6.6. Україна на світовому ринку трудових ресурсів

Світовий ринок праці формується експортом та імпор­том робочої сили. При цьому все більша кількість держав залучає іноземну робочу силу або направляє трудових мігрантів за кор­дон. Якщо в 1970 р. у процеси міжнародного трудового обміну було залучено 64 країни, то в 1997 р. — 105 країн.

Розміри міжнародної міграції робочої сили неухильно зроста­ють. У середині 90-х рр. у світі, за оцінками експертів, нарахову­валося близько 30 млн працюючих мігрантів. З урахуванням чле­нів їхніх родин, сезонних мігрантів, нелегальних іммігрантів і біженців загальна чисельність мігрантів була вище в 5—6 разів. У 90-х роках у світі переїжджало з країни в країну в пошуках ро­боти близько 20 млн осіб на рік. Чималу частину цих потоків становлять нелегальні мігранти. Так, у Західній Європі нарахову­ється не менше ніж 3 млн нелегальних іммігрантів, а в США їхня чисельність оцінюється в 4,5 млн осіб.

Новим явищем стало поступове стирання граней між країна­ми, що приймають і поставляють робочу силу. У сучасних умо­вах усе більша кількість країн утягується у процес одночасної еміграції й імміграції населення. Наприклад, Італія, Іспанія, Гре­ція, Польща, що ще порівняно недавно були лише країнами еміг­рації, останнім часом стали приймати трудових мігрантів. Тільки в Італії нараховується 1—1,5 млн іноземних робітників, значна частина яких знаходиться в країні нелегально.

Економічний ріст у цих країнах призвів до створення великої кі­лькості нових робочих місць, а відповідно — до зменшення безро­біття. Підвищення добробуту населення значно знизило привабли­вість важкої, непрестижної праці для місцевих працівників; у нішу, що утворилася на ринку праці цих країн, кинулися іммігранти.

У міжнародній міграції населення останнім часом відбулися які­сні зміни, обумовлені НТР; їхня суть складається в значному збіль­шенні серед мігрантів частки осіб з високим рівнем освіти і профе­сійної кваліфікації («витік голів»). Останніми роками на світовому ринку праці простежувалася стійка тенденція до росту еміграції ви­сококваліфікованих фахівців. До розпаду СРСР основними поста­чальниками кадрів високої кваліфікації в основні світові центри ім­міграції — СІЛА і Західну Європу — були Індія, Пакистан і Єгипет. Однак у 90-х рр. намітилося посилення відтоку кадрів з Росії, кра­їн — членів СНД, Центральної і Східної Європи. Це обумовлено, з одного боку, величезною різницею в оплаті праці фахівців у розви­нутих та інших країнах, а з іншого боку — прагненням розвинутих країн залучити у свою економіку працівників дефіцитних спеціаль­ностей, заощадивши при цьому на їхній підготовці.

Міграційні процеси в Україні кінця XX ст. мали хвилеподібний характер: різке кількісне зростання міграційного потоку в кінці 80-х — на початку 90-х років і далі поступове його зниження. На по­чатку 90-х років імміграція в Україну перевищувала еміграцію. З 1990 по 1993 рр. за рахунок зовнішньої міграції населення країни збільшилось на 565,4 тис. осіб. Але з 1994 р. виявляється зворотна тенденція: з 1994 по 2001 рр. міграційні втрати населення станов­лять 669,4 тис. осіб. Загалом, з урахуванням перевищення смерт­ності над народжуваністю і міграційним відтоком населення, з 1994 по 2001 рр. Україна втратила 3 млн 227 тис. осіб.

Внаслідок економічної ситуації, що склалася в Україні, значного дефіциту робочих місць на ринку праці, продовжувався виїзд вихід­ців з України за для працевлаштування в країнах далекого зарубіж­жя та Російської Федерації, на основі міжурядових угод про взаємне працевлаштування громадян. Наприклад, загальний міграційний рух населення у 2005 році наведено у наступних таблицях.


