6.10. Історичне формування міжнародної інтелектуальної міграції

Однією з важливих особливостей сучасних міграцій­них процесів, які відбуваються у світі, є якісна зміна структури міграційних потоків, пов'язана з науково-технічною революцією, і збільшення серед осіб, що мігрують частки, із високим рівнем освіти і фахової підготовки. Це є закономірним слідством пере­творення науки у вирішальний чинник соціально-економічного розвитку, у найважливішу продуктивну силу суспільства.

Розвиток і впровадження нових технологій у різних галузях виробництва й областях громадського життя призвело до форму­вання особливого сегменту світового ринку праці — ринку нау­ково-технічних кадрів, викладачів і спеціалістів, де національна належність втрачає своє старе значення і географічні межі пере­стають бути реальним обмеженням при працевлаштуванні. Але великий обсяг закордонної і вітчизняної наукової літератури, опублікованої в останні десятиліття по темі міждержавної інте­лектуальної міграції, не виявив єдиного підходу до визначення й оцінки цього явища.

У тому, що стосується визначення міждержавної інтелектуа­льної міграції, можна виділити декілька підходів, що відрізня­ються як широтою охоплення явища, так і сутнісною його харак­теристикою. Найбільш «суворе» визначення міждержавної ін­телектуальної міграції розуміє її як міграцію наукових і виклада­цьких кадрів високої і вищої кваліфікації, зайнятих науковими дослідженнями і розробками. Більш широке визначення розуміє під міждержавною інтелектуальною міграцією — міграцію спеці­алістів, які займаються кваліфікованою, інтелектуальною або творчою працею, включаючи потенційних спеціалістів (молодих вчених, студентів, аспірантів і стажистів). Деякі дослідники від­носять до цієї категорії мігрантів також інших висококваліфіко­ваних робітників, діяльність яких не пов'язана з наукою як та­кою, але пов'язана з творчістю і є елементом престижу прий­маючої країни (музиканти, артисти, тренери, спортсмени).

Міжнародна інтелектуальна міграція тісно пов'язана з набув­шими поширення в 60-ті рр. XX ст. поняттям «відплив розумів» (brain drain), що ставиться до країн-донорів, і «приток розумів» (brain gain), що означають виграш країн, що приймають, від інте­лектуальної міграції. Терміни «відплив розумів» і «приток розу­мів» (у науковій літературі ще зустрічаються й аналогічні термі­ни «відплив інтелекту», «відплив мозків», «відплив умів», «відток умів», «відток кваліфікованих кадрів», «відплив кращих голів») уперше з'явилися на межі 60-х рр. XX ст. і асоціювалися спочатку з масовою міграцією інтелектуалів (учених, інженерів і т.д.) із Європи в Сполучені Штати, де можна було розраховувати на велику заробітну плату. Пізніше в процес інтелектуальної міг­рації були залучені країни, що розвиваються, Азії, Африки і Ла­тинської Америки, і поняття «відплив розумів» виявилося міцно пов'язаним із характеристикою міграційних потоків вчених і ви­сококваліфікованих спеціалістів із країн третього світу і пізні­ше — із постсоціалістичних держав Східної Європи.

Основними причинами процесу поширення міжнародної інтелектуальної міграції в більшості країн є:

нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном;

постійне зниження соціального статусу вченого та спеці­аліста;

те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;

бажання покращити своє матеріальне становище;

більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;

національна та релігійна нетерпимість;

зростання безробіття в країні, навіть серед висококвалі­фікованих спеціалістів.

Проте сучасні західні вчені розуміють міждержавну інтелек­туальну міграцію як слідство етапу глобалізації світового госпо­дарства і розширення діяльності транснаціональних корпорацій. Глобалізація трансформує міграційні потоки відповідно до спря­мування капіталів і призводить до активізації міграції висококва­ліфікованих кадрів, що переїжджають з однієї країни в другу в якості співробітників міжнаціональних компаній. Оскільки роз­ширення діяльності ТНК відбувається значною мірою в напрямку країн, що розвиваються, куди слідом за ними направляється потік кваліфікованих кадрів, цей факт дає підставу дослідникам гово­рити про якісно новий етап міграційної взаємодії розвинених і країн, що розвиваються. Відтік кваліфікованих кадрів, від якого страждає економіка держав, що розвиваються, нібито компенсу­ється зустрічним потоком спеціалістів із розвинених країн, що дозволяє говорити про взаємовигідний «обмін розумами» (brain exchange).

