5.4. Глобалізація стратегії як фактор досягнення конкурентної переваги

Глобальною можна назвати стратегію, при якій фірма продає свою продукцію в багатьох країнах, застосовуючи при цьому єди­ний підхід. Сам по собі факт транснаціональності не означає авто­матично наявності глобальної стратегії; якщо в МНК є філії, що ді­ють незалежно і кожна в своїй країні, це ще не глобальна стратегія.

При глобальній стратегії фірма продає свій товар у всіх країнах (чи, у всякому разі, в більшості країн), які є важливим ринком збуту для її продукції. Головним питанням стає розміщення різних ланок ла­нцюжка цінності та забезпечення такої роботи, щоб можна було продавати товар фірми по усьому світі.

У глобальній стратегії існують два чітко виражених методи, за допомогою яких фірма може отримати конкурентну перевагу чи компенсувати різні невигідні моменти через умови в країні:

Найбільш вигідне розміщення різних видів діяльності в різ­них країнах, щоб якнайкраще обслуговувати світовий ринок.

Здатність глобальної фірми координувати діяльність розмі­щених у різних країнах філій.

Розміщення ланок ланцюжка цінності, безпосередньо пов'язаних з покупцем (маркетинг, розповсюдження товару та піс­ляпродажне обслуговування), зазвичай "прив'язане" до розміщення покупця. Крім того, до місцезнаходження покупця може бути "прив'язане" і розміщення інших видів діяльності через високі тра­нспортні витрати чи необхідність тісної взаємодії з покупцем. Так, у багатьох галузях виробництво, доставка та маркетинг мають здій­снюватися якомога ближче до покупця. Найчастіше така фізична прив'язка діяльності до клієнта потрібна в усіх країнах, де діє фір­ма.

Рішення, властиві тільки глобальній стратегії, можна розділи­ти на два істотні напрямки:

Конфігурація. В яких і в скількох країнах виконується кож­ний вид діяльності, що входить у ланцюжок цінності?

Координація. Як узгоджується розосереджена діяльність (чи є діяльність, яка виконується в різних країнах)?

При багатонаціональній конкуренції МНК мають автономні філії в кожній країні й управляють ними приблизно так само, як банк розпоряджається цінними паперами. При глобальній же кон­куренції фірми намагаються одержати набагато більшу конкурент­ну перевагу від своєї присутності в різних країнах, розміщуючи свою діяльність із глобальним прицілом і чітко узгоджуючи її.

Конкурентну перевагу глобальної фірми варто розділити на два види:

° що виникає з розміщення діяльності (в якій країні розміщена); ° незалежна від розміщення (виходячи із системи діяльності фірми по всьому світові).

Переваги, що ґрунтуються на розміщенні діяльності у певній країні, відбуваються або від країни базування фірми, або від інших країн, в яких фірма діє. Глобальна фірма намагається використову­вати переваги, отримані в країні базування, для проникнення на за­кордонні ринки, а також може використовувати переваги, отримані від виконання певної діяльності за кордоном, для посилення пере­ваг або компенсації невигідних моментів у країні базування.

Переваги ж, які ґрунтуються на структурі фірми, виникають із загального обсягу торгівлі, швидкості освоєння товарів на всіх за­водах фірми по усьому світі та здатності фірми узгоджувати діяль­ність "удома" й за кордоном.

Для початку глобальної конкуренції необхідно, щоб будь-які фірми отримали в своїх країнах переваги, які дають їм можливість вийти на закордонні ринки. Конкурентної переваги, отриманої ви­нятково в країні базування фірми, цілком достатньо для того, щоб почалася глобальна конкуренція. Однак згодом успішно діючі гло­бальні фірми починають комбінувати переваги, отримані "вдома", з перевагами від розміщення певної діяльності в інших країнах і від системи діяльності фірми по усьому світі. Ці додаткові переваги у поєднанні з отриманими "вдома" роблять останні більш стійкими, а також компенсують невиграшні моменти ситуації в країні базуван­ня. Таким чином, переваги різних джерел взаємно підсилюються.

Практика показує, що фірми, які не використовують і не роз­вивають переваги країни базування через глобальну стратегію, вра­зливі для конкурентів. Саме поєднання переваг від умов у країні ба­зування, від розміщення певної діяльності за кордоном і від систе­ми світової діяльності фірми, а не кожна окремо, створює міжнаро­дний успіх.

Тепер, коли глобалізація конкуренції стала загальновизнаним фактом, у центрі уваги опинилися переваги від структури фірми та від розміщення діяльності в інших країнах. Фактично переваги від умов у країні базування зазвичай більш важливі, ніж інші.

Єдиного типу глобальної стратегії не існує. Є безліч способів конкурувати, і кожен потребує вибору, де розміщувати діяльність і як її координувати. Кожна галузь має своє оптимальне поєднання. Більшість глобальних стратегій - це нерозривне поєднання торгівлі та прямих закордонних інвестицій. Готова продукція експортується з країн, що імпортують комплектуючі, і навпаки. Закордонні інвес­тиції відбивають розміщення виробничої та маркетингової діяльно­сті. Торгівля та закордонні інвестиції скоріше взаємодоповнюють­ся, ніж є взаємозамінними.

Ступінь глобалізації в різних сегментах галузі часто розрізня­ється, і оптимальна глобальна стратегія відповідно теж різна. На­приклад, у виробництві мастил є дві чітко виражені стратегії. У ви­робництві автомобільних моторних масел конкуренція має багато­національний характер, тобто в кожній країні ведеться окремо. Ха­рактер дорожнього руху, кліматичні умови та місцеве законодавст­во скрізь різні. При виробництві змішують різні марки основних масел і присадок. Ефект масштабу тут невеликий, а транспортні ви­трати високі. Канали розподілу та збуту, що дуже важливі для дося­гнення успіху в конкуренції, сильно розрізняються в різних країнах. У більшості країн лідерами є фірми, що працюють на внутрішній ринок (наприклад, "Куейкер стейт", "Пеннзойл" у СІЛА) або ж МНК є автономними філіями (наприклад, "Кастрол" у Великобри­танії). У виробництві ж масел для суднових двигунів усе інакше: тут - глобальна стратегія; кораблі вільно пересуваються з країни до країни, і необхідно, щоб у кожному порту, в який вони заходять, були масла потрібної марки. Тому репутація марки стала глобаль­ною, й успішно діючі фірми, що випускають масла для суднових двигунів ("ІЛелл", "Екссон", "Брітіш Петролеум" та ін.), - глобаль­ні фірми.

