутків, але й моральними нор­мами, які здатні обмежувати свавілля.

Якщо економічна координація відбувається через систему ціноут­ворення в зовнішньому світі індивіда, то етична координація — «фор­мальна етика координації» відбувається у внутрішньому світі людини, що приймає рішення шляхом узагальнення норм. Але при цьому важ­ливу роль відіграє бажання та прагнення індивіда здійснити економіч­ний та етичний вибір. Питання «Що я бажаю та до чого я повинен пра­гнути?» завжди передує питанням «Як це зробити найліпшим чином та найбільш доцільно?» та «Яке правило може бути всезагальним зако­ном економічної поведінки?».

48 Докладніше див.: ВеберМ. Хозяйство и общество // Экономическая социоло­гия. — 2005. — Т. 6. — № 1. — С. 46—68.

Тому, ще до здійснення економічної дії, необхідно мати уявлення про ціннісні якості, ціннісні переваги та суспільне значення тих чи ін­ших благ. У такому сенсі «матеріальна етика благ» покликана форму­вати переваги та розвивати сприйняття ціннісних якостей благ ще до здійснення економічної дії, забезпечуючи мисленнєву «попередню ко­ординацію» дії індивіда49. Тим самим етична рефлексія щодо форма­льно визначених правил та ціннісних переваг створює мотиви для прийняття індивідуального або колективного рішення щодо відповіда­льного ведення господарства.

Таким чином, питання раціональності дозволяє «навести мости» між етикою та економічною наукою, набуваючи конкретизації в про­блематиці розумного ведення господарства, що охоплювало б етичний вимір (ціннісна раціональність) та економічний (цілераціональність). При цьому жодній із них не надається визначальної нормативної пере­ваги, стверджується їхній діалектичний зв'язок.

Без цілераціональної економічної дії не було б великих досягнень наукового прогресу. Менеджер, якому бракує стратегічних навичок, бу­де досить безпорадним в господарчому процесі, як і абстрактний мора-ліст-філософ, що намагається вплинути на дійсність. Але й досить не­безпечними є абсолютизація цілераціональності, автономізація еконо­мічної системи з одночасним нехтуванням моральними вимогами, що здатні породжувати соціальні кризові явища. Тому у вирішенні проблем сучасного господарства необхідне врахування його етичної складової, відповідно осмислення таких проблем можливе лише в процесі плідної співпраці нормативної економічної теорії та нормативної етики.

«Топос» моралі в умовах сучасної економіки: індивідуальна та інституціональна етика. Незважаючи на те що діяльність суб'єктів сучасної економіки достатньо жорстко детермінується логікою еконо­мічної системи, вона завжди має моральнісне навантаження. Проблема полягає в тому, як конкретно виявляє себе мораль в економіці, де її мі­сце та як можна впливати на її дієвість для активізації етичних механі­змів регуляції економічної поведінки. В сучасних етико-економічних дискусіях можна виділити різні напрями аргументації щодо цієї про­блеми: індивідуальну та інституціональну етики. Ці альтернативи від­різняються стратегіями етизації економіки.

49 Докладніше див.: Козловски П. Принципы этической экономии / Пер. с нем. — СПб.: Экономическая школа, 1999. — 344 с.

Індивідуальна етика виходить із того, що регуляція економічних відносин здійснюються за допомогою економічних та моральнісних ре-гулятивів. Економічна регуляція засновується на прагненні забезпечити максимізацію власних прибутків. Але її здійснення можливе лише через «сприяння» неекономічних механізмів. Низка етичних чеснот як-то до­віра, чесність, порядність, обов'язковість, ощадливість, працелюбство, забезпечують саму можливість економічних взаємовідносин. Механізми совісті, сорому, засудження з боку близьких контрагентів — співпраців­ників, постачальників, покупців, мінімізують зловживання в процесі го­сподарської діяльності. Етика бізнесу (підприємницька етика) як індиві­дуальна етика прагне за допомогою закликів до совісті окремих підприємців, менеджерів, робітників впроваджувати в економічний процес моральні наміри. Отже, робиться ставка на прямий вплив на еко­номічні відносини за допомогою моральної мотивації діючих осіб.

