2.10.3. Аналіз експортно-імпортних операцій

Для більшої частини історії міжнародних відносин фокусом полі­тичних конфліктів є територіальний контроль. Територіальний імпе­ратив завжди був основним імпульсом, що керує поведінкою держа-ви-нації, яка є складовою ланцюга світової системи. Таким чином, концентрація уваги на ключових моментах щодо виходу держави на зовнішньоекономічні зв'язки повинна бути висхідною точкою у фор­муванні конкретної стратегії дій на міжнародному ринку.

Геополітичні центри — це держави, значення яких витікає з важ­ливого місцерозташування, а також з наслідків їхньої уразливості зі сторони геостратегічних взаємодіючих об'єктів.

З позицій сьогодення можна погодитися зі З. Бжезинським, що Америці притаманні домінуючі позиції у чотирьох вирішальних га­лузях світової влади: у військовій, в галузі економіки вона залишаєть­ся провідною рушійною силою світового розвитку; у технологічному відношенні вона посідає абсолютне лідерство у передових галузях науки і техніки; в галузі культури, незважаючи на деяку примі­тивність, Америка користується своєю привабливістю, особливо се­ред молоді всього світу. Саме завдяки поєднанню цих чотирьох фак­торів Америка домінує на світовому ринку. Слід також пам'ятати про швидкі темпи розвитку промисловості і послуг країн Європи, Китаю, Кореї, Японії тощо.

Формування основ ринкової економічної системи в Україні по­требує її інтегрування до світового економічного простору. Це мож­ливо тільки за умов створення високоефективного механізму функ­ціонування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, належної підготовки фахівців у даній галузі. Тому трансформація системи економічного навчання з метою підготовки висококваліфікованих спеціалістів, здатних ефективно працювати не тільки на внутрішнь­ому, а й на зовнішньому ринку, передбачає викладання цілого ком­плексу фахових дисциплін. Він є підґрунтям, що формує систему професійних навичок майбутніх спеціалістів у сфері зовнішньоеко­номічних відносин.

Головна мета полягає у дослідженні системи функціонування суб'єктів господарської діяльності у сфері зовнішньоекономічних відно­син, вивченні основних законів і закономірностей, що застосовуються при здійсненні підприємствами експортно-імпортних операцій.

Зовнішні економічні зв'язки — це операції, пов'язані з обігом товарів (послуг), грошей і капіталу між різними економічними і ва­лютними зонами.

Кожна держава проводить свою зовнішньоекономічну політику, яка відповідає її інтересам.

Зовнішня економічна політика — це сукупність всіх державних заходів щодо реалізації економічного потенціалу країни на зовніш­ньому ринку та задоволення власних потреб за рахунок товарів і послуг іноземного виробника.

Більшість країн світу, маючи обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок, не в змозі виробляти з достатньою ефективністю товари, які необхідні для внутрішніх потреб. Для таких країн зов­нішньоекономічні зв'язки є способом отримання необхідних товарів.

Країни з великим сировинним потенціалом базують свої еконо­мічні системи на основі реалізації експортного потенціалу.

Отже, необхідність існування зовнішньоекономічних зв'язків обу­мовлюється тим, що різні країни мають різні виробничі умови. Ви­ходячи з цього, країни спеціалізуються на виробництві такої про­дукції, яка значною мірою дешевша від зарубіжних аналогів, що в кінцевому підсумку приносить прибуток кожній країні-учасниці.

В економічній теорії виділяють дві основні моделі зовнішньо­економічної політики: ліберальна система (вільна торгівля) і автар­кія. За умови лібералізації зовнішньої політики економічні відно­сини з іншими країнами характеризуються відсутністю державних перешкод у даній сфери діяльності. Система автаркії, навпаки, ха­рактеризується повною відсутністю зовнішніх економічних відно­син з іншими країнами. Як правило, держави комбінують різні форми проведення зовнішньоекономічної політики, але законо­мірністю для них є політика захисту внутрішнього ринку від інозем­ної конкуренції. Централізовані планові системи господарювання ґрунтуються на монополії держави на будь-який вид зовнішньо­економічних відносин, а ринкові системи господарювання передба­чають політику протекціонізму. Способи при цьому можуть бути різнобічними: обкладення імпорту високим митом (митна політи­ка); кількісні обмеження імпорту (політика квот); субсидії власним експортерам тощо.

