3.3. Концептуальні основи екологічної етики

Підґрунтям у становленні екологічної етики виступають ідеї звіль­нення природи, критичне ставлення до існування моральних традицій, збереження дикої природи, пошук узгодженого життя з природою.

Яскравим прикладом саме такого природоохоронного розвитку екологічної етики є діяльність і життя американського натураліста та філософа Г. Д. Торо, який висунув тезу «збереження дикої природи — це збереження світу», що отримала внаслідок сучасного екологічного руху назву екоцентризму. Г. Topo у памфлеті «Громадський непослух» висунув принцип громадської непокори — обґрунтовуючи право і обов'язок кожної людини на власну думку та особисту відповідаль­ність за те, що відбувається у світі; змінювати існуючу в світі неспра­ведливість, діючи за власними принципами, відділяти добро від зла і вчиняти так, як велить справедливість.

Етика «російського космізму» (XIX — початок XX ст.) виступає науково-філософською основою екологічної етики пропагуючи і вті­люючи в життя екоетичні принципи (М. Федоров, О. Горський, В. Му-равйов, О. Сухово-Кобилін (гуманітарний напрям); О. Барченко, В. Вернадський, М. Умов, К. Ціолковський, М. Холодний, О. Чижевсь-кий, М. Бердяєв (природно-науковий); Д. Андреєв, О. Блаватська, М. Реріх, О. Реріх, П Успенський (езотеричний), що зробили сутнісний крок до формування екологічної етики обґрунтовуючи необхідність моральної основи у взаємодії людини та природи у їх єдності.

Засадничою для цієї течії є ідея активної еволюції, поєднуючи ідеї цілісності (поєднання світу життя і свідомості) і ідея активності (праг­нення впливати на світ у бажаному напрямку), що поєднує турботу про Землю, біосферу, космос з розвитком людини і розглядає перетво­рення світу із перетворенням внутрішньої природи людини.

Специфічною рисою даного напряму є визнання глобального кос-мопланетарного еволюціонізму та переконаність, що перспективи ци­вілізації, культури й у цілому виживання та прогрес людства усе в бі­льшій мірі визначається свідомою та цілеспрямованою — проек­тивною діяльністю людей. За космістами, приреченість буття людини виявляється не лише у матеріальному світі, а й у відчутті «душевного сирітства», яке виникає внаслідок втраченої гармонії зв'язку людини та природи. Особливий акцент космісти роблять на концепції всеєдно­сті (як новий виток і синтез усього сущого, без якої неможливе ні жит­тя, ні безсмертя та подолання глобальних криз) та принципі «розумно­го егоїзму»,як визначального принципу моральності що є універсаль­ним (К. Ціолковський). Космісти одними з перших поставили питання про необхідність глобальної етики або нової моральності.

«Етика ненасильства» (М. Ганді, Л. Толстой, М. Кінг) є підґрун­тям у становленні екологічної етики як засобу відмови насилля над природою та людиною, пропонуючи шлях спасіння природи та люди­ни через не протидію злу.

Вперше течія етики ненасильства заявила про себе в останній чверті XIX ст. на Заході і в Росії як специфічного напряму у боротьбі за громад­ські права. Виникнення цієї течії можливо пов'язане з тогочасним пану­ванням віри у розум і наукове вирішення всіх проблем людства, яке на ви­значеному етапі свого історичного прогресу мусить відмерти само по собі. В Росії поширення таких ідей перш за все пов'язано з іменем класи­ка російської літератури Л. Толстого (в пізній період його творчості 1880-ті роки), що намагався створити власне етичне вчення, наголошуючи на абсолютному непротистоянні насиллю.

Для сучасної концепції ненасилля, яка існує не лише як конструкція, а як практичний досвід, характерним є кілька важливих моментів:

по-перше, ненасильницька боротьба є можливим і реальним шля­хом до справедливості, лише вона вносить у світ такі зміни, які стають зародженням нового, справедливого і відповідного ідеалу любові і правди взаємовідносин між людьми;

по-друге, ненасилля здатне перетворити людину та її ставлення до живих істот.

Філософія ненасилля підносить мораль любові до Бога над міжособи-стісними відносинами до рівня ефективної сили (М. Ганді), якою стала любов, що веде до колективних і соціальних перетворень. Етика ненасил­ля має принципово нове відношення до дійсності, вона володіє мужністю, щоб визнати свою недовершеність (свою гріховність) та взяти відповіда­льність за перетворення цієї ж дійсності. Вона переводить мораль в прак­тичну сферу пов'язуючи в один вузол спасіння людини і спасіння світу, і вважає, що шляхом такого спасіння є ненасилля.

Вчення В. Вернадського про ноосферу. В.І. Вернадський (1863— 1945) та його праці «Етика» (1880 р. — незавершена), «Декілька слів про ноосферу» (1944), «Наукова думка як планетарне явище» (1945) та інші мають велике значення для становлення екологічної етики, адже антропокосмічна система поєднує в єдине гармонійне ціле такі аспек­ти розвитку людства, як природний і соціальний.

