6. МІЖНАРОДНІ ДЕМОГРАФІЧНІ КОНФЛІКТИ 6.1. Демографічні проблеми людства

В сучасному суспільстві важливого значення почали набувати демографічні проблеми людства, які, насамперед, про­являються міграцією і природним рухом населення. Міграція є цілком природним, хоча й досить складним процесом, який важ­ко піддається методам прямого впливу, але вимагає постійної уваги з боку держави, врахування при розробці державою еконо­мічної, соціальної, демографічної, етнокультурної та зовнішньої політики. Значення міжнародних міграцій та необхідність їх дер­жавного регулювання в сучасному світі зростає в умовах побудо­ви відкритого суспільства, поглиблення міжнародного співробіт­ництва, оскільки людські обміни, з одного боку, виступають індикатором рівня суспільних процесів, а з другого, вагомим фа­ктором їх розвитку.

Міграції населення здавна були визначальним фактором в іс­торії людства. Люди завжди переміщуються — добровільно або примусово. У стародавньому світі міграційні переміщення були обумовлені переважно військовими походами, освоєнням нових земель, зміною клімату, нестачею ресурсів. Бурхливі або мирні, міграції завжди подібні до стихійних явищ: відбуваються, і нічо­го тут не вдієш. У процесі деяких міграцій представники цілого народу поступово переселяються з одного ареалу в інший. І при історичному аналізі стародавніх міграцій, найголовніше не те, яка кількість цих людей лишилася на їхній природній території, а те, якою мірою вони змінили культуру на території, куди прибу­ли. Відомі великі міграції зі сходу на захід, — тоді народи з Кав­казу вплинули і на культуру, і на біологічну спадковість західних націй. Відомі міграції так званих «варварів», що заполонили Римську імперію і породили нові царства і нові культури, що діс­тали назву «романо-варварських» або «романо-германських». Відбулася європейська міграція на Американський континент, і від східного узбережжя далі й далі, до самої Каліфорнії, і від Ка­рибських островів і Мексики — на південь, аж до самої Вогне­нної Землі. Наприклад, 9—10 млн рабів були завезені свого часу європейцями до малонаселеної Америки насильно. Через работо­ргівлю, населення Африки протягом 1650—1850 рр. зменшилося на 22 %. Ми знаємо і перервані міграції, наприклад, просування народів арабського походження на Піренейський півострів. Знає­мо й форми запрограмованої, локальної, а, проте, не менш впли­вової міграції населення Європи на схід і на південь (що призве­ло до утворення так званих постколоніальних націй), при якій мігранти докорінним чином змінили культуру автохтонних наро­дів. Але свідома та добровільна міжконтинентальна міграція на­селення розпочалася лише на початку XIX ст.

У розвитку міграційних процесів виділяють три великі соціа­льні хвилі. За даними М. Г. Нікітіної, перша хвиля — стара міг­рація (охоплює початок і середину XIX ст.) Для цього періоду характерне, в основному, переміщення промислових робітників. 70—80 % емігрантів виїжджало в США, основну частину їх ста­новили вихідці з Європи (пік ірландської еміграції). Друга хви­ля — нова міграція, (припадає на кінець XIX — першу половину XX ст.) У цей час мігрує переважно селянство. Міграції з Європи досягли максимуму в десятиріччя перед Першою світовою вій­ною (20 млн чоловік). Виїжджали в США (13 млн), Канаду, Бра­зилію й Аргентину. По чисельності мігрантів до 1930 р. лідиру­вала Італія, поступово стала зростати частка імміграції з Канади, Мексики, з Антильських островів. У Південну Америку направ­лялося з Європи значно менше мігрантів, що пов'язано як з еко­номічною відсталістю цього континенту, так і з обмеженнями мі­грації. В Аргентину, Бразилію виїхало близько 8—9 млн чоловік. Австралія до Другої світової війни приймала мігрантів переваж­но з англосаксонських країн. Третя хвиля міграції почалася після закінчення Другої світової війни. На цьому етапі характерне пе­реміщення як некваліфікованої робочої сили, так і наукових кад­рів, фахівців. Стимулювали міграцію події в Угорщині (1956 р.), у В'єтнамі (1974—1975 рр.), на Кубі (1980 р.). Значним був і по­тік з Мексики, країн Карибського басейну, причиною якого стали суто економічні причини.