Таблиця 6.9

 

Регіони

Міждержавна міграція, осіб

Міжрегіональна міграція, осіб

число прибу­лих

число вибу­лих

приріст (скоро­чення)

число прибу­лих

число вибулих

приріст (скоро­чення)

На 1000 населення

Україна

0,8

0,7

0,1

6,1

6,1

X

Автономна Республіка Крим

3,2

1,5

1,7

5,7

6,0

-0,3

Області

 

 

 

 

 

 

Вінницька

0,6

0,5

0,1

5,3

7,0

-1,7

Волинська

0,5

0,9

-0,4

4,7

5,3

-0,6

Дніпропетровська

0,6

0,6

-0,0

5,2

4,6

0,6

Донецька

1,0

1,0

0,0

3,1

3,4

-0,3

Житомирська

0,4

0,6

-0,2

5,6

7,8

-2,2

Закарпатська

0,2

0,8

-0,6

2,1

3,3

-1,2

Запорізька

0,9

0,9

-0,0

4,5

5,1

-0,6

Івано-Франківська

0,3

0,4

-0,1

4,0

4,5

-0,5

Київська

0,5

0,3

0,2

11,3

11,0

0,3

Кіровоградська

0,4

0,5

-0,1

5,2

10,2

-5,0

Луганська

0,8

1,2

-0,4

2,9

4,5

-1,6

Львівська

0,2

0,3

-0,1

3,6

4,1

-0,5

Миколаївська

0,8

0,7

0,1

6,4

7,0

-0,6

Одеська

1,6

0,7

0,9

4,3

4,1

0,2

Полтавська

0,5

0,5

-0,0

6,8

6,8

0,0

Рівненська

0,2

0,9

-0,7

5,2

6,5

-1,3

Сумська

0,5

0,6

-0,1

4,6

6,7

-2,1

Тернопільська

0,3

0,5

-0,2

4,6

5,9

-1,3

Харківська

1,1

0,8

0,3

7,0

5,5

1,5

Херсонська

0,7

0,8

-0,1

5,6

8,6

-3,0

Хмельницька

0,4

0,4

-0,0

5,7

7,9

-2,2

Черкаська

0,7

0,5

0,2

7,6

8,5

-0,9

Чернівецька

0,5

0,8

-0,3

4,3

4,3

-0,0

Чернігівська

0,5

0,7

-0,2

5,9

8,0

-2,1

Міста

 

 

 

 

 

 

Київ

1,5

0,8

0,7

20,5

9,8

10,7

Севастополь

3,1

1,7

1,4

13,3

7,7

5,6

В 2004 році, за даними Державного Центру зайнятості, чисе­льність громадян України, які тимчасово працювали за кордоном, становила 45 727 особи (кількість осіб значно збільшилась порів­няно з 2003 роком на 7 566 осіб) в т.ч. у країнах СНД 2635 осіб. Серед них основна кількість працюючих припадає на Росію — 2150 осіб, також 458 осіб працювали в Грузії. В інших країнах 43 092 особи, найбільше працюючих за наймом було на Кіпрі — 11206 осіб, Греції — 10367 осіб, Великобританії — 5110 осіб, Лі­берії — 2792 особи. В таких країнах як Німеччина працювали 873 особи, ОАЕ — 1041 особа., Іспанія — 745 осіб. В сусідніх з Україною Чехії працювали за наймом 375 осіб, Словаччині — 239 осіб.

Серед громадян України, які тимчасово працювали за кордо­ном у 2004 р.:

За рівнем освіти з:

професійно технічною освітою — 17 906 осіб, в країнах СНД — 1741 особа (переважно в Росії — 1483 особи, Грузії — 245 осіб), в інших країнах — 16 165 осіб (переважно в Греції — 3954 особи, на Кіпрі — 3508 осіб, в Великобританії — 1929 осіб);

з повною вищою освітою працювало 15917 осіб, в країнах СНД — 360 осіб (переважно в Росії —   197 осіб, Грузії — 157 осіб), в інших країнах — 15557 осіб (переважно на Кіпрі — 4748 осіб, в Греції — 3735 осіб, в Великобританії 1800 осіб);

з повною загальною середньою освітою — 5169 осіб, в країнах СНД — 261 особа (переважно в Росії — 236 осіб, Гру­зії — 19 осіб);

в інших країнах — 4908 осіб (переважно на Кіпрі — 1647 осіб, в Греції — 856 осіб, в Великобританії — 435 осіб);

з базовою вищою освітою — 4960 осіб,

в країнах СНД — 94 особи (переважно в Росії — 56 осіб, Грузії — 37 осіб),

в інших країнах — 4866 осіб (переважно на Кіпрі — 1150 осіб, в Греції — 966 осіб,