У літературі зустрічається також поняття «внутрішній відплив розумів», що означає не територіальне, а міжгалузеве перемі­щення кваліфікованих кадрів із сфери своєї фахової діяльності в ті види діяльності, де їхня освіта і кваліфікація стають незатребу-ваними. Цей процес мав масовий характер у країнах колишнього СРСР у 1990-х рр. у період гострої соціально-економічної кризи і хворобливої перебудови ринку праці: наукові співробітники, що мають учені ступеня і цінний досвід наукової діяльності були змушені переходити в сферу дрібної комерції в пошуках заробіт­ку. Але цей вид «міграції кадрів» не має відношення до міжнаро­дної міграції, тому залишиться поза даною темою.

У історії світової цивілізації існує множина прикладів того, що високоосвічені люди, носії передових наукових знань, експе­риментатори і винахідники переїжджали з країни в країну в по­шуках нових ідей або можливостей їхнього застосування. Значну частину студентів найбільш престижних університетів Європи у середньому сторіччі та зараз, складають іноземці.

З іншого боку, у традиціях середньовічних університетів, що були центрами розвитку науки, віталося запрошення видатних учених з інших країн для підвищення свого престижу. Фактично, саме тоді виникла тенденція «притягнення чужих розумів», тобто притягнення спеціалістів, що одержали освіту в інших країнах. Росія (до складу якої в ті часи належала Україна) в історії цього процесу «грала першу скрипку». На думку деяких учених, поча­ток характерної нині для багатьох індустріальних країн Заходу цілеспрямованій політиці по притягненню іноземних спеціалістів поклав російський імператор Петро I, який першим визначив ви­гідність такої політики, її потребу для розвитку Росії. Західно­європейські військові спеціалісти, інженери-суднобудівники, вчені внесли великий внесок в економічний прогрес Росії. У той час російськім громадянам, які виїжджали на навчання в Європу негласно наказувалося привезти із собою після повернення не менше двох спеціалістів-іноземців, за що вони отримували кошти із державної скарбниці. Урочисте Російське посольство, що від­правлялося в 1697 р. до європейських подвір'їв із приводу тодіш­ньої коаліційної боротьби з Туреччиною, мало, на думку історика В. Ключевського, також іншу, не менш важливу ціль, що поляга­ла в заманювання в Росію європейських спеціалістів, насамперед професіоналів морської справи. Самий Петро I, що був у складі Посольства під вигаданим ім'ям, в однієї тільки Голландії найняв для роботи в Росії біля 900 чоловік — від віце-адмірала до кора­бельного кухаря. Доречі, необхідно відзначити, що на території сучасної України, це явище було розповсюджено більш ширше, внаслідок значного поширення зв'язків з такими державами, як Польща, Швеція, Німеччина, Франція. Центрами освіти на ті ча­си, насамперед, були міста Київ та Львів.

Надалі традиція притягнення іноземних спеціалістів у Росію зберегалася. У середині XVIII ст. із 107 членів Санкт-Петер-бурзької Академії наук лише 34 були росіянами. Парадокс ситуа­ції полягає в тому, що, «зманюючи чужі розуми», Росія одночас­но зіткнулася і з проблемою «відпливу розумів». Вперше це тра­пилося в XVII в., коли відправлені на навчання в Англію чотири студенти не захотіли повернутися додому, пояснюючи своє рі­шення несприятливим політичним станом в Росії.

Загальновідомі факти, коли політичні чинники ставали причи­ною відтоку наукових кадрів із тієї або іншої країни. Так званий «філософський пароплав» відвіз із Росії в 1922 р. сотні російсь­ких вчених, які були виселені з країни разом із сім'ями за неба­жання прийняти нову владу. Більшість із них склали в майбут­ньому славу закордонної науки. Не менше трагічним для країни, що втрачає свій науковий потенціал, є приклад із німецькими фі-зиками-теоретиками, що у 1934—1936 р. були змушені масово, цілими науковими школами, виїхати з нацистської Німеччини в США, оскільки більшість вчених були етнічними євреями і під­давалися переслідуванням із боку влади. У Сполучених Штатах дотепер існують франкфуртська філософська школа і ряд шкіл теоретичної фізики, ядро яких складають учні тих самих вчених-емігрантів із Німеччини. Сама ж Німеччина так і не зуміла відно­вити свої старі позиції в області фундаментальної фізики, що во­на мала на початку XX в.

