1.5. Міжнародні економічниі конфлікти

Міжнародна конкуренція на міжнародному ринку — це економічний процес взаємодії, взаємозв'язку і боротьби про­дуцентів (країн — виробників) і постачальників при реалізації продукції, суперництво між окремими виробниками або постача­льниками товарів і послуг за найбільш вигідні умови виробницт­ва і збуту.

Міжнародні економічні відносини представляють одну з найбільш конфліктних сфер міжнародної діяльності. Супере­чності між економічними інтересами різних країн, на які на­шаровуються геополітичні аргументи, породжують конфлік­ти різного ступеня складності — від протистояння у формі протекціоністських заходів до торгових воєн.

Теорія міжнародних економічних відносин бере свій початок від робіт А. Сміта и Д. Рікардо. Внесок Сміта в її розвиток поля­гає в обгрунтуванні теорії абсолютної переваги країн — учасни­ків міжнародної торгівлі, незалежно від того, є вони імпортерами або експортерами. Розвиваючи даний напрям економічній теорії, Д. Рікардо обгрунтував теорію порівняльної переваги і довів, що існування абсолютної переваги є лише окремим випадком зага­льного правила і обґрунтував теорію порівняльної переваги.

Основним стимулом до участі країн в міжнародній торгівлі є нерівномірність розподілу економічних ресурсів в світі. Проте перевага окремої країни у володінні яким-небудь ресурсом не є вічним, оскільки поява на ринку нових товарів може викликати потребу в нових ресурсах.

Абсолютна перевага може бути досягнуте як за рахунок при­родних умов (родючість ґрунту, наявність корисних копалин і тому подібне), так і в результаті застосування сучасних техноло­гій, у тому числі і ресурсозберігаючих, вдосконалення менедж­менту і тому подібне. Порівняльною перевагою по відношенню до інших країн володіє кожна країна, що має такий товар, вироб­ництво якого буде вигідніше, ніж виробництво решти товарів.

Відповідно до теорії порівняльних переваг всі учасники зов­нішньої торгівлі повинні отримати виграш у вигляді приросту за­гального добробуту. Проте величина цього виграшу у різних країн неоднакова, оскільки:

він не може розподілятися рівномірно між країнами, оскі­льки його розмір залежить від світових цін;

усередині країни він розподіляється між споживачами і виробниками, експортерами і імпортерами не порівну;

в результаті спеціалізації відбуваються зміни в розподілі ресурсів між галузями а, отже, змінюються доходи власників виробництва.

Не дивлячись на те, що вільна торгівля приводить до зростан­ня економічного добробуту всіх країн, як експортерів, так і імпо­ртерів, на практиці міжнародна торгівля ніде і ніколи не розвива­лася без втручання держави. Історія міжнародної торгівлі включає розвиток і вдосконалення державної політики обмежен­ня зовнішньої торгівлі в цілях захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. В ході розвитку зовнішньої торгівлі сти­каються економічні інтереси різних соціальних груп і верств на­селення, і держава виявляється залученою в цей конфлікт інтере­сів. Крім того, в сучасних умовах національна економіка стає все більш відкритою, і держава повинна враховувати в своїй політиці взаємозв'язок економіки усередині країни і на світовому ринку. Тому, не дивлячись на рішення по ослабленню протекціонізму Генеральної угоди по тарифах і торгівлі (ГАТТ) і створеній на його основі Всесвітній торговій організації (ВТО), зовнішньотор­говельна політика як і раніше залишається одним з основних на­прямів державного регулювання економіки.

Не дивлячись на те, що протекціоністські методи державної дії на зовнішню торгівлю в абсолютній більшості випадків при­водять до чистих втрат добробуту, вони широко використову­ються практично всіма країнами світу. Це пояснюється перш за все наявністю ефекту перерозподілу доходу і, отже, впливових груп населення, для яких політика протекціонізму вигідна. Вони можуть чинити тиск на державу на користь обмеження торгівлі, і це часто приносить свої плоди, тим більше що і державі митний тариф і деякі нетарифні заходи протекціонізму приносять чима­лий дохід.

