3.4. Основні напрями та принципи екологічної етики

Екологічна етика як наукова галузь орієнтуючи на збереження природного і людського буття пропонує різноманітні підходи у вирі­шенні кризової ситуації сучасності, своєрідної глибокої кризи культу­ри, що втілює в собі весь комплекс взаємодії людей один з одним, сус­пільства з природою. Тому цілком закономірним, у вирішенні цього завдання є осмислення взаємовідносин людини і природи в суперечли­вих світоглядних тенденціях.

Антропоцентризм (грец. ашгігоро8 — людина, кешгоп — центр) протиставляє людину (як вищу цінність та природу (як її власність); сприйняття природи як об'єкта дії людини; прагматичний характер взаємодії людини з природою (в філософії розглядається, як світогляд, згідно з яким людина є вищою ціллю світотворення, що дає право роз­глядати людину з точки зору благ для людини, що є господарем при­роди. На думку російського вченого А. Гусейнова, сьогодні домінує світоглядна настанова, згідно з якою йде різке протиставлення людини і природи, як ціль засобу. Найбільш яскраво антропоцентризм пред­ставлено, на думку багатьох дослідників, у християнській моралі (аме­риканський історик релігії Л. Уайт), а остаточно знайшло закріплення в аристотелівській телеології, де раціональне життя — гарант існуван­ня природи, нерозумні речі існують лише в якості засобів для підтри­мки наділеної розумом людини).

Екоцентризм — орієнтація на екологічність та відсутність про­тиставлення людини та природи, де природа виступає об'єктом рівно­правним людині та простежується баланс між прагматичною та непра­гматичною взаємодією людини та природи (приклад такого підходу можливо знайти в східних релігійних системах, а в філософії в ідеях середньовічного «родоначальника екологів» Франциска Ассизького, що зняв людину з трону панування над всіма живими істотами та ак­центував увагу на самоцінності всього, що існує в природі);

Егоцентризм, який наголошує, що абсолютно всі живі істоти, не­залежно від рівня їх організації мають моральний статус (шляхом по­ширення інтересів, що охоплює і позбавлені свідомості рослини, і ни­жчі тварини, які є суб'єктами цілей і тому мають власні інтереси).

Майже всі напрями у розвитку екологічної етики, на думку україн­ського дослідника В. Борейка, можна віднести до двох основних типів: біоцентричного та екоцентричному. Доречним буде детальніше зупи­нитися на аналізі цих течій.

«Етика Землі» О. Леопольда. Американський еколог Ольдо Лео­польд (1887—1948) перший звернув увагу на взаємозв'язок етики і еколо­гії зазначаючи, що «початкова етика стосувалась лише відносин між інди­відами; подальші зв'язки вже є взаємовідносинами індивіда і суспільства, а етики, яка б регулювала взаємовідносини людини і землі, з тваринами і рослинами, що живуть на ній, поки що не існує. «Земля, подібно до ра­бинь Одіссея, все ще залишається власністю і взаємовідносини з нею все ще залишаються чисто споживчими, що розуміють як права без обов'язків», зазначає мислитель в «Альманасі піщаного графства» (1980)22. Розповсюдження етики на природне оточення людини є екологі­чною потребою та етапом неперервного розвитку.

На думку О. Леопольда, екологічна етика є вкрай важливим фактором в сучасному природоохоронному русі, так як лише вона змінює роль лю­дини і перетворює людину із варвара в рівноцінного члена гармонійної спільноти природи. Ця спільнота є енергією, що «струменить крізь коло з ґрунтів, рослин і тварин». Погляд О. Леопольда на Землю як геобіоцент-ричну спільноту є етичним твердженням стосовно Землі, що є своєрідним провісником зміни ставлення людини до природи. Людині потрібно лише відчути себе членом спільноти, що вміщує весь земний світ. «Етика землі просто розширює межі спільноти, яка тепер містить ґрунти, водні ресур­си, рослини, тварини, об'єднаних словом земля»23.

У концепції мислителя наявні кілька позицій, необхідних для гар­монійного ставлення людини і природи. Так, річ вважатиметься пра­вильною тоді, коли в неї наявна тенденція до збереження цілісності, стабільності і краси біологічного співтовариства, вона хибна, коли має зворотну тенденцію.

О. Леопольд виходить за межі антропоцентриського погляду, так як закликає людей навчитися «думати, як гора» і дозволяти дикій при­роді розвиватися самій по собі не лише на цій «горі», а й по всьому світу. Земля — організм, а види флори і фауни функціонують як орга­ни цього організму.

О. Леопольд виділяє такі принципи екологічної етики:

принцип збереження (головний) — розглядає природу як систему, в якій все взаємопов'язано; благо окремої частини залежить від блага системи взагалі;

принцип збереження біорізноманітності — полягає у збереженні всіх частин природного механізму, так як всі ці частини взаємозалежні;

Леопольд О. Календарь Песчаного графства / Пер с англ.; Под ред. А.Г. Бан­никова — 2-е изд., стереотип. — М.: Мир, 1983. — С. 32.

23 Леопольд О. Календарь Песчаного графства / Пер с англ.; Под ред. А.Г. Бан­никова — 2-е изд., стереотип. — М.: Мир, 1983. — С. 55.

принцип цілісності — виступає основою для розвитку екологічної свідомості і нового образу землі екології природного механізму, бо наша поведінка може бути етичною тільки стосовно чогось, що ми можемо бачити, відчувати, розуміти, любити, у що ми можемо вірити;

принцип поваги до природи — виявляється у «я не можу собі уяви­ти, щоб етичне ставлення до землі було можливе без любові, пошани до природи і без дбайливого ставлення до її дарів»;

принцип відповідальності — обов'язок громадської відповідально­сті поширюється до меж відповідальності за природу, адже всі обов'язки є безглуздими без щирого почуття відповідальності. На ду­мку О. Леопольда, екологічна освіта не виправдовує свого призначен­ня, так як «не визначає рамки добра і зла, не покладає на людину ні­яких обов'язків, не закликає до будь-яких жертв, не припускає жодних змін в існуючій системі цінностей» .

