1.6. Конфлікти і міжнародна конкуренція

Міжнародна конкуренція є основою формування рин­кових відносин. Однак формування ринкових відносин — процес складний і надзвичайно тривалий, потребуючий чіткого визна­чення цілей, першорядних завдань, способів і засобів проведення економічних перетворень. У специфічних умовах російської еко­номіки розвиток ринкових відносин неможливий без цілеспрямо­ваної, твердої й послідовної політики держави.

Міжнародна конкуренція й монополія утворюють діалектичну єдність, постійно протистоять один одному на ринку і є не­від'ємними елементами ринкових відносин.

У сучасній міжнародній економіці конкуренцію необхідно розглядати як найважливішу складову ринкового механізму, фо­рму взаємодії об'єктів ринкових відносин, економічне суперниц­тво відособлених товаровиробників за частку ринку й прибутку, а також як механізм регулювання пропорцій суспільного відтво­рення.

Оскільки міжнародна конкуренція припускає протистояння й змагаННЯ суб'єктів ринку, то вона природно породжує економі­чні конфлікти. Те, який характер здобувають ці конфлікти? конс­труктивний або деструктивний — у вирішальному ступені зале­жить від співвідношення негативних і позитивних моментів.

Позитивні моменти конкуренції полягають у тому, що вона:

сприяє науково-технічному прогресу, раціональному ви­користанню ресурсів;

допомагає виробникам чуйно реагувати на зміну попиту й вносити коректування у виробництво;

сприяє зниженню витрат виробництва, а значить і цін;

створює сприятливі умови для прояву ініціативи, стиму­лює підприємництво.

До негативних моментів конкуренції варто віднести:

ріст диференціації доходів, створення соціальної напру-женності;

установлення нестабільності підприємництва й руйну­вання ряду підприємців;

можливість криз.

Ступінь конкуренції залежить не тільки від кількості під­приємств і їхніх розмірів, але й від їхнього поводження. Якщо всього лише кілька підприємств діють на ринку, то кожне з них прекрасно знає, що роблять його суперники. Наприклад, якщо дві фірми працюють на однакових сегментах і одна з них зненацька збільшує ціни, то інша або наслідує прикладу пер­шої, або залишиться на колишньому рівні, намагаючись у та­кий спосіб змусити свого суперника знизити ціни. Таким чи­ном, існує залежність економічної стратегії однієї компанії від поводження її суперників.

Якщо на ринку оперує невелика кількість підприємств, кожне з них має вибір між кооперативним і некооперативним пово­дженням. Підприємства вважаються некооперованими, якщо во­ни діють за своїм розсудом, тобто не зв'язані у своєму поводжен­ні ніякими явними або таємними угодами один з іншими підприємствами. Така стратегія провокує цінові війни. Кооперо­ване поводження підприємств використається в тому випадку, якщо вони хочуть зменшити взаємну конкуренцію. Якщо в умо­вах олігополії підприємства активно співробітничають один з од­ним, значить вони вступили в змову. Цей термін застосовується в ситуації, при якій два або більше підприємства спільно встанов­люють рівень цін або обсяги виробництва, визначають місце ко­жного на ринку або ж ведуть спільний бізнес.

Незважаючи на антимонопольне законодавство, всупереч всім заборонам, фірми намагаються укласти таємну угоду, що дозво­ляє їм захиститися від конкуренції, не підписуючи ніяких доку­ментів. При таємних угодах компанії часто домовляються про встановлення однакових (високих) цін, що приводить до збіль­шення прибутку й зменшенню ризикованості бізнесу.

У реальному житті такі угоди зустрічаються не часто. Відбу­вається це з кількох причин:

такі угоди завжди незаконні;

деякі фірми можуть порушити домовленість, знижуючи ціни для окремих покупців, і, відповідно, збільшуючи свою частку на ринку. Таємне зниження цін найчастіше викорис­товується на ринках, де ціни встановлюються конфіденційно, або на ті, де продаються різноманітні товари, або там, де є за­надто багато підприємств, або ж відбувається швидка зміна технологій;

збільшення обсягів міжнародної торгівлі приводить до конкуренції з боку іноземних фірм.