Інший приклад - готельна індустрія: конкуренція в багатьох сегментах має багатонаціональний характер, тому що більшість ла­нок ланцюжка цінності прив'язана до розташування клієнта, а різ­ниця в потребах і умовах між країнами зменшує переваги від коор­динації діяльності. Однак якщо розглядати готелі вищого класу, що розраховані, насамперед на бізнесменів, то тут конкуренція має більш глобальний характер. Такі конкуренти світового масштабу, як "Хітон", "Мерріотт" або "ІЛератон", мають власність, розосере­джену по усьому світові, проте використовують єдину торгову мар­ку, єдине оформлення, єдиний стандарт обслуговування та систему бронювання номерів з будь-якого місця світу, що дає їм переваги при обслуговуванні бізнесменів, які постійно подорожують світом.

При розбивці виробничого процесу на стадії також часто спо­стерігаються різні ступінь і характер глобалізації. Потреба в різних товарах змінюється від країни до країни, транспортні витрати висо­кі, вимоги до обслуговування клієнтів на місці - теж. Ефект масш­табу в усьому ланцюжку цінності дуже скромний. У цілому вироб­ництво сировини та комплектуючих, як правило, є більш глобаль­ним, аніж виробництво готової продукції.

Розходження типів глобалізації різних сегментів галузі, стадій виробничого процесу та груп країн створюють можливість скла­дання сфокусованих глобальних стратегій, націлених на певний се­гмент галузі у всесвітньому масштабі.

Фірма, що проводить сфокусовану глобальну стратегію, зосе­реджується на певному сегменті галузі, незаслужено забутому фір­мами із широкою спеціалізацією. Глобальна конкуренція може по­родити зовсім нові сегменти галузі, тому що фірма, яка діє в певно­му секторі своєї галузі по усьому світові, на цій основі може одер­жати ефект масштабу. Причини такої стратегії можуть бути різні. Наприклад, працювати в даному сегменті галузі тільки в одній кра­їні невигідно через великі витрати. В деяких галузях це єдино пра­вильна стратегія, тому що переваги від глобалізації досяжні тільки в одному сегменті (наприклад, дорогі готелі для бізнесменів).

Глобальне фокусування може стати першим кроком до глоба­льної стратегії більш широкого профілю. Фірма вступає в глобаль­ну конкуренцію у даному сегменті, коли в країні базування є для неї унікальні переваги.

Конкурувати глобально можуть і порівняно невеликі фірми, а не лише великі. На фірми малого та середнього масштабу припадає солідна частка обсягу міжнародної торгівлі, особливо в таких краї­нах, як Німеччина, Італія та Швейцарія. Часто вони зосереджують­ся на вузьких сегментах галузі чи діють у галузях порівняно неве­ликого масштабу. Сфокусована глобальна стратегія також характе­рна для НК із невеликих країн, таких як Фінляндія чи Швейцарія, і для малих та середніх фірм із усіх країн.

У малих і середніх фірм є тенденція будувати свою стратегію в основному на експорті - пряме іноземне інвестування має скромні масштаби. Проте кількість НК середньої руки зростає. Маючи об­межені ресурси, малі фірми стикаються з труднощами щодо виходу на закордонні ринки, визначення потреб на цих ринках і забезпе­чення післяпродажного обслуговування. В різних галузях ці про­блеми розв'язуються по-різному.

Один спосіб - реалізовувати товар через агентів з продажу чи своїх імпортерів (характерно для італійських фірм), інший - діяти через дистриб'юторів або торгові фірми (характерно для японських і корейських фірм). Ще один шлях - використовувати промислові асоціації для створення загальної інфраструктури збуту, організо­вувати виставки-продажі й ярмарки та займатися дослідженням ри­нку. Останнім часом малі фірми створюють альянси з іноземними фірмами, щоб мати можливість конкурувати глобально.

Чому країна прагне до міжнародного успіху в тій чи іншій га­лузі? Відповідь на це питання полягає в чотирьох властивостях кра­їни, що носять загальний характер і формують середовище, в якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може сприяти створен­ню конкурентної переваги, а може і перешкоджати цьому (рис. 5.4). Зазначеними властивостями є:

° факторні умови;

° умови попиту;


° споріднені та підтримуючі галузі; ° стратегія фірми.

У забезпеченні національної конкурентної переваги важливу роль відіграє також стратегія фірм, їх структура та суперництво між ними. Якщо конкурентне середовище чи суперництво між фір­мами відсутні, якщо стратегія фірми не зорієнтована на діяльність в умовах суперництва, то в таких фірм на зовнішньому ринку конку­рентної переваги, звичайно, не виникає.

Параметри попиту - це, насамперед, ємність попиту, динамі­ка його розвитку, диференціація за видами продукту, вимогливість покупців до якості товарів і послуг. Саме на внутрішньому ринку в умовах розвинутого попиту одержують апробацію нові вироби до виходу їх на світовий ринок.

Далі, наявність у національній економіці високорозвинутих споріднених і підтримуючих галузей, що забезпечують фірми в екс-портоорієнтованих галузях необхідними матеріалами, напівфабри­катами, комплектуючими виробами та іншими матеріальними засо­бами і інформацією, є необхідною умовою створення та підтримки конкурентних переваг у світовій економіці дня фірм відповідних галузей.