На рівні індивідуальної економічної дії економічний суб'єкт вияв­ляє себе не лише як завзятий утилітарист, мотивований егоїстичними намірами, але як споживач, член колективу-організації, громадянин держави, що турбується про суспільне благо. Окремий індивід, як на рівні свого підприємства, так і в суспільстві в цілому, має право на ві­льний та критичний вираз своїх думок стосовно сумнівної з моральної точки зору поведінки виробника чи підприємця.

Необхідно враховувати й моральний обов'язок керівництва підприєм­ства, що несе відповідальність за підприємницьку дію не лише перед вла­сниками капіталу, але й перед всіма «зацікавленими особами», на які роз­повсюджується дія цього підприємства. Це означає, що ділові рішення необхідно орієнтувати не тільки на калькуляцію успіху, але й на самокри­тичну рефлексію щодо етичного змісту альтернативних ділових стратегій. Етична оцінка, критика, осмислення, прийняття ціннісних переваг та під­порядкування загальним моральним правилам суб'єктом господарювання створює можливості для моральнісно відповідального рішення. І в такому сенсі моральна поведінка означає не стільки обмеження, а скільки прояв свободи та легітимності діяльності економічних суб'єктів, визначення внутрішнього сенсу та цінності ділової стратегії.

Однак низка авторів (К. Гоман, Ф.-Х. Кауфман, В. Кербер, П. Ульріх) звертають увагу на те, що реалізація моралі на рівні підприємства зале­жить від ціннісних переваг управлінців. При цьому фіксується достатньо часто опортуністська настанова, характеристиками якої є значне я-центрування, орієнтація на досягнення успіху будь-якою ціною, матеріа­льно-гедоністичне ставлення до життя, емоційне прийняття управлінсь­ких рішень. Зрозуміло, що такого роду настанови не можуть сприяти встановленню «моральнісного клімату» на підприємстві, якщо його роз­виток буде блокуватися персонально управлінським складом.

Крім того, принципово важливим фактом, який не дозволяє споді­ватися на зняття всіх проблем «індивідуалістичним» шляхом є те, що визначальна частина суб'єктів сучасної економіки представлена не фі­зичними особами індивідуалістами-підприємцями, а юридичними осо­бами — організаціями, компаніями, корпораціями, фірмами. Юридич­ні особи крім великих розмірів, капіталу та доходів відрізняються пе­ревагою групових, а не індивідуальних дій. В управлінні таких підпри­ємств особлива роль відводиться групі (ради директорів, проектні групи), яка приймає рішення, що виходить за межі компетенції окре­мого індивіду. Зрозуміло, що такий колективний суб'єкт не може оріє­нтуватися на максимізацію приватного інтересу та індивідуального блага. На рівні колективної дії не спрацьовують індивідуальні чесноти, тим більше стає неможливим механізм совісті.

В умовах сучасної інституціоналізованої та напіванонімної еконо­міки, коли контракт передбачає участь великої кількості посередників, які в опосередкованій формі пов'язані один з одним, виникає все бі­льше спокус не обтяжувати себе моральними зобов'язаннями та ви­трачати власні ресурси. Нездатність індивідуальної моральної регуля­ції засвідчується й проблемою «фрирайдерства» — «безбілетника» (Trittbrettfahrer-Dilemma, Free-Rider Problem), коли суб'єкти набувають можливість отримувати безплатно суспільні блага за рахунок інших членів суспільства, але не бажають при цьому сплачувати витрати на їх виробництво.

Усі прагнуть користуватися суспільним благами — дорогами та парками, отримувати безкоштовну освіту, дихати чистим незабрудне­ним повітрям, але максимально при цьому знаходять можливості не платити податки, чи не встановлювати очисні спорудження на вироб­ництві, мов лише від одиничного суб'єкту нічого не залежить. У вели­кій групі окремий учасник є настільки незначним відповідно до загалу, що його дії не мають жодного значення, унаслідок цього не виникає докорів щодо аморальної поведінки50.

50 Докладніше див.: Олсон М. Логіка колективної дії. Суспільні блага і теорія груп / Пер. з англ. — К.: Лібра, 2004. — 272 с.