Мислитель в 1923 році у Сорбонні виклав еволюційно-проективне розуміння про перетворення людини в могутню геологічну силу, здат­ну переділити у своїх інтересах біосферу Землі, виокремлюючи два етапи формування ноосфери: стихійний і свідомий. Вагоме значення вчення про ноосферу полягає в його етичній спрямованості, де голо­вними рисами є принцип єдності людини і природи; принцип зростан­ня наукової думки; принцип інтернаціоналізації науки як духовної єд­ності людства; принцип критичності; принцип моральної відпові­дальності вчених; принцип творчості; принцип соціальності науки.

Терміном «ноосфера», уведеним В. Вернадським для позначення нового стану в еволюції природи, пов'язаного з появою людської сві­домості, він став називати етап еволюції біосфери, обумовлений ціле­спрямованою на перетворення природи діяльністю.

В. Вернадський визначає такі необхідні умови створення ноосфери: піднесення наукової думки; створення єдності людства на ґрунті інтер­націоналізації науки, моральна відповідальність вчених за використання наукової роботи для руйнівної мети, соціальні науки. Ключовою ідеєю мислителя є те, що перехід біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, є закономірним і невідворотним етапом розвитку матерії.

Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх працях розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери у розвитку людства, це дозволяє зрозуміти місце та роль історичного розвитку людства в еволюції біо­сфери, закономірності її переходу в ноосферу. В основі теорії В. Вер-надського про ноосферу лежить те, що людина не є самодостатньою живою істотою, що живе окремо за своїми законами, вона співіснує всередині природи та є її частиною.

Людина — невіддільна від біосфери, вона в ній живе і лише її об'єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами відчуттів. «За межі біосфери вона може проникати лише побудовами розуму, ви­ходячи з відносно не багатьох категорій численних фактів, які вона може отримати в біосфері зоровим дослідженням небесного горизонту та вивченням в біосфері відображень космічних явищ, або потрапляю­чи в біосферу космічної позаземної речовини...»20.

20 Вернадский В.І. Живое вещество и биосфера. — М.: Наука, 1994. — С. 128.

Таким чином, наукова думка людства, працюючи лише в біосфері, в ході прояву врешті-решт перетворює її на ноосферу, геологічно охо­плює її розумом. Лише зараз стало можливим наукове виділення біо­сфери, що є основною сферою знання з навколишньою реальності.

Процес переходу біосфери в ноосферу невідворотно несе риси свідо­мості, цілеспрямованої діяльності, творчої праці. В. Вернадський вба­чав важливі завдання створення ноосфери, що стоять перед людством.

Становлення етапу ноосфери Вернадський пов'язує з дією багатьох факторів: єдністю біосфери та людства, єдністю людського роду, пла­нетарним характером людської діяльності та її зв'язком з геологічни­ми процесами, розвитком демократичних форм людського співжиття та прагнення до миру народів планети, небувалим розвитком («вибу­хом») науки й техніки. Узагальнюючи дані явища, поєднуючи у нероз­ривний зв'язок подальшу еволюцію біосфери з розвитком людства.

Багато з того, про що писав Вернадський, стало спадщиною сьогодні­шнього дня, адже сучасними та зрозумілими нам є його думки про ціліс­ність, неподільність цивілізації, про єдність біосфери та людства. Про пе­реломний момент в історії людства сьогодні говорять вчені, політики, публіцисти. Він вбачав невідворотність ноосфери, що ґрунтувалась як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства. З точки зору ноосферного підходу по-іншому вбачаються і сучасні больові точки роз­витку світової цивілізації (варварське ставлення до біосфери, загроза сві­тової екологічної катастрофи, виробництво засобів масового знищення).

Корінний перехід до витоків життя, до організованості біосфери і діяльності в планетарному вимірі в сучасних умовах повинен звучати як заклик до того, щоб мислити та діяти в біосферному — планетному вимірі. При цьому Вернадський розглядав науку як силу, що змінює біосферу та життя людства, яка є тим основним ланцюгом, через який поглиблюється єдність біосфери та людства.

Таким чином, вчення про ноосферу В. Вернадського стало стиму­лом у формуванні нової картини світу, що спрямована перш за все на знання як істину у пізнанні, а не підкоренні законів природи (екологі­чного імперативу), перегляду усієї сукупності традиційних світогляд­них уявлень про місце і роль людини у природі і суспільстві, виявлен­ні нових цінностей, пріоритетів і норм буття суспільства.

«Коеволюція людини і природи» М. Моїсеєва. Вхід до епохи ноосфери, на думку російського вченого М. Моїсеєва (1917—2000), повинен відбутися не як біфуркаційний скачок, тому що будь-який бі-фуркаційний механізм може розвиватися у непередбаченому напрямі і привести в остаточному підсумку до загибелі людства. Людство із по­чатку зародження мусить контролювати цей перехід, розробляючи ви­значену стратегію, стратегію Розуму. «Потрібно говорити, що суспіль­ство здатне забезпечити режим коеволюції з біосферою в тому випадку, якщо діяльність людей не допустить нової біфуркації, пере­ходу біосфери в новий канал своєї еволюції, або, користуючись мовою теорії динамічних систем, у новий атрактор»21.