Прихильники протекціонізму стверджують, що обмеження імпорту необхідне для того, щоб: 1) підтримати вітчизняних ви­робників, зберегти робочі місця і тим самим забезпечити соціа­льну стабільність. 2) збільшити сукупний попит в країні за раху­нок скорочення імпорту і тим самим стимулювати зростання виробництва і зайнятості.

Проте проблема полягає в тому, що:

вітчизняне виробництво потребує захисту із-за недостат­ньої ефективності, і політика протекціонізму, обмежуючи конкуренцію, створює умови для збереження такого поло­ження;

хоча імпорт скорочує зайнятість в імпортозаміщуючих галузях, одночасно він створює і нову зайнятість (пов'язану, наприклад, із закупівлею, продажем, післяпродажним обслу­говуванням імпортної продукції);

держава може забезпечити підтримку вітчизняних виро­бників і ефективнішим, ніж протекціонізм, методом, з мен­шими втратами для добробуту суспільства.

Часто приводиться аргумент, що протекціонізм необхідний як тимчасова міра для того, щоб перспективні галузі промисловості, що народжуються, в яких поки високий рівень витрат, могли сформуватися і укріпити свої позиції. У міру становлення цих га­лузей і підвищенні їх ефективності рівень протекціоністського захисту може знижуватися. Особливо часто цей аргумент приво­диться стосовно країн, що розвиваються. Проте: по-перше, доста­тньо важко точно визначити, яка саме галузь є дійсно перспекти­вною з погляду формування нових міжнародних переваг країни; по-друге, протекціонізм відносно молодих галузей може збіль­шити термін їх становлення; по-третє, може опинитися, що інші методи захисту галузей (субсидії, пільги і ін.), що розвиваються, будуть ефективнішими, ніж зовнішньоторговельні обмеження.

Іноді держава вдається до протекціоністської політики, оскі­льки потребує додаткових доходів для покриття дефіциту держа­вного бюджету. Особливо популярно це в тих країнах, де подат­кова система у стадії становлення, і є значні труднощі із збором внутрішніх податків. Митний збір організацій зібрати набагато легше, ніж, наприклад, податок на прибуток. Проте надходження до бюджету в цьому випадку дуже залежать від ступеня еластич­ності попиту на імпорт за ціною, і при достатньо високій еласти­чності доходи держави зростуть не при посиленні, а при ослаб­ленні протекціонізму. Протекціонізм використовується також в цілях забезпечення економічної безпеки і підвищення обороноз­датності країни.

Рано чи пізно обмежувальні заходи у сфері зовнішньоеконо­мічних відносин приводять до загострення міждержавних супе­речностей, що породжує все нові економічні конфлікти. Політика протекціонізму може викликати у відповідь заходи з боку торго­вих партнерів. Скорочення імпорту в результаті введення краї­ною тарифних або нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі, швидше за все, приведе до скорочення її експорту, а значить, до зниження зайнятості населення, зменшенню сукупного попиту і так далі. Економічні суперечності між країнами можуть загост­ритися до такого ступеня, що почнуться справжні торгові війни, які матимуть дуже серйозні негативні наслідки для всіх залуче­них сторін. Такий сценарій розвитку подій в реальній дійсності далеко не рідкісний.

Головний принцип економічної війни — примушення до пев­них умов економічних відносин, а у разі опору — використання фізичних форм дії: державного тиску, включаючи військове втручання. У будь-якій індустріальній і постіндустріальній дер­жаві виникає проблема використання зовнішніх ресурсів. Для то­го, щоб мати постійний доступ до ресурсів, відповідний регіон оголошується зоною особливих або життєвих інтересів індустрі­альної держави, і для дії на країни, що мають в своєму розпоря­дженні необхідні ресурси, використовуються озброєні сили. При­кладами такої зовнішньоекономічної політики можуть служити «нафтова криза» 70-х років минулого століття, пов'язана з подія­ми в районі Персидської затоки, і нинішня ситуація в Іраку. Тому індустріальні країни, як правило, завжди приділяють підвищену увагу до нарощування власних і союзних силових структур.