в Великобританії — 816 осіб). За тривалістю роботи:

від 6 місяців до 1 року тимчасово працювало за кордоном 29 767 осіб,

в країнах СНД — 381 особа (переважно в Росії — 327 осіб),в інших країнах — 29 386 осіб (переважно в Греції — 8756 осіб, на Кіпрі — 6233 осіб, в Великобританії — 4424 особи);

до 6 місяців 15 383 осіб, в країнах СНД — 2115 осіб (пере­важно в Росії — 1692 особи), в інших країнах — 13268 осіб (пе­реважно на Кіпрі — 4951 особа, в Греції — 1601 особа, в Швей­царії — 723 особи). За видами економічної діяльності:

транспорт і зв'язок — 39 415 (не працювали в Україні на момент виїзду 11 169 осіб);

— рибне господарство — 2370 осіб;

будівництво — 2135 осіб (не працювали в Україні на мо­мент виїзду 144 особи).

Громадяни України, які не працювали на момент виїзду — 33646 осіб, з них які раніше ніде не працювали 544 особи. За категоріями працівників:

на посадах керівників, спеціалістів службовців — 18,5 тис. осіб (не працювали в Україні на момент виїзду 4928 осіб);

на робочих місцях за професією 26,5 тис. (не працювали в Україні на момент виїзду 6763 особи);

на місцях, які не потребують професії, спеціальності 1275 (не працювали в Україні на момент виїзду 257 особи).

Частка жінок серед емігрантів складає 2848 осіб з них у віці 18—28 років 1432 особи, з 28—40 років 865 осіб. Що в майбут­ньому може негативно позначитись на відтворенні населення.

Також в 2004 році дозвіл на працевлаштування в Україні, за даними Державного центру зайнятості, отримали 4967 іноземців (численність іноземців які тимчасово працюють в Україні, у по­рівнянні з 2003 роком зменшилась на 1 786 осіб), з них по країнах СНД — 1676 осіб (найбільше з Росії — 951, Вірменії — 129, Мо­лдови — 155 осіб, Узбекистану — 124 осіб), з інших країн — 3287 осіб. Усього в Україні на кінець 2004 тимчасово працювало 4967 осіб, з них найбільшу чисельність складали чоловіки — 4400 осіб, 567 жінок. У тому числі за віком: від 18 до 28 років — 724 осіб, з 28 до 40 років — 2039 осіб, 40 років і більше — 2204 особи.

Згідно поданим регіональними центрами зайнятості звітів, на підприємствах, в установах і організаціях України в 2004 році працювали 4967 іноземних громадянина, більшість з яких грома­дяни Росії, Туреччини, Польщі, Македонії, Молдови. З числа іно­земців 4719 осіб працювали за наймом, 245 осіб — зайняті в ме­жах договорів підряду, решта представлені як фізичні особи. Із загальної чисельності осіб, які працювали за наймом, більшість 4712 — це трудящі-мігранти (3081 осіб — з країн «дальнього за­рубіжжя»), 5 осіб — сезонні та прикордонні працівники (усі з країн СНД).

За тривалістю роботи серед іноземців, які працювали в Украї­ні за наймом, громадяни, з якими укладені договори на термін до 1 року, становлять 1634 осіб. Це переважно громадяни Китаю, Польщі, Туреччини, Росії, 45 іноземців працює за довгостроко­вими (від 3 років і більше) договорами, від 1 до 2 років 1151 осіб та від 2 до 3 років зайнято 544 особи.

За видами економічної діяльності найбільш численні групи іноземців зайняті: у колективних, громадських та особистих по­слугах — 498 осіб, обробній промисловості — 935 осіб, оптовій і роздрібній торгівлі; торгівлі транспортними засобами; послугами з ремонту — 1133 осіб.

За даними МЗС України, щороку на заробітки за межі нашої держави виїжджає понад 100.000 осіб. Найбільше наших спів­громадян зараз перебувають на заробітках у Росії (1.200.000),

Польщі (300.000), Італії (300.000), Португалії (230.000), Чехії

(200.000), Іспанії (130.000), Греції (100.000). Здебільшого, метою прибуття українських громадян до згаданих країн є влаштування на роботу до місцевих приватних підприємців (будівництво, тех­нічні роботи, в якості обслуговуючого персоналу приватних ком­паній, домогосподарок, медичних сестер та ін).