Принциповою для М. Моїсеєва є ідея кооперації всіх галузей знан­ня — природних і гуманітарних наук. Будучи фахівцем у теорії керу­вання і теорії інформаційних систем, М.Моїсеєв досліджує проблему аналізу можливих каналів розвитку біосфери, виходячи із сучасного її стану. Однак учений ясно усвідомлює, що лише «фізикаліськими» ме­тодами, тобто вивченням біосфери, аналізом її можливого розвитку і пропозиціями світовому співтовариству конкретних дій, ситуацію не змінити, необхідна лише зміна, тобто формування екологічної етики.

Шлях до формування ноосфери можна розглядати з точки зору ко-еволюції, тобто співдружності, домовленості соціального і біологічно­го розвитку людини. Поняття коеволюції багатозначне і має декілька визначень і критеріїв, у яких є один спільний знаменник — розвиток людини, що виступає у якості начала (сутнісні сили людини, її здібно­сті і потреби, що формуються природними передумовами).

Методологічною підставою єдності людини і біосфери і однією з основних тез, що обстоював академік М. Моїсеєв, — є теза про єдність людини і біосфери. Тільки з цього принципу ми можемо вірогідно ви­вчати процеси, що відбуваються на планеті, аналізувати їх і пропону­вати варіанти виходу з екологічної кризи. Еволюцію біосфери харак­теризують три основних принципи: мінливість, спадковість і добір.

Єдність людини і біосфери ґрунтується на сучасних емпіричних даних, наукових відкриттях, насамперед, це єдиний генетичний алфа­віт для усього біотичного різноманіття планети; ідентична структура кліток мозку людини й інших вищих тварин; зачатки інтелекту в лю­диноподібних мавп, дельфінів; людина не може існувати поза біологі­чною нішею, котру вона займає.

М. Моїсеєв пропонує вихід з екологічної кризи через коеволюцію людини і біосфери, вступ людства в епоху ноосфери. Аналізуючи по­няття ноосфери, М. Моїсеєв схильний вважати, що це не нова сфера, сфера Розуму, а якісно нова епоха в розвитку планети, в якій здійсню­ється коеволюція людини і біосфери.

21 Моисеев Н. Логика динамичных систем и развития природы и общества // Вопросы философии. — 1999. — № 4. — С. 10.

Коеволюція людини і біосфери, на думку мислителя, це «такий розви­ток людства, що не порушує стабільності біосфери, її гомеостазу, зберігає необхідний для людства еволюційний канал». Збереження стабільності біосфери повинно бути засноване на тих наукових знаннях, що були отримані в попередні сторіччя. Людина нарешті повинна навчитися кори­стуватися даним йому від природи Розумом. Розумна діяльність людини містить уміння стримувати егоїстичні прагнення, керуватися у своїх вчи­нках не стихійними спонуканнями, а знаннями. Так, вчений висуває ети-ко-екологічний імператив у взаємостосунках людини та природи:

«Вчиняй так, як на твоєму місці могла б вчинити будь-яка інша жива істота (не завдавай шкоди природі).

У ставленні до будь-кого, навіть до безвідповідальних і невдяч­них об'єктів, ніколи не обмежуйся прагматичним підходом, пам'ятай, що будь-яке життя — самоцінне і розвивається за власними внутрі­шніми закономірностями».

Саме людині у взаємовідносинах з природою належить роль ві­льного і відповідального суб'єкта.

Отже, в основі нової Цивілізації лежать принципи розумності. Од­нак людина не повинна обмежуватися можливостями свого індивідуа­льного інтелекту. Людина повинна усвідомити, що його розум — час­тина Колективного Розуму.

Колективний Розум це не сукупність індивідуальних інтелектів, це якісно нові утворення, досягнення якого М. Моїсеєв бачить через подаль­ший розвиток комп'ютерної техніки (глобальна мережа Інтернет слугує підтвердженням цього). Саме Колективному Розуму, у багато разів посиле­ному комп'ютерною технікою, під силу зберігати стабільність біосфери і ви­бирати той канал еволюції, що і забезпечить коеволюцію людини і біосфери.

Епоха ноосфери насамперед буде характеризуватися тим, що люд­ство навчиться керувати процесами самоорганізації біосфери. Необ­хідно пам'ятати, що завдання ноосфери — це головне завдання сього­днішнього дня, вирішення якого є об'єднання зусиль всього людства, з утвердженням нових цінностей співробітництва та взаємозв'язку всіх народів світу. Таким чином, спрямованість у майбутнє є характерною рисою ноосферного вчення, яке в сучасних умовах потребує всебічно­го розвитку, а особливо духовного прогресу.