РОЗДІЛ 6 МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ

Одним із проявів інтернаціоналізації та демократизації госпо­дарського і соціально-культурного життя людства, а також наслід­ків гострих міжнаціональних протиріч, прямих зіткнень між наро­дами та країнами, надзвичайних ситуацій і стихійних лих є велико­масштабні внутрішньодержавні та міждержавні переміщення насе­лення і трудових ресурсів у різних формах. Це і добровільні мігран­ти, що користуються правами та можливостями, наданими їм світо­вою цивілізацією і міжнародними ринками праці для вибору місця проживання та роботи, біженці і вимушені мігранти, що залишають отчий дах не за своєю волею, а під тиском обставин. Масштаби по­токів і драматизм положення таких мігрантів в окремі історичні пе­ріоди та роки перетворюються в глобальні проблеми. їх розв'язання вимагає широкого міжнародного співробітництва.

Міжнародний поділ праці як вищий ступінь розвитку суспіль­ного територіального поділу праці між країнами, що передбачає стійку концентрацію виробництва певної продукції в окремих краї­нах, передбачає наявність у різних країнах трудових ресурсів різно­го обсягу та кваліфікаційного складу. Широке трактування міжна­родного поділу праці як відокремлення окремих видів людської ді­яльності необов'язково має на увазі його наступну кооперацію, за­сновану на міжнародному поділі праці, стійкому обміні між краї­нами продуктами, виробленими ними з найбільшою економічною ефективністю. Але якщо така кооперація здійснюється, то відбува­тися вона може в двох формах: міжнародного обміну товарами (мі­жнародної торгівлі), виробленими на основі поділу праці, або на основі міждержавного переміщення самої праці - міжнародної тру­дової міграції.

Міждержавна міграція населення та трудових ресурсів вини­кає за наявності значного контрасту в рівнях економічного та соці­ального розвитку і темпах природного демографічного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Географічними центрами імміграції є найбільш розвинуті країни, такі як США, Ка­нада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також кра­їни з високими доходами від продажу нафти та швидким економіч­ним зростанням (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати та ін.).

Види трудової міграції. Розрізняють внутрішню міграцію ро­бочої сили, що відбувається між регіонами однієї держави, та зов­нішню міграцію, що торкається кількох країн. Наука міжнародної економіки займається зовнішньою міграцією робочої сили й її еко­номічними причинами. Основні поняття, що використовуються при вивченні проблем міжнародної міграції, такі:

° Міграція робочої сили (labor force migration) - переселення працездатного населення з одних держав в інші терміном більше ніж на рік, викликане причинами економічного й іншого характеру.

° Імміграція (immigration) - в'їзд працездатного населення в дану країну з-поза її меж.

° Еміграція (еіг^гагюп) - виїзд працездатного населення з даної країни за її межі.

° Міграційне сальдо (net migration) - різниця еміграції з краї­ни та імміграції в країну.

°"Витік мізків" ("brain drain") - міжнародна міграція висо­кокваліфікованих кадрів.

° Рееміграція (re-еmigration) - повернення емігрантів на ба­тьківщину на постійне місце проживання.

Міжнародна міграція робочої сили виникла багато сторіч тому і за минулий з тих пір час перетерпіла серйозні зміни. Найбільш ак­тивна теоретична розробка проблем міжнародної міграції почалася з кінця 60-х років у рамках моделей економічного зростання. їх ос­новна ідея полягає в тому, що міжнародне переміщення робочої си­ли, як одного з факторів виробництва, впливає на темпи економіч­ного зростання, його причиною є міждержавні розходження в рівні оплати праці. Прихильники неокласичного підходу, відповідно до якого кожна людина одержує і споживає граничний продукт своєї праці, вважають, що еміграція приводить до зростання добробуту приймаючої країни, причому економічний розвиток держави, до якої відбувається еміграція, залишається незмінним чи, у всякому разі, не погіршується.

Неокейнсіанці визнавали можливість погіршення в результаті міграції економічного становища країни, що експортує робочу си­лу, особливо якщо емігрують висококваліфіковані працівники. У цьому зв'язку широко обговорювалася ідея введення податку на "витік мізків", доходи від якого пропонувалося передавати в розпо­рядження ООН і використовувати на потреби розвитку. Останніми роками акцент в аналізі міграції змістився на дослідження акумуля­ції людського капіталу як ендогенного фактора економічного зрос­тання країн. Виходячи з того, що накопичений людський потенціал є найважливішою передумовою економічного розвитку, в рамках цієї групи моделей міжнародна міграція є одним із пояснень розхо­джень у темпах економічного зростання між країнами.