Таким чином, інструментарій індивідуальної етики залучається до­слідниками, коли розглядаються ситуації, в яких індивідуальна дія може бути чітко проаналізована, а оцінка результату не викликає сум­нівів. На рівні невеликого підприємства, де існують тісні соціальні зв'язки, заклики до моральних почуттів та інтенсивне впровадження моральних норм здатні формувати «етику ближнього», яка не лише гуманізує економіку, але й оптимізує її. Це дозволяє багатьом авторам стверджувати, що мораль постає функціональним механізмом, що сприяє вирішенню соціально-економічних проблем. Такий інструмен­тальний підхід щодо розуміння моралі своє завдання бачить в цілесп­рямованому «використанні» моралі для імморальних цілей. «Керую­чи» моральнісними цінностями, суб'єкти господарювання набувають додаткові засоби для найбільш успішної діяльності.

Через неможливість апеляції до мотивів, почуттів та совісті окре­мих індивідів на рівні ж великих підприємств та економічної системи мораль уможливлюється завдяки створенню певних умов сучасної економіки — «рамочного порядку»51. Етико-економічні дослідження, які застосовують інструментарій інституціональної етики, фокусують свою увагу на інституціональних умовах економічної діяльності з ме­тою проведення інституціональних реформ і встановлення обов'язко­вих для всіх правил. Стверджується необхідність розмежування еко­номічної дії та правил, згідно з яким ці дії відбуваються (наприклад, «ходи гри» та «правила гри» за К. Хоманом). Це зумовлено тим, що «місцем» економічної ефективності є сама дія, з її імморальними мо­тивами та засобами, а «місцем» моралі є «рамочні умови» — певні но­рмативні інституціональні рамки, покликані обмежувати негативні на­слідки господарчої діяльності у відповідності до певних обов'язкових для всіх моральних вимог.

Отже, завданням інституціональної етики є створення «етики ладу» («Огсіпш^егпік»), яка організовувала б інститути таким чином, щоб уможливилася б солідарність людей і справедливо зростав їх добро­бут52. Таке інституціональне оформлення здійснюється через посеред­ництво заснованого на добрій волі політико-економічного дискурсу критичної громадськості, в ідеалі — необмеженої кількості людей, всіх членів суспільства (Ю. Габермас, П. Ульріх).

51        Докладніше див.: Хоман К., Бломе-Дрез Ф. Экономическая и предпринима-
тельская этика // Политическая и экономическая этика / Пер.с нем. — М.: Фаир-
Пресс, 2001. — С. 177—362.

52        Докладніше див.: РихА. Хозяйственная этика. — М.: Посев, 1996. — 816 с.

У дискурсі відбувається обґрунтування моральних норм та страте­гій, які складали б засади ефективного та соціально-відповідального господарства. Принципово важливим при цьому є подолання однобіч­ної тенденції, що склалася в індивідуальній етиці, яка пропонує етичні заходи, спрямованні на «закриття» підприємства від етично безвідпо­відальних та небажаних способів діяльності на всіх рівнях за допомо­гою розвинутої етичної інфраструктури — етичних комісій, етичних комітетів, етичних кодексів. Обмеження вільного простору відношень у межах колективу може підірвати моральну здатність до відповідаль­ності співробітників. Тому в інституціональній етиці робиться ставка на збільшення моральної автономії співробітників та на створення пе­редумов для відкритого дискурсу щодо істинних цінностей та легіти­мних стандартів поведінки, які підпадали б під контроль з боку учас­ників процесу.

Етичні заходи, спрямованні на «відкриття» підприємства можуть призводити до необмеженості етико-критичної комунікації, не прихо­вуванню інформації та оголошення про негативні дії, демократичності етично зорієнтованої системи управлінських процедур на рівні під­приємств. Але у всякому разі необхідним є певний баланс між дискур­сивно «відкритими» та вибірково «закритими» етичними заходами .

Ціннісно-нормативні орієнтири сучасного «суспільства добро­буту». Хоча класична політична економія розглядала діяльність еко­номічних суб'єктів крізь призму власного інтересу, сьогодні вже не ставиться під сумнів те, що сучасна економіка не може бути орієнто­ваною на такий ціннісно-нормативний ідеал. В аксіоматику егоїзму не «вписуються» альтруїстична поведінка, солідарність, соціальні потре­би, суспільні (мериторні) блага, які виробляють незважаючи на те, що принцип економічної раціональності вимагає не робити цього і бути «безбілетниками». Крім того, економічні суб'єкти демонструють різну поведінку стосовно одних й самих подій: як приватна особа індивід оцінює наявні альтернативи з позицій власного зиску, як громадянин держави або представник організації — з позицій добробуту суспільс­тва або групи. Стає все більш очевидним, що сучасне ринкове госпо­дарство покликане реалізовувати не лише індивідуальні потреби, але й соціальні, носієм яких є окремі індивіди, члени різних спільнот і орга­нізацій, самі організації та держава в цілому.

