7.2. Еволюція міжнародної валютної системи

Система золотого стандарту сформувалась на початку ХІХ ст. і функціонувала до 20—30-х років ХХ ст. Її визначальні риси:

фіксація золотого змісту національних валют;

безпосередня конвертованість національних валют у золото;

наявність фіксованих валютних курсів.

Обмінний курс національних грошей розраховувався на основі їх золотого змісту, який визначався державою. Так, як­що зміст американського долара визначався в 1/20 унції золо­та, а англійського фунта стерлінгів — в 1/4 унції, то їх обмінний курс дорівнював співвідношенню 1:5(1/4 : 1/20 =5), тобто один фунт стерлінгів обмінювався на 5 дол.

Система золотого стандарту була порівняно стабільною, забезпечувала урівноваження платіжних балансів держав і стабільність валютних курсів. Однак вона суттєво обмежувала можливості проведення окремими державами власної валют­но-грошової політики. Безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягу емісії паперових грошей та інфляційне знецінення національних грошей був відтік золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів країни.

Ці недоліки обумовили заміну після Першої світової війни золотомонетного стандарту золотодевізним. Разом із золотом функцію міжнародних платіжних засобів почали ви­конувати і деякі валюти провідних країн світу. Інсти-туціонально система золотодевізного стандарту була оформ­лена рішеннями міжнародної Генуезької конференції в 1922 р. Але й після укладення Генуезької угоди валютні системи бага­тьох країн Заходу продовжували функціонувати в режимі зо­лотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту стався в період Великої депресії 1929—1933 рр. і в перші післякризові роки. Було припинено обмін на золото паперових грошей, що підірвало основи функціонування системи золотого стандар­ту.

Головна причина усунення системи золотого стандарту по­лягає в загальній трансформації економіки провідних країн. Якщо в попередній час вона базувалась на ринкових саморегу­ляторах, то, починаючи з 1930-х років, у ній сформувалась підсистема державного регулювання економіки. Адекватно цій трансформації повинна була змінитися і система валютно-фінансових відносин.

Таким чином, якщо золото як національні та світові гроші є інструментом стихійно-автоматичного регулювання ринко­вої економіки, то паперові знаки вартості, що спираються на кредит, більше відповідають економіці, яка поєднує в собі рин­кові і державні регулятори.

Система золотовалютного (доларового) стандарту (Бреттон-Вудська валютна система). У роки Другої світової війни система міжнародної торгівлі і валютних відно­син фактично була повністю зруйнована. Післявоєнна валют­на система отримала юридичне оформлення на Бреттон-Вудській міжнародній валютно-фінансовій конференції у 1944 р.

На конференції було прийняте рішення про створення спеціалізованої установи ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Бреттон-Вудська система переймала деякі риси золотого стандарту, але містила й принципово нові риси. По-перше, для країн — учасниць МВФ зберігалась роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу і розрахункової одиниці у міжнародному обігу, але разом з тим визначались паритети (пропорції обміну) валюти як у золоті, так і в доларах США відповідно їх золотому змісту за станом на 01.07.1944 р. (1 унція дорівнювалась 35 дол.).

Згідно зі статутом МВФ виділялись провідні валюти-девізи, які могли обмінюватись на долари, а через долари — на золото. При цьому обмінюватись на золото могли банкноти та грошові кошти на поточних рахунках тільки для іноземних центральних банків. Таким чином, зовнішню конвертованість у золото зберіг тільки долар США.

По-друге, Бреттон-Вудська система, як і система золотого стандарту, дотримувалась принципу фіксованих валютних курсів. Офіційні курси валют установлювались визначенням їх золотого змісту і відповідно до цього твердо фіксувались відносно долара. Фіксація ринкових курсів валют здійснюва­лася в межах ±1 % від золотих чи доларових паритетів. Якщо будь-яка країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти в цих межах, то вона могла звернутися до таких за­ходів:

• використання частини золотовалютного резерву для проведення стабілізаційних операцій на валютному ринку;

цільові позики із спеціального фонду МВФ;

девальвація національної грошової одиниці (деваль­вація більше ніж на 10 % могла здійснюватися тільки з дозволу МВФ).

По-третє, передбачався перехід до взаємної конвертова­ності всіх валют країн — учасниць МВФ.

По-четверте, заборонялась вільна приватна купівля та продаж золота. Купівлю-продаж золота могли здійснювати тільки центральні банки за фіксованою ціною 35 дол. за 1 унцію.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонуван­ня Бреттон-Вудської системи забезпечувалася стабільністю долара і довірою до нього, оскільки долар зберігав ан-тиінфляційний імунітет, гарантований його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забез­печувалась накопиченням у США значних централізованих запасів золота. Факторами стабільності долара була також ви­сока частка США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а та­кож бездефіцитність платіжного балансу.

Однак у кінці 60-х і на початку 70-х років ХХ ст. ситуація істотно змінилася: США значною мірою втратили свої конку­рентні переваги; виник дефіцит їх платіжного балансу; почали розвиватись інфляційні процеси; різко зменшилися запаси зо­лота. Почалась гонитва за золотом та втеча від долара. Скла­лась подвійна ціна на золото: офіційна (35 дол. за 1 унцію) та ринкова.

У цій ситуації США втратили здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і тим самим підтримувати його функцію міжнародної резервної валюти. 15 серпня 1971 р. Президент США Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості доларів у золото. Анулюван­ня одного з вирішальних принципів Бреттон-Вудської систе­ми означало її фактичне скасування.

