3.2. Поняття та предмет екологічної етики

Екологічна етика як результат міждисциплінарного синтезу містить­ся на межі таких форм знання в культурі, як етика і екологія, поєднуючи в цілісний нормативно-ціннісний комплекс уявлення про природні сис­теми та правила взаємодії з ними. Систему моральних категорій та регу-лятивів екологічна етика розміщує на двох рівнях: теоретичному (що розробляє основи екологічної моралі як належного, пошук цінностей та їх критерії і висуває базові екоетичні принципи регуляції) та норматив­ному (що формулює правила життєвих моральних суджень у взаємодії природи і людини, що відповідають на запитання «що я маю робити?», та засоби вирішення соціоприродних конфліктів).

Екологічна етика формує нове ставлення до природи і передбачає розширення традиційного предметного поля моралі за рахунок вклю­чення в нього природи як рівноцінного суб'єкта, виступаючи на су­часному етапі розвитку людства своєрідною мірою сутності людини і її діяльності. Ціннісний та нормативний зміст екологічної етики виро­бляється нею самою на основі морального досвіду у процесі подолан­ня кризових екологічних ситуацій.

Екологічна етика (грец. oikos — оселя, середовище і logos — сло­во, вчення) — галузь міждисциплінарних знань, предметом якої є мо­ральні та духовні аспекти ставлення людини до живої і неживої при­роди18.

У зарубіжній літературі екологічна етика, або інвайроментальна (навколишня), етика, — напрям філософсько-етичних досліджень, що орієнтується на перегляд ціннісних основ західної цивілізації та ціліс­ного розвитку людини.

На сучасному етапі розвитку екологічної етики, характерним є множинність підходів та різноманітність світоглядних напрямів, що викликали різнобічні точки зору стосовно предмета та визначення екологічної етики, розглядаючи екологічну етику як прикладну етику, професійну етику та ін

Так, екологічна етика як професійна етика виступає своєрідною ді­яльністю з охорони природи еколога/органу/організації, що здійсню­ють контроль за станом навколишнього середовища. Як зазначає аме­риканський дослідник Р. Атфілд, це особливі сфери екологічної етики, які безпосередньо пов'язані з людською діяльністю: сільськогосподар­ська етика, етика ставлення до тварин, етика розвитку, а також про­блеми розвитку транспорту, господарства, індустрії туризму та ін. Водночас екологічна етика як особлива система цінностей і принципів, що регулює відносини людини і природи, виступає неодмінною скла­довою усіх видів діяльності у рамках різноманітних професій, адже бережливе ставлення до навколишнього середовища є обов'язком не лише тих людей, чия професійна діяльність пов'язана з охороною до­вкілля або впливом на нього, а й обов'язком кожної людини.

18 Этика. Энциклопедический словарь. — М., 2001. — С. 566.

Погляд на екологічну етику як на прикладну дисципліну наголо­шує на тому, що екологічна етика є закономірною відповіддю на усві­домлення людиною уразливості екосфери і власної уразливості, що не проходить безслідно. Тому структурними елементами екологічної ети­ки як прикладної етики виступають:

етичні норми і принципи, моральні погляди і почуття, що ви­словлюють ціннісно-світоглядне ставлення людини до природи;

нова енвайроментальна свідомість, яка синтезує глобальне ба­чення світу з істинно гуманістичними цінностями;

безпечні для природної рівноваги навики поведінки і технології діяльності людини в навколишньому середовищі.

Обґрунтування сучасного розуміння екологічної етики як розділу моральної філософії виникло в останні десятиліття, що спонукало як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників до подальшого дослідження предмета і визначень екологічної етики:

це вчення про етичне ставлення людини з природою, основані на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера, рівноправності і рівноцінності всього живого, а також об­меження прав і потреб людини (В. Борейко);

це: а) сукупність принципів та правил, що регулюють відносини людей (індивідів, керівництв, корпорацій) до природи і оцінюють на­явну практику; б) дисципліна, що вивчає нормативні проблеми і прин­ципи, що стосуються взаємодії людини з навколишнім середовищем (передумов і наслідків цієї взаємодії) та етичні аспекти цієї взаємодії на практиці (Р. Апресян);

це сучасна рецепція традиційної проблеми моральнісного став­лення людини до природи. Філософська проблематика екологічної етики відображається в її основному завданні, що полягає в конструю­ванні системи нормативних настанов і визначаючих відносини, пове­дінку, дії людини спрямовані на природне середовище (В. Назаров);

екологічна етика вирішує одне завдання, але кардинальне. Вона намагається вияснити, чи дійсно в множинному знанні багато смутку (Ф. Гіренок);

а) відмінною ознакою першої групи підходів є акцентування ролі зв'язку гомеостазису з моральністю, назвемо її вторинною екологіч­ною етикою; б) інше розуміння — превалює перше за значенням і ґру­нтується на відкритті, що моральний обов'язок внутрішньо пов'язаний з ідеєю цілісності екосистем, звідки і випливає етика первинно еколо­гічна (X. Ролстон III).