Серйозною перешкодою, що спотворює формування конку­рентного ринкового середовища в перехідній економіці нашої країни, є поводження владних структур, що практикують актив­не втручання в економіку. Незважаючи на діюче антимонополь-не законодавство, що забороняє такі дії, Встановлюються бар'єри на вільне переміщення товарів по території України. Крім того, виявляється підтримка окремим підприємствам у ви­гляді податкових пільг і субсидій, що ставить інших учасників ринку в менш вигідне положення. Поява нових підприємств на ринку ускладнена занадто складними бюрократичними проце­дурами реєстрації, громіздким механізмом одержання ліцензії та ін. втручаннями. Втручання держави в економіку не вирішує проблеми запобігання нецивілізованих форм конкуренції, роз­ростання тіньового сектора економіки. Якщо в країнах з розви­тою ринковою економікою тіньовий сектор існує в основному в сферах кримінального бізнесу, то в українській економіці він представлений у тім або іншому ступені практично у всіх галу­зях. До форм тіньової активності варто віднести виробництво незареєстрованної продукції, заниження декларуємих обсягів виробництва й реалізації для зниження оподатковуваної бази, використання незареєстрованної робочої сили, фальсифікацію товарних знаків. Більша їхня частка в економіці України свід­чить про неефективність використовуваних форм державного регулювання як на мікро-, так і на макрорівні.

Через відсутність ефективного ринкового середовища різко збільшуються трансакційні витрати, знижується ефективність всієї економічної активності. Поводження підприємств істотно відрізняється від форм, спостережуваних у розвиненій міжнарод­ній економіці.

У перехідній економіці можна виділити кілька видів конкуре­нтного поводження фірм:

традиційні, властиві розвинутій міжнародній економіці, такі як цінова й нецінова міжнародна конкуренція;

специфічні форми пошуку ренти, успадковані від коман­дної економіки;

очікування підтримки від федеральної й місцевої влади, боротьба за одержання пільг (дешевих кредитів, ліцензій, по­даткових звільнень і т. ін.);

невиконання зобов'язань перед державою (несплата по­датків, обов'язкових платежів) у надії на їхнє списання;

невиконання зобов'язань перед кредиторами;

невиплата заробітної плати;

бартер та інші види натуральних розрахунків;

виробництво незареєстрованної продукції (тіньовий сектор);

використання незареєстрованної робочої сили й інших ресурсів;

Багато з відзначених видів конкурентного поводження не є сумлінними й переслідуються у встановленому законодавством (не тільки антимонопольним) порядку. Особливі форми втручан­ня державних органів і специфічні форми конкурентного пово­дження фірм означають наявність специфічних бар'єрів входу на ринок у перехідній економіці.

Таким чином, крім розглянутих бар'єрів, властивій між­народній економіці, на ринках перехідної економіки мають місце:

дії органів державної влади на всіх рівнях у процесі дер­жавного регулювання економіки (оподатковування, фіксація цін, державна допомога окремим господарюючим суб'єктам, встановлення занадто твердих технічних бар'єрів у стандар­тах, бюрократична процедура ліцензування, ускладнений ме­ханізм реєстрації підприємств і т. ін.);

бар'єри кримінального характеру (рекет, рейдерство, по­бори і т. п.), що представляють серйозну погрозу не тільки для сумлінної конкуренції, але й економічному розвитку в ці­лому;

стратегічна концепція поводження підприємств, що ви­користають описані специфічні форми.

Хоча подібні обмеження є й у країнах з розвинутою ринковою економікою, вони приймають набагато більш тверді й нераціона­льні форми в перехідній економіці, так що в результаті вся бюро­кратична система перешкоджає нормальній організації бізнесу, зокрема дрібних підприємств.

До непрямих підтверджень наявності (або відсутності) вхід­них бар'єрів ставляться факти рідкої (або інтенсивної) появи на ринку нових продавців за певний період часу. Якщо в результаті аналізу виявляється рідка поява на ринку нових продавців, не­зважаючи на високу норму прибутку, то це може говорити про наявність високих вступних бар'єрів.

Однак відсутність у минулому нових учасників ще не свідчить про те, що доступ на ринок затруднений. При оцінці ступеня пе­реборення бар'єрів входу на ринок рекомендується використати критерії своєчасності, значущості, імовірності й достатності по­яви на ринку нових суб'єктів.