Але, як ми бачимо, на основі співставлення різних даних мо­жна визнати що загальна чисельність мігрантів з України на да­ний момент точно невідома, тому що спеціальної та уніфікованої статистики не ведеться. Загальна кількість українських громадян, які працюють за кордоном за різними джерелами коливається від 1 до 12 млн громадян. На наш погляд, найбільш вірогідно що по­за межами нашої держави нині працюють від 5 до 7 млн грома­дян України (ця точка зору підтримується у роботах Д. Курдель-чука, Д. Лук'яненко та А. Поручника). З них лише невеликий відсоток працевлаштовані легально, а відтак, є соціальне захище­ними у трудових відносинах з іноземними роботодавцями. З од­ного боку, в Україну повернулися сотні тисяч депортованих (кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці), суттєво зросли окремі національні меншини (вірмени, азербайджанці, абхази, турки-месхетинці), значно збільшилась кількість вихідців з Азії та Африки, а з іншого — виїхала більша частина складу окремих етнічних груп (євреї, німці, греки). Значний відтік працездатного населення за рубіж. Щорічно декілька мільйонів людей виїж­джають за кордон з метою заробітку. Переважна частина їх пра­цює там нелегально, виконуючи малокваліфіковану, непривабли­ву роботу. Із року в рік зростає виїзд за кордон молоді — студентів та випускників вузів. Великого масштабу набув виїзд із країни молодих жінок. Крім того, Україна також залучена до сві­тових міграційних процесів. Із зон воєнних конфліктів і грома­дянських війн у нашу державу прибувають біженці й особи, що шукають притулку. Через територію України пролягають шляхи нелегальних мігрантів, які прямують до країн Західної Європи. Значна частина з них осідає в Україні, перебуваючи на нелегаль­ному становищі.

Україна стала не тільки активним постачальником робочої си­ли за кордон, але й країною, що приймає мігрантів з різних при­чин і міркувань. Адаптація мігрантів в Україні відбувається у пе­вній суспільній атмосфері, на певному рівні осмислення цих проблем громадською свідомістю. За ступенем усвідомленості міграційні проблеми утворюють таку ієрархію: проблеми еколо­гічних мігрантів (переважно «чорнобильців»); проблеми насиль­но переміщених осіб; проблеми біженців, переміщених за межі інших країн СНД (з Нагорного Карабаху, Вірменії, Азербайджа­ну, Грузії, Південної Осетії, Чечні, Таджикистану, Наддністрян­щини); проблеми мігрантів з далекого зарубіжжя.

Місце кожної з проблем в ієрархії відповідає її масштабності. На першому місці знаходиться чорнобильська проблема, у тому числі за кількістю породжених нею екологічних мігрантів, число яких сягнуло понад 500 тис. осіб. На другому місці — проблема облаштованості осіб, раніше депортованих за етнічною ознакою. У цілому вона охоплює майже таку ж кількість людей. На тре­тьому місці — проблема так званих вимушених переселенців. Точних даних про кількість осіб, які належать до даної категорії, немає. Четверта категорія — мігранти з далекого зарубіжжя — найменша за чисельністю, яка має тенденцію прискореного зрос­тання. Особливе занепокоєння викликає зростання чисельності незаконних транзитних мігрантів, що нерідко перетворюються в постійних.

Чорнобильську проблему усвідомлено суспільством і взако-нено державою у вигляді відповідних законів і державних про­грам, а також засобів, що передбачаються у державному бюджеті, для її вирішення. Проблема насильно переміщених поступово знаходить ознаки «взаконеності». Підготовлено Програму пер­шочергових заходів для розселення й облаштованості раніше де­портованих кримських татар і осіб інших національностей, що повернулися і проживають у Криму. З проблемою осіб, що не-добровільно переміщаються, українське суспільство теж вже ознайомлене. Однак ставлення державних органів до цієї про­блеми має нецілісний, ситуативний характер. Це скоріше реакція на якісь конкретні події, ніж наявність чіткої позиції, продуманої стратегії стосовно вирішення даних проблем, що мають довго­строковий характер і будуть у різних аспектах з'являтися перед Україною. Так, держава відгукнулася на появу в Україні 60 тис. біженців з Наддністрянщини, вона відреагувала на появу осіб, що рятуються від війни в Чечні; кримський уряд прийняв рішення з приводу недобровільно переміщених осіб з Абхазії. На периферії громадської уваги і державних органів знаходиться проблема мі­грантів з далекого зарубіжжя, що опинилися з різних причин в Україні. Дана тема подається тільки як проблема, що несе загрозу.