Незважаючи на таке різноманіття у визначенні екологічної етики в за­гальному контексті, виникає розуміння, що основною проблемою еколо­гічної етики є сама природа людини, як вона (людина) має вести себе сто­совно до навколишнього середовища і до будь-чого живого Іншого.

Таким чином, екологічна етика у своїй цілісності є невід'ємною складовою різних рівнів людської життєдіяльності і розглядається:

як етика екологічної відповідальності, що розробляється на заса­дах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу;

як етично значущої цінності, як збереження природного гомео­стазу, бо вона включена в більш загальну моральну цінність — сприя­ти життю людини.

Така етика не змінює уявлення про природу, а змінює ставлення до природи, «коли етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність виводиться з цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною метою. І вже сама єдність людини з її оточенням визнає основу для людських цінностей» .

Якщо людина створює загальнолюдські цінності, то вона звичайно мусить узгоджувати їх з екологічними законами. Це ставлення до при­роди, яке визначене розумними потребами цілісної особистості. Саме воно виступає моральним обов'язком людини та науковим пошуком реальної альтернативи, що відповідає сучасній екологічній ситуації та відповідає на три основні питання: якою є природа природи? якою є природа людини? і як людина повинна ставитися до природи?

Внаслідок, екологічна етика орієнтована на збереження універса­льно-життєвих, а не винятково людських цінностей і її головним за­вданням є оберігаюча діяльність, що ґрунтується на таких ціннісних засадах:

вища цінність — це гармонія у відношенні «людина — природа»;

природа і людина — елементи єдиної системи;

взаємодія людини з природою — це дія на природу, що оберта­ється на взаємодію з природою;

природа є суб'єктом взаємодії з суспільством;

цінності розповсюджуються і на взаємини людей і на взаємини зі світом природи.

19 Ролстон Х.Ш. Существует ли экологическая этика? // Глобальные проблемы [ общечеловеческие ценности. — М.: Прогресс, 1990. — С. 258.

Предметом екологічної етики виступають моральні вимоги до лю­дини у процесі взаємодії із природою і стосовно неї. Завданнями екологічної етики є:

формування моральної відповідальності людини за Іншу частину природи;

формування почуття любові і співчуття до природи;

створення чітко виражених моральних цінностей, що лежать в основі обов'язків;

формування гармонійного і рівноправного співтовариства люди­ни і інших живих і неживих компонентів природи;

перебудова моральної свідомості, що сприяє морально-екологічному вихованню і освіті;

становлення необхідного обґрунтування у діяльності морально-екологічного імперативу як основного напряму у розвитку ноосфери;

перетворення і доповнення основного етичного принципу гума­нізму принципом «благоговіння перед життям».

Екологічна етика переосмислює метафізичні засади нашого мис­лення та розповсюджує етичні принципи на всі живі істоти, і природу взагалі виступаючи універсальною етикою людської діяльності. Адже людська діяльність здатна виконувати позитивну роль лише при мора­льному осмисленні, усвідомленні її у рамках людяних смислів, де окреслюється один із важливих моментів розуміння меж людської дія­льності, а саме проблема лімітів інструментальної дії, абсолютизації її перетворюючих дійсність функцій. А діяльність завжди реалізується через співвідношення цілей і засобів досягнення, але не всі дії людини інструментальні. Існують форми діяльності, пов'язані не з фізичним перетворенням світу, а з маніфестацією духу та людської гідності (са­мопожертва, героїзм, безкорисливе служіння ідеалу).

Діяльність людини може виступати як смислодіяльність і самодія­льність як відтворювальна сила. Це призначення людини є цінним са­ме по собі і потребує особливого типу діяльності, на думку українсь­кого дослідника В. Крисаченка, що здатна зберігати, а не перетво­рювати природу. Технологічне гетеротрофне ставлення до природи має бути таким, де утилітарно-технічний компонент становить підпо­рядкований елемент та конструювання системи ціннісних норматив­них настанов, які визначають ставлення людини, поведінку людини, дії людини, направлені на довкілля.

Екологічна етика виступає універсальною етикою в умовах кризового стану сучасного буття та є дієвим засобом у поліпшенні відносин між лю­диною та природою, внесенням екологічної орієнтації у різних галузях людської діяльності, доповнюючи ставлення людини до людини ставлен­ням її (людини) до живої природи. Та є мірою сутності людини та її гід­ності, вона створює передумови дій, зорієнтованих на збереження і розви­ток людського природного буття і відображає становлення нової форми свідомості, яка синтезує глобальне бачення природи людини (де єдність і спільність набувають практичного значення).