Реакцією на практичне усвідомлення ціннісної переорієнтації по­став заклик сучасної неоінституціональної економічної теорії (Дж. Ге-лбрейт, Д. Норт, Дж. Олсон, К. Ерроу) щодо максимізації суспільної корисності та суспільного добробуту як мети сучасної економіки. От­же, ціннісно-нормативним орієнтиром сучасного суспільства прого­лошується суспільне благо, яке формально можна визначити як загаль­нодоступну позитивну цінність, що відповідає добровільно прийнятим цілям суспільства та дозволяє здійснювати регуляцію суб'єктів у на­прямі досягнення соціальної рівноваги та добробуту.

53 Докладніше див.: Ulrich Р. Integrative Wirtschaftsethik: Grundlagen einer lebensdienlichen Ökonomie. — Bern; Stuttgart; Wien: Haupt; 2001. — 520 s.

При цьому теоретико-нормативною проблемою постає не лише пошук механізмів для реалізації суспільного блага, але й навіть його визначення. Уявлення про суспільне благо є необхідним, оскільки во­но слугує ціннісним знаменником, що слугує засадою для висловлення суджень щодо моральнісної виправданості існуючої економічної прак­тики та інститутів. Суспільне благо в економічній теорії визначалось як дещо об'єктивне та незалежне від індивідуальних бажань (плато-нівська традиція), або як арифметична сума бажань індивідів (бента-мівська традиція), або як гармонія правильно зрозумілих та довготри­валих інтересів (просвітницькі теорії «розумного егоїзму»). Еконо­мічна етика вносить й свої корективи щодо визначення суспільного блага: будучи позитивною цінністю, воно не може бути нав'язаним зо­внішнім авторитетом, повинно відповідати консенсуально визначеним цілям суспільства та обмежуватися моральними нормами. Змістовно суспільне благо уявляється як:

свобода;

права громадян на гідне життя з урахуванням бажань та квалі­фікації;

допомога родинам у вихованні, освіті;

стабільне економічне зростання поряд із зростанням рівня життя;

соціальна стабільність та пенсійне забезпечення;

соціальна допомога тимчасово непрацездатним;

можливість соціально легітимних способів збагачення;

міжнародне співробітництво та взаєморозуміння54;

створення та утримання культурних інститутів, що виробляють суспільні блага (законодавство, фундаментальна наука, культура, збе­реження культурної спадщини, охорона здоров'я).

Незважаючи на здавалось би правильний ціннісний набір орієнти­рів для «суспільства добробуту», деякі з них викликають дискусії що­до обов'язковості їхньої реалізації. Так, сьогодні в економічно розви­нених країнах масово розповсюджено зловживання «доброю волею» дієздатних членів суспільства з боку «андеркласу», який поколіннями живе на соціальну допомогу від держави та не бажає працевлаштову-ватися.

54 Докладніше див.: Гелбрейт Дж.К. Суспільство блага. Пора гуманності. — К.: Скарби, 2003. — 160 с.

У свою чергу з боку працюючих членів суспільства не виникає со­лідарності з клієнтами системи соціального забезпечення та бажання безкорисної їм допомоги, що природно формувалися по відношенню до важко працюючих за низьку зарплату. Неоднозначно може бути оцінена свобода торгівлі як легітимний спосіб збагачення. Торгівля зброєю, лікарськими засобами та фармацевтичними препаратами в ба­гатьох країнах супроводжується перманентними гучними скандалами. Відкриття країн «третього світу» для вільної торгівлі часто підриває цілі галузі національних економік, призводить до «всесвітнього пірат­ства». ТНК, орієнтовані на нові ринки, активно продають заборонений та обмежений у промислово розвинених країнах товар, що може при­зводити до масових летальних випадків споживачів, оскільки не зу­стрічають опору слабких держав через корупцію.

