6.5. Демографічна ситуація в Україні

На взаємозв'язок міграції робочої сили з ринком праці суттєво впливає демографічна ситуація в країні. Зараз механічні втрати населення (перевищення обсягів вибуття над масштабами прибуття) є меншими за природні (перевищення кількості померлих над чисельністю народжених). За даними Державного комітету ста­тистики за період становлення України незалежною державою, най­більша чисельність населення в країні була у 1992 року, а зменшен­ня чисельності населення почало спостерігатися з 1993 року (табл. 6.4). Проблема депопуляції населення постає однією з найва­жливіших проблем соціально-економічного розвитку України.

Таблиця 6.4


ДИНАМІКА ДЕМОГРАФІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Протягом останніх років зменшення чисельності населення України відбувається, насамперед, завдяки збільшенню від'єм­ного природного приросту населення, (табл. 6.5). Але з ураху­ванням позитивної динаміки міграції населення між Україною та іншими державами, у довгостроковому періоді вплив міграцій на динаміку чисельності набагато сильніший, ніж вплив природного

руху.

ДИНАМІКА РУХУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Сучасний рівень старіння населення України не дає жодних шансів сподіватись на перехід до розширеного природного від­творення населення (перевищення чисельності народжених над кількістю померлих). В існуючій віковій структурі, навіть при підвищенні середньої тривалості життя (доведенні її до рівня 85 років для жінок та 80 років для чоловіків) додатній природний приріст можливий лише у тому випадку, якщо сумарний коефіці­єнт народжуваності (кількість дітей, які народжує одна жінка протягом життя) перевищить 2,3 найближчими роками і досягне 2,5 через 10—12 років (враховуючи неминуче подальше старіння населення). Однак сучасні настанови демографічної поведінки, які історично склалися в Україні як європейській країні, дозво­ляють лише мріяти про рівень 2,15 навіть якщо буде значно під­вищений життєвий рівень населення і реалізовуватиметься ефек­тивний комплекс заходів демографічної політики держави, спрямований на заохочення дітонародження.

Таблиця 6.6


ДЕМОГРАФІЧНА ДИНАМІКА НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ



Починаючи з 2005 р. розробка причин смерті провадиться відповідно до Міжнаро­дної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я Деся­того перегляду.

Таким чином, єдиним реальним джерелом зростання чисель­ності населення України є міграційні процеси. Однак, сподіва­тись на масове повернення наших співгромадян, які емігрували на постійне місце проживання до країн розвиненої міжнародної економіки та центральноєвропейських держав, щонайменше наї­вно. Імміграційний потенціал східної діаспори досить обмеже­ний, до того ж повернення етнічних українців можливе лише за умови випереджаючого розвитку економіки України відносно інших держав колишнього СРСР. Стійке бажання іммігрувати до України (за умови прийняття заохочувальних заходів) можливе лише у представників азіатських та африканських етносів: в бі­льшості країн Азії та Африки рівень життя населення значно ни­жчий, ніж в Україні; громадян Китаю може заохотити можли­вість народження бажаної кількості дітей; а в деяких регіонах Африки серйозною перешкодою на шляху до економічного зрос­тання є поширення мухи Це-це. яка унеможливлює розвиток ско­тарства. Мешканці Афро-Азіатського регіону, хоч прагнуть пере­селитися до країн розвиненої міжнародної економіки, і перш за все до західноєвропейських, однак вони можуть віддати перевагу Україні не дивлячись на нижчий, ніж на Заході, рівень життя, якщо можливості поселення та проживання (набуття громадянст­ва, соціальний статус тощо) тут будуть кращими, ніж в інших країнах.

