6.3. Вплив структур міграції на соціально-демографічні конфлікти

Завдяки збільшенню кількості мігрантів у світі, доці­льно виділити існуючі структури міграці: фізичні структури: компактне поселення, дифузійне поселення («асимілят»), діаспо­ра; віртуальні структури: національно-культурна автономія і псе-вдоеміграція («антисистема»).

• Компактне поселення — це спільне проживання на одній порівняно невеликій території представників тільки одного етносу, що прибули сюди як мігранти. Вони селяться поблизу один одного: так легше знаходити взаєморозуміння, відчувати себе у більш комфортному середовищі, немає проблем з мовою в повсякденному спілкуванні.

Компактні поселення можуть бути двох типів: відкритого і закритого (гетто). Розходження тут головним чином у психоло­гії їхніх мешканців, дружелюбних або ворожих стосовно пред­ставників інших етносів. Закриті компактні поселення назива­ються гетто, а процес їхнього утворення — «геттоізацією». Для мешканців гетто характерно недовірливе, недружелюбне, недоб­розичливе, а часом й агресивне відношення до стороннього. Ти­повий приклад гетто — «негритянський квартал» Нью-Йорку: бі­лим там показуватися не рекомендується — небезпечно для життя. Типовий приклад компактного поселення відкритого ти­пу — «китайський квартал» того ж міста: жителі дружелюбні до сторонніх, тим більше, що, займаючись торгівлею, вони зацікав­лені в залученні покупців. Поняття «гетто» у даний час означає не стільки рівень життя, скільки тип поселення, психологічно за­критий, прагнучий відгородитися від усього навколишнього.

Гетто можуть бути двох видів спонтанні і примусові. Гетто темношкірих у Нью-Йорку — першого типу, гетто євреїв у Вар­шаві, улаштоване нацистами під час Другої світової війни — другого типу: геттоізація тут відбулася не з волі мешканців цього району Варшави. Тому гетто темношкірих у Нью-Йорку продов­жує існувати, тоді як гетто євреїв у Варшаві було ліквідовано, як тільки супротивникам нацизму відкрилася для цього можливість. Правда, в історії єврейської діаспори відомі і добровільні гетто, відхід з яких був зв'язаний із прокльоном і відлученням від єв­рейства, і тому іти з такого гетто вирішувалися не багато хто.

Компактні поселення мігрантів утворяюються або в зв'язку з особливою привабливістю для них даного місця, або через поси­лене розмноження мігрантів у новому місці проживання, так що, почавши з декількох родин, поселення може стати досить вели­ким по чисельності. У багатьох великих містах світу є свої ком­пактні поселення різних етносів: індійські, турецькі, корейські. От, приміром, характеристика компактного поселення в одному із сучасних районів Берліну: «...у процесі багатьох десятиліть мі­грації турецьких робітників і інтелектуалів-біженців виникла не просто турецька діаспора, але свого роду гетто. Тут більшість жителів — турки, і навіть вулиці мають турецький вигляд, що їм додають реклама й оголошення майже винятково турецькою мо­вою, турецькі закусочні і ресторани, турецькі банки і бюро подо­рожей, представництва турецьких партій і турецькі політичні га­сла на стінах. У Кройцбергу можна прожити все життя, не сказавши ні слова по-німецькому». Стати «гетто» цей район може, якщо в психології його мешканців почне домінувати воро­жість, відчуженість, обмеженість, протидія усім іншим меш­канцям.

Існування компактних поселень — істотне навантаження на владу й органи правопорядку країни, де подібне поселення утво­рилося, адже серед мігрантів з такою ж імовірністю, як і в себе у будинку, з'являються свої правопорушники і навіть злочинці, а крім того — і політичні екстремісти. Отже, необхідні визначені заходи для обмеження росту подібних поселень, інакше «абори­генне» населення, яке менш інтенсивно розмножується, у своїй власній країні може виявитися витиснутим з багатьох територій. Утворення подібних поселень — природний наслідок розходжень у рівні життя країн третього світу і країн Заходу. Але варто вра­ховувати, що багатства Заходу були багато в чому створені шля­хом експлуатації населення колишніх колоній, так що теперішня мирна «колонізація» колишніх метрополій — історично справед­ливе явище, яке може викликати в майбутньому багато міжетніч­них проблем.

