6.2. Історичні передумови формування сучасних міграційних процесів в Україні

Щоб об'єктивно дослідити міграції у стародавні часи, треба зрозуміти, що міграції тодішнього населення мали зовсім інші причини, форми та напрямки. Це можна прослідкувати на прикладі, як письменних документів (найбільш відомим древнім історичним письмовим документом є — Біблія) та археологічних пам'ятників і знахідок.

Причини міграцій наших предків були наступні:

добровільне освоєння нових незаселених територій;

вимушене повільне освоєння нових незаселених терито­рій (внаслідок зміни клімату, умов ведення господарства, до­вгострокових військових конфліктів, збільшення кількості населення етносу);

завоювання заселених територій;

термінове утікання від переслідувань, яке супроводжу­валося вимушеним освоєнням нових незаселених територій;

насильницьке переміщення народів завойовниками з мі­сця їх проживання на іншу територію.

Враховуючи розповсюдження рабовласництва, ці міграційні переміщення завжди супроводжувалися використанням праці ра­бів в якості військової та робочої сили або платників данини.

З часом, завдяки освоєння території земної кулі та збільшення чисельності людства, причини міграції суттєво змінилися і поча­ли набувати пріоритетного значення у площині виробництва, то­ргівлі та праці.

Хоча міграція іманентна всім періодам людської історії, особ­ливого значення вона набуває в переломні її моменти. Суспільні катаклізми, революції, війни, так само, як і кардинальні політичні та економічні перетворення, призводять до значних змін у мігра­ційній поведінці населення.

Враховуючи те, що Україна як незалежна держава (в тому те-ріторіальному вигляді який вона зараз має), була сформована у 1991 році, доцільно визначити події, які обумовили головні міг­раційні хвилі населення, що суттєво визначили сучасний стан по­літичного, економічного, соціального та культурного середовища нашої країни. Це: 1654 рік — воз'єднання України з Росією; пе­ріод з 1709 року (ліквідація Старої Запорізької Січі Петром І) до 1775 року (ліквідація Нової Запорізької Січі при Катерині ІІ) — втрата Україною незалежності; 1861 рік — відміна кріпацтва; пе­ріод з 1914 року (початок Першої Світової війни) до 1918 року (закінчення Першої Світової війни, революційні події пов'язані з руйнуванням Російської імперії, тимчасове створення Українсь­кої держави та заснування СРСР; період між 1939 та 1945 роком (початок та кінець Другої світової війни); 1991 рік — розпад СРСР та створення України й інших незалежних держав. Розгля­немо ці часові лаги більш детально.

Український народ формувався на основі частини східно­слов'янського населення, що входило раніше до складу єдиної давньоруської держави (IX—XII ст.). Назва «Україна» вживалося для позначення різних південних і південно-західних частин дав­ньоруських земель ще у XII—XIII ст. Українська нація складала­ся в південно-західних районах цієї держави (територія Київсько­го, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств) переважно в

XIV—XV ст. Незважаючи на захоплення в XV ст. великої час­тини українських земель польсько-литовськими феодалами, в XV—XVII ст. у ході боротьби з польськими, литовськими та угорськими завойовниками і протидії татарським ханам, Туреч­чині та Росії, консолідація українського народу продовжувалася. У XVI ст. склалася українська книжкова мова. У XVII ст. Україна возз'єдналася з Росією (1654 р.). Але протягом наступного сто­річчя відбувався поступовий занепад політичної, військової та економічної самостійності українського народу, яку він мав на­передодні Переяславської ради. Як прояв цих процесів, відбулося приєднання частини козацтва на чолі з гетьманом Мазепою до шведів при веденні Росією тривалої Північної війни. Початком втрати політичної та військової незалежності було знищення у 1709 році Старої Запорізької Січі Петром І, а останнє знищення Нової Запорізької Січі у 1775 році було логічним завершенням цього процесу, що суттєво зменшило міждержавний міграційний рух українців і спрямувало його у внутрішньодержавну площину. У 90-х роках XVIII ст. до складу Росії ввійшли Правобережна Україна і південні українські землі, а в першій половині XIX в. — придунайські.

Процес формування української нації протікав одночасно з формуванням російської і білоруської націй. В умовах визвольної війни проти татаро-монгольського ярма (середина XII — кінець

ст.) проходила етнічна консолідація князівств Північно-Східної Русі, що утворили в Х^—X ст. Московську Русь. Східні слов'яни ростовських, суздальських, володимирських, московсь­ких, тверських і новгородських земель стали етнічним ядром ро­сійської нації, що формувалася. Однією з найважливіших особ­ливостей етнічної історії росіян, була постійна наявність слабозаселених просторів, сусідніх з основною російською етні­чною територією, і багатовікова міграційна активність російсько­го населення. У результаті, поступово сформувалася велика етні­чна територія росіян, оточена зоною постійних етнічних контак­тів з народами, різними за походженням, культурними традиція­ми і мовою (фіно-угорскими, тюркськими, балтськими, монголь­ськими, західно- і південнослов'янскими, кавказькими та ін.).