Своєчасними вважаються лише такі варіанти входу на ринок, які можуть бути здійснені в межах двох років з початку попере­днього планування до реалізації значного впливу на ринок.

Значним може вважатися такий вплив на ринок, при якому ре­ально зменшуються показники міжнародної концентрації й, від­повідно, послабляється можливість кожного суб'єкта ринку од-носторонньо впливати на ринок.

Вхід на ринок уважається ймовірним, якщо він вигідний при цінах, які приблизно будуть діяти на ринку у відповідний період часу, а їхній рівень буде гарантований обсягами поставок товару учасниками ринку.

Вхід на ринок вважається достатнім, якщо він здійснюється в масштабах, що забезпечують збереження й розвиток конкурент­них відносин між учасниками ринку.

Наявність специфічних бар'єрів входу на ринок у сукупності з малорозвиненою інфраструктурою ринку й високими трансак-ційними витратами пояснює низьку ефективність функціонуван­ня українських товарних ринків навіть у низькоконцентрованих галузях.

Розвиток української економіки в 1990-і роки об'єктивно су­проводжувався формуванням конкурентного середовища на то­варних і фінансових ринках. Ключовим фактором загальноеко­номічного характеру стала поява й бурхливий ріст частки (недержавного) сектора економіки як у ході приватизаційних процесів, так і в результаті створення нових приватних підпри­ємств.

Становлення відносин приватної власності, самостійність під­приємців у прийнятті економічних рішень із метою досягнення максимального прибутку задіяли ринкові механізми господарсь­кої діяльності, основним з яких є міжнародна конкуренція. У результаті істотно змінилася стратегія підприємств на ринку: їхня переорієнтація на споживчий попит, найбільш вигідне задо­волення якого стає основним стимулом діяльності фірми й спо­собом одержання прибутку. Боротьба за споживача — неодмінна умова існування й виживання будь-якого суб'єкта ринку в умо­вах конкуренції. У випадку якщо споживач віддає перевагу ін­шому постачальникові, банкрутство підприємства може бути від­вернено тільки значним зниженням витрат або освоєнням більше зробленого продукту для формування споживчих переваг у ході цінової й нецінової конкуренції.

Лібералізація цін і перехід до вільного ціноутворення також стали фактором державної економічної політики реформ, що сприяють розвитку конкуренції. Основний елемент ринкового механізму — формування ціни на основі співвідношення попиту та пропозиції, що можливо тільки в умовах конкурентного ринку.

Важливим фактором державної економічної політики, що без­посередньо вплинув на розвиток конкуренції, стала лібералізація зовнішньої торгівлі й відкриття українського внутрішнього ринку для міжнародної конкуренції.

Практичні міри в рамках програм економічних реформ досить неоднозначно впливали на стан і розвиток конкуренції. Насампе­ред слід зазначити, що, на жаль, формування конкурентних рин­кових відносин протягом усього періоду реформ не ставилося до числа пріоритетних завдань державної економічної політики. Ос­новна увага держави завжди приділялася макроекономічній ста­білізації, грошовій, фінансово-кредитній, податковій політиці. При цьому навіть такий важливий елемент ринкових перетво­рень, як приватизація, найчастіше розглядався не як спосіб під­вищення народногосподарської ефективності виробництва, а пе­реважно як засіб одержання додаткових бюджетних доходів.

Вступ української економіки в процес ринкових перетворень відбувався при високому рівні концентрації й спеціалізації виро­бництва, відсутності конкуренції на більшості товарних ринків, що було наслідком централізованого планування й переоцінки ефекту економії в масштабах виробництва. Лібералізація еконо­міки й приватизація не супроводжувалися істотною трансформа­цією (у тому числі розукрупненням) основних монопольних структур, характерних для економіки радянського періоду, орієн­тованої на тотальне одержавлення, спеціалізацію, централізацію й концентрацію виробництва.

Справді приватний сектор, тобто комерційні організації, що не залежать від держави й не входять в структуру великих корпора­цій, розвивалися переважно за рахунок створення нових малих підприємств у торгівлі й послугах, практично не міняючи струк­туру виробничого сектора. А в цей же час монопольне положення приватизованих підприємств збереглося. Економічно закладені в радянський час передумови монопольного становища цих під­приємств на ринку тільки збільшилися новим, уже приватногос­подарським монополізмом. Великі державні монополії трансфо­рмувалися в частки, що активно захищають своє домінуюче положення, у тому числі шляхом налагодження контактів з орга­нами влади.