«Етика благоговіння перед життям» А. Швейцера. На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швей­цер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як вияв­лення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської ети­ки, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є «я — життя, тобто «я існую», що ви­ступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин до­вершувало борг людини перед навколишнім світом.

Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її ото­чує. Згідно з «етикою благоговіння перед життям», якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і пра­вдиво — творить добро, а якщо знищує життя — зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.

У книзі «Культура й етика», у розділі «Благоговіння перед жит­тям», А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини лю­дини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універ­сальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.

24 Леопольд О. Календарь Песчаного графства / Пер с англ.; Под ред. А.Г. Бан-

Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, ос-


никова


■ 2-е изд., стереотип. — М.: Мир, 1983. — С. 57.


 

новними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина по­кликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип са­мостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критич­ності, і відмову від влади.

Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:

по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі понят­тя, — лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, — занадто вузьке по­няття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існуван­ня, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдоско­налення;

по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цін­ною, або в якій мірі вона здатна відчувати. «Життя як таке священне для нього»;

по-третє, це безмежність, адже «Етика це безмежна відповідаль­ність перед усім, що живе».

Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.

Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представ­ником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними про­блемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієра­рхії, створивши «природне» суспільство на засадах анархо-комунізму.

Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно не­загрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті пла­нетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуч­чя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєдну­ючи людський розум і саму людину в природному контексті, намага­ючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:

принцип самодостатності — досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;

принцип рівності — наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.

Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї «універсальної етики» (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:

синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) — ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс до­ти, доки в ньому не з'являється людина з усім її «неуцтвом і самовпе­вненістю». Вони розглядають природу як найбільш довершене, наді­лене духовними якостями суще, що втілює основні принципи жит­тєдіяльності всього живого і розумного.

Біоцентризму притаманний метафізичний характер, за що його ча­сто критикують. Якщо для інших напрямів властивий розгляд людини як окремої фігури, що піднімається на тлі навколишнього середовища, то біоцентристи відкидають не лише виділення людини, а взагалі уяв­лення про світ, що складається з окремих самостійних об'єктів.

Світ — це єдине ціле, і тому не існує поділу на суб'єкта й об'єкта, «людського» та «не-людського»;

ідея біосферного егалітаризму (рівність) — наголошує на рівно­правності всіх живих істот жити і процвітати з внутрішньо притаман­ною їм цінністю (що обумовлена не людиною, а є саме самоцінністю), тому раціональне природокористування й охорона природи є лише по­верхневим проявом, вторинний наслідок більш глибоких зв'язків із Природою;

ідея екологічного самозабезпечення — проти подальшого розвит­ку заради підвищення життєвих стандартів, вважаючи що людина мо­же використовувати природні ресурси в межах, які необхідні їй для самозабезпечення існування людського виду. Щодо духовних потреб людини, то вони повинні істотно підніматись за рахунок пониження матеріальних потреб.

Тобто біоцентризм проголошує необхідність високого рівня пси­хологічного включення людини у світ природи, та сприйняття її як рі­вноцінного суб'єкта, домінування непрагматичного характеру взаємо­дії з нею над прагматичним.

Біорегіоналізм (К. Сейл, Д. Додж) як напрям екологічної етики особливої ваги надає біологічним системам, що виступають основним джерелом фізичного існування та основою для формування духовності людини. Згідно з даним напрямом, здоров'я людини як психічне, так і фізичне залежить від біорегіонів та віри в цілісність людських спіль­нот, прагнення до оновлення людства через цінності та значущості будь-якого життя на землі.

Екогуманізм є всеохоплюючою течією екологічної етики, яскра­вими представниками якої є американські екофілософи Б. Калліот, В. Айкен, X. Рольстон III. Так, В. Айкен вважає, що екогуманізм намага­ється поєднати наголос на гармонізації людської діяльності згідно з законами екології і сприянні добробуту біосфери.

Екогуманісти наголошують на першопочатковому значенні люди­ни, де перевага надається інтересам людини, коли виникає конфлікт між інтересами людини та інтересами інших істот або біосфери зага­лом. Екологічний гуманізм є своєрідним компромісом між екохоліз-мом і антропоцентриським гуманізмом, який вважає, що природа має бути збережена лише задля задоволення потреб людини, а збереження цілісності екосистем дозволять забезпечити майбуття інших людей. Таким чином пріоритетом є спрямування на екогуманізм, що в своїй основі має насамперед добробут людини без завдання шкоди іншому живому.

«Етика виживання» (німецько-американський філософ Ганс Ио-нас) — напрям екологічної етики, що дотримується монологічної від­повідальності людини за все живе на землі, де сформовані такі етичні імперативи екологічного спрямування: «Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувались з неперервністю істинного людського життя на Зем­лі»; «Чини так, щоб наслідки твоєї дії не зруйнували б можливого життя у майбутньому як такого»».^

25 Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної ци­вілізації / Пер. з нім. А.Єрмоленко, В. Єрмоленко. — К.: Лібра, 2001.

Висуваючи ці імперативи, Г. Ионас зазначав: «Нам потрібна така етика, яка б стримувала надмірні сили людства, яка б впорядковувала діяльність людини для регулювання її могутності»25. Існує безумовний обов'язок людства щодо збереження свого існування, адже ми відпові­дальні за дії перед прийдешніми поколіннями. Г. Ионас наголошує на тому, що у людства є один основний обов'язок — здатність відповіда­ти цьому обов'язку, здатність дбати про обов'язок стосовно майбутніх людей. Тільки тоді зміст цих обов'язків можна буде звести в етику со­лідарності, симпатії, справедливості і навіть співчуття.

Комунікативна філософія один із напрямів, що також зверта­ється до етики відповідальності (представниками є німецький філософ К. Апель, німецький філософ та соціолог Ю. Хабермас, німецький фі­лософ Гьосле, український учений Ярмоленко), який доречно приєд­нати до «етики виживання».