• Дифузійне поселення, тобто розподіл мігрантів, утворю­ється у випадку, якщо місцеве населення і мігранти високо-терплячі один до одного, якщо у них немає контрастних роз­ходжень у рівні цивілізованості. При цьому відбуваються культурний обмін і взаємодія мігрантів і «аборигенів», тобто споконвічних жителів даного регіону або району. Нерідко істот­ну роль тут відіграє подібність по якому-небудь важливому па­раметру, наприклад, по релігійній приналежності. Історики вка­зують приклади такої асиміляції і спільного благополучного проживання мігрантів і «аборигенів». Незабаром після того, як у

Парижі (1572) відбулася різанина католиками гугенотів («Варфо-ломеєвська ніч»), багато гугенотів (тобто протестантів) Франції бігли в близьку їм за вірою (хоча і не за національним складом) Німеччину, там осіли, влилися в місцеве культурне середовище і чимало зробили для її розвитку. Аналогічним з'явилася і втеча представників німецької інтелігенції в англомовні країни після приходу до влади нацистів: вони теж асимілювалися в новому середовищі, багато чого зробивши для її збагачення.

Асиміляція може бути повною і частковою. До часткової аси­міляції відносяться всі ті випадки, коли індивід живе як би в двох сферах: зовні він цілком засвоює характер поводження навколи­шніх, усередині ж своєї родини він зберігає національні звичаї, святкує свої традиційні свята. Справа в тім, що психічні можли­вості людини настільки великі, що їй немає необхідності «жерт­вувати» частиною своєї культури, засвоюючи елементи нової. Ресурсів індивіда цілком може вистачити для того, щоб, зберіга­ючи краще зі старого, засвоювати краще з нового. Головне, що при цій формі взаємодії звичайно немає ґрунту для релігійного або етнічного екстремізму мігрантів, і життя більшості їх проті­кає більш благополучно. Зрозуміло, що асиміляція краще інших удається тим, хто, володіючи розвинутою психікою і ємним вну-тріпсихічним простором, не страждає разом з тим завищеним рі­внем домагань.

Власне кажучи, у якості «ассимілятів» можна розцінювати і цілі країни, наприклад сучасну Малайзію. Там мирно співіснують три досить різних етноси: малайці, китайці, таміли. Вони зуміли мирно розподіляти між собою різні сфери політико-економічного життя країни, а в повсякденному житті цілком співіснують, не нав'язуючи один одному своїх звичаїв: кожний поводиться так, як це йому більше підходить, але разом з тим і так, що це нікому іншому не заважає. Зрозумівши, що саме такий характер взаємо­дії різних етносів найбільш перспективний, усі вони його дотри­муються. При цьому в країні панує чіткий порядок, і кожний має можливість займатися своєю справою. Уряд висуває високі вимо­ги тільки до дотримання загальних законів і високой якості дія­льності кожного з жителів країни. Звідси й успіхи: буквально на наших очах убожіюча колоніальна країна перетворилася в один з «азіатський тигрів».

• Діаспора. Це найбільш цікава міграційна структура і мігра­ційне явище. По-перше, це завжди міграція міждержавна. По-друге, вона сполучає у собі і дифузійні, і компактні поселення, але в багатьох країнах світу. По-третє, діаспора нагромадила уні­кальний досвід адаптації мігрантів до найрізноманітніших умов навколишнього світу. Історично діаспора виявилася найбільш життєздатною формою продовження життя деяких етносів: якби вони залишилися на місці колишнього перебування, можливо, сліди їх в історії давно б уже стерлися. А так вони процвітають. Це справедливо як у відношенні однієї з найбільш древніх діас­пор — єврейської, так і по відношенню до однієї з найбільш ус­пішних сучасних діаспор — вірменської, процес формування якої особливо інтенсивно відбувався після геноциду турками вірменів у 1916 р.