Країни отримують найбільші шанси на успіх у тих галузях або їх сегментах, де національні детермінанти конкурентної переваги як системи (рис. 5.4) мають найбільш сприятливий характер.

Національні детермінанти конкурентної переваги - це систе­ма, компоненти якої взаємно підсилюються. Кожен детермінант впливає на всі інші. Крім того, переваги в одному детермінанті мо­жуть створювати чи підсилювати переваги в інших.

У загальну систему детермінант конкурентних переваг вклю­чається і роль випадкових подій, що можуть або підсилити, або по­слабити сформовані конкурентні переваги країни. До найбільш ва­жливих подій такого роду можна віднести нові винаходи, великі технологічні зрушення (прориви), різкі зміни цін на ресурси (на­приклад, "нафтовий шок"), значні зміни на світових фінансових ринках (як це мало місце в 1997-1998 рр.) або у валютних курсах (зміна курсу російського рубля після 17 серпня 1998 р.), сплески світового чи місцевого попиту, політичні рішення урядів, війни й інші непередбачені обставини.

Нарешті, роль уряду в формуванні національних конкурент­них переваг полягає у здійсненні значного впливу на всі основні детермінанти конкурентної переваги. Причому цей вплив може бу­ти як позитивним, так і негативним. На параметри факторів вироб­ництва та попиту уряд впливає своєю економічною політикою, включаючи, звісно, зовнішньоекономічну. Зокрема, уряд у багатьох країнах сприяє розвитку споріднених і сполучених галузей, які вза­ємодіють з провідними експортоорієнтованими галузями.

Важливе місце серед факторів, які визначають положення кра­їни у світовому господарстві, здавна займали внутрішній і світовий ринки. Однак за останні два-три десятиліття між ними відбулася значна ротація на користь останнього, що все більше відокремлює умови та гостроту конкуренції на національних ринках, вирівнює її на все більш високому рівні. Міждержавний ринок визначає певний "середньосвітовий" рівень конкурентоспроможності, до якого по­винні прагнути національні економіки та товаровиробники, а за можливості і перевершити його. Все важливішим стає такий аспект проблеми внутрішнього ринку, як відповідність його структури, ці­нових пропорцій, організаційних форм світового ринку та світового господарства.

З урахуванням цього основою стійкості та динамічного розви­тку національної економіки є диверсифікація експорту. Світогоспо-дарське становище країни є міцнішим, коли більшу кількість різних видів продукції вона вивозить, а також включена у більше число міжнародних відтворювальних ланцюжків. Спеціалізація та дивер­сифікація не суперечать одна одній, оскільки у світогосподарсько-му масштабі на зміну міжгалузевій спеціалізації йде внутрішньога­лузева (відповідно знижується роль у світовій економіці тих країн, що не змогли включитися в міжнародний поділ праці на новому рі­вні). Відповідно, всередині різних галузей необхідно знаходити "точки зростання", що здатні в перспективі заповнити важливі ніші на світовому ринку.

Крім того, при аналізі й оцінці конкурентоспроможності особ­лива увага приділяється таким характеристикам, як гнучкість і ма­невреність, здатність національних економік швидко й адекватно реагувати на несподівані зміни у світовій економіці та на світовому ринку, "гасити" так звані зовнішні шоки (ресурсні, валютні й ін.), виявляти і використовувати можливості, що відкриваються у світо­вому господарстві, створювати нові плацдарми для зміцнення своїх позицій на зовнішніх ринках. Згідно з твердженнями західних еко­номістів, пристосовуваність сучасних національних господарств набуває такого ж значення, як промислова потужність і фінансова міцність.

Для оцінки ефективності функціонування національних еко­номік як частини всесвітнього господарства принципове значення мають якісні та кількісні характеристики їх конкурентоспро­можності.

Конкурентоспроможність країни (національна конкурентоспро­можність) - одне із найбільш складних економічних понять. Є без­ліч його визначень, однак, як правило, під конкурентоспроможністю країни розуміють здатність її фірм і галузей випереджати суперни­ка в завоюванні та посиленні позицій на закордонних ринках. При­родно, що національна конкурентоспроможність зумовлена еконо­мічними, соціальними, політичними й іншими факторами в самій країні.

Національну конкурентоспроможність визначають на основі вивчення конкурентних переваг і слабких сторін тієї чи іншої краї­ни. Серед означених показників найчастіше в міжнародній практиці використовуються такі:

обсяг ВВП, який виражає ємність вітчизняного ринку та по­тенціал конкурентоспроможності національної економіки;

частка витрат на кінцеве споживання в структурі ВВП і ва­лових накопичень у кінцевому споживанні;

відношення (частка) експортно-імпортного сальдо до суми зовнішньоторговельного обороту країни (характеризує динаміку потенціалу конкурентоспроможності національної економіки);

співвідношення середніх індексів цін на експортовані й ім­портовані країною товари та послуги (характеризує зростання чи зниження конкурентоспроможності національної економіки);

ступінь "скутості" країни в розробці та здійсненні конкурен­тної стратегії. Його характеризують відношення величини заборго­ваності держав до ВВП; різниця між боргами країни за платежами та претензіями до дебіторів по їх боргах даній країні, строк сплати яких настав.

приріст золотовалютних резервів країни;

структура ВВП країни, особливо частка, що створюється пе­реробними галузями промисловості.

З 1986 р. під егідою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) стали публікуватися вичерпні доповіді про порівняльну конкурен­тоспроможність провідних країн світу, а пізніше - розробки Всесві­тнього банку Міжнародного інституту вдосконалення методів управління.

Національна конкурентоспроможність визначається ВЕФ на основі багатофакторних моделей, в яких 381 показник зводиться до восьми агрегованих груп:

° внутрішній економічний потенціал;

° зовнішньоекономічні зв'язки;

° державне регулювання;

° фінансово-кредитна система;

° інфраструктура;

° система управління;

° науково-технічний потенціал;

° трудові ресурси.