Комунікативна філософія прагне застосувати теорію комунікації в усіх сферах людської діяльності (політиці, економіці, праві) та вплива­ти на них, доводить необхідність обґрунтування моральних норм та визначає принципи права людини і справедливості як необхідні чин­ники в соціальному і моральному розвитку людини, формуванню її ціннісних орієнтацій. Передбачає рівноправну участь всіх людей у ви­рішенні та обґрунтуванні соціально-правових та моральних норм та знаходить своє відображення у принципі універсалізації, згідно з яким Ю. Хабермас формує принцип значущості норм: «Кожна значуща но­рма повинна відповідати умовам, що наслідки та побічні наслідки, ко­трі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування, при задо­воленні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками»26. Отже, комунікація постає як етична категорія, адже його учасники є рівноцінними суб'єктами у досягненні пороз­уміння в усіх проявах людської діяльності.

«Глибинна екологія» — напрям екологічної етики, що вийшов за межі перерахованих напрямів у боротьбі проти знищення природи (В. Дівалл, Дж. Мейсі, А. Нейс, Дж. Сід). Принципи глибинної екології вперше були сформовані у 1985 р. норвезьким екофілософом Арне Нейсом. Наголошують на необхідності сутнісної переорієнтації всієї цивілізації висуваючи головний екологічний принцип: самоцінність життя на Землі — все життя на Землі — цінне, визнаючи цінність жи­вої природи і взагалі всього живого іншого незалежно від корисності та способу використання, а також ставлять основне завдання для су­часної людини — навчитися не перешкоджати життю іншого.

26 Хабермас Ю. Будущее человеческой природы. — М.: Весь мир, 2002. — С. 141.

Ототожнюючи навколишню природу і власне природу людини, ви­сувають вісім основних тез глибинної екології, розширюючи межі людського «я» до екологічної антології:

благо і процвітання життя на Землі має власну цінність;

різноманітність форм життя сприяє реалізації властивої їм цінності;

людина не має права на принесення шкоди будь-якому життю, за винятком задоволення важливих потреб;

розквіт людського життя, культури та інших істот вимагає обме­ження чисельності населення планети;

сьогоднішнє втручання людини у світ природи є надмірним;

необхідність змін в ідеології та політиці;

нагальна необхідність оцінки якості життя;

•           всі, хто приєднується до цих положень, має втілювати їх у життя. Глибинні екологи прагнуть до ототожнення людини з природою, щоб

шкода, яку ми завдаємо їй, сприймалася нами як шкода самим собі.

«Глибинна екологія» не є етичною теорією, це заклик до перетво­рення настанов і принципів наших відносин з природою. Такими на­становами і принципами є повага всіх життєвих форм; співчуття до живого Іншого; максималізація різноманіття життя людини та Іншого живого.

Екофемінізм (Р. Рюєтер, К. Гілліган та ін.) — напрям екологічної етики, що концентрує увагу на взаємозв'язку у пануванні чоловіків над жінками і людини над природою (появу цієї течії пов'язують з французькою дослідницею Ф. Дюбон, яка 1974 р. висунула ідею еко­логічної революції в ім'я порятунку життя на Землі). Звільнення при­роди, за екофемінізмом, має розпочатися одночасно зі звільненням «жіночого начала». Живильним джерелом цієї течії є поєднання жінки і природи, матері і Землі — акцентуючи увагу на цінностях материнс­тва, турботи про нащадків, виховання. Екофемінізм виступає за звіль­нення від чоловічого етосу, спрямованого на експлуатацію природних ресурсів, і орієнтує на повагу та підтримку життя на Землі.

«Права тварин» один із найбільш дискусійних напрямів сучас­ної екологічної етики, спрямований на благополуччя окремих особин тварин, ставить за мету позбавлення їх від страждань та експлуатації. Прихильники «прав тварин» визначають напрям як сукупність ідей морального, законодавчого і охоронного порядку стосовно тварин і мають два напрями: утилітарний і деонтологічний.

Представники цієї течії (австралійський екофілософ П. Сінгер, анг­лійський екофілософ Р. Райдер, англійський екотеолог Е. Лінзі) не вводять у моральний статус рослин та неживі природні об'єкти, як на­голошує П. Сінгер — йдеться про те, що тварина — істота, що володіє почуттям, розумом (у вищих тварин), — має право на життя, захист від страждань. Адже загроза життю людини і тварини має однаковий характер, а духовне і інтелектуальне домінування людини над твари­ною не має значення.

Рух «Права тварин» пропагує ідеї вегетаріанства, відмову від тва­ринної їжі, використання тварин для розваг, полювання та експериме­нтів на тваринах, так як у людини є борг перед тваринами. А Е. Лінзі захищає концепцію «прав тварин» з позиції християнської теології, адже, Всесвіт створений любов'ю, а те, що створене любов'ю, не може не мати цінності.

«Етика емпатії до природи» — новий напрям екологічної етики, запропонований московським вченим А. Тетіором, що ґрунтується на співчутті, співпереживанні до інших форм життя.

«Етика дикої природи» — радикальний напрям у розвитку еколо­гічної етики (представник — американський географ та екофілософ Лінда Гребер), так як спрямований проти будь-якого використання ди­кої природи і орієнтується насамперед на повагу свободи, прав дикої природи і розуміння дикої природи як священного простору. «Етика дикої природи» є релігійною та використовує принципи демократич­ного лібералізму, закони екології та почуття добра, милосердя, а саме:

поважай дику природу як священний простір;

поважай дике життя як священне;

поважай свободу, автономію, незалежність, природні права дикої природи та її видів;

заповідай якомога більше ділянок дикої природи;

не вчиняй шкоди дикій природі, не керуй і не контролюй її;

люби та цінуй дикі живі істоти, а також ділянки дикої природи заради них самих;

не заважай дикій природі та її видам здійснювати своє еволюцій­не призначення;

існування дикої природи, її видів, еволюційних і екологічних процесів є добро само по собі;

невикористання дикої природи — благо.

