3.2. Тенденції і проблеми світового газозабезпечення

Сучасна ситуація на світовому енергетичному ринку ще раз підтверджує той факт, що провідні промислово розвинені країни світу, перш за все США, Японія і «велика четвірка» Євро-союзу, більш ніж за 30 років пошуків альтернативи нафти все ж таки не змогли забезпечити якісного, масштабного заміщення ву­глеводневого палива. Більш того, невирішеними залишаються крупні галузеві проблеми багаторічної давності. За 150 років іс­нування нафтової промисловості так і не вдалося вирішити про­блему повноти витягання промислових запасів нафти з родовищ, що розроблялися. На багатьох родовищах більше половини запа­сів нафти залишається невитягнутою. Вся тяжкість цієї проблеми з тенденцією безперервного здорожчання нафти переноситься на майбутні часи.

Що ж до певних успіхів в області нафтоекономії, то вони пов'язані в основному перш за все не з альтернативними енерго-джерелами, а зі структурними зрушеннями в енергобалансах на користь природного газу і з переходом до виробництва значних об'ємів продукції (послуг) з низькою енерго- і матеріаломісткістю.

У другій половині XX ст. особливо помітно стала виявлятися суперечність природокористування. Науково-технічна революція створила можливості забезпечення високих темпів економічного зростання і розвитку, масштабного збільшення здобичі і викори­стання природних, зокрема паливно-енергетичних ресурсів, не­обхідних для населення. Але одночасно виникла глобальна про­блема руйнування навколишнього середовища. В зв'язку з цим для вирішення завдання національного енергозабезпечення на державному рівні потрібно визначати пріоритети економічного розвитку з урахуванням наявних (зокрема, потенційно) ресурсів; стримати (зменшити) небезпечну для подальшого розвитку сус­пільства його негативну антропогенну дію на природу (аномалії клімату, запустинювання планети, відносне і абсолютне змен­шення змісту кисню в атмосфері, кислотні осідання, скорочення біорізноманітності, розповсюдження небезпечних інфекційних захворювань і т. ін.).

Оскільки паливно-енергетичне господарство — це найбільш крупний природокористувач, який до того ж дає найбільше ан­тропогенне навантаження на природу, в цій області зосереджу­ються значні зусилля по вдосконаленню техніко-технологічної, юридичної, організаційно-управлінської', економічної, фінансової та іншій діяльності. Останніми роками посилюється значення но­вих напрямів економії енергії: скорочення об'єму виробництва енергоємних виробів; обслуговування, ремонт і модернізація устаткування (транспортних засобів і т. ін.) на новітній техноло­гічній основі; заміщення окремих видів палива; використання альтернативних джерел теплоелектроенергії. Так, наприклад, мо­дифікуються очолюючі модельні ряди легкові автомобілі з дизе­льними двигунами, розробляються проекти використання систе­ми глобального позиціонування для управління бурінням похи­лих і горизонтальних свердловин, розширюється виробництво рідкого палива з газу, інтенсифікується неенергетичне викорис­тання вугілля і т. д.

Технологічні досягнення у галузях паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) знижують також і витрати на здобич і транспо­ртування енергосировини. Проте перехід до експлуатації родо­вищ у складніших гірничо-геологічних і природно-кліматичних умовах, доставка енерготоварів з нових, віддалених джерел прак­тично завжди високовитратні, що в результаті приводить до зро­стання цін на енерготовари. Порівняно з державами ОПЕК у країнах, що не входять в цю організацію, запаси нафти виснажу­ються значно швидше (крім того, вони здобувають нафту, як пра­вило, на межі виробничих можливостей, тоді як країни ОПЕК стримують і квотують свою здобич), їх вплив на світовий ринок стійко зменшуватиметься. З урахуванням того, що перспектива швидкої перемоги США і їх союзників над радикальним ісламом вельми сумнівна, а також того, що мусульманським країнам на­лежить значна частка світових запасів нафти, перспективи відно­влення нафтових санкцій в міру посилення напруженості у відно­синах з ними стають все більш реальними. Причому поява цієї проблеми обумовлена не порушенням поточного балансу інтере­сів виробників і споживачів нафти, а якісними зрушеннями, що намічаються, в світовому енергозабезпеченні у міру вироблення найбільш рентабельних запасів нафти і зростання її споживання. Політична нестабільність на Близькому Сході загрожує енерге­тичній безпеці, і крупні європейські імпортери нафти без ураху­вання постачань газу з Росії мають обмежені можливості по її за­безпеченню.