В умовах обмеженого попиту й кризи збуту навіть домінуючі на ринку підприємства почали застосовувати нові методи під­тримки власної конкурентоспроможності, такі як:

організація лобіювання власних економічних інтересів за допомогою одержання від органів влади різного роду законо-давчооформлених пільг, квот на обмежені ресурси й т. ін.;

участь у процедурі ліцензування з метою недопущення й відтискування конкуруючих суб'єктів з ринку;

негласні розділи ринків між великими домінуючими під­приємствами по територіальному принципу або закріплення поділу ринку правовими актами;

організація митного протекціонізму для захисту власних інтересів і недопущення на ринок іноземних конкурентів.

Макроекономічні зміни неоднозначно впливають на хід про­цесів демонополізації й розвитку конкуренції в різних галузях і регіонах країни. Поряд з розвитком конкуренції на окремих това­рних ринках відбуваються процеси економічної концентрації вже в нових ринкових умовах за участю приватних підприємницьких структур і комерційних банків. Недостатньо диверсифікований споживчий попит, перевага антиконкурентної свідомості в під­приємців, недосконалість інформаційного забезпечення й непов­нота первинної економічної інформації створюють додаткові труднощі для розвитку конкуренції й діяльності суб'єктів ринку.

Наявність реальних умов для розвитку конкуренції на окремих товарних ринках не завжди реалізовувалося в силу слабкого фі­нансово-економічного положення багатьох підприємств. Висока інфляція й фінансова нестабільність як ще одна складова кризи української економіки перешкоджали демонополізації, підйому виробництва й розвитку конкуренції. Вони створювали додаткові вхідні бар'єри на ринки для нових підприємств, особливо в по­шуку первісних інвестицій для розвитку виробництва й освоєння нової продукції. Усе ще скромний відсоток підприємців прибігає до активної конкурентної боротьби за збільшення частки на рин­ку, розширення виробництва й збуту своєї продукції. У той же час підприємства-домінанти не завжди бувають спроможні ско­ристатися своїми перевагами через низьку платоспроможність споживачів їхньої продукції. У цих умовах внаслідок монополь­ного ефекту від необгрунтованого подорожчання продукції стра­ждають споживачі й скорочується виробництво. В Україні доте­пер не сформований повноцінний ринок факторів виробництва, що характеризується неврегульованістю прав власності на землю й об'єкти нерухомості, нерозвиненістю ринку праці й низкою мобільністю робочої сили, кризовою ситуацією на ринку капіта­лу. Крім того, продовжують існувати значні регіональні обме­ження вільного руху товарів, капіталу й робочої сили. У результаті відбувається локалізація й регіональна сегментація ринку, що супроводжується різноманітними проявами регіональ­ного монополізму з боку як господарюючих суб'єктів, так і міс­цевих органів влади. Відмінною рисою української економіки є регіональна замкнутість багатьох ринків, що збільшується нероз­виненістю міжнародної інфраструктури, у тому числі відсутністю необхідних інформаційних систем, діями місцевих адміністрацій, що вводять ті або інші обмеження на ввіз (вивіз) продукції з регі­онів, а також високими тарифами на перевезення продукції. Це сприяє відтворенню засад монополізму.

Вплив лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків на стан конкуренції також оцінюється досить неоднозначно. Міжнародна конкуренція теоретично повинна сприяти відновленню асорти­ментів і підвищенню якості української продукції, насиченню ринків і розвитку конкуренції. Однак на практиці нерідко спосте­рігалося швидке витиснення з ринку продукції вітчизняних виро­бників, у першу чергу товарів легкої промисловості (одяг, взуття) і побутової техніки, що супроводжувалося значним скороченням виробництва. Зрозуміло, відкриття українського ринку для зако­рдонних компаній, у тому числі транснаціональних, привело до пожвавлення конкуренції.