«Перш за все Земля!» — напрям, що містить систему етичних по­глядів на природу та роль людини у навколишньому середовищі, пер­спективи виживання, основні принципи якого сформулював американ­ський природоохоронник Д. Формен:

у будь-якому рішенні, навіть якщо це не на благо людей, в пер­шу чергу потрібно керуватися благом Землі;

не вважати людей мірою цінності Інших, індивідуальне життя людини має не більше внутрішньої цінності ніж життя індивідуально­го ведмедя;

всі живі істоти, спільноти володіють внутрішньою цінністю і іс­тинною гідністю;

дика природа — це реальний світ, а наші міста, вся ділова циві­лізація — лише штучні явища;

—        необхідно загальне визнання того, що на Землі надто багато людей. Розгляд напрямів екологічної етики, незважаючи на відмінності у

підходах та шляхах реалізації, є спільними в головному: висувають моральний протест проти суб'єкт-об'єктних відносин щодо природи за визнання самоцінності природного світу.

Таким чином, в ієрархії цінностей екологічної етики (як синтезу антропоцентризму та біоцентризму), найвищу позицію займає катего­рія життя: життя людини і життя природи.

Згідно з основними ідеями і концепціями напрямів екологічної етики до основних принципів екологічної етики належать:

принцип збереження життя в різноманітних формах (збереження дикої природи, збереження біорізноманіття, збереження життя, збере­ження цілісності, стабільності і краси екосистем);

принцип єдності людини і природи;

принцип відповідальності;

принцип достатності;

•           принцип автономії, роби благо, не нашкодь і справедливості та ін Принцип збереження вважається одним з головних принципів еко­логічної етики, який об'єднує у собі різноманітні форми: збереження дикої природи, збереження життя, збереження біорізноманіття, єдність і неперервність життя, самоцінність життя на Землі. Являє собою аль­тернативну спробу життя, цінності якого могли б бути відмінні від утилітарно-прагматичного підходу до дійсності з хижацьким ставлен­ням до людини і природи. Адже кожне життя на Землі є цінним само по собі, і ця цінність не залежить від корисності будь-якої форми жит­тя. Це стосується екосфери загалом (від особи, виду популяції до соці­уму). Це системний погляд на Землю як спільноту. Цей принцип, що втілює холістичний підхід, так як правильним є лише те, що слугує збереженню цілісності, стабільності та краси спільноти.

Принцип єдності людини і природи знаменує радикальну зміну пе­реважної тенденції відокремлення і протиставлення людини і природи, на відношення людини не як завойовника Землі, а члена спільноти, що включає увесь земний світ. Адже Земля — не просто ґрунт. Земля — це єдність частин, що взаємозалежать одна від одної. Головною метою даного принципу є вплив на практичні дії людини, сприяти і допома­гати глибшому осягненню природи, їх взаємодії. Людина за своєю природою є біосоціальна істота, яка не може існувати без зв'язку як із суспільством, так і з природою, тому відношення «людина — приро­да» вимагає етичного ставлення до кожної з цих частин.

Принцип відповідальності — це моральна відповідальність вчених, індивідуальна, особиста відповідальність за природу, відповідальність за існування людства, екологічна відповідальність, що знаменує собою відповідальність суб'єкта за наслідки своїх дій. Суб'єкт є вільним і са­мостійним наділеним розумом, що здатен безпомилково встановлюва­ти характер своїх мотивів. Це відмова від егоїстичних інтересів, а тур­бота про збереження життя.

У загальному значенні це готовність і здатність людини діяти сто­совно до навколишнього середовища і до всього живого в співвідно­шенні зі своїми моральними якостями. Це усвідомлення людиною не­обхідності екологічної діяльності, яка орієнтована на гармонійне відношення людини і природи у їх взаємодії. Принцип відповідальнос­ті характеризує прийняття рішень, реалізації яких має кардинальне значення для всього живого на Землі та спонукає до переходу від «мо­делі панування» до «моделі співіснування», яка пропонує встановлен­ня гармонійної рівноваги між сучасним існуванням і екосистемним минулим.

Принцип відповідальності сприяє розвитку таких моральних якос­тей людства, закріплює віру у такі загальнолюдські цінності як: любов, альтруїзм, взаємодопомога, права людини і права Іншого живого. «Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з неперервні­стю людського життя у майбутньому як такому»

Принцип достатності — своєрідна міра, що визначає зниження використання матеріальних витрат та енергії, є межа економічного зростання та матеріального виробництва і споживання. Але зниження використання матеріальних продуктів і енергії в екологічній системі можна було б досягти і іншим шляхом. Цей шлях сьогодні називають «революцією ефективності», яка і вказує напрям розвитку виробничих сил людства. Але не має нічого більш ірраціонального, ніж рух з мак­симальною ефективністю у неправильному напрямі. Наприклад, ефек­тивність автоматизації через масове виробництво автоматів призво­дить не до зменшення, а до збільшення сукупності негативного впливу на навколишнє середовище і людину.

Саме в такі моменти постає питання достатності, яке визначає ме­жі. Принцип ефективності без урахування принципу достатності при­зводить до зворотних наслідків, оскільки принцип достатності визна­чає межі попереднього принципу ефективності.

Таким чином, принцип достатності актуальний, бо людство, знаю­чи межі планетарної екосистеми, межі природних ресурсів, змушено застосовувати принцип достатності, який і орієнтує людину на вико­ристання обмеженої кількості природних ресурсів. Принцип достатно­сті слугує етичним принципом, якого мають дотримуватися всі люди у своїй життєдіяльності.

