3.1. Історія виникнення та становлення екологічної етики

Проблема етичного ставлення до природи, моральних проблем вза­ємовідносин людини і природи, етики відносин до тварин і інше ма­ють різноманітну спрямованість і простежуються у творах відомих мислителів, таких як Піфагор, Геракліт, Сенека, Августин Блаженний, І. Кант і багатьох інших та у релігійних концепціях, що спрямовані на вирішення глобальних проблем людства.

Власне сам факт появи екологічної етики багато в чому обумовлений проблемами, які виникали в історико-культурному поступі людської ци­вілізації та досягнули своєї актуальності в кінці XX — початку XXI ст.

Засновником екологічної етики вважається американський еколог Ольдо Леопольд (1887—1948) і німецько-французький теолог, лікар та філософ Альберт Швейцер (1875—1965).

Мислителі з часів біблейських пророків постійно вказували на те, що «спустошення землі не лише шкідливо, але й дурно», саме так О. Лео­польд обґрунтовував необхідність існування нової етики — екологічної в «Альманасі піщаного графства» (1980). Екологічна етика в екологічному смислі слова — це обмеження свободи дії в боротьбі за існування.

Концепція О. Леопольда та А. Швейцера являють собою поєднання етичного та екологічного аспектів, де конфлікт з природним світом є результатом надмірного використання природних ресурсів та відірва­ністю людини від цілісності земної спільноти.

Ідеї О. Леопольда та концепція А. Швейцера стали фундаментом для формування екологічної етики та одночасно й простором для різ­номанітного обговорення етико-екологічних парадигм щодо вирішен­ня екологічних проблем у таких сферах знання, як екологія, етика, фі­лософія, культурологія та ін.

Уже на початку 1970-х років екологічна етика на Заході була виок­ремлена в самостійну філософську дисципліну, внаслідок чого вини­кає необхідність розширення традиційного кола предмета етики. (Ети­ка розширює межі, якщо екологія раніше була біологізована, а етика — соціалізована, то тепер, навпаки, внаслідок чого відбулося не лише розширення кола екологічних відносин і взаємодій, а й включення етики до сфери екології, і навпаки.)

Вперше філософський курс «Екологічна етика» введений у штаті Вісконсії (США) 1971 року. Особливо активно екологічна етика стала розвиватися в США, Великобританії, Австралії, Норвегії та Канаді.

Перші роботи присвячені екологічній етиці побачили світ ще в 1820—1840 роках і стосувалися місця людини в системі взаємовідно­син «суспільство і природа». Початкові серії статей присвячених розробці екологічної етики належать американським дослідникам Д. Кобб мол., В. Блекстоуну, Р. Рутлі; у 1972 р. організована перша конференція «Філософія і екологічна криза»; у 1975 р. X. Ролстон в журналі «Ети­ка» опублікував статтю «Чи існує екологічна етика?».

У Росії вперше про етичне ставлення до природи та гуманність щодо тварин зазначено в «Уставі благочинія», виданому у 1782 р. А в середині XIX ст. першим, хто висловлював екоетичні погляди, був Л. Щербина, а також письменники І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У 1899 р. світ побачила книга С. Фішера «Людина та тва­рина. Етико-юридичний опис», яка вперше заявила про базові мораль­но-правові принципи щодо живого іншого, де всі тварини заслугову­ють безпосередньої правової охорони заради самих себе.

Своєрідною передумовою у становленні екологічної етики на тере­нах панівної ідеології існуючого радянського режиму стала діяльність російського природоохоронного руху на початку XX ст., що представ­лений вченими-біологами Г. Кожевніковим, І. Бородіним, В. Талієвим, А. Семеновим-Тянь-Шанським і визначалася трьома основними тен­денціями розвитку — утилітарною, науковою та естетико-етичною.

Ще у 1908 р. на Всеросійському з'їзді з акліматизації професор Московського університету Г. Кожевников вперше поставив питання про право первісної природи на існування. Природоохоронці акценту­вали увагу на унікальності і естетичній цінності пам'ятників природи (І. Бородін) і на моральному виховання в зв'язку з перспективами май­бутнього всього людства, що особливо важливо у ставленні людини до навколишнього середовища; втраті відчуття зв'язку, пориваючи відно­сини з природою, дивлячись на неї лише зі сторони «вузького погля­ду» і наміру жити лише для себе (А. Семенов-Тянь-Шанський).

Великий внесок у розвиток екологічної етики як етики Землі, гло­бальної етики, етики виживання, етики глобальної солідарності репре­зентованого науковими працями зарубіжних дослідників: Д. Кайфер «Біоетика», К. Шрейдер-Фречет «Екологічна етика», Д. Шофер і Т. Аттіг «Етика і навколишнє середовище», Р. Атфільд «Етика і екологі­чна турбота», Р. Елліот і А.Гейнер «Екологічна філософія», Т. Ріган «Межі землі: нові есе з екологічної етики», П. Сінгер «Звільнення тва­рин», Е. Лінзі «Права тварин», П. Тейлор «Повага до природи», Д. Па-смор «Людська повага», Р. Непі «Права природи», Л. Гребер «Дика природа як священний простір» та ін.

Саме в цей період особливого розвитку набуває філософія екології (Ж. Дорст, Р. Дюбо, Ф. Капра, Б. Коммонер, Дж. Рифкін, П. Шепард), де розглядаються взаємовідносини «природа — людина — суспільство); екотеологія, що висуває програми реформації традиційних релігій (Г. Альтнер, Р. Баєр, Г. Вуд, Ф. Джорансон, Д. Кобб, У. Лоудермілк, Л. Уайт, А. Уайтхед).

Проблеми екологічної етики знайшли відображення у різноманіт­них міжнародних та політичних документах (Міжнародна спілка охо­рони природи — IUCN, Програма ООН з охорони навколишнього се­редовища — UNEP і Фонд дикої природи — WWF) підготували Всесвітню стратегію охорони природи; Порядку денному XXI століт­тя, доповідях «Наше спільне майбутнє», «Турбота про Землю: страте­гія збалансованого життя»; ЮНЕП; Екофорум за мир; Сеульська де­кларація з екологічної етики. А в 1985 році вперше затверджено принцип збереження будь-якого життя, прийнятий Генеральною Аса­мблеєю ООН.

У 1990 р. створюється Інтернаціональна спільнота екологічної ети­ки (засновники Л. Вестра і X. Ролстон III) та Інтернаціональна асоціа­ція природоохоронної філософії (Б.В. Фольц, Р. Фрідман), приділяючи особливу увагу екологічній етиці.

Вагомий вклад у пропаганду та втілення ідей екологічної етики в Україні належить діяльності українського дослідника В. Борейка та Київському еколого-культурному центру, основними завданнями яко­го є аналіз світового досвіду екобіоцентричних ідей, осмислення при-родоохорони як духовного досвіду людства, розвиток і поширення принципів екологічної етики.