Зростання споживання нафти і газу при диспропорціях, що зберігаються, в розміщенні їх природних запасів закономірно привело до інтенсивного зростання об'ємів міжнародної торгівлі енерготоварами. Так, світовий імпорт/експорт нафти збільшився з 1614 млн т в 1980 р. до 2172 млн т (у 1.3 рази) в 2002 р. Зрос­тання нафтоекспорту з деяких країн і регіонів було ще значні­шим. Так, з Мексики він збільшився в 2.2 рази, з колишнього СРСР — в 2.6, з Канади — в 4.4 рази.

Наслідки війни в Іраку для світового енергетичного ринку но­сять якісно новий характер — минулі гарантовані і надійні по­стачання дешевій нафті з Близького Сходу в європейські (та і ін­ші) країни йдуть в минуле. В цих умовах пошук геополітичних альтернатив знаходить особливе значення, оскільки безпосеред­ньо пов'язаний з потенційними міжнародними конфліктами, у тому числі і озброєними.

Додаткові постачання нафті на ринок в 2004 р. очікуються з нових потужностей Еквадору, Канади і Республіки Чад. Вироб­ництво може збільшитися на родовищах США (Мексиканська за­тока), Бразилії, Анголи і Екваторіальної Гвінеї, нарощується здо­бич у Росії, Казахстані, Колумбії. Проте і цій нафті може бути недостатньо для забезпечення світового споживання, що росте. Так, Китай не тільки інтенсивно купує нафту, але і прагне в тій або іншій формі забезпечити свою присутність в сусідніх нафто­видобувних країнах (перш за все в Ірані і Казахстані).

Для довгострокових перспектив світової енергетики хара­ктерні:

більш ніж півторакратне збільшення споживання енер­гії до 2030 р., причому майже 2/3 очікуваного приросту при­паде на країни, що розвиваються;

переважання рідкого палива в структурі енергоспожи­вання;

підвищення ролі державної політики при виборі пріо­ритетних для фінансування проектів в енергосфері;

різке зростання масштабів торгівлі енерготоварами;

найбільш високі темпи зростання потреби в природно­му газі порівняно з іншими видами вуглеводневої сировини;

інтенсифікація використання поновлюваних джерел енергії;

домінуюча частка транспорту в прирості нафтоспожи-вання;

найбільш високі темпи зростання споживання електро­енергії порівняно з іншими енергоносіями, що забезпечують кінцеве споживання;

швидке зростання викидів вуглекислоти в результаті енерговикористання (якщо не зміниться відповідна державна політика);

поява нових енерготехнологій, які зможуть мати свій домінуючий вплив на процеси енергозабезпечення лише у віддаленій перспективі.