Міжнародні мігранти підрозділяються на п'ять основних кате­горій:

іммігранти та неіммігранти, легально допущені в країну. Для країн, що традиційно приймають іммігрантів, 80-90-і р. були періо­дом високого рівня імміграції'

робітники-мігранти за контрактом. їх до кінця 90-х рр. у сві­ті нараховувалося понад 25 млн чоловік. Багато країн залежать від іноземної робочої сили. Домовленості про її контрактування укла­даються між країнами з надлишковою робочою силою в деяких ра­йонах Азії і, наприклад, низкою країн Близького Сходу, Європи'

нелегальні іммігранти. їх число наприкінці 90-х рр. переви­щувало 30 млн чоловік. Майже всі індустріальні країни мають у се­бе нелегальних іммігрантів. Частина з них проникає через кордон, інші залишаються в чужій країні з простроченими візами' зазвичай вони заміщають робочі місця, що знаходяться на нижчому щаблі трудової ієрархії'

особи, що просять притулку. До 80-х рр. чисельність цієї ка­тегорії мігрантів була вкрай незначною, потім вона помітно збіль­шилася - до понад 1 млн чоловік на кінець 90-х рр. Прохання про притулок люди направляють з політичних мотивів, а також через скрутний економічний стан у своїх країнах'

біженці. За даними ООН, у світі на кінець 90-х років нарахо­вувалося понад 22 млн біженців (з них близько 4 млн - ті, що пове­рнулися на місця колишнього проживання, але знаходяться під пат­ронажем ООН). Більшість сьогоднішніх біженців живуть у спеціа­льних таборах, які знаходяться під опікою ООН чи приватних агентств. За оцінками, лише менше 1 % біженців оселяються в роз­винутих країнах Заходу.

Найбільш прийнятними кількісними показниками міждержав­ного переміщення трудових ресурсів є показники, що фіксуються в платіжному балансі. Як і в інших випадках, нерезидентом вважається приватна особа, що перебуває в країні менше року. Якщо людина пе­ребуває в країні більше року, то з метою статистичного обліку вона перекласифіковується в резиденти. У статистиці платіжного балансу показники, зв'язані з міграцією робочої сили, є частиною балансу по­точних операцій і класифікуються за трьома статтями:

° Трудовий доход (labor income), виплати зайнятим (compensation of employees) - зарплати та інші виплати готівкою чи натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включа­ються також і всі відрахування резидентів у пенсійні, страхові й інші фонди, пов'язані з найманням на роботу нерезидента. До кола приватних осіб-нерезидентів відносяться всі іноземні працівники, що знаходяться в даній країні менше року, у тому числі сезонні ро­бітники, робітники з прикордонних країн, що приїжджають у дану країну на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал інозем­них посольств.

° Переміщення мігрантів (migrants' transfers) - оцінний гро­шовий еквівалент вартості майна мігрантів, що вони перевозять із собою, переміщаючись в іншу країну. При цьому вивіз майна еміг­рантів у натурі показується як експорт товарів із країни, а його оцінний грошовий еквівалент (як би оплата за цей експорт) - за да­ною статтею.

° Перекази працівників (workers' remittances) - пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишилися на ба­тьківщині. У випадку пересилання товарів враховується їх оцінна вартість.

Принципова різниця між статтею "трудові доходи" (яка в пла­тіжних балансах деяких країн називається "виплата зайнятим") і стат­тями "переміщення мігрантів" і "перекази працівників" полягає в то­му, що в статті "трудові доходи" враховуються доходи нерезидентів, тобто тих, які тимчасово (терміном до 1 року) знаходяться в даній країні. В той же час у статтях "переміщення мігрантів" і "перекази працівників" показуються доходи і витрати резидентів, тобто мігран­тів, що виїхали з батьківщини і залишилися за кордоном, принаймні, терміном більше ніж на рік. Ці дві статті поєднуються в рамках пото­чних операцій у групу приватних неоплачених переказів.

° Приватні неоплачені перекази (private unrequited transfers) -оцінний грошовий еквівалент майна, що переміщується мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і наступні посилки товарів на батькі­вщину. Включає статті "переміщення мігрантів" і "перекази пра­цівників".

На практиці точно визначити, за якою саме статтею мають фі­ксуватися ті чи інші міжнародні перекази, досить складно. Людина спочатку може поїхати за кордон просто на тимчасові заробітки, але потім з будь-яких причин затриматися там більше ніж на рік, ставши мігрантом. І навпаки, люди, що мали намір емігрувати за кордон назавжди, чиє майно було зареєстроване як перекази пра­цівників, вирішують повернутися на батьківщину, не проживши за кордоном і року. Загальне правило, що діє в даному випадку, поля­гає в тому, що облік ведеться за станом на момент перетинання ко­рдону, і якщо навіть пізніше з'ясовується, що запис було зроблено неправильно, його зазвичай не переглядають.