Приток іммігрантів — реальний шлях перелому розвитку де-популяційних процесів і переходу до зростання чисельності на­селення, як прямо, через перевищення обсягів масової імміграції над можливими масштабами еміграції, так і опосередковано — внаслідок омолодження вікової структури (переважну більшість мігрантів складають молоді люди) та установи новоприбулих на багатодітність і відповідного зростання сумарного коефіцієнту народжуваності усього населення нашої країни. Звичайно, вини­кає проблема порушення ментальності населення України. Цьому можна певною мірою запобігти прийняттям триступінчатої сис­теми статусів іммігрантів: дозвіл на вселення має включати міні­мум обмежень, через визначений проміжок часу (кілька років) пі­сля вселення особам, які протягом періоду перебування в нашій державі не були притягнуті до кримінальної відповідальності, не брали участі в антидержавній діяльності, мають легальне джере­ло доходів (або перебувають на утриманні) і певний рівень воло­діння українською мовою, слід надавати статус постійного меш­канця України; осіб, які не відповідають цим вимогам, депор­тувати. Надання ж громадянства має передбачати проходження Іспитів на знання української історії та вільне володіння держав­ною мовою. Безумовно, допуск іммігрантів слід проводити на ос­нові ретельного відбору за віком, освітою, країнами походження. За таких обмежень проблеми співіснування корінних мешканців України та іммігрантів з афро-азіатських держав будуть зведені до мінімуму. З часом поширення міжетнічних шлюбів, інтернаці­оналізація трудових колективів зцементує багатонаціональне українське суспільство в єдиний організм, хоч й з відмінним від сучасного менталітетом.

Тому концептуально Україна має зробити вибір — або сумі­сне проживання на її території європейських та афро-азіатських етносів з перспективою формування нової багаточисельної єди­ної української нації на зразок націй так званих переселенських країн, або збереження сучасного ментального середовища при стабільному зменшенні чисельності його носіїв. Прийняття дру­гого автоматично означає збереження існуючої проблеми, яка буде «передана» майбутнім поколінням у набагато гострішій формі.

Це питання визначено в Концепції демографічного розвитку на 2005—2015 роки, яку схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8.10.2004 року № 724-р. Наведемо головні її положення. В загальній частині відзначено актуальність розро­блення науково обґрунтованої Концепції демографічного розвит­ку, відповідного механізму її реалізації зумовлена необхідністю пом'якшення демографічної кризи, усунення загрози національ­ній безпеці України в соціально-економічній сфері. Програмою дій Міжнародної конференції з питань народонаселення і розвит­ку (Каїр, 1994) передбачено створення у суспільстві державного інституціонального механізму і сприятливого середовища для подолання демографічної кризи, зокрема шляхом прийняття рі­шень всіма відповідними урядовими установами, що реалізують економічну, екологічну і соціальну політику держави. Досягнен­ня сталого демографічного розвитку, створення належних умов для відтворення населення є тривалим і складним процесом. При цьому завдання полягає не стільки в подоланні депопуляції, скі­льки у підвищенні якості та рівня життя населення, збереженні його життєвого і трудового потенціалу.

У Концепції визнано, що протягом трансформаційного пері­оду міграційні процеси зазнали істотних змін. Унаслідок розпаду Радянського Союзу, поглиблення економічної кризи, зниження рівня життя населення значно знизився рівень міграційної мобі­льності (стаціонарної міграції). Після значного збільшення у 1991—1992 роках до найбільшого за повоєнні часи рівня (+5,5 промілле) міграційний приріст різко зменшився, а в останні роки сальдо зовнішньої міграції є невеликим і від'ємним. Мігра­ційні втрати за 1989—2003 роки становили 595,7 тис. осіб, а в мі­стах — 690 тис. (у селах за рахунок міграції збільшилися на 94,3 тис. осіб). Оскільки серед мігрантів переважають представ­ники найбільш продуктивних у дітородному та економічному відношенні вікових груп населення, опосередковані втрати пере­вищують прямі. Основна маса осіб, що вибули з України, не має наміру повертатися. Еміграція за межі країни характеризується масштабним «відпливом мозків».

Із зменшенням інтенсивності стаціонарної міграції значного поширення набули зовнішня трудова міграція, рух біженців і транзит нелегальних мігрантів. Низький рівень оплати праці, особливо в еквіваленті до іншої валюти, значне безробіття пере­творюють трудову міграцію на основний засіб забезпечення при­йнятного рівня життя значної частини населення країни. Трудові міграційні поїздки до країн СНД, Західної і Центральної Європи стали поширеним явищем: їх обсяги, за найбільш вірогідними оцінками, становлять близько 2 млн осіб у середньорічному об­численні, при цьому за сприяння офіційних посередників за кор­доном працевлаштоване близько 40 тис. осіб.