Разом з тим значна частина продукції українських підпри­ємств виявилася неконкурентоспроможною не тільки на світово­му ринку, але й на внутрішньому. В умовах кризи, неплатежів, відсутності фінансових засобів і нерозвиненості механізмів дер­жавної підтримки на багатьох сегментах ринку (як у галузевому, так і в регіональному розрізі) вітчизняні виробники втратили свої позиції. Залежність української економіки від поставок окремих видів продукції з-за кордону не тільки не слабшає, але в значній мірі підсилюється. Як показує практика антимонопольних орга­нів, залучення іноземних інвестицій в економіку у формі при­дбання контрольних пакетів акцій українських підприємств у ря­ді випадків спрямовано на наступне усунення цих підприємств із ринку.

В ході економічних реформ в Україні створені необхідні пере­думови для розвитку конкуренції на товарних ринках. У результаті економічних процесів, що об'єктивно відбуваються, і прийнятих державою заходів щодо зниження частки державного сектора в економіці, скороченню сфери державного регулювання й адміністративного керування підприємствами, демонополізації економіки й розвитку конкуренції в рамках галузевих і регіона­льних програм, лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльно­сті з'явилися певні умови для формування конкурентного сере­довища на товарних ринках. Становлення багатьох з них уже не вимагає постійного й прямого втручання державних органів дія­льність господарюючих суб'єктів.

Разом з тим стан конкурентного середовища на різних регіо­нальних і галузевих ринках украй неоднорідний. У найбільш ва­жливих для економіки структуроутворюючих секторах ринок є монопольним, олігопольний або перебуває в стані монополістич­ної конкуренції. На багатьох ринках зберігаються істотні струк­турні й адміністративні бар'єри, що захищають діючі на них під­приємства-домінанти від здорових сил конкуренції (горизонталь­не домінування, вертикальна інтеграція, регіональна сегментація, виняткові, у тому числі неформальні, відносини продавців і по­купців, інституціонально-регламентаційні обмеження на вхід но­вих суб'єктів). Зрозуміло, така структура ринку неминуче приво­дить до монополістичних дій з боку окремих його учасників у формі які індивідуальних зловживань домінуючим положенням, так і антиконкурентних угод. Наприклад, ринки продукції нафто­вої промисловості мають різний ступінь розвиненості конкурент­них відносин: від суб'єктів природної монополії в області транс­портування нафти до ринку сирої нафти, що у національному (і навіть у світовому) масштабі можна оцінювати як ринок з роз­винутою конкуренцією. Однак найбільшу частку в обсязі діяль­ності галузі займають переробка нафти й реалізація нафтопроду­ктів. Якщо розглядати цей ринок як національний, його можна вважати олігопольним, тому що основними суб'єктами на ньому є вертикально інтегровані нафтові компанії. До категорії олігопо-льних і монопольних ринків можна віднести ринки нафти, мета­лів (особливо кольорових), електроенергії, послуг зв'язку, газу, залізничних перевезень.

З огляду на об'єктивну властивість будь-якому господарюю­чому суб'єктові прагнення до монополізації й домінуванню, роз­ширенню своєї присутності на ринку й одержанню максимально­го прибутку, неважко зрозуміти, що неможливо сформувати конкурентні ринкові відносини тільки під впливом ринкових сил і макроекономічних перетворень. Для переходу від висококонце-нтрованої державної економіки до конкурентної недостатньо тільки ввести вільні ціни, передати підприємства в приватну вла­сність і децентралізувати керування. Необхідно реалізувати ком­плекс заходів державного впливу на стан економіки й поводжен­ня діючих на ринку господарюючих суб'єктів для того, щоб розвинути й підтримати конкуренцію. Сукупність заходів стано­вить державну конкурентну політику.

Розвиток ринкових перетворень в економіці й активізація ролі держави в процесі економічних реформ вимагають більше пиль­ної уваги до проблеми бар'єрів входу господарюючих суб'єктів на ринок. Аналіз галузевих і географічних ринків з погляду наяв­ності й ступеня значимості тих або інших бар'єрів входу дозво­ляє виробити й реалізувати практичні заходи для їхнього усунен­ня (зниження), найбільш ефективні з погляду держави й гос­подарюючих суб'єктів. Особливе місце займають бар'єри входу на товарний ринок, викликані діями органів державної влади на всіх рівнях у процесі державного регулювання економіки (ліцен­зування, реєстрація, оподатковування, регулювання цін, обме­ження переміщення товарів, державна допомога окремим госпо­дарюючим суб'єктам, надання ексклюзивних прав і т. ін.).