Своєрідність процесу формування окремих націй (росіян, українців, білорусів) укладалася в тім, що вони в однаковій мірі пережили стадію давньоруської народності, і були сформовані внаслідок диференціації давньоруської народності на три само­стійних  близькородинні  етноси (XIV—XVI  ст.).  У середині

ст., після приєднання Казанського й Астраханського ханств, до складу Росії ввійшли землі Поволжжя (вихід у Каспійське мо­ре), а пізніше, степові райони Північного Кавказу. Вже в XV ст. на степові простори Дону кинулися збіглі селяни з Центральної Росії і Поволжжя, їх називали козаками, що у перекладі з тюрк­ського означали «удальци», «вільні люди», особливо підсилився потік людей на Дон у XVIII ст. За статистичними даними В. І. Бутова, в 1625 р. на Дону перебувало 5 тис. козаків, а в 1638 р. — близько 10 тис, а в другій половині XVII ст. — близько 14 тис. До кінця XVIII ст. на Дону перебувало 225 тис. чоловік, а в середині XIX ст. — майже 900 тисяч. Ріст населення тут йшов в основному за рахунок мігрантів.

У XVII—XVIII ст. росіяни, українці і білоруси виявилися в складі однієї держави — Російської імперії. Процес формування націй протікав у цих етносів у різному темпі, що обумовлювало­ся своєрідними історичними, етнополітичними і етнокультурни­ми ситуаціями, які переживав кожний із трьох народів.

Росту міграції на території Північного Кавказу сприяло рі­шення сенату 1782 р. про роздачу державним селянам земель на Кавказькій лінії (Кавказька область була пізніше перетворена в Ставропольську губернію). У 1845 р. чисельність селян-мігрантів тут наближалася до 160 тис. У 1787 р. було створено Чорномор­ське козаче військо за рахунок переселення колишніх запорож­ців; через п'ять років чорноморські козаки зайняли землі Кубані. Усього в 1792—1793 р. на Кубань переселилося до 25 тис. чоло­вік. За поданим звітом Кубанського козачого війська у 1862 р. на землях області мешкало більш 393 тис. чоловік.

Протягом першої половини XIX ст., міграція не відрізнялася великими масштабами, тому що кріпацьке право стримувало ві­льне пересування селян. У цей період йшла колонізація Європей­ської Півночі, гірничозаводське заселення Уралу, переселення на «вільні землі», «дике поле» — у Новоросію, Південне Предура-льє і Нижнє Поволжжя. Основну роль в освоєнні Астраханського краю зіграли народні переселення — збіглі кріпаки (тільки на по­чатку XIX ст. їх нараховувалося понад 20 тис. чоловік) та пересе­лені урядом або поміщиками селяни. Організоване переселення державних селян активно почалося в першій половині XIX в. З 1799 по 1857 р. чисельність осіб чоловічої статі зросла з 8,3 тис. до 87,4 тис.

Скасування в 1861 р. кріпацького права в Росії, створило сприятливі умови для міграційної рухливості колишнього форте­чного селянства. Відбувалося зростання міграції населення на нові землі Сибіру, Уралу, Далекого Сходу і, природно, на південь Росії. Приміром, у Ставропольській губернії з 1867 по 1897 р. чи­сельність населення зросла з 341 тис. до 873,3 тис. осіб, тобто більш ніж у 2,5 рази; у Кубанській області (за цей же період) з 600 до 1976,4 тис. — у 3,3 рази. У Донській області чисельність населення з 1860 по 1900 р. зросла в 2,7 рази. У Сибіру чисель­ність населення з 1863 по 1913 р. зросла в 3 рази, у Примор'ї і Приураллі — у 16 разів. На зростання чисельності населення вплинуло будівництво Транссибірської залізниці (Урал, Сибір, Далекий Схід) та інших магістралей (вихід до портів Чорного і

Каспійського морів та ін.). Посилення міграції населення Росії було зв'язано з заселенням уральських і сибірських земель, при­чому сільськогосподарське освоєння Сибіру в більш широких масштабах починається з XIX ст.

Наприкінці XIX і початку XX ст. помітно зростає переселення людей із села в місто, що було зв'язано з розвитком промислово­го виробництва, транспорту, розробкою корисних копалин, роз­ширенням зовнішньої торгівлі. У 1897 р. частка «сторонніх» склала в Москві 74 %, у Санкт-Петербурзі 69 %. Інший приклад. У 1811 р. самим великим містом Дону був Таганрог, що нарахо­вував 7,4 тис. чоловік; у Новочеркаську проживало 6,7 тис., у Ро-стові-на-Дону менш 4 тис. У 1863 р. у Ростові проживало вже 29 тис., а в 1914 р. — понад 170 тис. чоловік.