Все більш ставиться під сумнів й необхідність необмеженого еко­номічного зростання. Підвищення продуктивності праці, зростання доходів та вивільнення часу не призвело до продукування гідного життя та взаєморозуміння в суспільствах. Зворотнім боком економіч­ного зростання постало безумне споживацтво, що породило феномен суспільства споживання55. Зменшення природних ресурсів, втрата осо-бистісної відповідальності, речова залежність, духовна деградація, по­стійне прагнення вирізнятися від інших, а так і культ насильства та аномія (розпад системи цінностей) — ось характерні риси суспільства споживання.

Отже, панування ідеології неолібералізму, що задає єдиний орієн­тир — економічне зростання та надмірне споживання, призвело до експансії капіталу та підриву соціальних зв'язків. Мешканці країн «зо­лотого мільярду» мають високий рівень життя, але й прагнення жити за рахунок інших, атрофовану здатність до співчуття та нездатність відмовитися від благ, які надавали б реальні перспективи власним ді­тям, на користь людей, що живуть у слаборозвинених країнах.

55 Докладніше див.: БодрийярЖ. Общество потребления. Его мифы и структу­ры. Культурная революция. М.: Республика, 2006. — 269 с. 5 Докладніше див.: Сайт ЮНЕСКО: http://lms.iite.unesco.org.

Унаслідок невтримного економічного зростання та нерозумних спо­живацьких орієнтацій з'явилася особлива небезпека підриву самих основ існування біосфери — повне вичерпання ресурсів Землі, забруднення на­вколишнього середовища, зміна власної генетики та генетики живих іс­тот, знищення біологічного різноманіття. Реакцією на ці негативні ефекти економічної діяльності постало переосмислення підходів щодо вдоскона­лення суспільного життя. На стику трьох напрямів наукових пошуків — дослідженні зростання народонаселення та господарської діяльності, до­слідженні способів вирішення економічних проблем країн «третього сві­ту» та дослідженні раціонального використання природних ресурсів — з'являються концепції «сталого розвитку» 56.

Уперше ідея сталого розвитку артикулюється в доповіді Г.Х. Брун-дтланда «Наше спільне майбутнє» на Всесвітній комісії ООН (1987) та набуває своєї подальшої розробки в таких міжнародних нормативних актах, як Ріо-де-Жанейрська Декларація про навколишнє середовище та розвиток (1992), Декларація тисячоліття ООН (2000), Глобальний договір ООН (2000), Иоганнесбурзька Декларація зі сталого розвитку (2002). Концепція сталого розвитку будується на нормативному засно­вку: суспільство має обов'язок повноцінно забезпечувати основні по­треби кожного свого члену, а пріоритетна увага повинна надаватися найменш забезпеченим. При цьому звертається увага на такі уточнен­ня нормативних вимог.

По-перше, проблема бідності повинна розглядатися в глобальному контексті. Прагнення до «кращого життя» повинно реалізовуватися не лише представниками країн «золотого мільярду», але й мешканцями країн, що розвиваються. По-друге, розв'язання цієї проблеми не може обмежуватися короткочасними перспективами, до уваги слід брати потреби майбутніх поколінь. По-третє, унаслідок обмеженості ресурс­них можливостей нашої планети повинні бути враховані обмеження на їхнє використання. Таким чином, досягнення сталого розвитку вима­гає спеціальних заходів, які реалізовувались би одночасно в економіч­ній, соціальній та екологічній сферах.

Фактично висуваються вимоги не щодо зупинення економічного зростання, а зупиненні нераціонального використання природних ресурсів, зниження енергоємності господарської діяльності. Перед­бачається оптимальне використання обмежених ресурсів та викори­стання екологічних технологій, у тому числі в добутку, переробці, створенні продукції та утилізації відходів. Щодо економічно розви­нених країн, споживання яких є надмірним, висуваються вимоги переходу до нульового зростання та зниження споживчих стан­дартів.

Імперативно-ціннісні засади прийняття рішень щодо управ­ління господарчими процесами. В класичній економічній теорії лі­бералізму, заснованій на філософії егоїзму та індивідуалізму (А. Сміт, Д. Рікардо), основою та джерелом добробуту суспільства вважалося накопичення національного капіталу, а показником його рівня було зростання кількості благ на душу населення. Передумовою зростання національного багатства класики одностайно вважали систему «при­родної свободи», яка витікала із концепції своєкорисного інтересу. Ре-алізуючи власний інтерес, індивід спрямовується «невидимою рукою» до мети, що зовсім не входила до його намірів — досягнення суспіль­ного блага57. З цього логічно робився нормативний висновок про те, що свободі економічної діяльності не слід робити штучні моральнісні перешкоди, регламентувати її, оскільки «природні сили» ринкового механізми здатні гармонізувати конфлікти цінностей та норм.