Економічні показники по кожній країні, що складають близь­ко 70 % усієї сукупності даних, доповнюються оцінками аналітиків, опитуваннями керівників великих корпорацій і авторитетних екс­пертів, тобто здійснюється синтез кількісних і якісних характеристик національної конкурентоспроможності.

Проводиться ранжирування країн (близько 50) за кількістю балів, сума яких дає змогу скласти уявлення не тільки про рівень розвитку продуктивних сил, а й про гнучкість господарської систе­ми відповідно до зобов'язань у світовій економіці.

У 1987-1993 рр. список очолювала Японія, проте вже в 1994 р. у зв'язку з кризовими явищами в окремих країнах, стрімким зрос­танням курсу ієни до американського долара вона опустилася на третє місце. Росія вперше оцінювалася в 1995 р. і зайняла в цьому рейтингу останнє (48-е місце) [27].

Варто також відзначити, що розрахунки конкурентоспромож­ності національної економіки в міжнародній практиці стали по­всякденною реальністю, й увага до них світового співтовариства не тільки не зменшується, але і зростає.

Накопичений досвід показує (ці підходи послідовно обґрунто­вуються в широко відомому дослідженні М. Портера "Міжнародна конкуренція"), що конкурентоспроможність національної економі­ки, її складових частин - величина вкрай нестійка. Підтримка зада­ного рівня конкурентоспроможності вимагає не просто постійних і значних зусиль, а продуманих цілеспрямованих дій стратегічного характеру, в яких провідна роль належить державі.

Один із головних стратегічних напрямків її діяльності (так са­мо як і безпосередніх виробників) - створення конкурентних пере­ваг щодо суперників.

Викладені вище принципи конкурентної стратегії показують, як багато треба брати до уваги, виділяючи роль країни базування в міжнародній конкуренції. Для різних галузей більше підходять різ­ні стратегії, тому що структура галузей і джерела конкурентної пе­реваги в них неоднакові.

Країна має успіх тоді, коли умови сприяють проведенню най­кращої стратегії для певної галузі чи її сегмента. Стратегія, що доб­ре працює в цій країні, має привести до конкурентної переваги. Ба­гато особливостей країни полегшують або, навпаки, ускладнюють проведення тієї чи іншої стратегії.

Для одержання конкурентної переваги в складних галузях не­обхідні поліпшення та нововведення - пошук нових, кращих спосо­бів конкуренції і широке застосування цих способів, а також безу­пинне вдосконалення товарів і технологій. Країна має успіх у цих галузях, якщо умови в ній сприяють такій діяльності. Щоб отрима­ти перевагу, потрібні передбачення нових способів конкуренції та готовність ризикувати.

Збереження конкурентної переваги на тривалий період потре­бує вдосконалення її джерел. Удосконалення переваги вимагає, в свою чергу, більш складних технологій, навичок і методів вироб­ництва та постійних капіталовкладень. У пошуку детермінантів конкурентної переваги країн у різних галузях потрібно визначити умови в країні, що сприяють успіху в конкуренції.

Проаналізуємо конкуренцію на світовому ринку на прикладі продукції військово-технічного призначення.

Торгівля озброєнням і військовою технікою (ОВТ) впевнено займає одне з провідних місць у міжнародних економічних відно­синах. Як свідчать численні дослідження, торгівля зброєю значною мірою сприяє підвищенню промислового виробництва країни. Ли­ше протягом останніх 10 років, за даними Стокгольмського міжна­родного інституту проблем світу, через світовий ринок ОВТ прой­шло військової продукції на загальну суму 296,2 млрд дол.

Після закінчення "холодної війни" завершилося і протистоян­ня двох "супердержав". Скорочення оборонних бюджетів істотно вплинуло на витрати із закупівлі озброєння, а також на проведенні НДДКР. Місткість світового ринку зброї в останні роки знизилася з 50 млрд до менш аніж 30 млрд дол на рік. Слід зазначити, що світо­ва торгівля ОВТ концентрується в руках вузького кола експортерів і покупців. Так, сьогодні на 10 основних країн-постачальників при­ходиться майже 90 % усього продажу, а на 30 основних країн-імпортерів - майже 85 % всіх закупівель ОВТ у світі. За даними Стокгольмського міжнародного інституту проблем світу, обсяг сві­тової торгівлі зброєю в 1996 р. склав 22,5 млрд дол, а в 1997 р. -25 млрд дол.

За цих умов експорт зброї стає основним, а іноді єдиним дже­релом одержання фінансових ресурсів оборонно-промисловими комплексами (ОПК) багатьох країн-експортерів зброї. Так, за да­ними державної компанії "Росвооружение", до 70 % коштів, що одержує ОПК РФ, надходять від експорту продукції. При цьому нормальними показниками частини експорту у фінансуванні ОПК вважаються ті, що не перевищують 10-15 %.

Після закінчення "холодної війни" почалося інтенсивне супер­ництво між головними виробниками озброєння, що конкурують за ринки збуту та свою частину військових бюджетів країн усього світу.

Тиск економічних факторів за цих умов значно збільшився. Такому стану речей певною мірою сприяла криза, якої зазнала обо­ронна промисловість практично всіх провідних держав, що була викликана загальним скороченням місткості світового ринку озбро­єння. Зараз перед країнами - основними експортерами озброєння та військової техніки постає задача максимального розширення влас­ної частки на ринку, що звужується, та збереження на колишньому середньорічному рівні виручки від продажу зброї.

Особливістю світової торгівлі зброєю 90-х років стала комер­ційна конкуренція. Політичні фактори, що домінували на ринку озброєння в колишні роки, поступаються місцем ринковим. При цьому неминуче з'являється інтерес до нових форм конкуренції на світовому ринку зброї, вивчення яких стає однією з найважливіших умов успішного просування продукції українського ОПК на світо­вому ринку ОВТ.

