5.3. Сучасні тенденції розвитку міжнародного ринку праці

Міжнародний ринок праці в сучасних умовах можна роз­глядати як сукупність окремих регіональних міжнародних ринків праці, зв'язки між якими менш інтенсивні, ніж внутрішньорегіональні. За структурою і характером ці ринки відрізняються один від одного.

Найбільш розвинутий міжнародний ринок праці склався в Західній Європі, де є свобода переміщення робітників між країнами Європейського Союзу та уніфікація трудового зако­нодавства. Разом з цим існують специфічні особливості для кожної країни регіону. Так, для Італії характерна як зовнішня, так і внутрішня міграція, переважно з півдня на північ країни. В Німеччині на іноземців припадає 10 % зайнятих. Спе­цифікою ринку праці й міграційної політики Франції, Англії, Нідерландів є їх зв'язок з минулими колоніями, які є вагомим постачальником трудових ресурсів до цих країн.

Давні особливі традиції має Північноамериканський ринок робочої сили. "Ми — країна іммігрантів,— заявив один із членів Палати представників Конгресу США, — і кожний повинен зберігати цю горду традицію, а не ставити її під загрозу".

Азіатсько-Тихоокеанський регіон, у якому проживає більша частина населення світу, має значний потенціал трудо­вих ресурсів. Головною країною імміграції в цьому регіоні є Австралія. До 80-х років ХХ ст. в імміграційних потоках до Австралії переважали європейці. Із середини 80-х років стійким джерелом імміграції до Австралії стала Азія. Японія традиційно була країною еміграції. З початком зростання еко­номіки у 60-х роках ХХ ст. еміграція її громадян припинилася. Починаючи з 90-х років, до Японії щорічно приїздять до 400 тис. іноземних робітників. Дефіцит робочої сили відчувають Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, Малайзія.

У країнах Близького Сходу, і насамперед Перської затоки, на кінець ХХ ст. склалась унікальна ситуація — іммігранти становлять більшість населення цих країн. У Катарі і Кувейті, наприклад, 85 % усіх робітників — іммігранти, в Об'єднаних Арабських Еміратах — 90 % .

Південно-Африканський ринок робочої сили склався навко­ло найбагатшої країни африканського континенту — Півден­но-Африканської Республіки (ПАР), де близько двох третин чорних робітників — це мігранти з короткостроковими кон­трактами.

Щодо країн Латинської Америки, то до 60-х років ХХ ст. тут переважала імміграція європейців, а з 60-х років міжконти­нентальна міграція усе більше починає заміщуватись внутрішньоконтинентальною. Населення мігрує в основному до басейну річки Амазонки з країн, що розташовані в Андах: Перу, Болівії, Еквадору, Колумбії. Внутрішньоконтинентальна міграція робочої сили в Латинській Америці набула стійкого характеру. Це пояснюється дефіцитом землі в більшості селян та їх неповною зайнятістю, а також високими темпами прирос­ту населення, які в 4 рази вищі, ніж у розвинутих країнах.

Масовий характер міграційних процесів став важким ви­пробуванням для обмежених трудових ресурсів країн СНД. Спад виробництва в 90-х роках ХХ ст. обумовив високий рівень безробіття і примусив працездатне населення до еміграції. Після 1989 р. більше ніж 9 млн чол., приблизно ко­жен 30-й житель колишнього СРСР, стали емігрантами. Більше ніж 3,5 млн чол. становлять біженці, переміщені особи та вимушені репатріанти, близько 3,3 млн чол. — ті, хто повер­нувся в місця свого етнічного походження, близько 1,2 млн чол. — колишні депортовані, майже 600 тис. — екологічні мігранти насамперед із зони аварії на Чорнобильській АЕС, району Аральського моря та колишнього ядерного полігону в Семипалатинську. На просторах СНД перебуває 580 тис. не­легальних іммігрантів, у тому числі вихідці з Азії та Африки, що намагаються проникнути на Захід.

У сучасних умовах найбільш репрезентативні тенденції в розвитку міжнародного ринку праці демонструють країни Західної Європи та США. Впровадження трудозберігаючих технологій у виробництво товарів та послуг призвело до ско­рочення зайнятості у сферах промисловості та послуг. Це ви­мусило поставити питання про скорочення робочого часу і по­шук нових форм функціонування ринку праці, що узагальнені в понятті "гнучкийринок праці"(ГРП).

Жорстка регламентація умов праці у працівників за стан­дартними режимами зайнятості стала перепоною гнучкості виробництва, вела до зниження конкурентоспроможності підприємств. Гнучкий ринок праці став інструментом підви­щення ефективності виробництва. "Чим вищий ГРП, — писав журнал Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) "OECD — Observer", — тим нижчі економічні витра­ти, тим менше безробіття, тим менше витрат у виробництві".