Із обґрунтованої таким чином теорії рівноваги ринку, що саморе­гулюється, робився іще один принциповий висновок-вимога щодо не­втручання в ринкові механізми з боку держави, якій відводиться лише роль «нічного сторожу» — захисту суспільства від насилля та здійс­нення строгого та безпристрасного правосуддя. Однак сама практика економічної діяльності в країнах Західної Європи в XIX — XX ст. по­казала практичну неспроможність класичної теорії лібералізму унаслі­док очевидної неспроможності ринку до саморегуляції в ситуаціях не­досконалої конкуренції, інформаційної асиметрії, негативних ексерналіях хижацької діяльності ТНК. Все більше стає очевидним, що держава зобов'язана слідкувати за правами всіх учасників ринку — виробників та споживачів та запобігати можливим збиткам.

У другій половині XIX ст. держава перестає розглядатися як інстру­мент, що забезпечує формальну рівність перед законом та інститут реа­лізації природного права — системи обов'язкових правових норм. І в економічній теорії, і в практиці економічної діяльності набуває свого розвитку концепція соціально відповідальної держави. Стверджується, що управління економічними процесами повинно відбуватися через по­середництво державної політики, спрямованої на побудову соціального ринкового господарства, в якому матеріальні блага розподілялися б у відповідності до принципу соціальної справедливості заради досягнення кожним громадянином гідного рівня життя.

57 Докладніше див.: Сміт А. Добробут націй. Дослідження про природу та при­чини добробуту націй / Пер з англ. — К.: Port-Royal, 2001. — 594 с.

Погляд на державу як інститут, який забезпечує реалізацію справе­дливості у суспільних відносинах, в першу чергу притаманний пред­ставникам німецької історичної школи (Г. Шмоллер, Л. Брентано), яка критикувала економічний лібералізм. Ідеологами політики соціального ринкового господарства вважаються німецькі ордоліберали Ф. Мюл-лер-Армак, Ф. Бем, В. Ойкен та кейнсіанці з Д.Кейнсом на чолі. Прак­тичним втіленням соціального ринкового господарства постали сучас­ні економіки Швейцарії, Німеччини, Австрії, Бельгії, Голландії, Скандинавії, в яких ринок вбудований в соціальну та політичну струк­туру. Соціальний порядок вільного суспільства будується на принципі субсидіарності (доповнюваності), згідно з яким виправдовуються пев­ні заходи держави в галузі податкової, антимонопольної, цінової та соціальної політики. Держава врівноважує певні тенденції вільного капіталізму, яки можуть призводити до монополій і соціальної нерів­ності. Завданням соціальної держави є не лише гарантія дієвості права та закону, але й забезпечення соціальної небезпеки. При цьому лише ринкових та політичних механізмів для досягнення ідеалу соціальної держави буде недостатньо, тому велика увага приділяється моральній регуляції в аспекті особистої та колективної відповідальності58.

У другій половині XX ст. в теоретичних дискусіях з'являється нове пояснення механізмів управління економічними процесами, які пови­нні ґрунтуватися на інших імперативно-ціннісних засадах ніж ті, що були проголошені класичною та некласичною економічною теорією, оскільки вони не враховували відмінність індивідуальної та колектив­ної дії.

Отже, спробою поєднати індивідуальний інтерес та колективне ці-лепокладання постали теорії суспільного вибору, які були покликані надати відповідь на питання: яким чином колективні дії та соціальні організації (уряди, соціальні інститути, підприємства та фірми) здійс­нюють узгодження індивідуальних інтересів учасників. Американсь­кий економіст та лауреат Нобелевської премії Дж.Б'юкенен в дослі­дженні договірних засад теорій прийняття економічних та політичних рішень зробив спробу подолати дилеми колективної дії. Економістом пропонується двощаблева концепція суспільного вибору, що склада­ється з попереднього конституційного та індивідуального постконсти-туційного рівнів.

58        Докладніше див.: Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономиче-
ского порядка в России и Германии — СПб.: Экономическая школа, 1999. — 368 с.

