6.3. Позичковий капітал у міжнародній економіці та проблема зовнішньоекономічної заборгованості
Міграція позичкового капіталу в сфері зовнішньоекономічних зв'язків відбувається у формі міжнародного кредиту. Міжнародне кредитування є, з одного боку, безпосереднім результатом розвитку внутрішнього ринку кредитних ресурсів розвинутих країн, а з іншого — відповіддю на потреби фінансування міжнародної торгівлі. На міждержавному рівні потреба в кредитуванні пов'язана із необхідністю покриття від'ємного сальдо міжнародних розрахунків.
Міжнародний кредит — міждержавний рух капіталу в формі надання валютних і товарних ресурсів за умов зворот-ності, строковості й платності. Як економічна категорія він виражає відносини між кредиторами та позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики разом із відповідними відсотками. Зворотною стороною міжнародного кредитування є міжнародне запозичення.
Форми та види міжнародного кредиту можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин (табл. 6.4).
Відображення міжнародних кредитних операцій держави в національній статистиці здійснюється в нетто-показниках (різниця між міжнародним кредитуванням та запозиченням за критеріями часу (короткострокові/довгострокові) й суб'єктами кредитних відносин.
У сучасній глобальній економіці міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій, що робить його невід'ємною складовою механізму ефективних зовнішньоекономічних зв'язків.
Функціональне призначення міжнародного кредиту полягає в тому, що він:
забезпечує мобільний перерозподіл фінансових коштів та матеріальних ресурсів між країнами;
сприяє інтенсифікації процесів накопичення капіталів, дозволяючи окремим країнам або долати внутрішні наявні ресурсні обмеження, або вирішувати проблему пе-ренакопичення капіталу й падіння його прибутковості;
прискорює процеси реалізації товарів і послуг у національних економіках та в світовому господарстві в цілому, знижує витрати обігу.
Підсумковий позитивний ефект міжнародного кредиту проявляється у створенні передумов для зростання світового продукту та стимулювання його реалізації, для прискорення світового обігу капіталу.
Особливе місце серед форм міждержавного кредиту займає державна фінансова допомога, що надається на пільгових умовах у вигляді позик, грантів, технічної допомоги (патентів, ліцензій, ноу-хау). Специфіка цієї форми кредитування проявляється у її мотивації та наслідках.
У країн-донорів ( США, Франція, Німеччина, Японія, Канада, Великобританія, Італія та ін.) превалюють політичні та стратегічні пріоритети при наданні допомоги тій чи іншій країні. Однак майже в усіх випадках має місце економічне обґрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є "прив'язка" іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожчання іноземної допомоги, превалювання позик над грантами тощо. Мотивація країн-реципієнтів (найбільшими країнами-реципієнтами іноземної допомоги є Єгипет, Бангладеш, Індонезія, Індія, Філіппіни, Туреччина, Танзанія, Пакистан та країни з перехідною економікою) випливає з необхідності залучення додаткових ресурсів для економічного розвитку в умовах нестачі внутрішніх накопичень та валюти для інвестування.
Проблема оцінювання ефективності іноземної допомоги, характеру її впливу на економіку країн-реципієнтів є дискусійною, особливо в сучасних умовах. З одного боку, з раціональним використанням іноземної допомоги багато в чому пов'язані економічні успіхи Тайваню, Ізраїлю, Республіки Корея, окремих країн з перехідною економікою (Польща, Угорщина). З іншого боку, для багатьох країн іноземна допомога не тільки не сприяла прискоренню темпів економічного зростання, але й поглиблювала внутрішні проблеми, породжуючи деякі серйозні негативні наслідки, а саме:
• позики допоміжного характеру[4], що надаються іноземними державами чи міжнародними валютно-фінансовими установами, мають чітко визначені цілі, фінансова підтримка яких враховує тактичні та стратегічні політичні й економічні інтереси кредитора, між тим як національні економічні інтереси в більшості випадків залишаються осторонь. Це зумовлює поглиблення у країни — позичальника внутрішньої структурної диспропорційності та хронічної нерівноважності торгового балансу;
• надмірне залучення іноземних кредитів, їх неефективне використання провокує щорічне зростання зовнішнього боргу1 та витрат на його обслуговування. Вилучення з країн боржників значної частки внутрішнього доходу у вигляді відсотків і дивідендів підриває в довгостроковій перспективі їх платоспроможність та провокує створення й розвиток кризи зовнішньої заборгованості.