Набуття ринком праці гнучкості через нові форми зайня­тості отримало назву флексибілізації ринку праці (від англ. flexibility — гнучкість). Гнучкі форми зайнятості відіграють важливу роль у вирішенні проблеми безробіття, але мають і більші цілі. З боку пропозиції робочої сили на ринку праці вони надають працездатному населенню можливості найбільш зруч­них форм зайнятості та режимів праці з урахуванням індивіду­альних потреб робітників, а також заходи соціальної допомоги при переході від зайнятості до незайнятості і навпаки. З боку по­питу на працю гнучкі форми зайнятості допомагають підприємствам маніпулювати кількістю та якістю робочої сили, що використовується на підприємствах, виходячи з потреб роз­витку виробництва і наявної економічної кон'юнктури. За дани­ми статистики західних країн, насьогодні приблизно 25—30 % зайнятих працюють за нестандартними режимами робочого ча­су. До них належать: зайнятість за тимчасовими контрактами, сезонна зайнятість, неповна зайнятість, зайнятість за режимами неповного робочого часу (примусова чи добровільна).

Впроваджуються різні моделі неповного робочого часу: скорочений робочий тиждень, розподіл робочих місць, альтер­нативний робочий тиждень, стислий робочий тиждень. Отри­мує поширення режим гнучкого робочого часу, при якому працівник може вибирати час початку та закінчення роботи, а також тривалість та час обідньої перерви. За останні роки на­бувають певного поширення "режими гнучкого робочого ро­ку", тобто режим робочого часу на основі обчислення річного фонду робочого часу. Вони пов'язані з нерівномірністю заван­таження робітників протягом року, спричиненою нерівномірністю попиту і пропозиції товарів та послуг, зокре­ма їх сезонним характером.

Компанії узгоджують з робітниками річні контракти, ви­ходячи з нормативного річного фонду робочого часу, які пе­редбачають різну тривалість робочого тижня та робочого дня залежно від попиту на товари та послуги. Спади ділової актив­ності не супроводжуються звільненнями, а скорочення робо­чого часу — зменшенням заробітної плати, якщо трудовий до­говір передбачає компенсацію витраченого наднормативного робочого часу вільним часом. Соціальне значення режимів річного робочого часу — в гарантії зайнятості робітників у періоди спаду ділової активності. Це відповідає й інтересам компаній, орієнтованих на збереження постійного складу робітників. Вивільнений час може бути використаний для вто­ринної зайнятості за даною чи іншою спеціальністю. Напри­клад, зараз у Німеччині нерідко виникає ситуація, коли робітник три дні працює на підприємстві, а два дні — в соціальній або культурній установі. Це відповідає загальній глобальній тенденції до переміни діяльності, що пов'язано з формуванням багатофункціонального робітника та подолан­ням традиційного поділу праці.

Серед гнучких форм зайнятості набуває також поширення надомна робота, зокрема висококваліфікованих працівників у режимах дистанційної зайнятості.

Таким чином, можна чекати нової хвилі флексибілізації у сфері зайнятості і трудових відносин з урахуванням станов­лення Інтернет-економіки. Модернізація трудових відносин усе більше пов'язується з наданням їм мережевих форм. У сфері використання дистанційних контактів між роботодав­цем та виконавцем відбувається активний розвиток технічних засобів і формування адекватних новим можливостям норм поведінки сторін.

Дистанційні відносини між роботодавцем та його співробітниками називається телероботою і є частиною про­цесу децентралізації діяльності в часі і просторі. Для телеробо-ти характерне використання телекомунікацій, комп'ютерів та Інтернет-технологій для зміни прийнятої географії робіт, при­чому комп'ютери в даному контексті слугують для трансфор­мації результатів робіт у форми, які можуть передаватись у комп'ютерних мережах. Найбільш поширеними є телеробота вдома, поштова телеробота і концентрована телеробота.

Телеробота сприяє заміні постійного штату тимчасовими виконавцями (outsourcing), які можуть виконувати різні види робіт на значній відстані від офісу і навіть у різних країнах. Ця тенденція виступає одним з факторів розвитку віртуальних консорціумів як пріоритетної форми підприємства в мере­жевій економіці. Телеробота дає можливість людям у районах з високим безробіттям отримати доступ до роботи в будь-яко­му районі світу. Для цього працівник повинен мати кваліфікацію, на яку є підвищений попит, і хороші особисті навички роботи в електронних мережах, а місцева влада по­винна розробити заходи по формуванню детального профілю свого району в інформаційному просторі мережі, щоб створи­ти можливості дистанційної роботи для своїх жителів. В умо­вах мінливої професійної структури та постійного оновлення технічного базису виробництва пріоритетним завданням стає розвиток "дистанційної освіти": основної, додаткової, пере­кваліфікації, підвищення кваліфікації тощо.

У цілому поєднання Інтернет-технологій з традиційною інфраструктурою міжнародних ринків праці дозволить суттєво зрушитись у напрямі реформування глобальної ме­режі телероботи.