59        Докладніше див.: Бьюкенен Дж. М. Соч. Конституция экономической поли-
тики. Расчёт согласия. Границы свободы / Нобелевские лауреаты по экономике. Т.
1 — М.: Таурус Альфа, 1997. — 560 с.

На першому рівні колективно розробляються правила та процедури прийняття політичних рішень, на другому рівні вже здійснюється без­посередньо економічна діяльність індивідуальних та колективних суб'єктів на засадах прийнятих правил. Отже, шляхом впровадження спеціальних конституцій, які містили б в собі кодекси норм та чітку систему санкцій, задаються зовнішні рамки для будь-якої політико-економічної діяльності. Тим самим повинен встановитися справедли­вий, відповідно моральний, соціальний порядок, який забезпечував би індивідуальні права громадян59.

Однак концепція Дж. Б'юкенена критикувалася за те, що не може бути одностайного узгодження конституцій серед політиків, а рефор­мування законів наражаються на проблему примусової зміни на гірше економічного положення членів суспільства, які не погоджуються з таким законами.

Спробу вивести дану проблематику за межі суто політичної та еко­номічної діяльності, залучити до вирішення цієї проблематики всіх громадян суспільства здійснює наприкінці XX ст. етична теорія, а саме етика дискурсу (К.-О. Апель, Ю. Габермас, П. Ульріх). Ця теорія за­кладає фундамент для визначення суспільних преференцій-цінностей та правил діяльності, яке здійснюється шляхом колективного вибору — через практику добровільного волевиявлення учасників громадсь­ких та підприємницьких дискурсів, процедурно оформлених для реалі­зації конкретних можливостей покращення життя.

Узгодження колективного порядку переваг для економічних суб'єктів відбувається в процесі публічного діалогу, а цінності, норми та правила, що виносяться на обговорення такого форуму вважаються обґрунтованими та схваленими лише тоді, коли відповідають інтере­сам всіх зацікавлених осіб. Тим самим суб'єктом вибору стають не лише політики та підприємці, але й «всі зацікавлені особи» — «стейк-холдери».

До стейкхолдерів відносяться акціонери, менеджери, контрагенти, навіть майбутні, ще ненароджені покоління. Отже, з'являється й по­треба в обґрунтуванні прозорих правил, які дозволяли б співвідносити свої інтереси з інтересами інших людей та з інтересами майбутніх по­колінь по відношенню до широкого кола благ.

Однак реалізація колективного вибору в процесі публічного обгово­рення в реальній економічній практиці наражається на низку практичних проблем. По-перше, в чистому вигляді колективний вибір, що передбачає пряму участь громадян, фізично можливий лише у невеликих групах. По-друге, досвід локальних підприємницьких та політичних дискурсів засві­дчує проблему «паралічу демократії» — нездатність прийти до узгоджен­ня через неповноту чи неможливість комунікації.

Великий масштаб підприємства або спільноти неминуче стикається з проблемою «фрирайдерства» — небажанням приймати участь в обгово­ренні через відсутність реального примусу до такої дії. Неспроможність комунікації може бути спровокованою відсутністю суб'єктів передбачу­ваної опіки через те, що вони ще не народилися, або суб'єктами діалогу не зможуть виступати неповнолітні чи психічно хворі особи, або через принципову неможливість спілкування («дилема ув'язнених»).

Представники дискурсивної етики вважають, що ця проблема може бути подоланою, якщо проводити «замісні дискурси» або «фіктивні діа­логи». У таких мисленнєвих експериментах реально приймаючі участь громадяни повинні орієнтуватися на регулятивну ідею довготривалої ко­мунікації та здійснювати процедуру універсалізації правил та норм, що підлягають обґрунтуванню . Але, незважаючи на таке уточнення, «псев-додіалоги» залишають за собою небезпеку маніпулювання власним цінні­сно-нормативним переконаннями з боку тих осіб, що їх здійснює.

І по-третє, здійснена процедура вибору та обґрунтування етичних цілей та моральних норм ще не є гарантом того, що ці норми будуть реалізовані. Передбачаються, що суб'єкти, які вступають в комуніка­цію, чітко усвідомлюють власні інтереси, а разом з тим усвідомлюють ту межу, до якої вони можуть поступатися ними, оскільки в західному суспільстві наявні базові уявлення про суспільне та індивідуальне бла­го, є і розвинута здатність до компромісів.