Специфічні труднощі входу підприємців на ринок, що пе­решкоджають організації, здійсненню й розвитку підприєм­ницької діяльності, обумовлені недосконалістю державної політики або свідомим обмеженням інтересів господарюючих суб'єктів з боку органів державної влади й окремих посадо­вих осіб шляхом прийняття актів, здійснення дій, бездіяльно­сті, прийнято називати адміністративними бар'єрами. В окре­мих дослідженнях пропонується поділ даної групи бар'єрів на політичні (які є наслідком загальної економічної політики держа­ви) і адміністративні.

Необхідність особливої уваги до проблем аналізу й усунення адміністративних бар'єрів обумовлена наступними обставинами. 3 одного боку, адміністративні бар'єри роблять усе більше нега­тивний вплив на підприємницьку діяльність, що підтверджується даними соціологічних опитувань і досліджень, що проводилися як в Україні, так і за кордоном, зокрема в країнах ЄС. Аналіз фі­нансових і трудових витрат на виконання обов'язкових адмініст­ративних правил і процедур, а також наслідків їхнього невико­нання показує, що господарські суб'єкти змушені нести більші витрати («адміністративний тягар»), які для окремих категорій підприємців, наприклад малих підприємств, займають істотну ча­стку в сукупних витратах і значно вище в питомому вираженні, чим для більших підприємств.

3 іншого боку, зниження й усунення адміністративних бар'єрів являє собою більш легке й менш витратне завдання для держави, чим подолання інших категорій бар'єрів входу на ринок (зокрема, структурних). Для її вирішення потрібна політична воля, розумна й цілісна державна політика, спрямована на спрощення, уніфікацію й кодифікацію законодавства, забезпечення його стабільності й одно­значності, підвищення рівня інформованності підприємців про ді­ючі правові акти і внесені у них зміни. 3розуміло, це повинно су­проводжуватися введенням твердих норм контролю й нагляду з боку уповноважених державних органів за діяльністю всіх органів виконавчої влади, щоб уникнути прийняття й застосування непра­вомірних актів і здійснення незаконних дій по встановленню адмі­ністративних бар'єрів, так само як і зміцненням судової системи.

Нарешті, зниження й усунення адміністративних бар'єрів у підприємницькій діяльності має безсумнівний позитивний мак­роекономічний ефект. У даному контексті варто врахувати при-наймі дві обставини. По-перше, ліквідація перешкод для входу на ринок пожвавлює конкуренцію й стимулює зниження витрат ви­робництва, що в остаточному підсумку проявляється в позитив­ному ефекті для споживача. По-друге, не можна не брати до ува­ги звичайну реакцію підприємців на жорсткість адміністративних бар'єрів — відхід з даного ринку або в тіньову економіку з метою зниження трансакційних витрат і «бюрократичних» ризиків. То­му наслідком усунення адміністративних бар'єрів є зростання доходів бюджетів всіх рівнів.

Говорячи про проблеми розвитку економічних реформ у Росії, неминуче доводиться розглядати питання взаємин між підприєм­цями й різними владними структурами. На жаль, вони продов­жують залишатися досить далекими від досконалості. У своїй ді­яльності підприємці постійно зіштовхуються з різноманітними перешкодами, створюваними органами влади на державному, ре­гіональному й місцевому рівнях і істотно ускладнюють створен­ня нових підприємств, що заважають їм виходити на ринок і ус­пішно розвиватися.