За приблизними оцінками, щорічне міграційне сальдо до сере­дини 90-х р. становило приблизно 1 млн чоловік, тобто в країни, що приймають, приїжджало в середньому на 1 млн чоловік більше, ніж виїздило. За прогнозами, у найближчі роки в зв'язку зі стабілізаці­єю світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватися.

Обсяги щорічних грошових потоків, пов'язаних з міжнарод­ною міграцією, вимірюються сотнями мільярдів доларів і цілком співставні за масштабами з щорічними прямими іноземними інвес­тиціями.

Таблиця 6.1

Грошові потоки, пов'язані з міжнародною міграцією (млрд дол)

 

 

 

 

Показники

1987 р.

1990 р.

1993 р.

Трудовий доход

Кредит

13,8

19,5

20,7

Дебет

- 16,0

- 25,6

- 26,7

Приватні неоплачені перекази

Кредит

64,9

100,1

95,6

Дебет

- 58,2

- 91,8

- 102,5

Всього

Кредит

78,7

119,6

116,3

Дебет

- 74,2

- 117,4

- 129,1

На розвинуті країни припадає приблизно 9 / 10 усіх виплат трудового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і 2 / 3 усіх приватних неоплачених переказів, тоді як на всі країни, що розви­ваються, - тільки, відповідно, 1 / 10 і 1 / 3. Це означає, що в розви­нутих країнах зосереджена основна частка тимчасових робітників-мігрантів і що саме туди емігрують працездатні працівники з країн, що розвиваються, включаючи країни з перехідною економікою. У рамках грошових потоків, пов'язаних із трудовою міграцією, пере­кази працівників займають близько 62 %, трудові доходи - близько 31 % і переміщення мігрантів - близько 7 %.

Найбільші виплати трудового доходу приватним особам-нерезидентам здійснюють Швейцарія, Німеччина, Італія, Японія, Бельгія, США. В світі, що розвивається, найбільш активно іноземну робочу силу використовують ПАР, Ізраїль, Малайзія, Кувейт. Най­більші перекази приватного характеру здійснюються з основних розвинутих країн (США, Німеччини, Японії, Великобританії) та нових індустріальних і нафтодобувних країн, що розвиваються, (Кореї, Саудівської Аравії та Венесуели). Основними одержувача­ми переказів з-за кордону є розвинуті країни, в основному за раху­нок переказу частини зарплат працівників іноземних підрозділів транснаціональних корпорацій, військовослужбовців, розміщених за кордоном, та ін. У багатьох країнах, що розвиваються, масштаби переказів приватного характеру становлять 25-50 % доходів від то­варного експорту (Бангладеш, Єгипет, Греція, Ямайка, Малаві, Ма­рокко, Пакистан, Португалія, Шрі-Ланка, Судан, Туреччина). У Йо­рданії, Лесото, Йємені перекази сягають 10-50 % ВНП.

З теоретичної точки зору доходи країни-експортера робочої сили далеко не обмежуються переказами емігрантів з-за кордону, хоча вони і складають їх основну частку. В числі інших доходів, що збільшують ВНП і здійснюють сприятливий вплив на платіжний баланс, - податки, якими обкладаються фірми з працевлаштування за кордоном, прямі та портфельні інвестиції емігрантів в економіку країни, скорочення витрат на освіту, охорону здоров'я й інших ви­трат соціального характеру, що покриваються для емігрантів інши­ми країнами. Повертаючись на батьківщину, емігранти, за оцінка­ми, привозять із собою ще стільки ж заощаджень, скільки ними бу­ло переведено через банки. Більше того, набувши досвіду роботи за кордоном і підвищивши свою кваліфікацію, мігранти привозять цей досвід додому, в результаті чого країна безкоштовно одержує дода­ткові кваліфіковані кадри.

Еміграція здійснює відчутний позитивний вплив на економіку праценадлишкових країн, оскільки від'їзд працівників за кордон скорочує масштаби безробіття. Так, у 70-і роки єгипетський уряд, приймаючи програми боротьби з безробіттям, спеціально закладав у них стимулювання еміграції у країни Перської затоки. У Пуерто-Ріко закон про мінімальну заробітну плату виходив з того, що, як­найменше, третина робочої сили переїде до США.

"Витік мізків" є серйозною проблемою для більшості країн, що розвиваються, особливо в Африці (Малаві, Судан, Заїр, Замбія). Проте "витік мізків" у більшості випадків припиняється, коли еко­номічне становище країни поліпшується. Так, індійські вчені, що повернулися на батьківщину після того, як вони кілька років пра­цювали у високотехнологічних американських корпораціях у райо­ні Силіконової долини, стали основоположниками розвитку індій­ської промисловості зі створення нових комп'ютерних програм.

