3.4. Газовий конфлікт між Україною і Росією 2005—2006 рр.

Газовий конфлікт між Росією і Україною був виклика­ний наміром російського концерну «Газпром» (підтриманим ро­сійськими властями) підвищити ціни, за якими газ поставляється на Україну. Цей крок відповідав загальній спрямованості дій «Га­зпрому» по приведенню експортних цін на газ для пострадянсь­ких держав у відповідність з рівнем цін на європейському газо­вому ринку.

У березні 2005 року, голова ДАК «Нафтогаз України» запро­понував «Газпрому» відмовитися від бартерних схем при взаємо-розрахунках і перейти до прямих грошових розрахунків — зок­рема, переглянути тарифи на транзит російського газу до Європи по території України. 29 березня Україна запропонувала підви­щити з 2006 року тарифи на транзит до $1,75—2 за 1 тис. кв. м на

100 км.

На початку червня 2005 року російський «Газпром» на пере­говорах з Україною про режим транзиту і постачань газу запро­понував, починаючи з 2006 року, підняти до середньоєвропейсь­кого рівня ($160—170 за тисячу кубометрів) ціну за російський газ з одночасним підвищенням тарифу за газовий транзит до Єв­ропи, а також перейти до повністю грошової, а не натуральної оплати транзиту і змінити методику розрахунку цін на газ.

У червні 2005 року тодішній віце-прем'єр України Анатолій Кінах категорично відкинув російську пропозицію, наполягаючи на продовженні існуючого режиму домовленостей по газу з Росі­єю до 2013 року.

Українська сторона до грудня відмовлялася прийняти російські вимоги, які з часом ставали все більш жорсткими. У грудні 2005 прихований від очей громадськості переговорний процес пере­йшов в нову фазу — словесної війни між російськими і українсь­кими представниками самого різного рівня. Газове питання пере­йшло з рівня «Газпрому» на урядовий рівень, і в листопаді їм зайнявся вже прем'єр-міністр Росії. Україні, яка не тільки спожи­ває газ, але і є основною транзитною країною, через яку Росія по­ставляє газ до Європи, був пред'явлений фактичний ультима­тум — до 1 грудня прийняти російську ціну 160 дол. за тисячу кубометрів. Діставши відмову, Михайло Фрадков демонстративно відмінив свій візит до Києва, що планувався на початок грудня.

У зв'язку з непідписанням контрактів на постачання газу в 2006 році, 1 січня 2006 подача газу на український ринок була припинена. Проте, оскільки основні постачання російського газу до Європи здійснюються через газотранспортну мережу, що про­ходить по території України, то, як затверджує російська сторона, Україна протягом перших днів 2006 року здійснювала несанкціо­нований відбір газу з експортного газопроводу для задоволення власних потреб.

Конфлікт був формально завершений в ніч з 3 на 4 січня під­писанням угоди, яка, судячи по первинних офіційних заявах, за­довольнила обидві сторони. Верховна Рада України, проте, вико­ристовувала факт підписання цієї угоди для загострення відносин з президентом України Віктором Ющенком, відправивши уряд Юрія Єханурова до відставки. У другій половині січня Україна відновила надплановий відбір російського газу з транзитних га­зопроводів, що відбилося на постачаннях європейським покуп­цям. Деякі країни Центральної і Східної Європи скористалися ці­єю ситуацією для того, щоб звинуватити Росію як ненадійного енергопостачальника.

Ще в липні 2004 р. на засіданні Ради РФ, присвяченому полі­тиці Росії, президент Володимир Путін визнав: «Ми підійшли до певного рубежу в розвитку СНД. Або ми доб'ємося якісного змі­цнення СНД, створимо на його базі реально працюючу, впливову в світі регіональну структуру, або нас неминуче чекає «розми­вання» цього геополітичного простору і, як наслідок, остаточне падіння інтересу до роботи в Співдружності серед його держав-учасників».

У березні 2005 р., після того, як російське керівництво потер­піло цілий ряд відчутних політичних провалів у відносинах з ко­лишніми республіками СРСР (Грузія, Україна, Молдова), і в са­мий розпал, Володимир Путін висловився вже категоричніше: «Всі розчарування — від надлишку очікувань. Якщо хтось чекав від СНД якихось особливих досягнень в економіці, політиці або у військовій сфері, природно, цього не було, оскільки і бути не мо­гло. Цілі програмувалися одні, а на ділі процес після розпаду СРСР проходив по-іншому». СНД створювалося для «цивілізова­ного розлучення» пострадянських країн, а все інше — політичне лушпиння і базікання». Реальними ж інтеграційними інструмен­тами, на його думку, зараз є такі об'єднання, як створюваний Єдиний економічний простір (ЄЕП). Що ж до СНД, то воно, за словами Путіна, грає роль вельми корисного клубу для виявлення поглядів керівників держав на наявні проблеми гуманітарного і економічного характеру.