Особливо слід зазначити і тенденції достатньо інтенсивного зростання споживання енергоносіїв в умовах виснаження ресурс­ної бази. Так, наприклад, споживання первинних енергоресурсів в найкрупнішій енергоспоживаючій країні світу, США, зросло за 1980—2002 рр. в 1.3 рази, а національна здобич нафти (включа­ючи газоконденсат) і природного газу скоротилася на 30 і 2 % відповідно. За цей період самозабезпеченість США нафтою збі­льшилася всього лише з 10.4 до 11.8 року, а природним газом на­віть знизилася з 9.7 до 9.5 року. Швидке зростання споживання ПЕР і вуглеводневої сировини наголошувався практично скрізь. За 1980—2002 рр. в Центральній і Південній Америці воно збі­льшилося в 1.8 разів, Африці — більш ніж в 2 рази, в країнах Азії, Австралії і Нової Зеландії — у 2.3 рази, на Середньому Схо­ді — майже в 3 рази. Сумарна частка нафти і газу в споживанні ПЕР склала в 2002 р. (%): в Азії, Австралії і Новій Зеландії — 46.6, Африці — 60.1, США — 63.3, Європі і Євразії (з урахуван­ням Росії і республік колишнього СРСР) — 63.4, в Центральній і Південній Америці — 66.3 і на Середньому Сході — 94. Хоча за роки після енергетичної кризи 70-х років в області енергетичного використання поновлюваних видів палива і відходів були досяг­нуті відчутні успіхи, все ж таки цій енергії поки недостатньо для покриття потреб, що ростуть.

Таким чином, для світового енергоспоживання почала XXI ст. можна відзначити чотири якісні тенденції: його зростання, що продовжується, випереджає можливості економії енергії; ви­сока частка вуглеводневої сировини, що зберігається, в бала­нсах споживання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР); ви­щі, ніж для нафти, темпи зростання виробництва і спожи­вання газу; випереджаюче збільшення споживання як ПЕР в цілому, так і вуглеводнів зокрема, поза зоною Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), особливо в країнах Азії.

До цього додається нестабільність темпів зростання світової економіки, складна політична ситуація на Близькому Сході, по­гіршення природно-кліматичних і погодних умов у Північній півкулі, невизначеність з цінами на природний газ і внутрішня політика країн ОПЕК. Висока ціна на нафту активізує її незале­жних виробників, стимулює використання альтернативних ене­ргоносіїв, зокрема отримуваних з природного газу рідких вугле­воднів.

Споживання вуглеводнів у світі, особливо в індустріально розвинених країнах, продовжує неухильно зростати, а ресурси вуглеводневої сировини (перш за все нафти) все менше забезпе­чують його здобич. Геологічні відкриття з 1965 р. звелися в осно­вному до виявлення невеликих нафтогазоносних структур. Число знов відкритих родовищ неухильно знижується, велика частина нафти, що здобувається, виявлена десятки років назад.

Саме тому, не дивлячись на високі витрати і істотну шкоду для навколишнього середовища, ведеться масштабна розвідка і здобич вуглеводневої сировини в Світовому океані. Залежність крупних споживачів нафти (в основному країн ОЕСР), що поси­люється, від ресурсів Близького Сходу в зв'язку зі швидким ви­снаженням запасів в інших регіонах світу; переміщення підпри­ємств нафтогазової промисловості в нові райони; число крупних платоспроможних енергоспоживачів, що збільшується, за межа­ми ОЕСР (перш за все в Азії); становлення і швидкий розвиток газового господарства в багатьох країнах світу; істотне здешев­лення виробництва і транспортування зрідженого природного га­зу (ЗПГ) розширюють коло країн, ведучих морську здобич нафти і газу.

Основні пріоритетні напрями освоєння морських родовищ на­фти і газу в середньо- і довгостроковій перспективі пов'язані з новою технікою і технологіями. Це судна, що дозволяють вести глибоководну і надглибоководну здобич з використанням донних манифольдів, а також супутнього енергетичного, вантажопідйо­много, зварювального і іншого устаткування, приладів, інструме­нтів і т. д.; технології промислової утилізації попутного нафтово­го газу; вдосконалені системи позиціонування для бурових і добувних судів; засоби дистанційного керування манифольдами; трубопроводи і устаткування для транспортування; технології виробництва, зокрема промислового, рідкого палива з природно­го газу; вдосконалене устаткування для буріння похилих і гори­зонтальних свердловин.