Економічні ефекти імміграції найчастіше спрощено опису­ються як негативні, оскільки робітники, що приїжджають з-за кор­дону, скорочують кількість робочих місць і збільшують безробіття серед корінного населення. Не заперечуючи існування такої про­блеми, необхідно, однак, відзначити, що іммігранти привносять но­вий досвід, знання та навички. СІЛА, Канада й Австралія - країни, що виникли в результаті імміграції. В інших країнах іммігранти привносять динамізм в економічний розвиток цілих галузей. Прик­ладом можуть бути китайські промислові робітники в Індонезії та Малайзії, підприємці з Гонконгу в Канаді, індійські та ліванські бі­знесмени в Африці, йорданські та палестинські службовці в нафто­видобувних країнах Перської затоки. Більше того, іммігранти в ба­гатьох країнах заповнюють вакансії, на які все одно немає претен­дентів серед місцевого населення. Некваліфіковані працівники з Туреччини та Північної Африки складають 60-80 % імміграції в Німеччину і Францію. На важку роботу охоче наймаються палести-нці в Ізраїлі, індонезійці в Малайзії, болівійці в Аргентині. Більше того, деякі галузі виробництва, що дають, у тому числі експортний, доход для країн, не вижили б без іммігрантів. У числі прикладів -гірничорудна промисловість ПАР, сільськогосподарські плантації в Домініканській Республіці, Малайзії й Іспанії, каучукова та гумова промисловість Малайзії.

Не можна, зрозуміло, заперечувати і негативні наслідки імміг­рації, які в розвинутих країнах пов'язані, насамперед, зі зниженням у результаті припливу іммігрантів реальних зарплат некваліфікова-ної робочої сили.

У силу економічних причин основні потоки мігрантів завжди спрямовувалися з країн із низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами. Протягом усього післявоєнного часу напрямки міжнародної міграції безупинно змінювалися залежно від змін економічних умов. Внаслідок відсутності достовірної статис­тики міжнародного переселення та широкого розвитку нелегальної міграції встановити точно ієрархічність основних напрямків мігра­ції досить складно. Приблизні уявлення про масштаби міжнародної міграції дають дані про кількість населення країн світу, народжено­го за кордоном (табл. 6.2).

Таблиця 6.2

Населення, що народилося за кордоном

 

 

Показники

мли чол.

% від усієї чисе-льиості

1965 р.

1985 р.

1965 р.

1985 р.

Світ у цілому

75,9

105,5

2,3

2,2

Розвинуті країни та країни з перехідною економікою

31,0

47,4

3,5

4,5

в тому числі: Європа

15,6

23,0

3,5

4,7

Північна Америка

12,7

20,4

6,0

7,8

Країни, що розвиваються

45,0

58,1

1,9

1,5

в тому числі:

Південно-Східна Азія

7,6

7,5

1,9

1,2

Північна Африка та Західна Азія

5,6

13,4

4,0

5,7

Південна Азія

18,7

19,2

2,8

1,8

Південна Америка

5,4

5,6

2,4

1,5

Африка на південь від Сахари

7,1

11,3

3,0

2,7

Можна виділити такі країни та регіони, що є центрами тяжін­ня для мігрантів з інших країн:

° США, Канада й Австралія. Будучи найбільш економічно розвинутою країною сучасного світу, США є основним напрямком міграції як малокваліфікованої, так і висококваліфікованої робочої сили. Кожен рік туди приїжджає більше іммігрантів, аніж в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки малокваліфікованої робочої си­ли спрямовуються в США з прилеглих латиноамериканських країн - Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані пра­цівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаю­чи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію й ін. Приплив іммігрантів у США та Канаду до середини 90-х років оцінюється в 900 тис. чоловік за рік. У США легально іммігрують 740 тис. чоло­вік у рік і емігрують 160 тис. чоловік. Чиста імміграція (міграційне сальдо)становить 580 тис. чол.

° Західна Європа. Найбільш розвинуті західноєвропейські країни, насамперед країни, що входять у Європейський Союз, при­тягають робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки та Близького Сходу, країн Африки на південь від Сахари, східноєвро­пейських країн і республік колишнього СРСР. Міграції працівників з африканських країн - колишніх колоній західноєвропейських держав сприяють спільність мови, історично сформовані традиційні торгові й інші зв'язки. Припливи іммігрантів у Західну Європу в середині 90-х р. оцінювалися на рівні 180 тис. чоловік на рік. Біль­ше того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і роз­вивається загальний ринок робочої сили, що передбачає свободу переміщення працівників між країнами Європейського Союзу й уніфікацію трудового законодавства.