Насамперед мова йде про економічну політику держави в ці­лому («політичних» бар'єрах). Підтримка розвитку приватного підприємництва, стимулювання господарської ініціативи грома­дян, розвиток міжнародної конкуренції поки ще не стали осно­вою державної економічної політики, орієнтиром для діяльності всіх органів влади як у центрі, так і на місцях. Неузгодженість економічної політики приводить до того, що в системі цільових настанов державного регулювання економіки інтереси підтримки підприємництва й конкуренції вступають у протиріччя із завдан­нями досягнення оптимальних макроекономічних показників, фі­скальними механізмами наповнення бюджету, витратними мето­дами рішення соціальних проблем. У таких умовах ефективність заходів державної підтримки підприємництва зводиться до нуля в результаті негативного впливу на діловий клімат інших напрям­ків державного регулювання (податкового, ліцензійного, зовніш­ньоекономічного). 3 одного боку, держава підтримує окремі кате­горії підприємств за рахунок бюджетних засобів, з іншого боку — продовжує зберігати тверду систему оподатковування в цілому, що скорочує власні ресурси розвитку тих же підпри­ємств. Приймаються заходи щодо підтримки експорту й розши­ренню зовнішньоекономічної діяльності господарюючих суб'єктів і одночасно вводяться додаткові податки й збори для підприємств експортно-орієнтованих галузей.

Органи виконавчої влади й місцевого самоврядування далеко не завжди можуть перейти до адекватних перехідній економіці взаємовідносинам з господарюючими суб'єктами. Вони компен­сують це тим, що приймають підзаконні акти, що стосуються пи­тань ліцензування, квотування, ускладнюють порядок реєстрації підприємств, перешкоджають відведенню земельних ділянок, на­данню виробничих і службових приміщень і т. ін. Подібні адміні­стративні бар'єри здатні істотно обмежити розвиток підприємни­цької діяльності.

Економічні доводи на користь «міжнародної системи» (віль­ного підприємництва) полягають у тому, що механізми дії цієї системи дозволяють їй вирішувати, що саме буде вироблятися, як будуть розподілятися ресурси в процесі виробництва й кому бу­дуть продані товари. Ця система припускає, що рішення спожи­вачів, купувати чи ні відповідний товар, визначає номенклатуру й обсяг виробленої продукції, а міжнародна конкуренція дозволяє обрати з безлічі потенційних виробників (продавців) тих, хто за­пропонує продукцію відповідної якості за мінімальною ціною.

Відомо, що міжнародна конкуренція змушує господарюючих суб'єктів робити те, що хочуть споживачі й за що вони готові платити. У результаті підвищується ефективність розподілу ре­сурсів. Сприяючи мінімізації витрат виробництва товарів і по­слуг, міжнародна конкуренція підвищує ефективність виробниц­тва. Винагороджуючи новаторство, вона стимулює прогрес. Таким чином, міжнародна конкуренція максимізує добробут як конкретного споживача, так і всього суспільства в цілому.

3аконодавство, що регулює відносини в сфері конкуренції, спрямоване на підтримку конкуренції, що змушує виробників за­довольняти запити споживачів по найнижчих цінах і при мініма­льному використанні ресурсів. Воно покликане максимально сприяти зближенню реальності деяких форм приватного керу­вання (наприклад, угод між конкурентами про фіксування ціни вище конкурентного рівня) та ідеалів конкуренції.

Разом з тим там, де існує міжнародна конкуренція, можливі акти несумлінної конкуренції. Це явище відомо у всіх країнах, незалежно від того, як давно в них існує «міжнародна система». В економічному змаганні переможцем повинен бути господарю­ючий суб'єкт, що пропонує найбільш корисну й ефективну про­дукцію на самих вигідних й прийнятних для споживача умовах. Такий результат може бути досягнутий, якщо всі господарюючі суб'єкти, як у спортивному змаганні, дотримуються певних пра­вил, але, як і в спорті, може виникнути спокуса зневажити ними.

Порушення основних правил економічного змагання може при­ймати різні форми — від прямих нападок на конкурента до обма­ну «арбітра», функції якого звичайно виконує споживач. Однак з ускладненням економічної ситуації така роль споживача стає менш значимою, тому що він найчастіше не здатний самостійно розпізнати акт несумлінної конкуренції. Тому саме споживач, а разом з ним і чесним конкурентом мають потребу в захисті від несумлінної конкуренції. Цей захист повинен надаватися незале­жно від форм порушень, тому що попередження й припинення будь-якої форми несумлінної конкуренції служить інтересам не тільки споживача й чесного підприємця, але й суспільства в ці­лому.

Один із засобів боротьби з несумлінною конкуренцією — ре­гулювання самими господарюючими суб'єктами своєї діяльнос­ті — саморегулювання. Однак саморегулювання не може забез­печити достатнього захисту й повинне доповнюватися системою правового регулювання.