Характерне явище другої половини XX ст. — міграція високо­кваліфікованих фахівців у США, Канаду, Великобританію, ПАР, Австралію, Францію. Частка фахівців серед іммігрантів становила близько 20 %. У США емігрують не тільки з Європи. Близько 80 % студентів з неєвропейських країн, які навчаються в США, після навчання не повертаються на батьківщину. Аналогічно у Велико­британії концентруються лікарі індійського походження, частка яких становить близько 35 %. У Францію емігрували фахівці з країн Північної Африки й Індокитаю. У європейських країнах фо­рмується незвичайна ситуація: їдуть національні кадри, а їхнє міс­це займають вчені кадри з країн, що розвиваються.

Поряд з важливими для світової економіки міграціями євро­пейського населення, слід звернути увагу і на міграції азіатського населення. З кінця минулого сторіччя вербують на роботи в краї­нах Південно-Східної Азії і США китайців, індусів. У нашому сторіччі почалася інтенсивна японська міграція на Гаваї, у США й у Бразилію. Тобто, необхідно підкреслити, що зараз міжнарод­ній міграції притаманна тенденція постійного збільшення її мас­штабів та зміна якісного складу учасників.

У сучасному світі більшість населення, що мігрує, керуєть­ся економічними та соціальними чинниками, наприклад, по­шуками краще оплачуваної роботи. Серед мігрантів є й біжен­ці, які залишають країну перебування через релігійні, політичні, етнічні та інші утиски. За станом на початок XXI ст. найбільше біженців було з Афганістану (5 млн чол.), Палести­ни (2 млн чол.), Ефіопії (1 млн чол.), Мозамбіку (0,9 млн чол.), Анголи (0,4 млн чол.), Камбоджі (0,3 млн чол.). З'явилися еко­логічні біженці, які втікають через забруднення районів свого проживання. Але, всеж таки, найважливішою проблемою є безробіття, яке постає глобальною проблемою, яка є практично завжди і всюди. Безробіття охоплює десяту частину робочої сили, а найгострішою проблемою воно проявляється у країнах, що розвиваються. Безробітними вважається четверта частина міської робочої сили — 750 млн чол., частково безробітні або повністю безробітні — в аграрному секторі економіки цієї групи країн.

Окрім міграції, важливого значення для демографічної кризи набуває природний рух населення. Слід враховувати, що чисель­ність населення постійно змінюється. Так наприкінці епохи па­леоліту (15 тис. років до н.е.), кількість населення Землі станови­ла 3 млн чол., а до кінця неоліту (2 тис. років до н.е.) вона збільшилася до 50 млн чол. Для того, щоб населення планети до-сягло 1 млрд чол., потрібен був проміжок часу від виникнення людства і до 1850 р. Двомільярдного населення планета досягла за 80 років — в 1930 р., тримільярдного — за 30 років, у 1960 р. Четвертий мільярд з'явився за 16 років — у 1976 р., а п'ятий — за 11 років, у 1987 р. Через сповільнення темпів народжуваності шестимільярдної позначки населення планети досягло за 12 ро­ків. 11 жовтня 1999 р. у столиці Боснії і Герцеговини м. Сараєво народилася дитина, яка вважається 6-мільярдним жителем плане­ти. У табл. 6.1, за даними вищенаведеного джерела, наведено да­ні про збільшення кількості населення Землі, а також прогноз кі­лькості населення планети.