° Близький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залу­чають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані ро­боти. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін. Біль­ше половини робочої сили Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабсь­ких Еміратів, Катару, Бахрейну, Кувейту й Оману складають інозе­мні робітники.

° Інші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х р. - ін­тенсифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Зазвичай потоки працівників спрямовуються в ті країни, що швид­ше просуваються шляхом економічних реформ. Так, у Латинській Америці сезонні робітники та робітники на складальні підприємст­ва направляються в Аргентину і Мексику. В Африку на південь від Сахари, на Берег Слонової Кістки, Нігерію і ПАР приходиться бі­льше половини припливу всіх іммігрантів. У результаті війни в Перській затоці в 1991 р. близько 1 млн єгиптян залишили Ірак, 800 тис. йєменців виїхали із Саудівської Аравії та близько 500 тис. па­лестинських і йорданських робітників залишили Кувейт, куди на їх місце приїхали робітники з Індії та Єгипту.

° Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, які наймаються на тимчасові роботи. Особливо це по­мітно на прикладі Південної Кореї та Малайзії.

Практично всі країни, в які іммігрує понад 25 тис. чоловік у рік, - високорозвинені держави з ВНП понад 6900 дол на душу на­селення. Джерело еміграції - країни, що розвиваються, головні з який - Мексика і країни Азії.

Отже, кількісні показники, пов'язані з міграцією робочої сили, є частиною балансу поточних операцій і класифікуються за стаття­ми трудових доходів (виплати нерезидентам) і приватних неопла­чених переказів, що являють собою оцінний грошовий еквівалент майна, переміщуваного мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і наступні посилки товарів і грошей на батьківщину. Розподіл пози­тивного економічного ефекту, що одержується в результаті мігра­ції, відбувається у формі зростання доходів мігрантів, переказів коштів з-за кордону на батьківщину, в результаті зниження витрат виробництва в країнах, що одержують грошові перекази. Розвинуті країни є основним напрямком імміграції, а ті, що розвиваються, -джерелом еміграції.

У той час як більшість країн світу просуваються шляхом реалі­зації своєї зовнішньої торгівлі, практично всі вони вживають заходів, які обмежують міжнародну міграцію. Як було показано вище, мігра­ція приводить до зростання сукупного обсягу виробництва, хоча роз­поділ економічних вигод від міграції далеко не рівномірний. Однак позитивні економічні ефекти міграції можуть перекриватися негатив­ними ефектами, що також мають місце. Один із них - фінансовий тя­гар, який іммігранти покладають на бюджет більш розвинутих кра­їн. Особливо чітко це проявляється, коли розвинуті країни близько розташовані чи навіть межують з менш розвинутими державами. Типовим прикладом є, з одного боку, СІЛА, Мексика і країни Ка­рибського басейну, з іншого - Франція та країни Магриба, Німеч­чина і Туреччина. Таке близьке сусідство приводить до напливу не тільки легальних, а й нелегальних іммігрантів, що потребують фі­нансових витрат, або для матеріальної підтримки, або для депорта­ції. За оцінками, у СІЛА постійно знаходиться близько 4 млн, а в Західній Європі - близько 3 млн нелегальних іммігрантів.

Проблеми, що несе із собою міжнародна міграція робочої си­ли, привели до створення широкої системи державного та міждер­жавного регулювання. Втручання держави в міжнародний рух ро­бочої сили почалося значно раніше, ніж її участь в регулюванні мі­жнародної торгівлі. Вже наприкінці XVIII ст. в Англії були прийня­ті закони, що забороняли промисловим робітникам емігрувати за кордон. Протягом XIX ст. багато європейських країн приймали за­кони, що обмежують в'їзд небажаних осіб. Тоді ж країни стали ук­ладати двосторонні конвенції, що регулюють міграцію, частина з який діє дотепер.

Законодавства більшості країн, що регулюють в'їзд іноземців, перш за все проводять чітке розмежування між іммігрантами - людь­ми, що переїжджають до країни на постійне місце проживання, та неі­ммігрантами - людьми, що переїжджають до країни тимчасово та / чи не претендують там на постійне місце проживання. Незважаючи на те, що неіммігранти найчастіше можуть знаходитися і працювати в прий­маючій країні протягом тривалого часу, найбільш важливим з еконо­мічної точки зору є регулювання трудової імміграції.

Зазвичай державне регулювання здійснюється через прийнят­тя програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обме­ження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стиму­лювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Більшість приймаючих країн використовують селективний пі­дхід при регулюванні імміграції. Його зміст полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, що пот­рібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів коливається від країни до країни, але найчастіше вони відносяться до однієї з таких категорій:

робітники, що готові за мінімальну оплату виконувати важ­ку, шкідливу, брудну та некваліфіковану роботу, - будівельні, під­собні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

спеціалісти для нових і перспективних галузей - програміс­ти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

представники рідкісних професій - гранувальники алмазів, реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;

спеціалісти зі світовим ім'ям - музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники;

великі бізнесмени, що переносять свою діяльність у прий­маючу країну, інвестують капітал і створюють нові робочі місця.