Основними показниками, які кількісно і якісно характеризують стан зовнішніх економічних зв'язків у країні, є: платіжний баланс країни, торговельний баланс, баланс руху капіталів, офіційні валютні резерви країни, зовнішньоторговельний оборот країни, структура експорту та імпорту.

З прийняттям у 1990 р. Декларації про державний суверенітет Україна самостійно здійснює і регулює зовнішньоекономічну діяльність, керуючись при цьому такими основними принципами: суверенітет народу; свобода зовнішньоекономічного підприємницт­ва; рівність і недискримінація всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності перед законами України; верховенство закону і захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, еквівалентність обміну.

Зовнішньоекономічна діяльність — це господарювання суб'єктів України та іноземних суб'єктів, яке ґрунтується на взаємовідносинах між ними, яка має місце як на території України, так і за її межами.

До суб'єктів належать: галузі, підгалузі, об'єднання, підприємства, виробничі кооперативи і організації, що систематично виробляють і реалізують експортні ресурси всіх видів, споживають імпортні това­ри (послуги) і здійснюють всі види зовнішньоекономічної діяльності.

Основними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є фізичні та юридичні особи, об'єднання фізичних і юридичних осіб, структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, під­приємства за участю іноземного капіталу, Україна в особі її органів та інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Головною підставою функціонування суб'єкта зовнішньоеконо­мічної діяльності є внесення даного виду діяльності до статуту підприємства або установчого договору, що надає право підприєм­ствам здійснювати будь-які види зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до законодавства України всі суб'єкти зовнішньоеко­номічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які види діяльності, прямо не заборонені законами України незалежно від форм власності та інших ознак.

Серед основних видів зовнішньоекономічної діяльності виділя­ють: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності послуг іноземним суб'єк­там господарської діяльності; наукову, науково-технічну, науково-виробничу кооперацію з іноземними суб'єктами господарської діяль­ності; міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами; кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоеконо­мічної діяльності; спільна підприємницька діяльність, проведення ви­ставок, аукціонів, конференцій; різнобічні форми зустрічної торгівлі; операції з придбання, продажу та обміну валюти та інші види зов­нішньоекономічної діяльності, не заборонені законами України.

Всі ці операції оформлюються угодою (договором).

Договір

Взаємне зобов'язання, письмова або усна угода про права та обов'язки між держа­вами, підприємствами та окремими особа­ми до моменту його закінчення.

Соціально-правові функції договору полягають в тому, що він є юридичним фактом, який зумовлений виникненням, змінами та припиненням прав і зобов'язань, а також регулює фінансові і гро­шові відносини між сторонами.

Під час складання угоди, щоб не виникло кривотлумачень, необ­хідно ретельно враховувати такі функції договору: ініціативну, про­грамно-координаційну, інформаційну, гарантійну та правозахисну.

Договірні відносини країн, які є співучасниками угоди купівлі-продажу в сфері міжнародної торгівлі, відрегульовані конвенцією ООН. Але конвенція не торкається сутності договору. Тоді, якщо одна із сторін контракту не є членом Конвенції, її основні положен­ня не будуть застосовуватися до такої угоди.

Під час складання або підписання угоди доцільно ретельно виз­начитися у документах, хто є:

продавцем — у договорі куплі-продажу;

позичкодавцем — у договорі майнового найму;

зберігачем — у договорі зберігання;

перевізником — у договорі перевозок;

кредитором — у договорі кредитування;

страховиком — у договорі страхування;

та дещо інше (поручитель, емітент тощо).