Більшість громадян України у країнах-реципієнтах приховує свої справжні наміри і, по суті, перебуває там на нелегальному становищі. Наслідком цього стає їх соціальна незахищеність, за­лежність від роботодавців і посередників. Висококваліфіковані українські спеціалісти часто працюють не за спеціальністю, за­ймаються некваліфікованою роботою, що призводить до знижен­ня їх професійного рівня. Тривалість перебування на роботі за кордоном становить, як правило, від двох тижнів до кількох ро­ків, у середньому — близько 6 місяців, а пропозиція робочої сили громадянами України за межами держави становить 5 відсотків загальної її кількості.

Основною тенденцією внутрішнього обміну населенням є пе­реміщення осіб до столиці. Починаючи з 1995 року Київ є єди­ним регіоном України, де спостерігається стабільне додатне, зро­стаюче сальдо міграції; на нього припадає майже дві третини загального обсягу міграційних втрат регіонів-реципієнтів.

Далі у Концепції наведено перспективи міграційних процесів. Міграційні процеси піддаються регулюванню більшою мірою, ніж складові природного руху. За умови збереження існуючих тенденцій у соціально-економічному розвитку сальдо міграції за­лишиться на рівні, близькому до сучасного. У разі стійкого під­вищення рівня та якості життя обсяг вибуття населення з України поступово зменшуватиметься в результаті пом'якшення дії фак­торів, що стимулюють від'їзд, та завдяки розширенню можливос­тей здійснення зворотної трудової міграції без зміни місця про­живання. Сальдо міграції може стати додатним уже через кілька років, згодом воно постійно зростатиме і досягне до 2015 року 50 тис. осіб на рік.

Демографічне старіння, яке є невід'ємною частиною демогра­фічного розвитку, зафіксовано в Україні у середині XX століття: за період між переписами 1959 та 2001 років частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 10,5 до 21,4 відсотка. У сучасних умо­вах особливостями цього процесу, зокрема, є старіння майже ви­ключно через зниження народжуваності, а не за рахунок підви­щення тривалості життя в старших вікових групах, різка нерівномірність старіння за типами населених пунктів (заданими перепису 2001 року, частка осіб у віці 60 років і старше в містах становила 19,1 %, а у сільській місцевості — 26,1 %) та за статтю (на 100 жінок віком 60 років і старше припадало 56 чоловіків, у тому числі в містах — 59, в селах — 54).

Ця обставина призводить до соціально-економічні наслідків старіння населення. Зростання частки осіб пенсійного віку при­зводить до збільшення обсягів споживання суспільних ресурсів на соціальне забезпечення в старості. За умов обмеженості таких ресурсів поширюється бідність та поглиблюється соціальна нері­вність за віком. Бідність населення похилого віку зумовлює по­силення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та додаткові матеріальні обов'язки працездатного населення. Підвищення час­тки осіб похилого віку формує специфічні потреби у товарах і послугах, житлі, медичному та соціальному обслуговуванні. Різ­ниця в тривалості життя за статтю призводить до поширення жі­ночої самотності в похилому віці. Зміни у співвідношенні поко­лінь впливають на міжпоколінні відносини у сім'ї та суспільстві, зокрема загострюють антагонізм між молоддю та особами похи­лого віку, платниками податків і пенсіонерами.

Визначено, також, і перспективи старіння населення. Знижен­ня смертності і продовження тривалості життя буде супроводжу­ватися прискоренням процесу старіння населення. Очікується, що до 2015 року питома вага осіб старше 60 років досягне 21,7 відсотка загальної чисельності населення (серед жінок — 26, чоловіків — 16,8 відсотка), при цьому на 1000 осіб працездатного віку припадатиме 438 осіб пенсійного віку.

Таким чином важливими орієнтирами соціально-демогра­фічної політики в Україні є: збільшенні кількості новонародже­них, збільшення кількості іммігрантів при зменшення масштабів зовнішньої трудової міграції українських громадян, збільшення тривалості життя, економічне регулювання внутрішніх міграцій­них потоків. Основні напрями державної демографічної політики у сфері міграції населення такі: забезпечення свободи пересуван­ня; регулювання міграційних потоків з урахуванням соціально-економічних умов, демографічної структури регіонів країни і на­ціональних особливостей мігрантів.