І.5. Сучасні екологічні рухи та громадські організації: етико-правовий аспект

Діяльність екологічних рухів та громадських організацій вимагає від суспільної свідомості перенести гуманне ставлення на все навколишнє середовище, яке починає сприйматися як живе, наділена суб'єктністю, душею, рідною людині та заслуговує на людське ставлення. Саме їх акти­вна участь виступає головною силою у ствердженні основних принципів екологічної етики у життєдіяльності суспільства.

Початок діяльності екологічних рухів пов'язують з іменем морсь­кого біолога Рейчел Карлсон, яка у книзі «Мовчазна весна» (1962) зве­рнула увагу на негативні наслідки людської діяльності. Вже в 1988 р. створюються різноманітні товариства з екологічної етики — «Fondazione Lanza» в Італії — Центр екологічної філософії, які акцен­тували увагу на пошуках відповіді на зміни, які відбуваються у суспі­льному розвитку внаслідок прогресу науки, техніки та технологій.

Були проведені міжнародні конференції, що піднімали та активізу­вали проблеми екологічної етики «Права нелюдської природи» (1974), «Гуманістична й екологічна свідомість» (1980), «Екологічна етика і Сонячна система» (1985).

На початку 1990-х років в різних країнах світу починають видаватися журнали, присвячені актуальним питанням екологічної етики: «Екологіч­на етика» (США), «Екологічні цінності» (Великобританія), «Сурмач» (Канада), «Екологія й етика» (Німеччина), «Екофілософія», «Глибинний екологіст», «Журнал екологічної й сільськогосподарської етики», «Між видами», «Етика і тварини», «Етика і навколишнє середовище» (США).

27 МарушевськийГ. Етика збалансованого розвитку. — К., 2008. — С. 209—210.

На Міжнародній конференції з проблем довкілля та розвитку в Оттаві 1986 року визначено головні принципи збалансованого розвитку27:

поєднання збереження природи та розвиток суспільства;

задоволення головних потреб людини;

досягнення рівності та соціальної справедливості;

забезпечення соціального самовизначення та культурного різно­маніття;

підтримання цілісності екосистем.

Так, заснування Міжнародної асоціації етики Д. Крокером (США, Колорадо) та М. Маркович (Сербія) у 1987 р. стало поштовхом до про­ведення міжнародної конференції з Етики розвитку у Коста-Ріці, а в 1995 р. була заснована програма «Партнерство заради збалансованого світу», визначальною ознакою якої стало сприяння зросту збалансова­ності як основного морального принципу. У 1992 р. після самміту в Ріо-де-Жанейро створено неурядову організацію Раду Землі (Коста-Ріка), яка зробила важливий вклад у розвиток Хартії Землі, ухваленої ЮНЕСКО у 2000 р. з метою активізації принципів стійкого розвитку.

У 1991 р. вперше у світі в законі Нової Зеландії «Про управління природними ресурсами» законодавчо закріплено захист внутрішньої цінності екосистем, а в 2001 р. Рада Європи заборонила тестування ко­сметики на тваринах, а конституція Німеччини (2002) містить закон про захист прав тварин. У 1996 р. було узагальнено положення міжна­родних юридичних документів Загальна декларація прав людини, Все­світня хартія природи, «Порядок денний XXI століття», «Наше спільне майбутнє», «Турбота про Землю: стратегія збалансованого розвитку», професором США С. Рокфеллером та створено «Принципи природо-охорони та збалансованого розвитку», з оглядом основних принципів, що складалися з 6-ти розділів і 47 принципів: світогляд, відповідаль­ність, права людини, збалансований розвиток, управління та безпека.

У «Хартії Землі», ухваленому ООН у Парижі в 2000 р., задекла­ровано фундаментальні положення збалансованого та мирного гло­бального суспільства у XXI ст., розглядаючи екологічну цілісність, справедливість як соціальну, так і економічну, захист довкілля та захист прав людини. Принципи «Хартії Землі» — це віддзеркалення принципів екологічної етики, адже основна увага фокусується на спільноті життя, а не на людині та можливості обмеження прав лю­дини (як у Декларації в Ріо-де-Жанейро). Згідно з екологічною ети­кою індивідуальна свобода залежить не лише від суспільних зако­нів, а й від законів природи.

У 1989 р. у м. Львові відбулася конференція «Моральні та есте­тичні питання охорони природи», де розроблені норми екологічної етики, а один із лідерів Міжнародного соціально-екологічного союзу

С. Мухачов очолив секцію з екологічної етики. 1994 рік став роком зародження руху студентських дружин з «Охорони природи та прав тварин».

Яскравим прикладом, втілення гармонійної взаємодії людини та природи є схвалення «Декларації прав живих істот» на Міжнародному семінарі «Трибуна-9», «Природні права природи» (2003) у м. Києві, де були визнано таке:

—        Право на життя:

право на природну волю в природному середовищі існування;

право на відсутність відповідальності перед людиною;

право на захист законом;

право на необхідну для існування частку земних благ.

—        Права дикої природи Землі:

право на життя;

право на волю від людського контролю і керування;

право на відшкодування збитку;

право на захист законом.

—        За неживою природою Землі:

право на життя;

право на захист від радикального втручання з боку людини;

право на захист законом;

право на відшкодування збитків.

На теренах України діє величезна кількість громадських організа­цій та рухів, серед них Всеукраїнська екологічна ліга, «Зелений світ», «Екоправо», Українське товариство охорони природи, «Голос приро­ди», Всеукраїнська екологічна громадська організація «Мама-86», Всеукраїнський комітет підтримки Програми Організації Об'єднаних націй з навколишнього середовища (УкрЮНЕПком) і багато інших, що проводять значну роботу з втілення ідей та принципів екологічної етики в життєдіяльність сучасного суспільства та формування нової форми екологічної свідомості шляхом конференцій, з'їздів, семінарів, фестивалів, природоохоронних акцій та ін

Найпотужнішою громадською організацією є Всеукраїнська еколо­гічна ліга, до складу якої входять 22 організації, що вносить сутнісний вклад у поліпшення екологічної ситуації в державі, формування ново­го екологоорієнтованого світогляду та підвищення рівня екологічної освіти та культури у суспільстві.