Чим більше досвід життя етносу в умовах діаспори, тим чіт­кіше проступають специфічні психічні риси учасника діаспори: життєздатність, уміння своєчасно і якісно оцінювати навколишнє і будувати правильні відносини, практичність, уміння обирати найбільш вигідний вид діяльності (частіше по координатах: гро­ші — влада — інформація). Чому це так? Тому, що діаспора про­ходить природний добір двічі. По-перше, у свій час зуміли від­правитися в інші краї тільки найбільш життєздатні — слабкі залишилися на колишнім місці, тому що в них для мандрів не ви­явилося сил. По-друге, учасники діаспори («діаспоранти») прой­шли загартування, причому багаторічне і навіть багатовікове в найрізноманітніших умовах планети, і з них вижили і залишили потомство тільки найбільш адаптивні. Природно, що діаспора — це дифузійне співтовариство індивідів, що пройшли історичний досвід адаптації до найрізноманітніших умов (довгострокова структура). Таким чином, учасники діаспори не втрачають зв'язків один з одним, і це полегшує їм обмін адаптивним досві­дом різних умов. Тобто діаспора — це історична багатовікова школа виживання індивідів у чужорідному середовищі.

• Національно-культурна автономія, це громадська орга­нізація, метою якої є взаємодопомога, підтримка культурних традицій і мови, моральна підтримка представників свого етносу. Це досить корисна структура міграції доти, поки вона не стає жертвою екстремістів і не одержує політичну спрямованість. У принципі для людства вигідно, щоб кожне етнічне співтовари­ство не втрачало рис своєї самобутності і неповторності — аби це не було на шкоду самобутності і неповторності інших етносів. З цього погляду, справедливо було б стверджувати, що при висо­кому рівні цивілізованості національні розходження — фактор збагачення всієї сукупної безлічі індивідів, тоді як за низької ци­вілізованості це розходження — джерело конфліктів і міжетніч­ної напруги.

Антисистема — це внутрішня, психічно цілком розгорну­та міграція, але без зміни місця проживання: індивід відчу­жений від своєї країни, але не збирається її залишати. Звичай­но, у поняття «антисистема» вкладається більш широкий зміст, але до проявів антисистеми відноситься і психічна відчуженість індивіда від своєї країни й існуючих у ній порядків, якими б вони не були. Типовий персонаж антисистеми — це індивід, якому в рідній країні все погано, що завжди відшукає привід для нігіліс­тичної, неконструктивної, руйнівної критики. Але зі своєї країни, разом з тим, їхати він не збирається, тримаючись за свою критику і за своє критиканство. Це індивід з ідеєю змін заради змін, якому «чим гірше, тим краще», тому що саме концентрація поганого може вести до іншого. Це — один з різновидів патології бажань: індивід завжди точно знає, чого він не хоче, але ніколи не знає, чого ж йому хочеться. Але адже якщо ти не знаєш, чого хочеш, тобі залишається одержувати задоволення не від виконання ба­жаного, а з критики небажаного — інших психічних шляхів тут немає. Звідси їх підвищений критицизм.

Далі відзначимо проблемні питання і пропозиції стосовно розвитку національних діаспор і іноземного бізнесу в Україні, що сприяють міграції своїх співвітчизників (найбільш розвиненими й активними є китайська, в'єтнамська, індуська й афганська діас­пори):

відсутність законодавчого акту, яким визначаються пи­тання міграційної політики держави і відсутність відповідно­го міграційного органу для її реалізації;

відсутність угод про реадмісію з Росією, Республікою Бі­лорусь і країнами — постачальниками нелегальних мі­грантів;

відсутність державної системи тимчасового утримання затриманих іноземців — правопорушників на період, необ­хідний для їхнього виселення (до 6 міс.);

відсутність механізму контролю за іноземцями, що зна­ходяться в процедурі розгляду заяв про надання статусу бі­женця з боку органів внутрішніх справ і міграційних органів;

відсутність автоматизованого міжвідомчого обміну інфо­рмацією щодо міграційних питань;

недосконалість механізму видачі віз іноземцям для в'їзду в Україну;

відсутність в адміністративному законодавстві України таких норм адміністративного впливу, як виселення, заборо­на в'їзду іноземцеві або відмовлення у в'їзді в Україну;

відсутність норм законодавства щодо статусу іноземця в Україні після закінчення терміну його перебування в пункті тимчасового перебування (6 місяців);

відсутність загальнодержавних вимог до устаткування пунктів тимчасового утримання іноземців — правопорушни­ків і норм їхнього забезпечення (крім харчування).