Однак у пострадянському просторі, зокрема в Україні, склалася та­ка ситуація, що існує неартикульованість фундаментальних інтересів, невизначеність базових цінностей як в зовнішній, так і у внутрішній економічній політиці. Не сприяє соціальному узгодженню і недоско­нале законодавство та відсутність традицій правового урегулювання конфліктів. «Ідеальна комунікативна спільнота» в умовах неповної, а часто і викривленої інформації в країнах «наздогінної модернізації» ризикує залишитися лише «ідеальною». Лише після вирішення про­блем ціннісного вибору та культивування певних соціальних чеснот, можна створити ґрунт для моральної сфери роз'яснення легітимних правил поведінки, що стверджують взаємні обов'язки та права.

Отже, немає сумніву, що без наявності таких властивостей та чес­нот як-то довіра, здатність до виконання боргових та моральних зо­бов'язань, солідарність, відчуття турботи та відповідальності жодна група та суспільство буде неспроможною досягати суспільні цілі. Впли­вовий американський соціальний філософ та економіст Ф. Фукуяма переконливо довів, що досягненню суспільного блага сприяють певні соціальні чесноти.

60 Докладніше див.: Ulrich P. Integrative Wirtschaftsethik: Grundlagen einer lebensdienlichen Ökonomie. — Bern; Stuttgart; Wien: Haupt; 2001. — 520 s.

Досліджуючи різноманітні економічні культури, Ф. Фукуяма пока­зав, що китайський, корейський та італійський фамілізм, японська зда­тність до трудової кооперації та високий ступінь моральнісної відпові­дальності за виконання взаємних зобов'язань, французьке неприйняття неформальних міжособистісних відносин та високий ступінь формалі­зації економічного життя, німецька порядність, самодисципліна та прагнення до постійного вдосконалення, американська комунітарність як здатність до добровільної організації різноманітних груп для спіль­ної діяльності, не є наслідком спеціальних раціональних процедур та заходів, а є виявом партикулярних культурних традицій61.

Отже, релігійні та етичні цінності, притаманні певним культурам, в тривалому історичному процесі здатні формувати певні нераціональні етичні навички та чесноти, які мають істотне значення для вдоскона­лення різних організаційних форм економічного життя.

Етичне коріння традиції дозволяє представникам комунітаризму — сформованого в 90-ті роки XX ст. впливового напряму в соціальній теорії, вбачати в ній «субстанцію» моральності конкретних культур­них спільнот, оскільки традиція є не лише носієм цінностей і норм, але й засадою соціальної взаємодії та взаєморозуміння. Комунітаризм як моральна доктрина (Е. Макінтайр, Р. Рорті, Ч. Тейлор) вбачає шлях до відродження чесноти у культивуванні в спільнотах (від родини до держави) спільних цінностей та спільної відповідальності. Звідси, сус­пільне благо мислиться як змістовна концепція «гідного життя», яка визначає спосіб життя спільноти62.

61 Докладніше див.: Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процв етанию / Пер. с англ. — М.: АСТ, 2004. — 616 с.

2 Докладніше див.: Кимлика У. Современная политическая философия. Введе­ние. — М.: Гос. ун-т Высшей школы экономики, 2010. — Гл. 5. Коммунитаризм. — С. 270—361.

63 Докладніше див.: Лекція Елінор Остром при врученні Нобелівської премії: http://nobelprize.org/nobel_prizes/economics/laureates/2009.

На ґрунті ідей комунітаризму лауреат Нобелівської премії з еконо­міки 2009 р. Е.Остром запропонувала альтернативу і ліберальним і ор-доліберальним концепціям управління господарськими процесами. У своїх дослідженнях, які спирались на широку емпіричну базу, амери­канська представниця напряму неоінституціоналізму довела, що тра­диційні місцеві громади часто розробляють дієві механізми прийняття рішень та ефективно впроваджують власні правила гри для вирішення можливих конфліктів інтересів між споживачами спільних ресурсів. Умовами ефективного управління суспільними благами дослідниця називає безпосереднє спілкування між учасниками розподілу благ, ві­дому всім громадянам репутацію учасників управління спільними ре­сурсами, принцип довіри, який постає запорукою успішного менедж­менту, довгостроковість інтересів, наявність механізмів санкцій63.