Зацікавленість у зарубіжних ресурсах зовсім не означає їх від­сутність у промислово розвинених країн. Інтерес представляють саме дешеві трудові і природні ресурси. З цієї причини високий рівень розвитку одних країн співіснує з жебрацьким існуванням інших країн, що грають роль сировинних придатків.

Основними методи ведення сучасної економічної війни є наступні:

сприяння «витоку мізків», що приводить до руйнування наукового потенціалу слаборозвинених країн. Нерідкі випад­ки, коли ці країни виділяють цільові засоби для підготовки фахівців в провідних університетах світу, проте випускники назад не повертаються, поповнюючи наукові кадри індустрі­альних держав;

економічна експансія;

промислове шпигунство.

Економічні війни — це конфлікти вищого ступеня напруже­ності, оскільки вони легко можуть трансформуватися в реальні військові дії. Такого роду конфлікти часом вимагають для їх вре­гулювання зусиль міжнародних співтовариств.

Окрім зовнішньоекономічних ускладнень протекціонізм може викликати негативні наслідки в національній економіці. Зазвичай ті, хто відстоюють необхідність торгових обмежень, не врахову­ють потреби споживачів. Торгові обмеження дорого обходяться споживачам і всій економіці. Безпосередня плата — це вищі ціни і звуження споживчого вибору; непряма — це недостатня моти­вація для національної промисловості оперативно реагувати на зміни у сфері виробництва і споживання, а також глибокий вплив протекціонізму на економічну ефективність і економічне зрос­тання. Таким чином, будь-які спроби обмежити конкуренцію рід­ко йдуть на користь споживачам.

Питання усунення торгових бар'єрів з іншими країнами зав­жди викликало розбіжності серед учасників зовнішньоекономіч­ної діяльності. З одного боку, прихильники вільної торгівлі заяв­ляють, що переваги відкритих ринків між країнами набагато переважують необхідні витрати. їх основний аргумент — перш за все інтереси споживачів. З іншого боку, їх опоненти стверджу­ють, що субсидії і нечесні методи конкуренції дають переваги іноземним компаніям, що негативно позначається на національ­них виробниках товарів і послуг. Таким чином, бар'єри повинні залишитися на місці, щоб забезпечити долі ринку і рівень зайня­тості в країні. Прихильники вільної торгівлі вважають, що спо­живачі мають право гарантованого доступу завжди, коли це мож­ливо, до широкої різноманітності товарів і послуг з конкурентних цін. У тих галузях, вважають вони, в яких міжнародна конкурен­ція неможлива, для забезпечення задовільної якості і рівня серві­су по розумним цінам повинне використовуватися державне ре­гулювання.

У останні десятиліття стає очевидною явна недостатність пре­тензії теорії порівняльної переваги на виявлення хоч би загаль­них закономірностей світової торгівлі. Подібна недостатність найвиразніше виявилася на тлі двох органічно взаємозв'язаних процесів, що все більше впливають на формування сучасного міжнародного обміну:

зростаючий вплив в світовій торгівлі транснаціональних корпорацій, що не тільки не вписуються в модель досконалої конкуренції і концепцію фритредера, але ще часом претенду­ють на наддержавну роль;

посилення в міжнародній торгівлі впливу так званої економії на масштабі виробництва при паралельному ускла­дненні самого цього процесу.

Західна економічна думка, яка розробляє загальнотеоретичні питання світової торгівлі, не могла пройти мимо таких важливих процесів. Це виразилося, перш за все, в появі нових теоретичних побудов, що намагаються проаналізувати зовнішню торгівлю не з позиції постулатів порівняльної переваги, а з позиції поведін­ки ТНК.

