6.3. Позичковий капітал у міжнародній економіці та проблема зовнішньоекономічної заборгованості

Міграція позичкового капіталу в сфері зовнішньоеко­номічних зв'язків відбувається у формі міжнародного кредиту. Міжнародне кредитування є, з одного боку, безпосереднім ре­зультатом розвитку внутрішнього ринку кредитних ресурсів розвинутих країн, а з іншого — відповіддю на потреби фінан­сування міжнародної торгівлі. На міждержавному рівні потре­ба в кредитуванні пов'язана із необхідністю покриття від'ємного сальдо міжнародних розрахунків.

Міжнародний кредит — міждержавний рух капіталу в формі надання валютних і товарних ресурсів за умов зворот-ності, строковості й платності. Як економічна категорія він виражає відносини між кредиторами та позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики разом із відповідними відсотками. Зворотною сторо­ною міжнародного кредитування є міжнародне запозичення.

Форми та види міжнародного кредиту можна кла­сифікувати за кількома головними ознаками, які характеризу­ють окремі сторони кредитних відносин (табл. 6.4).

Відображення міжнародних кредитних операцій держави в національній статистиці здійснюється в нетто-показниках (різниця між міжнародним кредитуванням та запозиченням за критеріями часу (короткострокові/довгострокові) й суб'єкта­ми кредитних відносин.

У сучасній глобальній економіці міжнародний кредит вико­нує ряд важливих функцій, що робить його невід'ємною скла­довою механізму ефективних зовнішньоекономічних зв'язків.

Функціональне призначення міжнародного кредиту поля­гає в тому, що він:

забезпечує мобільний перерозподіл фінансових коштів та матеріальних ресурсів між країнами;

сприяє інтенсифікації процесів накопичення капіталів, дозволяючи окремим країнам або долати внутрішні на­явні ресурсні обмеження, або вирішувати проблему пе-ренакопичення капіталу й падіння його прибутковості;

прискорює процеси реалізації товарів і послуг у національних економіках та в світовому господарстві в цілому, знижує витрати обігу.

Підсумковий позитивний ефект міжнародного кредиту проявляється у створенні передумов для зростання світового продукту та стимулювання його реалізації, для прискорення світового обігу капіталу.




Особливе місце серед форм міждержавного кредиту зай­має державна фінансова допомога, що надається на пільгових умовах у вигляді позик, грантів, технічної допомоги (патентів, ліцензій, ноу-хау). Специфіка цієї форми кредитування про­являється у її мотивації та наслідках.

У країн-донорів ( США, Франція, Німеччина, Японія, Ка­нада, Великобританія, Італія та ін.) превалюють політичні та стратегічні пріоритети при наданні допомоги тій чи іншій країні. Однак майже в усіх випадках має місце економічне обґрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є "прив'язка" іноземної допомоги до екс­порту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорож­чання іноземної допомоги, превалювання позик над грантами тощо. Мотивація країн-реципієнтів (найбільшими країнами-реципієнтами іноземної допомоги є Єгипет, Бангладеш, Індо­незія, Індія, Філіппіни, Туреччина, Танзанія, Пакистан та країни з перехідною економікою) випливає з необхідності за­лучення додаткових ресурсів для економічного розвитку в умовах нестачі внутрішніх накопичень та валюти для інвесту­вання.

Проблема оцінювання ефективності іноземної допомоги, характеру її впливу на економіку країн-реципієнтів є дис­кусійною, особливо в сучасних умовах. З одного боку, з раціональним використанням іноземної допомоги багато в чо­му пов'язані економічні успіхи Тайваню, Ізраїлю, Республіки Корея, окремих країн з перехідною економікою (Польща, Угорщина). З іншого боку, для багатьох країн іноземна допо­мога не тільки не сприяла прискоренню темпів економічного зростання, але й поглиблювала внутрішні проблеми, породжу­ючи деякі серйозні негативні наслідки, а саме:

• позики допоміжного характеру[4], що надаються інозем­ними державами чи міжнародними валютно-фінансо­вими установами, мають чітко визначені цілі, фінансо­ва підтримка яких враховує тактичні та стратегічні політичні й економічні інтереси кредитора, між тим як національні економічні інтереси в більшості випадків залишаються осторонь. Це зумовлює поглиблення у країни — позичальника внутрішньої структурної дис­пропорційності та хронічної нерівноважності торгового балансу;

•           надмірне залучення іноземних кредитів, їх неефектив­не використання провокує щорічне зростання зовнішнього боргу1 та витрат на його обслуговування. Вилучення з країн боржників значної частки внутрішнього доходу у вигляді відсотків і дивідендів підриває в довгостроковій перспективі їх платоспро­можність та провокує створення й розвиток кризи зовнішньої заборгованості.

Для аналізу стану зовнішньоекономічної заборгованості країни використовують спеціальні індикатори:

коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу — відно­шення платежів по обслуговуванню зовнішньоеко­номічної заборгованості до доходів країни від експорту товарів та послуг. Декілька років тому ситуація при ко­ефіцієнті 0,2 вважалася критичною, але у зв'язку з по­явою великої групи країн з коефіцієнтом вищим за 1 (в основному країни Латинської Америки) цей стандарт підвищився до 0,5;

відношення зовнішнього боргу до ВВП країни. Критич­ним рівень цього показника — 0,5 (50 %);

відношення зовнішнього боргу до брутто-експорту то­варів та послуг. Значення 1,5 свідчить про кризу зовнішньоекономічної заборгованості;

відношення щорічного приросту зовнішнього боргу щодо змін у чистому експорті. Критична межа — 0,3.

Країнами із середнім рівнем зовнішньої заборгованості виз­наються країни, в яких два показники з чотирьох перевищили критичну межу, з високим рівнем заборгованості — 3 із 4.

До 70-х років країни, що розвиваються, використовували в переважній більшості кошти з офіційних джерел, у яких домінували субсидії. Тому зовнішній борг зростав помірними темпами. З причин пільгового кредитування у витратах по об­слуговуванню боргу відсоткові платежі були невеликими. Од­нак ситуація дещо змінилась після активного виходу низки країн, що розвиваються, на світовий фінансовий ринок.

З початку 80-х років поглиблюється криза зовнішньої за­боргованості. Її прояви: платіжна неспроможність великої гру­пи держав, офіційне визнання окремих держав фінансово не­спроможними (в кінці 1982 р. уряди 38 країн не змогли витри­мати узгоджені після 1975 р. графіки виплат боргів). У 90-ті роки до групи потенційно "проблемних" боржників приєдна­лася більшість країн з перехідною економікою.

На шляху розв'язання проблеми зовнішньої заборгованості було розроблено декілька підходів. У 1985 р. було запропонова­но план Бейкера. Він передбачав надання протягом трьох років додаткових кредитів на суму 19 млрд дол. для підтримки еко­номічного зростання 15 великих країн-боржників. Надання кредиту потребувало від країни стимулювання пропозиції то­варів та послуг, обмеження втручання держави в економічні процеси, приватизацію державного сектора, лібералізацію зовнішньої торгівлі, активне залучення іноземних інвестицій.

У середині 1989 р. було розроблено план Брейді, який ре­алізується і зараз. Згідно з ним, зовнішній борг країни роз­поділяється на дві частини: ту, що обслуговується, та ту, що не обслуговується. Країна повинна спершу сплатити першу час­тину боргу за допомогою конверсії коротко- та середньостро-кових зобов'язань на довгострокові. Принциповий аспект цих домовленостей виражається в тому, що банки-кредитори здійснюють реструктуризацію заборгованості в обмін довгост­рокових зобов'язань на акції державних підприємств, що при­ватизуються.

Незважаючи на докладені зусилля, на початку ХХІ ст. проблема зовнішньоекономічної заборгованості ще не знайш­ла свого рішення. Основні країни-кредитори вже звернулися до ООН щодо розробки механізму банкрутства країни-борж-ника. Однак, враховуючи суверенність та недоторканість країн, це малоймовірно. Більш реалістичними виглядають пропозиції практики застави та матеріального забезпечення на основі майна, що перебуває в загальнодержавній власності.