Заслуговує на увагу проект політичного документа «Екологічна етика», що розроблений у 2006 р. експертною групою Комісії ЮНЕСКО з етики наукового знання і технології (СОМЕ^Т). Так, як це єдина організація якій доручена робота з етичною проблематикою, адже ЮНЕСКО розглядає етику в якості одного із головних пріорите­тів: розробляючи нормативні документи з біоетики, етики вчених, ети­ки космосу, етики використання і збереження навколишнього середо­вища, глобальною зміною клімату і б. і.

В документі ЮНЕСКО «Екологічна етика» наголошується на двох типах принципів: загальні — повага до всіх форм життя (стверджує цінність самої по собі, безвідносно до людини та її інтересів); біоріз-номаніття (цінність біорізноманіття та збереження); підтримка стійко­сті біосфери (є важливішим аніж збереження індивідуального життя, виду або екосистеми), екологічна справедливість (рівне розподілення між людьми права на екологічну безпеку та відповідальність кожного за її збереження); завбачуваності (бере до уваги можливі варіанти роз­витку та засоби їх зменшення й упередження); загальної гідності при­родних ресурсів (Земля як цілісність, де всі несуть рівноцінну відпові­дальність за природні ресурси і навколишнє середовище) та практичні: права майбутніх поколінь (прояв турботи про майбутні покоління лю­дей, так і інших живих істот); розділена відповідальність (відповідаль­ність кожного за всезагальні природні ресурси); презумція небезпеки (є вимогою, щодо дії та її безпечних наслідків для навколишнього се­редовища); скорочення і конвергенція (введення обмежень на обсяги шкідливих речовин в атмосферу).

3.6. Відкриті питання екологічної етики: цінності «внутрішні» та «зовнішні»

Важливим поняттям в екологічній етиці є істинна цінність. Це цін­ність об'єкта, що є незалежною від інтересу або оцінки. Етичні вчення, як правило, цінність пов'язують з людиною, а екологічна етика, роз­ширюючи розуміння цінності до масштабу екосистемного блага, до­зволяє одночасно зберегти й традиційні гуманістичні цінності ствер­джуючи екологічний холізм.

Всі види живої природи, екосистеми, природні об'єкти, так як і людина, володіють притаманною їм внутрішньою цінністю. Хоча об­говорення проблеми цінностей є не новою, але в руслі розвитку еколо­гічної етики цінність природи почали визнавати лише наприкінці XX ст., опорою якого стала Всесвітня Хартія Природи (2000), в якій наго­лошується: «... будь-яка форма життя є унікальною і заслуговує на по­вагу, яка б не була її корисність для людини»28. На думку багатьох до­слідників, лише наявність внутрішньої цінності є достатньою для по­ваги та збереження природи.

Екологічна етика вводить світ природи у світ людських цінностей шляхом ствердження самоцінності природних об'єктів. Де, за висло­вом російського дослідника А. Гусейнова, ставлення людини до при­роди вимірюється на «ідеальних терезах моралі». Адже з точки зору екологічної етики основною умовою моральної поведінки людини є відмова від насилля стосовно природи, не завдавання шкоди всьому живому, відмова від розкоші та споживання.

Відомий вітчизняний дослідник В. Борейко класифікував цінності природи на два основні типи: зовнішні цінності (інструментальні) та внутрішні цінності. Зовнішні цінності поділяють на матеріальні (гос­подарські і рекреаційні) і нематеріальні (етичні, естетичні, релігійні, наукові і т. д.)29.

Матеріальні цінності. Господарська цінність — це цінність, ко­рисна для господарства людини.

Рекреаційна цінність — пов'язана з туристичним, рекреаційним використанням природних територій.

Нематеріальні цінності. Історико-культурні цінності — цінність архітектурних пам'яток та об'єкти топоніміки.

Релігійна цінність — цінність відчуття дикої природи як священ­ного простору, в якому виявляється свята сила.

Естетична цінність — цінність краси дикої природи, що є вищим даром.

Цінність дикості природи — цінність первозданної дикої природи та її охорона.

Цінність спадщини — дика природа є ціннісною спадщиною не лише людини, а й будь-якої форми життя.

Етична цінність — цінність природи як джерела любові, поваги, добра та ін. Це цінність можливості транслювати на природу свою турботу про її благополуччя.

28 Всемирная Хартия природы // Гуманитарный экологический журнал. Спец­выпуск. — 2003. — № 5. — С. 123.

9 Борейко В. Еколопчна етика. — К., 2005. — С. 40—44.

Символічна цінність — цінність природних кодових образів, для передачі різноманітних значень. Природа надихає людину на створен­ня міфів, образів, висловлюючи свої ідеї, емоції, почуття, думки.

Духовна цінність — цінність місця, де можна знайти момент поєд­нання з творчою силою природи, цінностями Землі, віднайти екологі­чну мудрість, спокій і духовність.

Еталонна цінність — цінність, якою володіє дика природа як зра­зок. Порівнюючи природні еталони з територіями господарського ко­ристування, можна завбачати різноманітні явища, які є важливими як для науки, так і для господарства.

Наукова цінність — цінність природи як ресурсу для наукових відкриттів, вивчаючи та спостерігаючи природу.

Цінність свободи (волі) — цінність основного джерела інтелектуа­льної свободи, духовної волі як для людини, так і для будь-якого жи­вого Іншого.

Музейна цінність — цінність величезного синтетичного музею, який потрібен для подальшого розвитку людства.

Виховна цінність — цінність виховання у людини почуття відпові­дальності, самосвідомості, терпіння і т. п.

Освітня цінність — цінність, завдяки якій людина отримує інфор­мацію про себе, власне місце та роль у світі, розвиток розумових та художніх здібностей.

Екологічна цінність — цінність, яка здатна забезпечити екологіч­ну рівновагу на Землі, компенсувати антропогенне перетворення еко­систем.