У цілому по Україні ставлення до зовнішніх мігрантів можна охарактеризувати як толерантне й індиферентне. В Україні є три помітних регіони, що активно приймають мігрантів: Донбас, Південь України (Херсонська, Миколаївська, Одеська облас­ті) і Крим. У Донбас прибувають головним чином різні категорії мігрантів із країн СНД — біженці із зон воєнних дій (Нагірний Карабах, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Чечня, інші регіони Пі­внічного Кавказу), а також турки-месхетинці. Південь України прийняв переселенців з Вірменії й Азербайджану, біженців з Наддністрянщини, етнічних німців з Таджикистану, Киргизстану, Казахстану. Серед них — особи, що об'єктивно мають право пре­тендувати на роль біженців і осіб, які недобровільно переміща­ються, особи, що належать до населення, раніше депортованого за національною ознакою, особи, переміщені за межі країни. У Крим репатріюються головним чином раніше насильно депор­товані кримські татари, а також вірмени, болгари, греки й німці.

Міграційні і постміграційні процеси в Україні ускладнені тим, що державні органи не мають тривалого досвіду роботи із зовні­шніми мігрантами; немає завершеного законодавства в цій галузі, а чинне законодавство не узгоджене із законодавством інших країн СНД (звідки йде основний потік зовнішньої міграції); досі не створено самостійну міграційну службу; вирішення поточних проблем біженців, депортованих, інших видів мігрантів в Україні іноді породжує обурення корінного населення; накладення про­блем екологічних мігрантів і раніше депортованих осіб не дає змогу віднайти пріоритети їх вирішення; не сформовано систему неурядових організацій, метою яких є допомога біженцям і міг­рантам.

Неврегульованим є ще одне питання: Конституція України передбачає, що Україна може надавати політичний притулок іно­земним громадянам і особам без громадянства. Однак закон про надання політичного притулку іноземцям дотепер не розроблено.

Зроблено й деякі кроки уперед: подано на розгляд законопро­екти, що стосуються міграційного законодавства. З огляду на те, що Україна є європейською державою, нове законодавство буду­ється таким чином, щоб відповідати, з одного боку, нормам і ста­ндартам міжнародного права, а з іншого боку — враховувати державні інтереси.

Особливо гостро в Україні стоїть проблема нелегальної мігра­ції. Відомо, що східні кордони нашої країни «прозорі», там прак­тично відсутній міграційний контроль, здійснюється безвізовий в'їзд, що дозволяє в'їжджати на територію України великій кіль­кості нелегалів не тільки із сусідніх держав, але й іноземцям, особам без громадянства, що знаходяться на території суміжних держав. Для того щоб усунути негативні явища, пов'язані з міг­раційним оборотом, Верховна Рада України вже прийняла закон, що вносить зміни і доповнення в деякі законодавчі акти, спрямо­вані на протидію нелегальній міграції.

Таким чином, в Україні поки що немає узагальненої, комплек­сної теорії та концепції міграційних процесів, що відбуваються на її території, а як наслідок — немає комплексної державної програми, що враховує внутрішню і зовнішню міграцію, іммігра­цію й еміграцію, а також характер демографічних процесів у країні.

Комплексна державна програма регулювання міграційних процесів може бути побудована з урахуванням основних посту­латів концепції державного устрою, що відбиваються у Консти­туції та у конкретних конституційних положеннях. Вона повинна базуватися на ряді філософських, світоглядних і методологічних принципів, а саме: на основних положеннях Загальної декларації прав людини; міжнародних документах, що стосуються всіх ка­тегорій осіб, які переміщуються — мігрантів, біженців, шукачів притулку тощо; на ставленні держави до етнічних, мовних, релі­гійних меншостей, їхньої культури і традицій. Курс України у вирішенні цих питань здебільшого визначений. Це проявляється у вже підписаних нею міжнародних документах, а також у само­му факті вступу до Ради Європи й узятих при цьому зобов'я­заннях.