Проблемами трудової імміграції займаються державні інсти­тути приймаючих країн, що діють на основі національного законо­давства, а також підписаних двосторонніх і багатосторонніх угод. Звичайно в розв'язанні проблем імміграції задіяні як мінімум три державних відомства: міністерство закордонних справ, що відає че­рез своє консульське управління видачею в'їздних віз, міністерство юстиції в особі служби з імміграції чи іншого органу прикордонно­го контролю, що безпосередньо виконує визначений законом ре­жим в'їзду, та міністерство праці, що наглядає за використанням іноземної робочої сили.

В більшості країн дозвіл на в'їзд іммігранту видається на підс­таві підписаного контракту з наймачем про його працевлаштування та висновку міністерства праці про те, що дана робота, оскільки вимагає спеціальних навичок або з інших причин, не може викону­ватися місцевими робітниками. У деяких країнах перед видачею дозволу на в'їзд потенційного іммігранта його роботодавець зо­бов'язаний дістати дозвіл міністерства внутрішніх справ і профспі­лок даної галузі.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості прийма­ючих країн представлена величезною кількістю законів і підзакон-них актів. Основні риси імміграційного законодавства такі:

° Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн встановлюють тверді вимоги до рівня освіти та стажу роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до освіти вважається закін­чення повного курсу середньої школи чи професійно-технічного училища, що має підтверджуватися відповідним дипломом. У бі­льшості випадків диплом необхідно перепідтверджувати чи оціню­вати в приймаючій країні на предмет відповідності вимог до фахів­ця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред'являлися до випускника поданої спеціальності в країні-експортері робочої сили. Пріоритет при прийомі на роботу віддається приймаючими країна­ми фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеці­альності. Можуть бути необхідними також і рекомендаційні листи.

° Обмеження особистого характеру. Зрозуміло, законодав­ство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані надати довідку про стан свого здоров'я, завірену консульською установою приймаючої країни чи пройти спеціальне медичне обстеження. Ві­ковий ценз іммігрантів установлюється законодавством залежно від галузі промисловості, в якій вони мають намір працювати. Він ко­ливається в межах 20-40 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного та соціального статусу іммігра­нтів. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, ра­ніше засудженим за кримінальні злочини, членам терористичних і профашистських організацій.

° Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, встановлюють їх максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудо­вих ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максималь­ну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній га­лузі; в рамках окремих підприємств, визначаючи максимальну частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як об­меження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року. Кількісне квотування є дуже жорс­тким методом державного регулювання імпорту робочої сили та зазвичай визначається відповідними законами, за дотриманням яких наглядають правоохоронні органи.

° Економічне регулювання. Воно вводить певні фінансові об­меження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Що стосується юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненню певного обся­гу обороту і продажів або після внесення певних платежів у держа­вний бюджет. Приватні особи мають право іммігрувати, тільки як­що вони готові інвестувати в економіку приймаючої країни визна­чену законом суму, довести легальність походження цих грошей і створити певну кількість робочих місць. За законодавством деяких країн за оформлення імміграції та працевлаштування на місцеве пі­дприємство іммігранти зобов'язані платити. Деякі пільги надаються для керівного складу корпорацій, що мають право укладати угоди від її імені, заможним іноземцям, готовим використовувати працю місцевих громадян у домашньому господарстві.

° Часові обмеження. Законодавства більшості країн установ­люють максимальні терміни перебування іноземних працівників на їх території, після закінчення яких вони повинні або залишити при­ймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній. Найчастіше для осіб, що ма­ли в приймаючій країні статус стажистів або студентів, передбача­ються тверді правила, що не дозволяють продовжити своє перебу­вання в ній, що вимагають обов'язкового виїзду на батьківщину, перебування там мінімум протягом декількох років, тільки після чого вони набувають права знову приїхати в приймаючу країну.

° Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що прий­має іммігрантів, законодавчо встановлює географічну та національну структуру імміграції. Вона зазвичай регулюється за допомогою кількі­сних квот на в'їзд іммігрантів з певних країн. Іноді, щоб уникнути об­винувачень в упередженості та порушенні прав людини, уряди прово­дять у рамках географічних квот лотереї на право іммігрувати між представниками різних країн з одного географічного регіону.