Цінність підтримки життя — цінність, яка полягає у підтримці середовища проживання тваринного і рослинного життя для збере­ження різноманітності форм життя.

Цінність захисту — цінність, яка слугує своєрідною віддушиною від індустріального суспільства.

Цінність натхнення — цінність природи у наданні натхнення, на­родження думок та почуттів.

Цінність захисту від хвороб — багато ділянок дикої природи слу­гують своєрідним захистом від вірусів та інфекцій.

Неусвідомлені цінності — цінності, які перебувають поза розумін­ням людського розуму, що ще потрібно оцінити та зрозуміти.

Екологічна етика в ієрархії цінностей на найвищий щабель ставить гармонійне і рівноправне співтовариство людей та інших живих та неживих компонентів природи. Людина не має права вирішувати з по­зицій користі та цілевідповідності питання про цінність і право на життя того або іншого біологічного виду. Вона має не допускати втрат у біорізноманітті, турбуватися про збереження всіх видів і об'єктів природи. Проблему моральних цінностей у відносинах із природою людині потрібно вирішувати виходячи з того, що екосистеми і співто­вариства людей є самостійними моральними суб'єктами, які володіють невід'ємною цінністю.

Основою екологічної етики є визнання існування в основах світо-творення природних сил, лише таке одухотворене ставлення до приро­ди робить можливим розумне ставлення до природи. Процес одухот­ворення, або екологізації, виявляє себе у такому:

ставлення до природних об'єктів визначається не матеріальними, економічними, правовими або релігійними настановами, а моральними нормами і принципами;

моральний обов'язок і докори сумління стосовно до природи стають частиною моральної свідомості, відбувається екологізація тра­диційних норм і принципів — «екологічна совість»;

поява нових моральних принципів завбачає виключення старих принципів корисності та цілевідповідності у відносинах із природою.

Стає необхідністю обґрунтування і введення в дію поняття «мора­льно-екологічний імператив» об'єктивних вимог до людей, від­повідальних за науково-технічний прогрес і використання його досяг­нень у практичних цілях.

3.7. Відповідальність як підґрунтя екологічної етики

Проблема відповідальності є досить актуальною, так як саме вона фокусує важливі загальні проблеми етики. Класична проблема відпо­відальності в екологічному контексті приводить до зіставлення свобо­ди для етики і особливо екологічної етики, що є не можливим в умовах сьогодення при принциповій зміні умов здійснення вільної та відпові­дальної діяльності особистості. Цілком очевидно, що сучасний еколо­гічний стан примушує нас усвідомити відповідальність на деякому но­вому рівні. І саме екологічна етика вказує на те, що людина мусить враховувати ефекти діяльності на навколишнє середовище. (Напри­клад: Принцип розділеної відповідальності — один із чотирьох прак­тичних принципів вказаний в стратегічному нормативному документі ЮНЕСКО «Екологічна етика: Політичний документ «).

Відповідальність це відношення залежності людини від чогось (від іншого), що сприймається нею як визначальна основа для прийн­яття і здійснення рішення, прямо або непрямо спрямованих на збере­ження іншого або сприяння йому. Об'єктом можуть бути інші люди, майбутні покоління, спільноти, а також тварини, навколишнє середо­вище, матеріальні і духовні цінності та ін.30

Відповідальність як етична категорія має кілька значень: за що лю­дина відповідає та перед ким вона відповідає. В даному аспекті можна виділити відповідальність людини перед собою (здійснюючи вибір «обираю саму себе» та несу відповідальність); відповідальність за конкретні вчинки перед іншими людьми; відповідальність перед люд­ством і світом (відповідаю за все). Бути відповідальним означає дума­ти про інших та про наслідки своїх вчинків — чи не принесуть вони шкоду Іншому.

Людина, якій притаманна свобода волі та свобода вибору, здатна осмислено обирати той або інший шлях поведінки (з урахуванням мо­жливих наслідків), а тому й нести відповідальність за обране нею та здійснене. При цьому свобода, на думку українського вченого В. Ма­лахова, є лише простором для відповідальності як особливої «мораль­ної скерованості суб'єкта», адже осмислюючи власне буття, як здійс­нення життєвого призначення людина потрапляє до духовної атмосфери, де стверджується моральна відповідальність.

Відповідальність у взаємовідносинах людини і природи завбачає на­самперед певний «момент переживання» — усвідомлення себе відповіда­льною особистістю і одночасне розуміння, в чому саме для людини і сус­пільства в цілому завбачається різнобічна цінність природи. Усвідом­лення людиною себе і природи як суперечливої єдності є необхідною пе­редумовою для вироблення певних узагальнених принципів, моделей по­ведінки і діяльності в навколишньому середовищі, які реалізують духовні та фізичні потреби людини та не завдадуть шкоду довкіллю.

Тому одним із важливих аспектів категорії відповідальності в кон­тексті екологічної етики є вирішення питання: чи зможе людина керу­вати природою? У даному аспекті існують різні точки зору: — людст­во не має права і не може керувати природою; — людина керує природою (екологічний менеджмент).

30 Этика. Энциклопедический словар. М., 2001. С. 342.

Досить чітко різницю у даних підходах показують чотири закони екології сформульовані американським екологом Б. Коммонером, які наголошують, що природа знає краще і їй потрібно довіритись, але не керувати нею. Беручи до уваги саме цей аргумент, — закон відповіда­льності полягає в зменшенні дій на природу та її відновлення, а не в тому щоб нею раціонально керувати.

На конференції у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. відзначено такий етич­ний принцип, як моральна відповідальність людини за збереження природи. Людина не повинна «керувати» природою, вона має навчи­тися кооперуватися з її силами з метою гармонійного співіснування всього живого. Найскладнішим є «вироблення» уваги до зовнішнього світу, в тому розумінні, що він існує на тих самих правах, що і «я» і може вижити лише без насильства над ним, і найважливіше мабуть, не лише виживання, а й глибокого усвідомлення для чого жити.