Виходячи з цього, можна виділити кілька категорій мігрантів. Од­ні прагнуть покінчити з колишнім життям безповоротно й остаточно, влаштовуються на новому місці. Інші — ніколи не можуть цілком освоїтися на новому місці, і їх «тягне на Батьківщину». Нарешті, є і такі, котрі з місця міграції прагнуть ще куди-лібо мігрувати, але тіль­ки не на свою Батьківщину. їх, у свою чергу, можна розділити на дві підгрупи: перша — жадібні, котрим усього і скрізь мало, і друга — ті, хто так і не здатний цілком адаптуватися на новому місці і починає одну за іншою нові спроби щораз у новому місці.

Тобто, адаптацію розглядають як складний, багатогранний і багатосторонній процес знайомства, звикання і пристосування мігрантів до нових умов життя. Цілісний процес адаптації розпа­дається на політичну, економіко-господарську, соціально-органі­заційну, розселенсько-територіальну, трудову, етнічну, культур­ну, інформаційну, освітню, релігійну, психологічну адаптації. Іммігрантам необхідні практично всі названі види адаптації. За­лежно від соціально-економічного і політичного стану держави, процес проживання мігрантів у новому для них суспільстві, в ос­таточному підсумку, може призвести до асиміляції, до сегрегації чи до інтеграції.

Під асиміляцією розуміють добровільне розчинення чи наси­льницьке поглинання етнічності, культури, цінностей, мови, тра­дицій, вірувань певної етнічної групи і заміна цих якостей якос­тями іншої етнічної групи.

Сегрегацією називають ізольоване духовно-культурне існу­вання етнічних груп в одному суспільстві. Ці групи обмежують будь-які контакти, організують окремі для кожної групи освітні системи, не допускають міжетнічних шлюбів.

Інтеграція — тип єднального суспільного співіснування, конструктивного співробітництва соціальних, регіональних, етні­чних, культурних, мовних, релігійних груп, коли вони зберігають якісну ідентичність, тотожність і самобутність; кожна з груп ви­знає право на існування всіх інших, виявляє до них терпимість, і в той же час вони мають загальні, об'єднавчі соціально-політичні цілі, суспільні інтереси, інститути, цінності, символи і засновану на цьому спільну ідентичність.

Мігрантами використовуються дві стратегії адаптації — за­крита та відкрита, (табл. 6.3). Закрита стратегія адаптації — це компенсаційна адаптація: протидія, зрівноважування, нейт­ралізація. Відкрита стратегія адаптації — це модифікаційна адаптація: вживання, засвоєння, освоєння.


Таблиця 6.3

Відкрита стратегія, вигідніше там, де необхідно засвоїти риси нового, закрита там, де важливіше зберегти свою само­бутність. Чим молодше індивід, тим більше він схильний до відкритої стратегії. Тому на новому місці молодь «натуралі­зується» швидше і легше. Але при одній умові: якщо старші за­безпечують їм умови для виживання, тому що в молодих здат­ність до цього розвита ще недостатньо, тим більше, що ще відсутні трудові навички і яка-небудь кваліфікація.