Конкуренція на ринку ОВТ має певні особливості, пов'язані, перш за все, з особливістю самого товару, яким є озброєння та вій­ськова техніка. Специфіка продукції військового призначення як товару визначається наявністю в нього споживчих властивостей і якостей, здатних задовольнити специфічні потреби, що визнача­ються інтересами національної безпеки, збереженням територіаль­ної цілісності і суверенітету держав. Відповідно, головними спожи­вачами цього товару є держави, метою яких є збереження власного суверенітету.

Зважаючи на те, що продукція військового призначення висту­пає засобом реалізації життєво важливих інтересів будь-якої держа­ви, всі відносини, пов'язані з її виробництвом і подальшою реалізаці­єю, є об'єктом найбільш пильного державного інтересу. Останній пронизує всі економічні й управлінські відносини, що так чи інакше пов'язані з оборотом цього специфічного товару. Саме ці дві ознаки - специфіка споживчих властивостей продукції військового призна­чення та державний інтерес у реалізації цілей національної безпеки -в результаті визначають ті особливості, що дають змогу відрізнити економічні відносини, пов'язані з виробництвом продукції військо­вого призначення, від інших економічних відносин.

В якості основних конкурентів України на світовому ринку зброї виступають усі країни - експортери ОВТ. Найбільш значними з них є СІЛА, Росія, Великобританія, Франція, Німеччина, Ізраїль і країни Центральної та Східної Європи.

Безперечне лідерство в торгівлі зброєю в останні роки захопи­ли СІЛА. Навіть без маркетингових досліджень ясно, що останнім часом світовий ринок зброї монополізований американськими вій­ськово-промисловими компаніями. їх потужність і потужність кон­куруючих з ними фірм країн Західної Європи більшою мірою ви­значають рівень конкуренції на світовому ринку зброї. Велике зна­чення для українського експорту має діяльність на світовому ринку ОВТ Росії. Україна і Росія торгують майже однотипною зброєю, можуть у повному обсязі надавати послуги з модернізації та ремон­ту техніки виробництва колишнього СРСР, яка постачалася в різні країни світу. Саме це змушує розглянути практику діяльності СІЛА і Росії докладніше.

Стратегія СІЛА в торгівлі зброєю передбачає тверду прив'язку країн-імпортерів до їх зовнішньополітичного курсу. Так, наприклад, основними одержувачами американської зброї у світі, що розвиваєть­ся, є, головним чином, ті країни, що активно проводять проамерикан-ську політику у своїх регіонах. Надання широкомасштабної економіч­ної допомоги іншим державам використовується Вашингтоном для нарощування експорту ОВТ.

Після розпаду СРСР СІЛА провели найбільше на Заході ско­рочення витрат на закупівлю озброєння - з 135 млрд дол у 1985 р. до близько 55 млрд дол у 1995 р., тобто більше ніж удвічі. На від­міну від ситуації, що склалася після другої світової війни, оборонна промисловість сьогодні з більшими труднощами та витратами під­дається конверсії, тому підприємства американського ОПК змушені виходити зі своєю продукцією на світовий ринок [42].

Крім економічного існує ще й чітко окреслений політичний інтерес до активізації експорту ОВТ. Експорт озброєння все часті­ше стає інструментом проведення зовнішньої політики, даючи змо­гу тримати ті чи інші країни-клієнти в сфері свого традиційного впливу, підсилюючи їх інформаційну та технологічну залежність від СІЛА і створюючи умови, за яких домінуючими в арміях країн-покупців стають американські технічні норми та стандарти.

Зусилля СІЛА останніх років сприяють прогресу саме в цих двох напрямках:

формування політичного впливу у світі;

мінімізація економічних наслідків падіння обсягів внутріш­ніх замовлень для підприємств і компаній американського ОПК.

У лютому 1995 р. Білий Дім опублікував директиву щодо по­літики експорту озброєння. Вперше після другої світової війни був зроблений акцент на економічному аспекті даної проблеми, а саме фінансове благополуччя американської промисловості було офіцій­но визнане пріоритетним фактором у прийнятті експортних рішень.

Важливим моментом є те, що американський уряд, усвідом­люючи важливість такого експорту щодо забезпечення національ­них інтересів, офіційно почав надавати підтримку власним компа­ніям у гострій конкуренції на світовому ринку озброєння. Директи­ва передбачає сприяння приватним компаніям з боку співробітників американських місій за кордоном, залучення американських офі­ційних представників до роботи з іноземними фірмами під час між­народних постачань ОВТ, а також участь високопоставлених чино­вників уряду СІА в діяльності, пов'язаній з продажем зброї.

Нерідко економічні мотиви збігаються з мотивами диплома­тичними: вступ країн Центральної та Східної Європи до НАТО не можна розглядати без їх переорієнтації на закупівлю американської техніки й озброєння, що мають замінити в арміях цих країн застарі­лі радянські зразки. В 1995 р. також було прийняте рішення щодо продажу сучасного озброєння (в тому числі бойових літаків і тан­ків) 10 країнам Східної Європи. Воно доповнило колишні постано­ви, що передбачали зняття заборони на постачання американської військової продукції східноєвропейським країнам, у результаті чого спостерігається значне зростання кількості виданих урядом СІЛА експортних ліцензій. Наприклад, якщо в 1993 р. обсяг таких прода­жів Чехії становив усього 5,6 млн дол, то в 1994 р. він сягнув уже 36,1 млн дол, а для Угорщини ці показники дорівнювали, відповід­но, 749 тис. дол і 3,6 млн дол. Для прискорення процесу просування власної зброї на ринок країн Східної Європи СІЛА передбачають фінансування за програмами військової допомоги. Як свідчить практика, така підтримка з боку країни є важливим чинником, що дає змогу західним експортерам успішно конкурувати на світовому ринку [42].