Відомості про чисельність населення отримують на підставі регулярних (зазвичай один раз на 10 або 5 років) загальних пере­писів населення, а в проміжках між ними — шляхом розрахунків, що спираються на дані переписів як на базу. За прогнозами ООН на найближчі роки, чисельність населення Землі становитиме у 2010 р. — 6985 млн, у 2015 р. — 7469 млн, у 2025—8500 млн осіб.

Відносно швидше зростає населення країн, що розвиваються. У навчальному посібнику «Міжнародні ринки ресурсів» складе­ному під загальною редакцією професора Ю.В. Макогона, повід­омляється, що у 1995 р. майже 60 % світового населення прожи­вало в Азії, в Африці — 12 %, у Латинській Америці — 8 %, у Північній Америці — 5 %, у Західній Європі — 3,2 %, в Австралії й Океанії — 0,9 %. Дещо відмінною є статистична інформація наведена І. І. Дахно у табл. 6.2, але регіональне співвідношення зберігається. У 10 найчисленніших за кількістю населення краї­нах світу проживає 2/3 планетарного людства. У п'яти країнах світу — Китаї, Індії, США, Індонезії та Бразилії зосереджена по­ловина населення Землі. «Демографічному вибуху» передусім сприяє «третій світ» — бідні народжують бідних. Урбанізація, тобто збільшення міст і міського населення, значною мірою зу­мовлена збільшенням кількості населення. Надмірна кількість населення стримує економічне зростання, вичерпує природні ре­сурси і руйнує довкілля.


В світі існують два основні напрями демографічної політи­ки — підвищення народжуваності (що притаманно економічно розвиненим країнам) та зниження народжуваності (зустрічається у країнах, що розвиваються). Висока кількість народження ді­тей спостерігається в тих країнах, де: низький життєвий рі­вень, велика смертність та відсутні або мінімізовані державні соціальні гарантії забезпечення людини в пенсійному віці. Тому люди намагаються поліпшити своє майбутнє завдяки збільшення кількості нащадків. Найвищими темпами збільшу­ється населення Африки — щороку на 3 %. Кенійська жінка в се­редньому народжує 7 разів. «Демографічному вибуху» сприяють не лише високі темпи народжуваності, а й сповільнення темпів смертності населення планети.

Якщо нинішні темпи народжуваності збережуться, то, за під­рахунками експертів ООН, через триста років кількість населення земної кулі може становити катастрофічну цифру — 13 трлн чол., тобто у 20 тисяч разів перевищуватиме нинішню кількість. Коли б вдалося забезпечити ситуацію, що кожна жінка народжуватиме по двоє дітей, то кількість населення Землі становила б через триста років 9 млрд чол. Чверть населення земної кулі прожива­тиме в Африці. Найбільшими за кількістю населення країнами світу будуть Індія, Китай та США. Середній вік планетарного на­селення збільшиться з 26 до 50 років. Цікаво, що більшість міст­гігантів світу належать саме країнам, що розвиваються. Напри­клад, з 25 найбільших міст світу лише чотири розташовані у гру­пі економічно розвинутих країн. У Лімі, Бангкоку, Багдаді, Буе­нос-Айресі проживає понад 40 % населення відповідних країн.

Головні сучасні «мегатенденції», які прискорюють прояв де­мографічних проблеми людства, це: глобалізація та гомогеніза­ція; інформатизація і зростання «інтелектуальних» галузей еко­номіки; лібералізація та демократизація. Протидіють їм: тенден­ція збільшення уваги до екологічних проблем, безпеки та розвит­ку життєдіяльності людини; культурно-релігійні перепони; мов­ний бар'єр. Наприклад, нині населення планети спілкується трьома тисячами мов, не враховуючи діалектів. Дві третини на­селення Землі говорить тринадцятьма найпоширенішими мовами. Китайська мова рідна для 1,1 млрд чол., англійська — 430 млн чол., хінді та урду — 320 млн чол., іспанська — 290 млн чол., ро­сійська — 220 млн чол. Офіційними мовами ООН є китайська, англійська, іспанська, російська, арабська і французька.