6.2.1. Прямі іноземні інвестиції та їх регулювання

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) — це вкладення капіталу з метою отримання підприємницькою прибутку (доходу) та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування.

Згідно з системою національних рахунків (СНР) ООН, прямими інвестиціями вважаються:

первинні вкладення компаніями за кордон власного капіталу (поглинання чи злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній, прид­бання пакетів акцій розміром понад 10 відсотків)[1];

реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові, а за­лишається на території приймаючої країни);

внутрішні корпоративні перекази у формі кредитів та трансфертів між прямим інвестором (головною компанією) та філіями, асоційованими й дочірніми компаніями.

На початку ХХІ ст. частка ПІІ в загальній структурі руху капіталів становить 30 %. Пріоритетними напрямками прямо­го іноземного інвестування є Південно-Східна Азія — 47,1 % від загальної кількості ПІІ та Латинська Америка — 34,4 %. Інвестиції спрямовуються насамперед у країни, що мають ви­сокі темпи економічного зростання (Сінгапур, Малайзія, Бра­зилія тощо).

Однак країни, що розвиваються, не тільки приймають капітал. Між ними активізується рух ПІІ з метою створення спільних підприємств. Також досить значною є частка ПІІ, що пересувається між розвинутими країнами, особливо між "трьо­ма центрами" (США, Японія, ЄС). Що стосується суб'єктів інвестування, то особливістю сьогодення є стрімке зростання ролі ТНК, на частку яких припадає приблизно 40 % ПІІ.

На масштаби, динаміку та результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність взаємопов'язаних факторів (табл. 6.2). Під впливом цих фак­торів формується відповідна орієнтація країн базування та приймаючих країн, яка, в свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх партнерів.

Таблиця 6.2

Фактори прямого міжнародного інвестування

 

Глобально-економічні

Стан розвитку міжнародної економіки, міжнародних фактор­них ринків, насамперед ринку капіталів. Стабільність світової валютної системи. Рівень розвитку міжнародної інвестиційної інфраструктури. Рівень транснаціоналізації та регіональної інтеграції

Загально­економічні

Темпи економічного зростання. Співвідношення споживання і заощадження. Ставка позичкового відсотка.

Середня норма чистого прибутку в реальному секторі. Стан транспортної інфраструктури. Рівень і динаміка інфляції. Стан платіжного балансу. Середній рівень оподаткування

Ресурсно-економічні

Географічне положення.

Наявність та якість природних ресурсів, насамперед рідких. Демографічна ситуація

Політико-економічні

Політична стабільність. Ступінь втручання уряду в економіку. Відношення до іноземних інвестицій. Дотримання дво- та багатосторонніх угод. "Сильність до націоналізації". Корумпованість влади. Існування радикальних політичних груп

 

У країнах базування, серед яких традиційно головними є розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором, що регулює експорт прямих інвестицій, є загальний стан ба­лансу ввезення і вивезення інвестицій. У зв'язку з цим виділя­ють такі групи країн:

1)         переважно експортери капіталу;

2)         ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту та
імпорту капіталу;

3)         нетто-імпортери.

Головними складовими мікроекономічної стратегії здійснення ПІІ в зарубіжних країнах можуть бути:

зниження капітальних витрат та ризику для функціонування нових потужностей;

доступ до нових джерел сировини або нової виробничої бази;

розширення діючих виробничих потужностей;

реалізація переваг дешевих факторів виробництва;

можливість уникнення циклічності або сезонної не­стабільності виробництва, пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції;

наявність митних бар'єрів, які заважають ввезенню то­варів і тим самим підштовхують зарубіжних постачаль­ників до ввезення капіталу для проникнення на ринок тощо.

При винесенні виробництва за кордон компанія порівнює альтернативні варіанти виробництва й реалізації одного і того ж продукту на національній території та за її межами. Прибут­ковість прямих іноземних інвестицій безпосередньо порівнюється з нормою прибутку на вкладення капіталу в ті або інші види діяльності в країні базування інвестора, тобто норма прибутку на зарубіжні інвестиції повинна бути вищою за ту, яку компанія може отримати при вкладенні капіталу в національну економіку[2].

Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена тим, що:

імпорт прямих інвестицій веде до збільшення виробни­чих потужностей та ресурсів; сприяє поширенню пере­дової технології та управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

з'являються не тільки нові матеріальні та фінансові ре­сурси, а й мобілізуються і більш продуктивно викорис­товуються ресурси наявні;

прямі інвестиції сприяють розвитку національної на­уково-дослідної бази;

стимулюється конкуренція і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

підвищуються попит та ціни на місцеві фактори вироб­ництва;

збільшуються надходження в бюджет у вигляді по­датків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

при залученні інвестицій з'являється можливість до­ступу до нових технологій та передових методів уп­равління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок тощо.

Для країн з перехідною економікою залучення іноземних інвестицій є важливим у контексті структурних реформ та економічного зростання.

Слід вказати і на негативні наслідки прямого іноземного інвестування:

імпортовані ресурси працюють для окупності та отри­мання прибутку, який потім репатріюється. У довгост­роковій перспективі відтік коштів через репатріацію прибутку, як правило, перевищує величину первинних капіталовкладень;

цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів;

іноземні інвестори можуть вступати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше — моно­полією), яка не зацікавлена "збивати ціни" . Вони також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення в місцевій та іноземній валюті;

суттєві експортні надходження найбільш реальні у си­ровинних галузях, тому результатом їх функціонуван­ня дуже часто є трансформація галузевої структури приймаючої країни в сировинно-периферійну;

нерегульований розвиток підприємств з іноземними ін­вестиціями може підсилити соціальне розшарування, маргіналізацію країни та її громадян.

На розвиток міжнародної інвестиційної діяльності в ціло­му впливають фактори політичного, ресурсного, загального і глобального характеру. Вони формують напрями і шляхи міжнародної інвестиційної взаємодії.

Тривала практика міжнародної інвестиційної діяльності довела, що політика стимулювання надходження іноземних інвестицій повинна бути не набором окремих заохочувальних заходів, а цілісною системою взаємопов'язаних заходів, ор­ганічним елементом стратегії соціально-економічного розвит­ку країни.

Кожна країна має в своєму розпорядженні певну систему обслуговування міжнародного руху капіталу — сукупність пра­вових актів, інститутів, економічних механізмів та інстру­ментів, що формують і реалізують державну політику. Найбільшою популярністю серед урядів як у країнах базуван­ня, так і в приймаючих країнах користуються такі адміністра­тивні та економічні інструменти:

•           надання державних гарантій. Гарантії можуть надава­тися як країною базування, так і приймаючою країною. Уряди, зацікавлені в стимулюванні експорту капіталу, можуть нада­вати національним корпораціям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або якоїсь його частини за раху­нок державних джерел у разі націоналізації, стихійних лих, не­можливості переведення прибутку за кордон, неконвертова-ності місцевої валюти й інших непередбачуваних обставин;

страхування зарубіжних інвестицій може здійснюва­тись як приватними, так і державними агентствами;

урегулювання інвестиційних суперечок;

виключення подвійного оподаткування. Держави, корпо­рації яких особливо активно здійснюють взаємні прямі інвес­тиції, нерідко укладають угоди про виключення подвійного оподаткування прибутку підприємств з іноземними інвес­тиціями. Корпорація платить у приймаючій країні тільки ту частину податку, яку вона не заплатила в країні базування;

адміністративна і дипломатична підтримка. Прямі інвестори звичайно є об'єктом опікування з боку державних органів країни базування: зокрема, уряд може проводити пере­говори із зарубіжними країнами про створення найсприят­ливіших умов за кордоном для національних інвесторів;

створення вільних економічних зон. Досягти сприятливо­го за всіма параметрами інвестиційного клімату і, особливо, постійно утримувати його на високому конкурентному рівні до­сить важко навіть для розвинутих країн, а для більшості країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою — практич­но неможливо. Тому в господарській практиці розвивається досвід створення локальних зон сприятливого інвестиційного клімату. Найбільш ефективною і апробованою в багатьох країнах формою таких зон сприятливого інвестиційного кліма­ту є вільні (спеціальні) економічні зони (ВЕЗ) різних типів.

Окреме місце в системі приймання іноземного капіталу займає галузева селективність іноземних інвестицій. Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і перспек­тиви розвитку сфер і галузей, важливих для життєдіяльності країни, виділяють галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інак­ше обмежується: телекомунікації, ВПК, супутниковий зв'язок, експлуатація природних ресурсів тощо.