Для аналізу стану зовнішньоекономічної заборгованості країни використовують спеціальні індикатори:
коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу — відношення платежів по обслуговуванню зовнішньоекономічної заборгованості до доходів країни від експорту товарів та послуг. Декілька років тому ситуація при коефіцієнті 0,2 вважалася критичною, але у зв'язку з появою великої групи країн з коефіцієнтом вищим за 1 (в основному країни Латинської Америки) цей стандарт підвищився до 0,5;
відношення зовнішнього боргу до ВВП країни. Критичним рівень цього показника — 0,5 (50 %);
відношення зовнішнього боргу до брутто-експорту товарів та послуг. Значення 1,5 свідчить про кризу зовнішньоекономічної заборгованості;
відношення щорічного приросту зовнішнього боргу щодо змін у чистому експорті. Критична межа — 0,3.
Країнами із середнім рівнем зовнішньої заборгованості визнаються країни, в яких два показники з чотирьох перевищили критичну межу, з високим рівнем заборгованості — 3 із 4.
До 70-х років країни, що розвиваються, використовували в переважній більшості кошти з офіційних джерел, у яких домінували субсидії. Тому зовнішній борг зростав помірними темпами. З причин пільгового кредитування у витратах по обслуговуванню боргу відсоткові платежі були невеликими. Однак ситуація дещо змінилась після активного виходу низки країн, що розвиваються, на світовий фінансовий ринок.
З початку 80-х років поглиблюється криза зовнішньої заборгованості. Її прояви: платіжна неспроможність великої групи держав, офіційне визнання окремих держав фінансово неспроможними (в кінці 1982 р. уряди 38 країн не змогли витримати узгоджені після 1975 р. графіки виплат боргів). У 90-ті роки до групи потенційно "проблемних" боржників приєдналася більшість країн з перехідною економікою.
На шляху розв'язання проблеми зовнішньої заборгованості було розроблено декілька підходів. У 1985 р. було запропоновано план Бейкера. Він передбачав надання протягом трьох років додаткових кредитів на суму 19 млрд дол. для підтримки економічного зростання 15 великих країн-боржників. Надання кредиту потребувало від країни стимулювання пропозиції товарів та послуг, обмеження втручання держави в економічні процеси, приватизацію державного сектора, лібералізацію зовнішньої торгівлі, активне залучення іноземних інвестицій.
У середині 1989 р. було розроблено план Брейді, який реалізується і зараз. Згідно з ним, зовнішній борг країни розподіляється на дві частини: ту, що обслуговується, та ту, що не обслуговується. Країна повинна спершу сплатити першу частину боргу за допомогою конверсії коротко- та середньостро-кових зобов'язань на довгострокові. Принциповий аспект цих домовленостей виражається в тому, що банки-кредитори здійснюють реструктуризацію заборгованості в обмін довгострокових зобов'язань на акції державних підприємств, що приватизуються.
Незважаючи на докладені зусилля, на початку ХХІ ст. проблема зовнішньоекономічної заборгованості ще не знайшла свого рішення. Основні країни-кредитори вже звернулися до ООН щодо розробки механізму банкрутства країни-борж-ника. Однак, враховуючи суверенність та недоторканість країн, це малоймовірно. Більш реалістичними виглядають пропозиції практики застави та матеріального забезпечення на основі майна, що перебуває в загальнодержавній власності.