Ще одним аспектом завоювання СІЛА світових ринків є пере­дача надлишків озброєння. СІЛА широко застосовують передачу іноземним державам зброї американської армії, що використовува­лася раніше, за символічну плату та безкоштовно, проте з гарантією укладення контрактів на постачання запасних частин до переданої техніки.

Разом із програмами військової й економічної допомоги Мін­оборони СІЛА реалізує програму "Постачання за кордон надлишків військової продукції". В її рамках протягом 1997 р. до 21 країни на­дійшло 10 розвідувальних і військово-транспортних літаків, понад 20 вертольотів, 206 гармат польової артилерії, 205 зенітних гармат, 7 танків, 26 пускових установок зенітно-ракетних комплексів (ЗРК), стрілецька зброя, боєприпаси, засоби зв'язку та спостереження, за­пасні частини до бойової техніки.

Для протидії проникненню конкурентів на традиційні амери­канські ринки та з метою додаткової прив'язки військової інфра­структури імпортерів до своєї техніки й озброєння СІЛА продають відносно сучасні системи за зниженими цінами. Такі постачання були здійснені в Ізраїль (50 винищувачів Б-16), Туреччину (7 літа­ків заправлення в повітрі КС-135 і 3 фрегати), Іспанію (30 винищу-вачів-бомбардувальників Б / А-18А), Таїланд (53 танка М60А1 і 75 танків М48А5), ПАР (3 транспортних літаки З-130С і літаки базової патрульної морської авіації Р-3) [3].

Таким чином, важливу роль у зміцненні позицій СІЛА на сві­товому ринку зброї відіграє проведена в останні роки американсь­ким керівництвом цілеспрямована політика щодо нарощування власного експорту ОВТ, яка передбачає, зокрема, надання різних форм державної підтримки експорту американських ОВТ за кор­дон, у тому числі через видачу цільових експортних кредитів і їх державне страхування.

Велике значення приділяється і таким формам підтримки екс­порту, як здійснення різних видів тиску на потенційних імпортерів, що планують придбати військову техніку в інших постачальників (це демонструють випадки з Кіпром і Південною Кореєю, коли пе­рший прийняв рішення про закупівлю російських ЗРК С-300, а остання виявила велику заінтересованість до них), а також антире­клама озброєння основних конкурентів, насамперед російського.

Разом з тим значну роль у цьому плані продовжують відігра­вати і такі фактори, як:

° успіх сил антиіракської коаліції у війні в Перській затоці, що дало змогу СІЛА значно підсилити свої військово-політичні та військово-технічні зв'язки з державами близькосхідного регіону, який залишається одним із найбільш потужних ринків ОВТ;

° наявність у СІЛА розвинутої системи післяпродажного об­слуговування та ремонту експортованих ОВТ, що дає можливість забезпечувати безпосередні постачання запасних частин і надавати всебічну допомогу на місцях при експлуатації техніки та підготовці фахівців;

° активне й уміле використання американськими експортера­ми ОВТ комплексних угод щодо збуту своєї продукції, якими пе­редбачається надання замовникам не тільки виготовлених зразків зброї, а й різних додаткових послуг (зокрема передача технологій, створення нових спільних підприємств, інвестиції в розвиток ін­фраструктури, взаєморозрахунки за експорт озброєння постачання­ми місцевих товарів);

° вищий, аніж в інших експортерів, рівень фінансування вій­ськових НДДКР і програм закупівлі ОВТ для національних зброй­них сил, що дає змогу СІЛА розробляти та випускати озброєння, більш досконале, ніж в основних конкурентів.

Останнім часом російські компанії - експортери ОВТ застосо­вують як раніше використовувані форми, так і деякі нові, характер­ні саме для нинішнього етапу. До найбільш розповсюджених з них можна віднести продаж нових зразків ОВТ. Ця форма діяльності на світових ринках завжди була основним джерелом одержання кош­тів. Незважаючи на складне становище в оборонно-промисловому комплексі, підприємства ОПК Росії докладають багато зусиль для того, щоб розробити нові та модернізувати в ході серійного вироб­ництва раніше створені зразки ОВТ. У зв'язку з тим, що Міністерс­тво оборони РФ не має грошей на закупівлю нових зразків, нові ро­зробки, як правило, пропонуються на продаж.

За даними Міністерства економіки Росії, найвищий експортний потенціал мали нові та модернізовані літаки МИГ-29, МИГ-31 і Су-27, повітряні танкери ИЛ-78М, бойові вертольоти Ка-50, Ми-28, Ми-35, транспортні вертольоти Ми-8, Ми-17, Ми-26, зенітно-ракетні системи С-ЗООПМУ-1 і С-ЗООВ, ЗРК "Бук", "Тор-1М" та "Игла", зенітний га­рматно-ракетний комплекс "Тунгуска", реактивні системи залпового вогню "Смерч", "Ураган", танки Т-72, Т-80, Т-90, бойові машини піхо­ти БМП-2, БМП-3, засоби АСУ, зв'язку, радіоелектронної боротьби (РЕБ), стрілецька зброя, інше озброєння [3].

Росія також практикує угоди про постачання ОВТ для покрит­тя державного боргу. Так, із загальної суми експорту ОВТ у 1996 р., що дорівнювала 3,5 млрд дол, частина постачань у рахунок пога­шення боргів складала 800 млн дол. На початок 1996 р. загальний державний борг Росії сягав 129,4 млрд дол. Угоди типу "ОВТ для погашення боргу" є одними з характерних аспектів того, що можна назвати "новаторським фінансуванням". В умовах, коли Росія не може виконувати свої прямі фінансові зобов'язання (повертати бо­рги за неоплаченими іноземними позиками та відсотки за ними), деякі її кредитори змушені вирішувати ці проблеми ледь не єдиним можливим шляхом - брати російські ОВТ. До країн, що користу­ються таким видом оплати Росією своїх боргів, належать Угорщи­на, Словенія, Болгарія, Чехія, Республіка Корея, Фінляндія, Юго­славія та деякі інші [42].