Втім, початок сучасної масової інтелектуальної міграції пов'язують із початком 50-х рр. XX ст., коли багато європейсь­ких країн зіткнулися з масовим від'їздом учених, викладачів і ви­пускників університетів для продовження освіти і наукової дія­льності в США. Найбільшою мірою процес «відпливу розумів» торкнувся ФРН, Великобританії, Італії, Франції. Європейські країни, зайняті відновленням економіки, що постраждала від Другої світової війни, не мали достатніх засобів для фінансуван­ня науки. Тим часом у США зрозуміли перспективну роль науки і технологічного відновлення в забезпеченні і військової і еконо­мічної переваги. Бюджетне фінансування сфери фундаментальної науки в США зросло за 1945—1955 рр. у десять разів. Іноземним ученим пропонувалися сприятливі умови для наукової діяльності. У цілому за період 1950—1960 р. у США іммігрували біля 100 тис. висококваліфікованих спеціалістів.

60-ті рр. XX ст. були переломними в усвідомленні ролі науко­во-технічної революції в суспільному розвитку. У розвитих краї­нах почалася інтенсивна розробка, використання і розвиток скла­дних новітніх технологій, широке поширення комп'ютерної й інформаційної техніки, що припускало наявність висококваліфі­кованої робочої сили. Система вищої освіти країн Заходу почала перебудовуватися відповідно до сучасних вимог. У багатьох країнах були прийняті законодавчі акти, націлені на розвиток ін­телектуального потенціалу робочої сили, що прямо заохочують державні і приватні організації до «інвестицій у людину».

Одночасно, в розвинутих країнах були внесені зміни в мігра­ційні законодавства, де, поряд з обмеженням загального іммігра­ційного потоку, були виділені міри стимулювання притоку висо­коосвічених іноземних робітників для зайнятості в області інтелектуальної діяльності. США й тут виявилися першими: у 1965 р. було змінено імміграційне законодавство, так що замість добору мігрантів, що практикувався раніше, за національною та віковою ознаками пріоритетним критерієм добору стали утворю­вальний і кваліфікаційний рівень мігрантів. Вже за перші чотири роки здійснення нової імміграційної політики 43 тис. інженерів і вчених в області природних наук іммігрували в Сполучені Шта­ти. Крім того, значне число професіоналів одержали в наукових центрах і лабораторіях США роботу за контрактами.

Імміграційний акт 1965 р. має особливе значення для історії міждержавної інтелектуальної міграції. Законодавче заохочення імміграції спеціалістів, у першу чергу з країн, що розвиваються, стало найважливішим принципом імміграційної політики у світі. Саме з цього часу політика притягнення «чужих розумів» вийшла на державний рівень, тобто одержала офіційне закріплення в ім­міграційних законодавствах основних країн, що приймають.

У європейських країнах, відкіля продовжувався відтік інтеле­ктуалів у США, стимулювання імміграції спеціалістів із країн, що розвиваються, розглядалося як засіб компенсування втрат від «відпливу своїх розумів». У Великобританії, наприклад, до кінця 1960-х рр. більше третини кваліфікованих спеціалістів у сфері охорони здоров'я були вихідцями з колишніх британських коло­ній, насамперед Індії і Пакистану. Але навряд чи така компенса­ція могла рахуватися рівнозначною. Позначалася різниця в якості вищої і фахової освіти в розвинутих європейських країнах і краї­нах що розвиваються, відсутність в останніх тих наукових на­прямків, від яких залежала доля новітніх технологій. Проте, офі­ційно закріплена імміграційна політика основних приймаючих країн у відношенні висококваліфікованої робочої сили запустила механізм глобалізації міждержавної інтелектуальної міграції, за­лучаючи у свій оборот усе більшу кількість країн Азії, Африки і Латинської Америки. Усього за період 1961—1980 рр. у США, Канаду, Німеччину і Великобританію в'їхало понад 800 тис. спе­ціалістів (переважно науковців, інженерів, медичних робітників) із країн, що розвиваються.

У 1980—1990-і рр. у результаті розпаду соціалістичного блоку і лібералізації режиму виїзду з країн Східної Європи і колишньо­го Радянського Союзу ще більш розширилася географія міждер­жавної інтелектуальної міграції. Сотні тисяч фізиків, математи­ків, біологів, хіміків, програмістів та інших висококваліфі­кованих спеціалістів із цього регіону мігрували в країни Західної Європи, США, Канаду, гнані економічними труднощами у своїх країнах і прагненням реалізувати свої творчі можливості. Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові пере­міщення науково-технічних кадрів із Західної Європи та країн СНД (насамперед: з Росії та України) в США. Так, з України за 1991—2002 рр., виїхало понад 6300 вчених, а з урахуванням спе­ціалістів з вищою освітою — понад 600 тис. осіб.