У житті кожного індивіда є період переходу від переважно однієї стратегії адаптації (відкритої) до переважно іншої стратегії (закритої). Дитина народжується «чистим листом», і вона пови­нна досить багато чого засвоїти, перш ніж стане самостійною. Але ставши дорослою, людина повинна зберегти в собі все нако­пичене і вироблене, що робить його конкретним індивідом і пев­ною особистістю: оцінки, відносини, стереотипи, еталони, знако­ві системи, принципи, переконання, зв'язки. Очевидно, у кожної людини перехід від переважно відкритої адаптивної стратегії до переважно закритої відбувається у своєму віці, у цілому припа­даючи на період зрілості. Успішність адаптації на новому місці багато в чому саме і залежить від того, на який період міграція прийдеться: відкритий, перехідний, закритий. При цьому від мо­лодших ми чекаємо «широко відкритих очей», а від старших — «молодості в душі». Останнє — це збереження елементів відкри­тої стратегії адаптації у віці, коли в інших вже явно домінує за­крита її стратегія.

Отже, соціальна адаптація мігрантів може відбуватися по двох стратегіях: поперемінно або одночасно. При цьому умови життя об'єктивно вимагають то однієї, те іншої з них, хоча високообда-рований індивід може успішно адаптуватися на підставі тільки однієї стратегії. Схильність до адаптивної стратегії визначається не тільки віком, але й індивідуальними властивостями психіки: у тих самих умовах люди одного віку адаптуються по різній стра­тегії. Іноді можливості вибору немає, тому приходиться адапту­ватися по тій стратегії, що допускають обставини життя на ново­му місці. Від цього багато в чому залежить ступінь задоволеності мігранта своїм новим життям. Якщо індивід схильний до відкри­тої стратегії і має належний успіх, він буде задоволений. Відпові­дно, якщо він схильний до закритої стратегії і має належний ус­піх, він теж буде вдоволений. Але, часом, життя жадає від індивіда того характеру адаптивної стратегії, до якого внутрі­шньо він не схильний. У цьому випадку він не буде задоволений своїм життям, незважаючи на формальні ознаки успіху або навіть процвітання. Такого індивіда будуть відвідувати думки про сенс життя, і йому доведеться шукати в собі можливості вже не жит­тєвої, а щиросердечної адаптації.

Вибір між засвоєнням і відторгненням визначається необ­хідністю вибору між збереженням своєї самобутності і життє­вим благополуччям. Проміжним і найбільш «вигідним» варі­антом адаптації є співіснування стратегій: індивіди засвою­ють знакові системи нового соціального середовища, влаштову­ються з її традиціями, але в побуті зберігають самобутність. Саме сполученням цих двох стратегій з розподілом їх у сімейному і громадському житті на новому місці визначається життєздатність діаспор: їм вдається і зберегти свою самобутність, елементи вла­сної культури, звичаї і традиції і, разом з тим, процвітати на но­вому місці. Причому в найрізноманітніших умовах.

Однак, процеси міграції відбуваються повсюдно. Отже, у міг­рантів є і якісь позитивні якості, і вигідні для них моменти, що полегшують адаптацію. По-перше, нове місце і сама ситуація пе­реселення виявляють ресурси енергії, якщо вони в індивіда є в принципі: ми адже знаємо, що є потенційно енергійні індивіди, яким для прояву енергії потрібний інтенсивний стимул і тоді во­ни здатні виявити себе дуже яскраво. По-друге, на новому місці немає колишніх обмежень. Іноді, розірвавши колишні кайдани, відбувається мобілізація схованих психічних ресурсів людини, яка включає власну енергію, яка одержує новий і часом несподі-ванно успішний напрямок. До того ж на новому місці мігрант може встановити нові стосунки — але вже з врахуванням свого колишнього життєвого досвіду, не повторюючи помилок. Варто також враховувати феномен інерції сприйняття індивіда навко­лишніми: саме з цієї причини зроблені ним, коли-небудь, помил­ки обтяжують життя і відносини індивіда. А на новому місці він може виявитися вільним від усього цього.

Не випадково мігранти інколи живуть краще, ніж місцеве населення «у середньому». І одним з факторів цього успіху є збагачення досвіду мігранта: він і своє зберігає, і чуже засво­ює, і, у відповідних випадках, може цим користуватися. Але це можливо лише в тому випадку, якщо він володіє обома стратегіями адаптації.