Як відзначають багато оглядачів, до кінця 2005 р. ціни на при­родний газ, що поставляється, перетворилися для російського ке­рівництва в дієвий інструмент заохочення і покарання пострадян­ських держав залежно від їх політики відносно Росії.

У березні 2005 р. було оголошено про підвищення тарифів на газ, проте вже 4 квітня Володимир Путін пообіцяв зберегти від­пускні ціни на колишньому рівні, а 19 грудня була досягнута остаточна домовленість про постачання до Білорусі в 2006 р. 21 млрд куб. м газу по 46,68 дол. США за 1 тис. куб. м (тобто ціна залишилася незмінною з минулих років). Проте в березні 2006 року, керівництво «Газпрому» оголосило про намір підви­щити ціну на газ для цієї країни до європейського рівня. У липні 2005 р. було оголошено про поступове збільшення цін на газ для прибалтійських держав до загальноєвропейського рівня — 120—125 дол. У 2005 році ціна 1 тис. куб. м газу складала 92— 94 дол. для Латвії (поставлено 1,3 млрд куб. м), 85 дол. — для Литви (3,56 млрд куб. м), 90 дол. — для Естонії (0,73 млрд куб. м).

У вересні 2005 р. було оголошено про збільшення ціни на газ для Грузії з 62,5 до 110 дол. У 2005 р. Грузія отримала близько 1,45 млрд куб. м.

У листопаді 2005 р. було оголошено про збільшення цін для Вірменії до 110 дол. (контракт на 2005 рік передбачав постачання 1,7 млрд куб. м по 54 дол.). Не дивлячись на попередження вір­менської сторони, що подібні кроки можуть мати негативні нас­лідки для армяно-російських відносин, вдалося лише добитися відстрочення підвищення цін до 1 квітня 2006.

У листопаді 2005 р. було оголошено про збільшення цін для Молдовії до 150—160 дол. У 2005 році «Газпром» поставив Мо-лдовії 3 млрд куб. м газу по 80 дол. за 1 тис. куб. м. У січні

була досягнута домовленість про постачання газу протягом I кварталу за ціною 110 дол.

У грудні «Газпром» і Азербайджан домовилися про перехід на оплату постачань і транзиту газу за ринковими цінами. За повід­омленнями ЗМІ, «Газпром» наполягає на ціні 140—160 дол. за 1 тис. куб. м (у 2005 році в республіку поставлено 4,5 млрд куб. м по 60 дол.).

І нарешті, відносно цін на газ на 2006 для України Росія ще на початку червня 2005 року зажадала з 1 січня 2006 підвищити ціну з нинішніх 50 доларів за 1 тис. куб. м до 160 доларів, а потім, ко­ли переговори не привели ні до яких результатів, — до 230 дола­рів. За заявою керівництва «Газпрому», відносно України було ухвалено рішення встановлювати ціну на газ на підставі «євро­пейської міжнародної формули», яка б враховувала ціни на аль­тернативні види палива.

У ніч з 3 на 4 січня 2006 року був підписаний договір (між Газпромом і Нафтогазом про умови постачань російського газу на, які здійснюватимуться через посередницьку компанію, і про умови транзиту російського газу через територію України стро­ком на п'ять років. Умови контракту:

Газпром продаватиме російський газ зареєстрованої в Швей­царії компанії «РосУкрЭнерго» за «ринковими європейськими ці­нами», з первинною ціною 230 доларів за 1000 кубометрів (всього у

р. буде продано 17 млрд куб. м газу). Одночасно «Газекспорт» і «Нафтогаз України» передадуть «РосУкрЕнерго» свої контракти на закупівлю в 2006 році 56 млрд куб. м газу з Середньої Азії (у Туркменістану, Узбекистану і Казахстану) — цей об'єм відповідає об'ємам газу, який Україна планує імпортувати в 2006 році.

У першому півріччі 2006 р. Україна купуватиме газ у ком­панії «РосУкрЕнерго» за середньою ціною 95 доларів за 1000 кв.