Виснаження рентабельних морських вуглеводневих ресурсів, що прискорюється, обумовлює перехід до розвідки і освоєння раніше недоступних і малорентабельних невеликих родовищ, розташованих на глибоководних і надглибоководних ділянках. їх експлуатація зі стаціонарних платформ неможлива, для цих ці­лей все ширше використовуються спеціальні судна і підводне устаткування, причому останнє удосконалюється особливо інтен­сивно.

Розширення застосування судів для морської здобичі нафти і газу багато в чому обумовлюється низкою техніко-економічних переваг їх виробництва. По-перше, відкривається можливість ви­користовувати широко поширені технології суднобудування і йо­го виробничу базу в різних країнах і регіонах миру. По-друге, ра­ніше спеціалізоване судно (наприклад, бурове) у разі потреби можна зробити універсальним, додавши блочно-комплектне устаткування по здобичі, промисловій підготовці і відвантажен­ню продукції, трубоукладанню, і навпаки. По-третє, судна мобі­льніші, дешевші в експлуатації і ремонті, ніж напівзанурювальні платформи. І, нарешті, не потрібний дорогий і екологічно небез­печний демонтаж останніх після завершення експлуатації родо­вища.

Використання в морській здобичі спеціалізованих і універса­льних судів особливо характерний для нових морських нафтога­зовидобувних районів миру, де вони застосовуються в країнах з швидким зростанням добичі, зокрема в Бразилії (практично весь об'єм такої продукції, що здобувається), Нігерії (там передбача­ється створення першого в Африці плавучого заводу по зріджу­ванню природного газу), а також в Анголі, Індонезії, Китаї (у Пі­вденно-китайському морі), Конго, Філіппінах, Екваторіальній Гвінеї і т. ін.

Завершення ери нафти, що наближається, зростання суспіль­них потреб в енергії, екологічні проблеми, що загострюються, ін­тенсивно стимулюють здобич і використання газу. Потреби в природному газі і його виробництво інтенсивно ростуть, розши­рюється географія здобичі і збільшується число газодобувних і газоспоживаючих країн. Так, тільки за 1990-2000 рр. здобич газу на Близькому Сході, в Африці, Норвегії і Великобританії майже подвоїлася, в країнах Азії, Центральної і Південної Америки ви­росла більш ніж в 1.5 рази. За ці роки до таких крупних світових виробників і експортерів газу, як Росія, Канада, Нідерланди, Но­рвегія, Алжір, Бруней, Індонезія і Малайзія, додалися Нігерія, Катар, ОАЕ і Оман. Більш ніж удвічі збільшила експорт газу Ав­стралія. Амбітні плани по збільшенню експорту трубопровідного і зрідженого газу до Європи має Алжір, який намічає не тільки підняти пропускну спроможність газопроводів, що діють, на кон­тинент, але і побудувати нові (до Італії і Іспанії). Вивчається до­цільність транзитних постачань до Європи нігерійського газу по Транссахарському газопроводу, протяжність якого може скласти близько 5 тис. км.

Як вже наголошувалося, споживання природного газу порів­няно з іншими енергоносіями наростає найбільш високими тем­пами, причому надалі вони можуть істотно зрости. Дуже динамі­чно розвивається експорт ЗПГ. Значною мірою це пов'язано з тим, що він забезпечує відносну мобільність постачань і можли­вість швидшої адаптації до змінних ринкових умов. Крім того, значні ресурси природного газу таких країн, як Бруней, Індонезія, Малайзія, Тринідад і Тобаго, потрапити на світовий ринок по га­зопроводах просто не можуть.