Порядок складання договору повинен чітко регулюватися стат­тями 14-24 Віденської конвенції 1980 р. «О договорах международ­ной купли-продажи товаров». Складання договору має свої певні етапи.

Договір купівлі-продажу товарів вважається складним, коли обидві сторони — експортер та імпортер — досягли консенсусу за усіх висхідних умов: ціна, оплата, якість товарів, гарантії і рекламації (претензії), страхування, транспортування, порядок регулювання суперечок тощо.

Якщо зовнішньоекономічну діяльність розглянути тільки під ра­курсом міжнародного руху капіталу, то можна констатувати, що обсяги і швидкість переміщення фінансових ресурсів у єдиному міжнародному ринку збільшуються з кожним роком. Мобільність капіталів грандіозна. Але у цього процесу є свої як позитивні, так і негативні сторони. До позитивних наслідків варто віднести збільшен­ня обсягів виробництва (робіт, послуг), зайнятість, залучення до нових технологій.

Національна економіка країни, що приймає капітал, реально одер­жує додаткові фінансові ресурси. З іншого боку, іноземний капітал претендує на частину додаткової вартості, створеної в даній країні, і не втрачає можливості здійснити економічний і політичний тиск на країну, що приймає капітал.

У цьому випадку вивіз капіталу розглядається як найефектив­ніша форма здійснення впливу на певну країну.

У загальному вигляді вивіз підприємницького капіталу з Украї­ни — це переміщення капіталу різного походження з території Ук­раїни на будь-яку іншу територію (державу) і розміщення його на ній з використанням різних способів. Мова йде тільки про той капі­тал, який би міг «працювати на українську націю», тобто капітал, утворений у результаті законної діяльності.

Але не можна виключити капітали, які з'явилися в результаті так званої тіньової економіки. Це капітали, що утворилися внаслідок незаконного підприємництва, незаконної банківської діяльності, весь спектр податкових злочинів, неправомірної дії при банкрутстві.

Одним з основних каналів витоку валюти за кордон є офшорні компанії. Україна є лідером серед країн за кількістю зареєстрованих за кордоном офшорних компаній. Більшість українських підприємців воліють створити офшорні фірми в європейських країнах: о. Мєн, Кіпр, Ірландія, Ліхтенштейн тощо.

А втрачені капітали — це втрачена економічна вигода, оскільки замість того, щоб бути інвестованими, розміщеними в легальній економіці України, вони служать закордонному банківському ка­піталу.

Суттєво регулюють ввіз і діяльність іноземного підприємницько­го капіталу переважно ті розвинуті країни, які сумніваються в тім, що іноземний капітал може установити та розширити свій контроль над деякими секторами національної економіки, заволодіти части­ною нерухомості, а також погіршити стан платіжного балансу через вивіз прибутків і ввіз кредитів. Це Скандинавські країни і Фінлян­дія, середземноморські країни, ті, що колись були домініонами (Ка­нада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР).

Ще сильніше регулюється приплив і функціонування іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною еко­номікою, в яких не втрачені традиції державного регулювання гос­подарського життя.

У цілому відхилення від принципу національного режиму мають у світі тенденцію до зменшення, державне регулювання припливу і діяльності зовнішньоекономічних зв'язків пом'якшується. Більшість країн переходить до оцінки зовнішньоекономічної діяльності як в цілому корисної для національного економічного розвитку.

Вихід підприємства на зовнішній ринок визначає економічна ситуація в країні. В Україні вона обумовлюється цілою низкою не­гативних чинників; це, насамперед, не конвертованість гривні, дефі­цит валютних коштів, загальна розбалансованість фінансів.

За таких умов велике значення для розвитку зовнішньоеконо­мічних зв'язків між країнами має зустрічна торгівля. Операції зус­трічної торгівлі — це операції, за яких закупівля продукції супро­воджується зворотними поставками товарів з метою досягнення експортно-імпортного балансу.