м (ціна обчислюється на межі Росії і України з урахуванням транспортних витрат).

За транзит російського газу через територію України Газп­ром платитиме 1,60 долара за 1000 кубометрів на 100 кілометрів (до 1 січня 2006 тариф складав 1,09 долара). При цьому оплата за транзит проводитиметься тільки грошима, і оплата за транзит ні­як не буде пов'язана з умовами постачання газу на український ринок. Як повідомив пізніше український тижневик «Дзеркало тижня», згідно підписаному тоді ж доповненню до 10-річного контракту про умови транзиту російського газу через Україну, «Газпром» до 2009 р. платитиме Україні за транзит по колишній ставці 1,09 долара, а не 1,6 долара — різниця піде в рахунок по­гашення частини українського боргу за газ, що становить 1,2 млрд доларів.

Транзит середньоазіатського газу для України по території РФ здійснюватиметься з оплатою за таким же тарифом.

«Газпром» і «Нафтогаз України» домовилися про те, що з 2006 по 2030 рр. в українських підземних газосховищах зберіга­тиметься по 15 млрд куб. м російського газу в рік за тарифом 2,25 доларів за 1000 куб. м.

Офіційно заявлено, що «газовий конфлікт» між Росією і Україною успішно вирішено до задоволення обох сторін. Крити­ки угоди, проте, указували, що використання посередницької структури «РосУкрЕнерго» може привести до нових зловживань. Було підраховано, що «РосУкрЕнерго» зможе заробити на цій угоді до 1,5 млрд доларів на рік.

Представники виконавчих гілок влади як однієї, так і іншої сторони оголосили про свою перемогу в конфлікті. Президенти Володимир Путін і Віктор Ющенко заявили на прес-конференції, що конфлікт завершений для обох держав. Ці заяви, проте, роби­лися на тлі політичного скандалу, що розгортався, на Україні. Опозиційні фракції у Верховній Раді проголосували за відставку уряду Юрія Єханурова у зв'язку з підписанням газової угоди. Це рішення призвело до політичної кризи.

Держдума Росії контрольована урядовою партією, не прореа­гувала ні на сам конфлікт, ні на те, як він був врегульований.

Проте, не дивлячись на завірення російських і українських ке­рівників, конфлікт був ще далекий від завершення. Підписаною угодою було передбачено підписання всіх необхідних контрактів між «Газпромом», «Нафтогазом України», РосУкрЕнерго (RUE) і Туркменією до 20 січня, проте цього не відбулося у зв'язку з тим, що Туркменія затягувала ухвалення рішення про те, хто — Росія або Україна — буде пріоритетним покупцем її газу (експортні можливості Туркменії недостатні для одночасного виконання її газоекспортних контрактів з Росією і Україною).

«Нафтогаз України» отримував газ від RUE безпосередньо по тимчасовому контракту, що діяв до кінця січня. Одночасно Туркменія дещо понизила постачання до Росії. На це наклалася ситуація зростання споживання газу на Україні із-за морозів, що сприяло збільшенню дефіциту газу в країнах Євросоюзу — Італії, Угорщині і Польщі. У цій ситуації «Газпром» знову звинуватив Україну в позаплановому (наднормативному) відборі газу з сис­теми транзитних газопроводів «Союз». «Нафтогаз України» ви­знав звинувачення, заявивши, що до кінця січня компенсує його зниженням споживання газу.

27 січня Олексій Івченко заявив, що Україна має намір розра­ховуватися за природний газ, відібраний понад обумовлені в уго­ді умови, лише по закінченню півріччя. При цьому, на його дум­ку, плата за надконтрактний газ може бути лише на 20— 30 доларів вище за ту, яка встановлена угодою (95 доларів за тисячу кубометрів). «Газпром» наполягав на тому, щоб Україна розрахувалася за цей газ вже в лютому, причому, як зафіксовано в угоді, за ціною 230 доларів за тисячу кубометрів. За даними «Газпрому», за тиждень з 19 по 25 січня Україна перевищила ліміт споживання російського газу на 326 млн кубометрів, або на 80 млн кубометрів в добу.

Того ж дня представники влади України на прес-брифінгу за­явили, що не виключають нового загострення газового конфлікту в другій половині 2006 року, який буде пов'язаний з переглядом ціни на російський природний газ. Україна, за його словами, знов займе жорстку позицію, виходячи з наявності у неї «могутніх га­зотранспортних ресурсів».