У США, наприклад, географічна структура імміграції встано­влюється законодавчо. Так, для того, щоб на недискримінаційній основі забезпечити збалансованість імміграції різних національнос­тей, у США щорічно проводиться лотерея відповідно до програми диверсифікації іммігрантських віз БУ-1. На підставі статистики ім­міграції за попередні п'ять років встановлюються країни, що екс­портують найбільшу кількість робочої сили в США. Потім на осно­ві спеціально розроблених формул визначається квота кожної краї­ни, громадяни якої мають право брати участь у лотереї. Чим біль­шою була імміграція з даної країни за попередні п'ять років, тим менша квота тієї країни в лотереї. У 1996 фінансовому році в лоте­реї розігрувалося 55 тис. іммігрантських віз. З них на всі країни Африки припадало 20200 віз, Азії - 6837 віз (усі країни, крім Ки­таю, Тайваню, Індії, Філіппін, В'єтнаму та Південної Кореї), Євро­пи - 24549 віз (усі країни, крім Великобританії та її підлеглих тери­торій), Північної Америки - 8 віз (тільки Багами), Океанії - 817 віз (усі країни), Південної Америки, Центральної Америки та Кариб­ського басейну - 2589 віз (усі країни, крім Мексики, Ямайки, Саль­вадору та Домініканської Республіки).

Для того, щоб брати участь у лотереї, повідомлення про яку публікується в газетах багатьох країн світу, досить просто до вста­новленого терміну послати за вказаною адресою в Національний ві­зовий центр лист, повідомивши своє ім'я, рік і місце народження, ті ж дані про дружину / чоловіку та дітей, зворотну адресу і країну, громадянами якої є учасники лотереї Ці дані закладаються в комп'ютер, що потім і робить випадкову вибірку потенційних влас­ників віз. Виграш у лотереї не означає, що віза видається автомати­чно. Все одно необхідно подати заяву, надати набір необхідних за законом документів для виконання імміграційних формальностей, і сплатити держмито в розмірі 200 дол.

° Заборони. Явні та приховані заборони наймати іноземну робочу силу зазвичай містяться в законах про професії, якими іно­земцям займатися заборонено. Явні заборони прямо перелічують галузі чи спеціальності, в яких працювати іноземцям не можна. Приховані заборони навпаки, встановлюють перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни, перекриваючи тим самим доступ до них іноземців. Для будь-яких пересувань іммігранта, зміни спеціальності, зміни місця роботи потрібно одержувати додатковий дозвіл імміграційної вла­ди, що може і відмовити в його видачі. Заборонена нелегальна ім­міграція у більшості країн припиняється поліцейськими методами, які, щоправда, далеко не завжди ефективні.

Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції. Вони можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну чи наймає їх на роботу. Незаконне проникнення в країну вважається злочином. За його скоєння передбачається депортація, грошові штрафи та / чи тюремне ув'язнення. Подібний злочин, вчинений повторно, кара­ється повторною депортацією, великим грошовим штрафом і більш тривалими термінами ув'язнення. За незаконне посередництво чи наймання на роботу нелегального іммігранта, що також вважається злочином, передбачаються настільки великі штрафи, що вони мо­жуть призвести до банкрутства невеликі фірми і підприємства.

В умовах тиску з боку профспілок, що бачать у напливі імміг­рантів головну причину безробіття, уряди багатьох західних країн з початку 70-х р. стали вживати активних заходів зі стимулювання виїзду іммігрантів назад на батьківщину. Основні традиційні дер­жавні заходи рееміграції такі:

- Програми стимулювання рееміграції. Вони включають ши­роке коло заходів, починаючи заходами примусової репатріації не­законних іммігрантів, аж до надання матеріальної допомоги імміг­рантам, що бажають повернутися на батьківщину. В західноєвро­пейських країнах (Німеччина, Франція, Нідерланди) приймалися програми матеріального заохочення рееміграції, що передбачають виплати вихідних допомог при добровільному від'їзді іммігрантів на батьківщину. В деяких випадках допомоги виплачуються при одній тільки заяві іммігранта про його бажання залишити прийма­ючу країну, в інших - через певний час після його фактичного по­вернення додому. Причому одержання вихідної допомоги позбав­ляло іммігранта права повторно в'їхати в приймаючу країну. Ви­плати допомоги здійснювалися за рахунок коштів, накопичених у фонді соціального страхування чи пенсійному фонді в результаті відрахувань підприємством, що найняло на роботу іммігранта. Хо­ча вважалося, що такий спосіб фінансування не ляже додатковим тягарем на видаткову частину бюджету, на практиці бюджетні ви­трати виявилися також дуже великими в результаті необхідності створення електронної системи державного обліку іммігрантів і ви­плати допомоги. Ефективність програм стимулювання рееміграції залишається дуже низкою.