Таким чином, причинами занепаду Бреттон-Вудської ва­лютної системи стали: погіршення внутрішньої економічної ситуації у США; підрив світового монополізму США; поява таких центрів світового економічного суперництва, як Західна Європа та Японія. Поліцентризм у світовому господарстві увійшов у протиріччя з моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин, що суттєво підірвало фундамент Бреттон-Вудської системи.

Контури нової валютної системи, що функціонує й нині, були визначені на нараді представників країн — членів МВФ у січні 1976 р. в місті Кінгстоні на Ямайці. Кінгстонська угода заклала основи Ямайської валютної системи. Розглянемо її характерні риси. По-перше, вона передбачає повну демонети­зацію золота у сфері валютних відносин: анулювання офіційного золотого паритету, офіційної ціни на золото, фіксованого золотого змісту національних грошових одиниць, обмежень на приватне використання золота.

По-друге, було прийняте рішення про перетворення колек­тивної міжнародної грошової одиниці — СДР (Special Drawing Rights — спеціальні права займу) у головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків і платежів. Система "золото — долар — національна валюта" повинна була трансформувати­ся в нову систему "СДР — національна валюта". Величина СДР визначається на базі "кошика валют" країн, що мають найбільшу частку в міжнародній торгівлі.

Однак реальна практика валютних відносин не підтверди­ла можливості повного витіснення долара з позиції провідної міжнародної валюти. У сучасних умовах долар залишається реальним фундаментом валютного механізму і обслуговує близько 2/3 міжнародних розрахунків. Таким чином, Ямайсь­ка система функціонує за принципами не паперово-валютного стандарту, як передбачалось, а паперово-доларового валютного стандарту.

По-третє, важливою ознакою Ямайської системи є вве­дення "плаваючих" валютних курсів національних валют, тобто їх поточне котирування залежно від кон'юнктури валютного ринку. З одного боку, це надало валютним відносинам гнуч­кості, більш адекватного відображення внутрішнього стану національних економік, їх платіжних балансів. З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабільність торго­вельних зв'язків, породжують спекулятивні операції. У зв'яз­ку з цим Кінгстонською угодою передбачалось збереження елементів регулювання валютних відносин, тобто функціону­вання системи "регульованих плаваючих" валютних курсів.

Формування відповідних інституційних структур і прин­ципів функціонування Ямайської валютної системи ще не за­вершено. Вони постійно коригуються і доповнюються відповідно змінам у міжнародних економічних відносинах.

Особливістю Ямайської валютної системи є розвиток її за принципами "поліцентризму", що дозволяє взаємодіяти в ме­жах єдиної системи локальним (регіональним) валютним структурам. Найбільш розвинутою регіональною валютною системою виступає європейська валютна система (ЄВС) як інструмент та результат європейської інтеграції.

У своєму розвитку ЄВС пройшла декілька етапів. На I етапі (1947—1950 рр.) валютні угоди між країнами Західної Європи складались головним чином на двосторонній основі. На II етапі (1950—1958 рр.) сформувався і функціонував Європейський платіжний союз (ЄПС), який об'єднав 17 країн Західної Європи і розвивався на багатосторонній кліринговій основі. III етап був пов'язаний з підписанням у 1957 р. Римсь­кої угоди про створення Європейського економічного союзу. З 1 січня 1959 р. почав функціонувати Європейський валютний союз, у якому продовжили співробітництво 17 країн, що вхо­дили в ЄПС.

Сучасний етап у розвитку Європейської валютної системи пов'язаний із створенням Європейського валютного союзу но­вого типу відповідно до "плану Ж. Делора", що був проголо­шений у 1989 р. Цим планом передбачалось заснування Євро­пейського центрального банку для країн — членів Європейсь­кого союзу (ЄС) і заміна національних грошових одиниць єди­ною валютою ЄС. Маастрихтською угодою 1998 р. були визна­чені критерії участі країн у валютному союзі та основні етапи його створення. У 1995 р. назва європейської валюти екю (EKU-European Currency Unit) була замінена на євро

(EURO). Обмінний курс євро, як і екю, визначається середнь­озваженим значенням курсів національних валют країн — членів Європейської валютної системи. У 1998 р. було створе­но Європейський центральний банк із штаб-квартирою у Франкфурті. 31 грудня 1998 р. були проголошені обмінні кур­си валют країн-учасниць до євро, що склалися на поточний момент і були жорстко зафіксовані для наступної конвертації. З 1 січня 1999 р. до "зони євро" увійшли 11 країн: Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція. З січня 2001 р. до Союзу приєдналась Греція. З 4 січня 1999 р. безготівкові розрахунки цих країн проводяться у євро, а з 1 січня 2002 р. почався паралельний обіг євро та національних валют. З 1 червня 2002 р. євро повністю замінило відповідні європейські валюти.

Передбачається, що введення євро сприятиме прискорен­ню економічного зростання в Західній Європі вже в середньо-строковій перспективі: зникнуть трансакційні витрати обміну старих валют, що повинно збільшити частку внутрішньої європейської торгівлі; зросте мобільність робочої сили; поси­литься конкуренція за рахунок більшої прозорості цін і витрат виробництва в різних країнах; європейська валюта стане кон­курентом американському долару. Єдина валюта — символ об'єднаної Європи і гарантія незворотності процесу євро­пейської інтеграції.