3 лютого, знаходячись в Туреччині, глава «Газпрому» заявив, що Україна в січні відібрала 550 мільйонів кубометрів російсько­го газу, призначеного для європейських споживачів.

7 лютого Володимир Путін, відповідаючи на питання журна­лістів, заявив, що Україна в 2005 році навмисно провокувала за­гострення газової кризи, щоб потім запропонувати Росії викорис­товувати «РосУкрЕнерго» (RUE) як безальтернативного посеред­ника. За його словами, 50 % акцій компанії RUE належить Украї­ні. У відповідь прем'єр-міністр України Юрій Єхануров різко за­явив, що Україна готова «денонсувати домовленості або окремі пункти цих домовленостей і підготувати нові, якщо це не влаш­товує когось з російського боку». Кабінет міністрів запропонував «Газпрому» і уряду Російської Федерації замінити RUE на «будь-якого іншого посередника».

Юлія Тимошенко також призвала «терміново денонсувати» угоду і повернутися до «відбору газу за старими цінами». 17— 18 лютого 2006 відбулися трибічні російсько-український-турк-менські переговори, в ході яких Україна позбулася останнього шансу диверсифікувати постачання газу. Хоча Туркменія обіцяла поставити на Україну 22 млрд кубометрів природного газу за прямими договорами (крім постачань через RUE), з початку 2006 року за прямими договорами на Україну не було поставлено ні кубометра туркменського газу, оскільки Туркменія побажала підвищити ціну на газ. При цьому Сапармурат Ніязов знов нага­дав Україні про борг за природний газ, поставлений в попередні роки — 159 мільйонів доларів.

В ході переговорів російська і українська сторони домовилися про те, щоб залишити компанію RosUkrEnergo як посередника при постачаннях російського і туркменського газу на Україну. «Газпром» заявив, що RUE збереже для «Нафтогаза» ціну на ро­сійський і туркменський газ $95 за тисячу кубометрів до червня 2006 року, не дивлячись на підвищення ціни на туркменський газ.

Деякі розділи урядів європейських країн піддали «Газпром» жорсткій критиці через недопостачання російського природного газу. 27 січня вслід за Італією прем'є-міністр Польщі Казимеж Марцинкевич поставив під сумнів надійність Росії як постачаль­ник енергоносіїв і призвав Євросоюз розробити «пакт про дивер­сифікацію постачань газу і нафти».

Міністр енергетики Великобританії Малькольм Вікс заявив, що «російсько-українська ситуація примусила здригнутися євро­пейський енергетичний хребет».

Польща і Хорватія у пошуках шляхів зниження залежності ЄС від російських енергоносіїв почали переговори про будівництво терміналів на адріатичному узбережжі по регазифікації зрід­женого (ЗПГ) з Північної Африки. Пропозиції про участь в буді­вництві направлені також Словаччині і Австрії. Оглядачі вважа­ють, що дана ситуація використовується державами Південно-східної і Центральної Європи для того, щоб переконати «Газп­ром» знизити ціни на газ, істотно збільшені з 2006 року.

При цьому Франція, що має в своєму розпорядженні значні підземні сховища газу, не підтримали критику «Газпрому».

Держсекретар США Кондоліза Райс через різкість енергетич­ної дипломатії Путіна засумнівалася в праві Росії головувати у «вісімці» в 2006 році. «Думаю, такого роду поведінка і надалі ви-


кликатиме коментарі з приводу розбіжностей між поведінкою Росії і тим, чого слід чекати від відповідального учасника 08», — відзначила Райс в інтерв'ю ВВС. МЗС РФ у відповідь заявив, що питання про постачання газу — «двостороння справа Росії і України» і Євросоюз, на відміну від США, вітав досягнуті домо­вленості.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Нафтовий чинник світової політики.

Паливно-енергетичний комплекс США — проблеми безпеки.

Тенденції і проблеми світового газозабезпечення.

Російсько-білоруський енергетичний конфлікт.

Газовий конфлікт між Україною та Росією 2005— 2006 рр.

Історичний контекст розвитку нафтової промисло­вості.

Новітні тенденції розвитку нафтової промисловості.

Особливості розвитку вугільної промисловості світу.

Інформаційна безпека управління нафтовим комплек­сом США.

Пріоритети ліквідації інформаційних інцидентів в на­фтовій сфері.

Довгострокові перспективи світової енергетики.