В основі екологічного імперативу російського вченого М. Моїсеєва прослідковується абсолютно інше розуміння відповідальності, що на­голошує на рішучій відмові від пануючої стратегії життя людства, на визнанні і ствердженні нової стратегії, що ґрунтується на усвідомле­ному виборі і розумних обмеженнях, збереженні біосфери. Це відпові­дальність, що завбачає — вчиняти так, як на твоєму місці має вчинити інша розумна моральна істота у відношенні до будь-кого, навіть до безвідповідальних і невдячних об'єктів, ніколи не обмежуйся прагма­тичним підходом, пам'ятай, що будь-яке життя є самоцінним і роз­вивається за своїми внутрішніми закономірностями; саме людині у взаємовідносин з природою належить роль вільного та відповідально­го суб'єкта, що досить чітко вказує на особисту відповідальність за стан навколишнього середовища.

Морально-екологічна відповідальність розглядається як усвідомле­на людиною необхідність екологічної діяльності, яка орієнтована на принцип коеволюції людини і природи та подальшу гармонізації їх взаємодії. Тому відповідальність виступає як розділена відповідаль­ність, оскільки вона не може відноситися до будь-якої країни, це від­повідальність кожного з нас, так як характеризує прийняття рішення, яке має вагоме значення для подальшого розвитку людства в цілому.

Екологічна відповідальність, як і морально-екологічна свобода, на думку білоруської дослідниці Т. Мішаткіної, базується на принципо­вих постулатах:

необхідним є перехід від «моделі превалювання» над природою до «моделі співіснування» людини і природи, що завбачає встановлен­ня стійкої рівноваги між сучасним та минулим екосистемним існуван­ням;

нова концепція охорони навколишнього середовища має вклю­чати в собі захист середовища існування «братів менших», не стільки для людини, як від людини;

необхідно навчатися керувати собою, для чого потрібно розвива­ти такі якості як: самообмеження, відповідальність, чесність, справед­ливість; стверджувати віру в цінності любові, альтруїзму, взаємодопо­моги, прав людини і права Іншого живого;

• потрібно прагнути до примирення конфліктів (економіку і виро­бництва з екологією), оцінюючи все за моральними критеріями;

У свою чергу екологічна відповідальність стверджує принцип люд­ської відповідальності за збереження навколишнього середовища, а ети-ко-екологічна відповідальність завбачає не лише індивідуальну відпові­дальність, а й соціальну — виявляючи адекватні економічні, юридичні та інші форми відповідальності, що розкриваються взаємодією мотива­ційно-ціннісним і оцінно-результативним компонентом, базовим для яких виступає ціннісний. Саме ціннісний компонент визначається соці­альними мотивами ставлення людини до природи, розумінням універса­льної цінності природи, природоохоронною діяльністю.

Таким чином, відповідальність виступає базовим підґрунтям еко­логічної етики — це насамперед відповідальність перед нашими на­щадками, це моральна відповідальність вчених, індивідуальна, особис­та відповідальність за природу, відповідальність за існування людства, екологічна відповідальність, що знаменує собою відповідальність суб'єкта за наслідки своїх дій (про що неодноразово наголошували В. Вернадський, О. Леопольд, А. Швейцер, Г. Ионас). В загальному зна­ченні — це готовність і здатність людини діяти по відношенню до на­вколишнього середовища і до всього живого в співвідношенні зі свої­ми моральними якостями. Це усвідомлення людиною необхідності екологічної діяльності, яка орієнтована на гармонійне відношення лю­дини і природи у їх взаємодії.

Проблеми екологічної етики активно обговорюються в останні де­сятиліття XX — початку XXI ст. в зарубіжній та вітчизняній філософ­ській думці. Під екологічною етикою розуміють сукупність норм і цінностей, що висловлюють багатоманітні зв'язки і відношення люди­ни та суспільства з навколишнім середовищем. Саме екологічна етика відповідає на питання: «Як нам гармонійно жити з природою?». Це основоположне питання екологічної етики залежить від того, що ми розуміємо під словом «нам» — індивіда чи суспільство та піднімає проблему формування екологічної відповідальності і екологічної по­ведінки кожної людини.

Принцип відповідальності характеризує прийняття рішень, реалі­зації яких має кардинальне значення для всього живого на Землі. На­самперед, він спонукає до переходу від «моделі панування» до «моделі співіснування», яка пропонує встановлення гармонійної рівноваги між сучасним існуванням і екосистемним минулим. Принцип відповідаль­ності сприяє розвитку таких моральних якостей людства, як самооб­меження, відповідальність, чесність, справедливість і закріплює віру у такі загальнолюдські цінності як: любов, альтруїзм, взаємодопомога, права людини і права Іншого живого.

Питання для самоконтролю

Екологічна етика це етика навколишнього середовища чи усві­домлення себе в навколишньому середовищі?

Охарактеризуйте особливості становлення екологічної етики та назвіть її основних представників?

Визначте основні напрями щодо еколого-етичного відношення людини та природи та дайте їх загальну характеристику?

Дайте характеристику концепції «етика благоговіння перед жит­тям» та власне сприйняття принципу А. Швейцера.

Традиційно етика займалася моральними проблемами людей та їх взаємовідносинами, а в чому полягає сенс твердження «екоетика завбачає моральнісну довершеність не лише людського, а й зовні­шнього, природного, світу?»

Охарактеризуйте вислів О. Леопольда «до природи потрібно ста­витись з любов'ю і повагою». Чи можна вважати цей принцип од­ним із основних моментів нової гуманістичної ментальності?

Яка відмінність між антропоцентризмом та екоцентризмом, біо-центризмом та холізмом?

Що є предметом вивчення екологічної етики та коли відбувається процес її становлення у етико-філософській традиції?

Яким чином норми і принципи екологічної етики втілюються сучасні­стю та сприяють формування екологічно цивілізованого суспільства?