Як свідчить світова практика, зустрічна торгівля, тобто зв'язок продажу з купівлею і навпаки не обмежується лише сферою міжна­родної торгівлі. Вона використовується і в угодах внутрішньої торгівлі, особливо в період значного дефіциту фінансових коштів на ринку або коли загострюється проблема неплатежів.

Зустрічна торгівля як форма міжнародних торговельних зв'язків виникла в 60-ті рр. у торгівлі між Сходом та Заходом. Потім вона розповсюдилась і на інші регіони світової торгівлі (Північ-Південь), а зараз широко практикується і у відносинах промислово розвину­тих країн Заходу.

За оцінками ГАТТ (Генеральної угоди з тарифів і торгівлі) час­тка зустрічної торгівлі складає 8-10 % загального обсягу світової торгівлі.

Частка угод зустрічної торгівлі в торгівлі між фірмами Сходу і Заходу перевищує її частку в загальному обсязі світової торгівлі і складає 15-20 %.

Головним чинником, стимулюючим збільшення угод зустрічної торгівлі, є особливості сучасної світової фінансово-платіжної ситу­ації, яка характеризується структурною нестачею іноземної валюти в цілому ряді країн. Але необхідно враховувати й інші чинники. Це, насамперед:

1. Завищення курсу місцевої валюти, через що штучно завищені імпортні ціни мають компенсуватися високими експортним цінами.

Необхідність приховування реальних експортних цін за умов обмеження міжнародної конкуренції картельними угодами. Як приклад можна навести експорт нафти на бартерній основі фірмами деяких країн-членів ОПЕК, які зобов'язані при ко­мерційному продажу дотримуватись спільного в рамках даної організації рівня цін.

Можливість використання зустрічної торгівлі як засобу спри­яння маркетингу, тобто активному просуванню нераціональ­них товарів на світовий ринок. Це має значення для фірм тих країн, які вважають, що маркетингова діяльність коштує за­надто дорого або є занадто складною.

Для недостатньо платоспроможних країн погашення заборго­ваності по імпорту товарами вважається менш ризикованим, ніж погашення готівковими коштами.

Завдяки кращій керованості зустрічна торгівля, як правило, полегшує країнам середнє та довгострокове планування. Крім цього, зустрічна торгівля ґрунтується на чинниках, які мають більш локальний характер, тобто пов'язані із специфікою кон­кретних товарів, країн і регіонів, що визначає динаміку і сфе­ру операцій зустрічної торгівлі.

Зустрічна торгівля охоплює широкий діапазон форм зовнішньо­торгових угод, які можна класифікувати за трьома групами:

операції натурального обміну;

операції, що передбачають участь продавця у реалізації товарів, запропонованих покупцем;

—        операції в рамках промислового співробітництва.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності України здій­снюється: державою в особі її органів в межах їхньої компетенції; недержавними органами управління економікою; самими суб'єкта­ми зовнішньоекономічної діяльності.

Органами державного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків України є Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Національний банк, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі. Державний митний комітет, органи місцевого управління. Україна має у своєму розпорядженні чималий арсенал регуляторів зовнішньоекономічної діяльності, серед яких основними є правові, адміністративні, економічні.

Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків включає роз­робку та прийняття нормативно-правової бази в Україні та виконання норм міжнародного права, приєднання України до міжнародних орган­ізацій та конвенцій, укладання міждержавних угод.

Адміністративне регулювання зовнішніх зв'язків здійснюється за допомогою таких важелів, як реєстрація суб'єктів зовнішньоеконо­мічних відносин, реєстрація зовнішньоекономічних контрактів, роз­робка системи нетарифного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, митне регулювання, оперативне регулювання зовнішньо­економічної діяльності.

Аналіз зовнішньоекономічної діяльності передбачає першочерго­ву оцінку конкурентоспроможності як підприємства, так і його то­варів, послуг.

 

 

Конкурентоспроможність
підприємства		Пріоритетність у боротьбі між това­ровиробниками за вигідніші умови виробництва й збуту товарів на економічному ринку.