Програми професійної підготовки іммігрантів. У якості за­собу, що міг би спонукати іммігранта повернутися на батьківщину, уряди окремих країн (Франція, Німеччина, Швейцарія) розглядають програми професійної освіти іммігрантів. За логікою цих програм, одержавши освіту в розвинутій країні, іммігранти зможуть розра­ховувати на більш високооплачувану та престижну роботу, що спо­нукає їх повернутися на батьківщину. Однак інтерес з боку імміг­рантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що отримання спеціальності саме по собі не гарантувало одержання роботи за цією спеціальністю на батьківщині. Тому бі­льшість іммігрантів прагнули зберегти свою існуючу, нехай і низь-кооплачувану роботу в розвинутих країнах, аніж реемігрувати та намагатися знайти кращу роботу на батьківщині.

Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинуті країни укладають угоди з країнами-експортерами робо­чої сили про інвестиції частини переказів працівників на батьків­щину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, які розвиваються, що могли б стати місцями роботи для реемігрантів. Такі підприємства набували форми кооперативів, спі­льних компаній, акціонерних товариств. Найбільший розвиток ця форма одержала у двосторонніх відносинах Німеччини та Туреччи­ни. У ряді випадків нові турецькі компанії, створені в основному за німецькі гроші, не тільки стали пунктом притягання для реемігран­тів, але й призупинили новий потік еміграції з Туреччини.

Незважаючи на активні дії урядів приймаючих країн, біль­шість програм стимулювання рееміграції не досягли поставлених цілей: за незначного збільшення рееміграції на початку їх реалізації від'їзд іноземних робітників на батьківщину різко зменшувався, коли скорочувалося фінансування програм. Однак головною при­чиною їх низької ефективності є те, що уряди країн, що експорту­ють робочу силу, просто не зацікавлені в її реекспорті і не докла­дають належних зусиль щодо скорочення еміграції.

Отже, державне регулювання міжнародного ринку праці здій­снюється на основі національного законодавства приймаючих країн і країн, що експортують робочу силу, а також на основі міждержав­них і міжвідомчих угод між ними. Регулювання здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання іммігрантів до повернення на батьківщину (рееміг­рації). Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Відсівання небажаних іммігран­тів здійснюється на основі вимог, які висуваються до кваліфікації, освіти, віку, стану здоров'я, шляхом кількісного та географічного квотування, прямих і непрямих заборон на в'їзд, тимчасових і ін­ших обмежень. Стимулювання рееміграції здійснюється через ви­плату матеріальної компенсації від'їжджаючим іммігрантам, ство­рення робочих місць, професійну підготовку іммігрантів, надання економічної допомоги країнам масової еміграції. Висновки

Міграція робочої сили являє собою переселення працездатно­го населення з одних держав в інші терміном більше ніж на рік, ви­кликане причинами економічного й іншого характеру, і може при­ймати форму еміграції (виїзду) й імміграції (в'їзду). Міграція робо­чої сили веде до вирівнювання рівнів оплати праці в різних країнах. У результаті міграції сукупний обсяг світового виробництва зрос­тає внаслідок більш ефективного використання трудових ресурсів за рахунок їх міждержавного перерозподілу.

Кількісні показники, пов'язані з міграцією робочої сили, є ча­стиною балансу поточних операцій і класифікуються за статтями трудових доходів (виплати нерезидентам) і приватних неоплачених переказів, що являють собою оцінний грошовий еквівалент майна, переміщуваного мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і насту­пні посилки товарів і грошей на батьківщину. Розподіл позитивного економічного ефекту, що одержується в результаті міграції, відбу­вається у формі зростання доходів мігрантів, переказів коштів з-за кордону на батьківщину, в результаті зниження витрат виробництва в країнах, що одержують грошові перекази. Розвинуті країни є ос­новним напрямком імміграції, а ті, що розвиваються, - джерелом еміграції.

Державне регулювання міжнародного ринку праці здійсню­ється на основі національного законодавства приймаючих країн і країн, що експортують робочу силу, а також на основі міждержав­них і міжвідомчих угод між ними. Регулювання здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання іммігрантів до повернення на батьківщину (рееміг­рації). Більшість приймаючих країн використовують селективний


підхід при регулюванні імміграції. Відсівання небажаних іммігран­тів здійснюється на основі вимог, які висуваються до кваліфікації, освіти, віку, стану здоров'я, на основі кількісного та географічного квотування, прямих і непрямих заборон на в'їзд, тимчасових і ін­ших обмежень. Стимулювання рееміграції здійснюється через ви­плату матеріальної компенсації виїжджаючим іммігрантам, ство­рення робочих місць, професійну підготовку іммігрантів, надання економічної допомоги країнам масової еміграції.