У зв'язку з цим необхідно відзначити таку важливу тенден­цію, що різко міняє світ, як злиття національних економік в зага­льносвітову, — глобалізацію ринку, взаємозалежність, що росте, на основі комунікаційного зближення, планетарної наукової ре­волюції, міжнаціональних соціальних рухів, нового вигляду транспорту, телекомунікаційних технологій, інтернаціональної освіти. Національні уряди починають ділити владу політичну, соціальну, військову (як основу суверенності) з кругами бізнесу, міжнародними організаціями, безліччю груп громадян.

Транснаціональні корпорації і неурядові організації можуть легко долати національні межі і здійснювати владу над населен­ням менш розвинених країн. Корпорації, що мають сотні підлег­лих компаній в зарубіжних країнах, як і ті, які отримують більше половини доходів поза країною, в якій вони зареєстровані, мо­жуть бути названі національними лише умовно. Високими тем­пами збільшується вартість товарів, проведених на закордонних філіях транснаціональних корпорацій.

Центрами додаткових зусиль транснаціональних корпорацій стають освіта, розвиток інфраструктури, заняття конкурентоздат­них позицій на світовому ринку інформатики, мікроелектроніки, біотехнології, телекомунікацій, космічної техніки, комп'ютерів.

Ведуться світові торгові переговори, виробляється нове від­ношення до введення торгових обмежень, квот, тарифів, субсидій національної промисловості. Ці проблеми піднімають 30 дер­жав — членів ОЕСР, в яких живе більше 1/10 людства. Дані краї­ни володіють 2/3 світової економіки, міжнародною банківською системою, домінують на ринку капіталів, володіють можливістю втручання практично в будь-якій точці земної кулі, проводять найбільш складні технологічні розробки, контролюють технічну освіту, міжнародні комунікації, найбільш сучасне виробництво.

Цим обумовлено ослаблення ролі на міжнародній арені дер­жав, чий суверенітет підривається транснаціональними корпора­ціями, неурядовими організаціями, етнічними групами, сепарати­змом регіонів, мафіозними структурами. Можна сказати, що на міжнародному ринку конкурують фірми, а не країни. Необхідно зрозуміти, як фірма створює і утримує конкурентну перевагу. На сучасному етапі можливості фірм не обмежені межами їх країни базування. На роль глобальних стратегій в створенні конкурент­ної переваги слід звернути особливу увагу, оскільки ці стратегії повністю міняють роль країни базування.

Для розуміння природи міжнародної конкуренції основною одиницею є галузь, тобто група конкурентів, що проводять това­ри або послуги і що безпосередньо змагаються між собою. Стра­тегічно значуща галузь включає продукти з схожими джерелами конкурентної переваги. Крім того, можуть бути споріднені галузі, у продукції яких — ті ж показники, технологія виробництва або канали збуту, але вони пред'являють свої вимоги до конкурент­ної переваги.

Захисні заходи, що робляться державою на міжнародному ри­нку, формально направлені проти іншої держави (держав). В той же час захисту підлягають певні галузі національної економіки і, отже, протекціонізм перетвориться в конкретні форми захисту — встановлення бар'єрів для входу на ринок зарубіжних фірм. Еко­номічні конфлікти міжнародного рівня вирішуються за до­помогою відповідних міждержавних угод. Основна проблема тут — відшукання взаємовигідних форм міжнародної співпраці, не тільки з економічних позицій, але і з урахуванням політичних, військових і інших обставин. Важче справа йде із запобіганням можливим економічним конфліктам, заснованим на протидії фірм, — суб'єктам національних ринків появі зарубіжних фірм.

Розробляючи конкретну стратегію, фірми прагнуть знайти і утілити спосіб ефективно і довготривало конкурувати в своїй га­лузі на зарубіжному ринку. Хоча універсальної конкурентної стратегії на зарубіжному ринку не існує, стратегія, що враховує специфічні умови ведення бізнесу в конкретній країні і у конкре­тній галузі економіки, може принести успіх.