Правові норми, що регулюють попередження й припинення обмежувальної ділової практики, і норми, що регулюють попере­дження й припинення несумлінної конкуренції, взаємозалежні: і ті й інші повинні забезпечити ефективне функціонування міжна­родної економіки. Це досягається в першому випадку шляхом охорони волі конкуренції, без обмежень у торгівлі й перевищен­ня економічної влади, а в другому — шляхом забезпечення сум­лінного ведення конкурентної боротьби, дотримання всіма гос­подарюючими суб'єктами однакових правил «гри».

Економічні наслідки несумлінної конкуренції, у більшості ви­падків виражені не настільки явно, як економічні наслідки моно­полістичної діяльності, пов'язані з погіршенням «якості» конку­ренції й, як результат, зі зниженням її ефективності. Українське антимонопольне законодавство забороняє несумлінну конкурен­цію, розглядаючи її як один з аспектів діяльності, що негативно впливає на конкуренцію й спрямована на обмеження конкуренції на товарних ринках. У ряді випадків несумлінна міжнародна кон­куренція має своєю метою захоплення монопольного положення в якій-небудь сфері комерційної діяльності або в якому-небудь регіоні (наприклад, при несумлінній дискредитації конкурента). В інших випадках акти несумлінної конкуренції, вводячи спожи­вачів в оману щодо характеристик товару, впливають на конку­ренцію, оскільки споживач приймає рішення щодо купівлі товару даного виробника (або в даного продавця) під впливом твер­джень, що не відповідають дійсності, а несумлінний господарю­ючий суб'єкт одержує необгрунтовані переваги перед чесним конкурентом. 3аборона несумлінної конкуренції, пов'язаної з по­рушенням виключних прав або «комерційним шпигунством», спрямована не тільки на захист законних інтересів господарюю­чих суб'єктів, але, зокрема, і на стимулювання прогресу в інтере­сах суспільства в цілому.

Відповідно до визначення, наведеного в ст. 4 3акону про кон­куренцію, для визнання дій господарюючого суб'єкта актом не­сумлінної конкуренції необхідно виконання трьох умов:

дії повинні бути спрямовані на здобуття переваг у під­приємницькій діяльності;

дії не повинні суперечити вимогам законодавства, зви­чаям ділового етикету, добропорядності, розумності й справе­дливості;

дії не повинні заподіяти або повинні бути здатні заподіяти збитки іншим господарюючим суб'єктам-конкурентам або на­нести або бути здатними завдати шкоди їхній діловій репутації.

Норми «добропорядності» або «справедливості» у конкуренції є не що інше, як відбиття соціальних, економічних і морально-етичних принципів суспільства, які можуть відрізнятися друг від друга не тільки в різних країнах, але іноді й у середині однієї країни. Крім того, такі норми можуть мінятися. Однак це не означає, що загальне визначення несумлінної конкуренції не є ефективним для об'єктивної оцінки несумлінного поводження на ринку. Навпаки, існує ряд параметрів, які дозволяють чітко вста­новити, яка практика може розглядатися в якості «сумлінної», а яка — «несумлінної». Наприклад, до загальновизнаних рис несу­млінного комерційного поводження варто віднести спроби під­приємця домогтися успіху в конкуренції не за рахунок своїх вла­сних досягнень, а за рахунок неправомірного використання яких-небудь позитивних результатів діяльності іншої особи або впливу на споживчий попит помилковими або твердженнями, що вво­дять в оману. 3 погляду сумлінності практика використання тако­го роду методів споконвічно є сумнівною.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Предмет і метод економічної конфліктології.

Становлення економічної конфліктології

Конфлікти в міжнародній економіці — ресурсний ас­пект.


Конфлікти на споживчому ринку.

Міжнародні економічні конфлікти.

Марксиське та неокласичне розуміння економічного конфлікту.

Суперечність інтересів при розподілі виробничих ре­сурсів.

Об'єктивна передумова виникнення консьюмеризму.

Концепції утилітаризму, справедливості та особис­тих прав.

Теорії міжнародних економічних конфліктів в роботах А. Сміта і Д. Рікардо.

Основні методи ведення сучасної економічної війни.

Міжнародні економічні конфлікти та конкурентоспро­можність.