У цей період починається нова характерна риса міграції — це сезонне переміщення «місто-село», «село-місто». Останнє було характерно для південних територій, куди на літньо-осінній сезон спрямовувалися сотні тисяч селян з центральних губерній Росії, Верхнього і Середнього Поволжжя. Наприклад, у

1912 р. через Донську область пройшло не менш 600 тис. най­маних робітників, з яких там залишилося лише близько 150— 200 тис., а інша частина працівників відправлялася на Кубань і Ставропілля де були створені великі ринки наймання в станицях.

Початок Першої Світової війни у 1914 році призвів до зміни територій провідних держав, що поступово активізувало мігра­ційні процеси. Але свій вибір, стосовно міграцій, українці почали робити після Лютневої та Жовтневої революцій 1917 року та ко­роткострокового утворення Української держави. Варто зауважи­ти, що на всьому шляху демографічного розвитку СРСР характе­рною була насильницька міграція, повна або часткова депортація та переміщення народів. Початок був покладений у 1918— 1920 рр. — під час поразки білої армії у Криму. Далі слід зазна­чити, переміщення населення в ГУЛАГ, масову депортацію інтелігенції на Захід, колективізацію, під час якої були вислані в східні райони сотні тисяч «селян-куркулів» і членів їхніх родин, а трохи пізніше переміщення репресованих городян (колишні привілейовані групи населення, члени політичних партій, «опози­ціонери» і т. д.). На початку Другої світової війни, у 1939 році, СРСР забрав у сусідніх держав частину земель Західної України, а у 1940 році — Північну Буковину та частину Бесарабії. Депор­тація населення продовжувалася і в роки Великої Вітчизняної війни. У 1941 р. з території Північного Кавказу були депортовані німці, у 1942 р. — греки, у 1943 р. — карачаєвці (більш 60 тис.), у 1944 р. — чеченці й інгуші (близько 400 тис.). Усього було де­портовано більш ніж 600 тис. осіб.

Міграції населення в роки радянської влади характеризували­ся високим, міжрегіональним міграційним переміщенням насе­лення під могутнім державним регулюванням. У першу чергу це було зв'язано з переміщенням продуктивних сил у східні райони країни (для їхнього рівномірного розміщення і з метою більш по­вного використання природних ресурсів), що зажадало пересе­лення величезної кількості людей. Основна частина переселенців йшла на Урал, у Західний і Східний Сибір, на Далекий Схід. Продовжувалося заселення Півночі Європейської частини, пов'я­зане з промисловим розвитком країни.

Частина міграційного потоку спрямовувалася на промислові новобудови в міста, у тому числі для надання «допомоги націона­льним окраїнам» у розвитку промисловості. Значним виключен­ням було лише переселення для освоєння цилінних земель у 1950-х рр. (Південний Урал, південь Західного Сибіру, Південне Пово­лжя, Дон, Ставрополье). На всесоюзні ударні будівництва і райони освоєння цилінних земель прибували як планові мігранти, що на­биралися згідно оргнабору, так і самодіяльні переселенці. Тільки за період з 1939 р. по 1958 р. з європейської частини СРСР пересе­лилося в східні райони, включаючи Урал, близько 10 млн чоловік. Поряд з величезними регіональними потоками великі розміри здо­бувають переселення із сіл у міста, викликані індустріалізацією країни. Масштаби цих потоків яскраво характеризуються наступ­ним показником: за 60-річний період (з 1927 р. по 1988 р.) більш 80 млн сільських жителів переселилися в міста. Особливо великим був відтік сільського населення в міста на Поволжжі, Уралі, у Центрі. Значні переміщення населення відбувалися в період другої світової війни і після її закінчення: на Урал і в Сибір було еваку­йовано близько 25 млн жителів європейської частини країни. У післявоєнний час в утворену з північних районів Східної Прусії Калінінградську область і на Південний Сахалін, що раніш нале­жав Японії, було переселено значну кількість населення.

Також збільшувалася міждержавна міграція населення, пов'язана з розширенням сфер впливу комуністичної ідеології у світі, яка підкріплювалась фінансовою підтримкою Москви. Зна­чна кількість населення працювала в країнах Варшавського дого­вору у ВПК, будівництві, торгівлі. У ході наявних ідеологічних протиріч із владою й економічних труднощів росли еміграційні потоки із СРСР. Але корінним моментом для зміни міграційної активності населення України з'явився розпад СРСР.