Для того, щоб вітчизняні фірми могли уникнути можливі кон­флікти, пов'язані з протекціоністськими заходами, при виході на зовнішній ринок перш за все потрібно вивчити політичні і право­ві умови ведення бізнесу в конкретній країні. При вирішенні пи­тання про встановлення ділових відносин з тією або іншою краї­ною слід враховувати, щонайменше, наступні обставини.

Більшість національних фірм віддають перевагу внутріш­ньому ринку, оскільки в цьому випадку немає необхідності:

у вивченні іноземних мов і в доскональному знанні міжнарод­ного права і законодавства зарубіжної країни; у страхуванні валютних ринків;

у дослідженні політичної ситуації в «приймаючій» країні; у адаптації вітчизняної продукції до іноземної специфіки.

Деякі фірми намагаються розповсюдити свій бізнес на зарубіжні ринки, грунтуючись на наступних аргументах:

бажання розширити обхват ринків при збереженні загального об'єму продажів;

зайнятість внутрішнього ринку конкурентами, що випускають продукцію кращої якості або дешевшу продукцію такої ж якості;

зниження підприємницьких ризиків, пов'язаних із залежністю від кон'юнктури ринку, що традиційно склався;

розрахунок на те, що іноземні споживачі захочуть скористати­ся сервісним обслуговуванням усередині національних меж.

Економічні конфлікти на зарубіжному ринку можуть бути зв'язані:

з не конкурентоспроможністю продукції і, як наслідок, зниженням попиту або повною обструкцією товару, ініційо­ваною консьюмеристскими організаціями;

з незнанням традицій і культури національних ділових відносин;

з відсутністю у фірми менеджерів міжнародного класу;

з нестабільністю політичної і соціально-економічної об­становки в країні, яка може спричинити крайні прояви еко­номічних конфліктів — націоналізацію і експропріацію іно­земної власності, несподівану зміну економічного законодав­ства, судові позови в адресу іноземної фірми і тому подібне.

Наявність позитивних і негативних моментів впровадження на зарубіжні ринки вимушує «гостьові» фірми діяти з обережністю. Більшість фірм починають свою діяльність з організації невели­ких бізнес _ структур і за наслідками їх функціонування ухвалю­ють рішення про подальші перспективи ділової співпраці в даній країні. Головним перешкодами, окрім загальної протекціоністсь­кої політики іноземної держави, можуть стати значні витрати по входу на ринок, пов'язані з протидією національних фірм появі іноземних фірм на внутрішньому ринку.

Успішна діяльність фірми на іноземному ринку істотно зале­жить від рівня економічного розвитку країн, що виходять на зов­нішній ринок, і країн, що приймають зарубіжні підприємства. Для ринку розвинених країн характерна насиченість товарами і сильна міжнародна конкуренція за якістю. Для такого ринку залишається єдина можливість — міжнародна конкуренція по цінам. Країни, що розвиваються, пред'являють на внутрішній ринок достатній попит, але він не підкріплений платоспроможністю населення.

Ділові відносини з колишніми соціалістичними країнами бага­то в чому залежать від формальних і неформальних зв'язків, ста­лих в радянські часи (спільна робота в РЕВ, однокурсники і т.п.). Проте ці контакти вже піддалися певній «девальвації» у зв'язку із зміною орієнтації східноєвропейських країн на співпрацю з ЄС і фактичним входженням в цю організацію.

Вважається, що певними преференціями володіє «дружна» то­ргівля, особливо, заснована на традиційних політичних, культур­них і економічних зв'язках (Канада і СІЛА, країни Британської співдружності, Фінляндія і Росія).

Найбільшими перспективами успішного виходу на зарубіжний ринок володіють ті фірми, які в стані максимально адаптувати товар і сервісне обслуговування до потреб населення конкретної країни.