Діючи в умовах жорсткої конкуренції на світовому ринку ОВТ, Росія та інші експортери цієї техніки шукають шляхи стиму­лювання збуту своєї продукції і часто пропонують привабливі ком­плексні угоди зі створення спільних підприємств і ліцензованого виробництва окремих зразків ОВТ на територіях країн-замовників.

Велику частину сучасного ринку ОВТ репрезентовано модер­нізованими зразками. Зростання цін на нові зразки змусило біль­шість країн шукати шляхи відновлення своїх збройних сил і підви­щення їх боєздатності не через закупівлю нових, а через модерніза­цію існуючих. Росія прагне одержати ту частину великого світового ринку, що заповнена переважно радянською військовою технікою, яка нині потребує модернізації. Але на цій важливій ділянці ринку Росія все-таки поступово втрачає свої позиції на користь фірм СІЛА, Західної Європи, Ізраїлю й України. У другій половині 1998 р. міністр оборони Росії відвідав багато країн Африки й Азії, де є велика кількість зразків ОВТ радянського виробництва. У результа­ті були підписані угоди щодо модернізації та ремонту окремих зра­зків ОВТ.

Росія також пропонує обслуговування зразків ОВТ, розміще­них в інших країнах. Мова йде про направлення фахівців для на­дання допомоги в експлуатації та бойовому застосуванні озброєння, що постачається, проведення безпосередньо на місцях і в Росії його ремонту та модернізації, підготовку фахівців у російських вищих військових навчальних закладах. Експорт НДДКР військово-технічного характеру останнім часом починає набирати силу. Хоча Росії також потрібні нові технології, проте причина та сама - брак коштів для забезпечення роботи наукових колективів і впрова­дження отриманих результатів у власні збройні сили.

Укладення російськими розроблювачами індивідуальних кон­трактів для створення тієї чи іншої системи зброї разом з іншими країнами може бути каналом відтоку передових технологій. Але пошук партнерів щодо військово-промислової кооперації стає більш актуальним для Росії, оскільки й економічне, і демографічне положення не залишають надій на можливість збереження широ­комасштабного національного ОПК. У Москви немає ресурсів, на­самперед - фінансових, щоб самостійно розробляти та випускати нові види озброєння. Найбільш прийнятний вихід з цього станови­ща -підключення до європейських військових програм чи, принай­мні, налагодження двостороннього співробітництва з окремими єв­ропейськими країнами.

Постачання озброєння за схемою "зброя в обмін на продово­льство чи медикаменти" (тобто бартерні операції), за оцінками фа­хівців, у цілому складають не менше 50 % вартості контрактів від продажу великих партій російських ОВТ, особливо таких, як угоди з Китаєм і Іраном. У 1996 р. Росія безкоштовно передала Болгарії військову техніку, що вже була в експлуатації, на суму 500 млн дол. Це пропонується і деяким іншим країнам. Відповідно до Договору про звичайне озброєння в Європі, Російська Федерація повинна бу­ла б знищити ці ОВТ, якби не передала їх Софії. Це так звана "кас­кадна" форми торгівлі, чи передача ОВТ [42].

Продаючи зброю за кордон, країни-експортери не тільки здій­снюють постачання готової продукції, але й організовують на місці технічне обслуговування та ремонт бойової техніки, навчання осо­бового складу, чим забезпечують і ремонтну базу для своїх зброй­них сил у стратегічно важливих районах світу. Експортними конт­рактами передбачається також створення об'єктів військової інфра­структури, що можуть використовуватися у разі потреби в інте­ресах країн-експортерів.

У зв'язку з загостренням конкуренції на світовому ринку зброї (через його високу насиченість) деякі країни, прагнучи розширити свій військовий експорт, удосконалюють систему продажів проду­кції військово-технічного призначення. Разом із традиційними фо­рмами експорту (прямі продажі за державною лінією за готівку, в кредит, у рахунок безоплатних субсидій, продажі за лінією приват­них фірм) отримали розвиток нові форми угод - бартерні, лізингові (з подальшою закупівлею на пільгових умовах орендованої техні­ки), операції типу "Trade in" (обмін старої зброї на нову), офсетні угоди (часткова компенсація валютних витрат зустрічними поста­чаннями). Крім прямих постачань зброї, все більшого розвитку на­буває виробництво окремих зразків на території країн-імпортерів. Також широко використовуються угоди щодо передачі технологій і спільного виробництва ОВТ. Удосконалюються форми фінансу­вання країнами-постачальниками експорту зброї, збільшується час­тина безкоштовних постачань, а також постачань зброї в рахунок так званих "пробачених" кредитів.

Останнім часом підвищуються вимоги до якості озброєння, його надійності та витрат на обслуговування. Умови угод стають більш жорсткими і включають гарантії держави щодо безперебій­ного сервісного обслуговування продукції протягом зазначеного у контракті терміну, підготовки персоналу, забезпечення запасними частинами тощо. Величина контрактних цін того самого зразка ОВТ може коливатися і залежить від конкретних умов кожної уго­ди, термінів постачання, якості та конкурентоспроможності виробу.

До загальних тенденцій у поведінці основних експортерів зброї протягом останніх років можна віднести такі:

наступ і навіть агресивність у просуванні ОВТ і послуг вій­ськово-технічного характеру на ринки "третіх" країн, активна боро­тьба за збереження існуючих та відкриття нових ринків зброї;

широка реклама ОВТ, особливо під час участі на міжнарод­них виставках, де сильними є позиції Росії, СІЛА та країн Західної Європи;

компрометація потенційних конкурентів, що виробляють аналогічну продукцію, у засобах масової інформації. Одним з важ­ливих аспектів конкуренції на світовому ринку ОВТ є використан­ня можливостей впливу авторитетних міжнародних організацій на прийняття рішень, що прямо чи опосередковано стосуються інте­ресів конкретних виробників зброї.

Введення Євросоюзом ембарго на постачання військової тех­ніки Китаю після подій на площі Тяньаньминь у 1989 р. поставило в скрутне положення насамперед французьких експортерів зброї, що мали в тому регіоні міцні військові контракти. Намагаючись якось компенсувати збитки від втрати значної частини ринку, але одночасно ризикуючи зашкодити відносинам з Китаєм у майбут­ньому, Париж почав постачання військової техніки в регіон, мина­ючи Китай. У середині 1997 р. стало відомо про початок постачань у Тайвань партії французьких винищувачів "Міраж-2000-5". Дивля­чись на це, можна дійти висновку, що, балансуючи між економіч­ною доцільністю та реалізацією довгострокових політичних цілей, французька влада продемонструвала рішучу готовність відстоюва­ти власні інтереси в боротьбі за ринки Південно-Східної Азії, на­самперед, з американськими конкурентами.

Під егідою ООН, де, безумовно, провідне місце займають СІА, були введені санкції щодо припинення чи значного скоро­чення постачань ОВТ у Югославію, Ірак і Лівію. Об'єктивні полі­тичні причини для прийняття подібних рішень світовим співтова­риством експерти розглядають у сукупності з причинами суб'єктивного характеру: заборона на експорт зброї в дані країни в першу чергу стосується традиційних постачальників зброї з Євро­пи, а також не в останню чергу - з Росії.

Разом з тим загострення конкуренції на світовому ринку ОВТ сприяло значному зростанню так званих "нетрадиційних" її форм, до яких можна віднести політичний і економічний тиск на потен­ційних імпортерів, проведення кампаній у засобах масової інфор­мації антиреклами зразків озброєння основних конкурентів, актив­не використання спецслужб у боротьбі за ринки збуту та ін.

Проаналізувавши основні форми конкуренції на ринку проду­кції військово-технічного призначення, можна назвати шість моде­лей мотивації передачі озброєння, що визначають застосування тих чи інших форм конкурентних стратегій експортерів ОВТ.

1. Залежна модель. У рамках цієї моделі ОВТ виступають своєрідним проміжним товаром. Під видом ОВТ "де-факто" купу­ються гарантії безпеки у країни-експортера. Дана модель є характе­рною для країн з великим капіталом, які з різних причин неспро­можні самостійно забезпечити зовнішню військову безпеку (напри­клад, нафтовидобувні монархії Перської затоки).

Модель іміджу. В даному випадку озброєння виступає як символ фінансової, технологічної та військової могутності. Елемен­ти цього типу присутні в поведінці країн Перської затоки, однак є найбільш характерними для держав зі швидко зростаючими війсь­ково-політичними амбіціями (країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, в першу чергу - Південна Корея, Індія та Китай).

Корупційна модель. Цей тип мотивацій характеризується тим, що при ухваленні рішення про закупівлю ОВТ домінують не раціональні загальнодержавні чи загальнонаціональні інтереси, а приватна вузько кооперативна й особиста фінансова зацікавленість представників ієрархії країни-імпортера (країни Латинської Амери­ки, а також Східної та Південно-східної Азії).

Політична модель. Ухвалення рішення про імпорт ОВТ об­ґрунтовано політичною орієнтацією країни-імпортера (держави Східної Європи і деякі країни Західної Європи й Азії).

Раціонально-прагматична модель. Ухвалення рішення про імпорт ОВТ здійснюється відповідно до ціни зразка озброєння, його ефективності, а також адекватності потребам національних збройних сил. Процес прийняття рішень за даною моделлю най­більш чітко простежується в державах з некорумпованою та компе­тентною бюрократією (країни Західної Європи, Китай).

Маргінальна чи блокадна модель. Ця модель є характер­ною для країн, до яких застосовані міжнародні санкції й які гостро потребують відновлення та модернізації парку свого озброєння (на­самперед Лівія й Ірак, а також Сирія й Іран).

Оцінюючи конкурентні можливості українського ОПК, слід визначити конкретні особливості в його торгівлі озброєнням:

° на початковому етапі наміри обмежувалися можливостями експорту великих запасів з арсеналу колишнього СРСР. Дана зброя є досить відомою іноземним партнерам, що мають великі її запаси та необхідну кількість підготовлених, у тому числі й у військових навчальних закладах України, кадрів з бойового застосування та рі­зних видів забезпечення;

° велика кількість виробництва зброї колишнього СРСР, що знаходиться на озброєнні в багатьох країнах світу, робить актуаль­ною участь України в її модернізації й обслуговуванні;

° до певних переваг українського озброєння на світовому ри­нку зброї можна віднести порівняно невисоку ціну при досить ви­соких техніко-технологічних характеристиках.

Що стосується основних перешкод у нарощуванні Україною свого експорту ОВТ, то головними з них є:

° фінансова слабість країни;

° відсутність системи післяпродажного обслуговування і ма­ркетингу.

Проблема фінансування нових розробок може стати важливим бар'єром на шляху розширення експорту озброєння в 21 сторіччі.

Загострення конкуренції на світовому ринку озброєння, безу­мовно, вимагає від країн-експортерів подальшого вдосконалення національної законодавчої бази та посилення ролі держави, що по­лягає в розробці загальної політики експорту ОВТ, визначенні їх номенклатури, допомозі постачальникам у пошуках покупців, кон­тролі за цінами та дотриманні правил торгівлі.

Слід зазначити, що протягом останніх років експорт продукції українського ОПК дещо знизився і, за даними Стокгольмського мі­жнародного інституту проблем світу, становив у 1999 р. 429 млн дол (у 1997 р. експорт ОВТ сягав 618 млн дол, а в 1998 р. - 607 млн дол) Вивчення сучасних форм конкуренції на світовому ринку ОВТ, уміле їх застосування можуть значно підвищити експортні можливості української оборонної промисловості.