Нестійкий стан економіки провідних промислових країн надав негативний вплив на динаміку світової здобичі газу. У 2002 р. вона збільшилася в середньому наї % (до 2580 млрд куб. м). Споживання газу, що росте, в Азії стимулювало зростання його здобичі як в цьому регіоні, так і на Ближньому Сході, звідки він імпортується в крупних об'ємах. Світова торгівля ЗПГ зросла до 150 млрд куб. м, що склало понад чверть об'єму світової торгівлі цим енерготоваром. У даний час ЗПГ експортують 12 країн, а установки для його зріджування і експорту будують ще ї0. Кру­пні проекти по виробництву ЗПГ здійснюють і нафтовидобувні країни, наприклад, Венесуела, Нігерія і Саудівська Аравія. Пе­редбачається, що попит на ЗПГ за 2001—2010 рр. тільки його азі­атських споживачів (Японія, Південна Корея, Тайвань, Індія, Ки­тай) збільшиться з 76 до 120 млн т/год.

Основним світовим споживачем ЗПГ є азіатський ринок — майже 70 % світового імпорту в 2002 р., з яких більше 70 % до­водиться на Японію. Саме ЗПГ відіграє головну роль в диверси­фікації джерел енергопостачання в Азії, сприяючи зниженню об'ємів шкідливих викидів в атмосферу, заміщаючи тверде і рід­ке паливо у широкого круга споживачів. Найбільш крупні світові експортери ЗПГ — Індонезія, Алжир, Малайзія і Катар, що забез­печують понад 2/3 експорту, постійно нарощують свій виробни­чий потенціал. Скорочення останніми роками тривалості контра­ктів на постачання ЗПГ істотно збільшило їх гнучкість і кількість угод, що укладалися. Останніми роками знизилися як питомі ка­піталовкладення на виробництво цього енергоносія, так і витрати на будівництво танкерів великої вантажопідйомності. Відповідно середньорічний приріст світової торгівлі ЗПГ складає 6—7 % проти 2—2.6 % зростання постачань газу по трубопроводах.

У Європі ЗПГ, в основному з Алжиру, найінтенсивніше кон­курує з трубопровідним газом і іншими енергоносіями. Вибір цього палива пов'язаний з потребою диверсифікації джерел по­стачань, а також з необхідністю енергозабезпечення території, віддалених від трубопровідних систем. Подальше зростання по­питу на енергоносії в умовах лібералізації газового і електроене­ргетичного ринків Європи, що продовжується, передбачається покривати імпортом ЗПГ (особливо в Середземноморському ре­гіоні), для чого планується розміщення нових терміналів у Фран­ції, Іспанії, Португалії, Італії і Туреччині, а також у Великобри­танії, яка намічає відновити його масштабний імпорт. Постійно росте кількість короткострокових контрактів на імпорт ЗПГ, збі­льшуються постачання з країн Близького Сходу і Африки.

Основні маршрути транспортування ЗПГ концентруються в Атлантичному (33 судна) і в Азіатсько-тихоокеанському басейні (88 судів). На початок 2003 р. загальний флот танкерів-метано-возів склав 193 судна, до 2015 р. їх число може подвоїтися до 14. Побудувати приймальні термінали ЗПГ припускають Бразилія, Мексика, США, Німеччина, Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Туреччина, Індія, Китай, Тайвань, Південна Корея і Японія. Не менш масштабні і нові проекти по експорту ЗПГ. Так, Катар пла­нує інвестувати 30 млрд дол. в розвиток виробництва ЗПГ, вна­слідок чого до 2010 р. його експорт може зрости майже вчетверо. Тут, крім розширення виробництва ЗПГ, ведуться великі роботи зі створення промисловості синтетичного рідкого палива з газу (СРГ). Реалізація наявних проектів дозволить Катару до 2010 р. стати світовим лідером у виробництві такої продукції.

Крім Катару створити потужності СРГ припускають Австра­лія, Аргентина, Єгипет, Нігерія, США, Тринідад і Тобаго, Чилі. Подібні проекти потрібні не тільки для виробництва додаткових об'ємів рідкого палива, але і для підвищення ефективності екс­плуатації газових родовищ з падаючою здобиччю або при осво­єнні віддалених і труднодоступних продуктивних структур. У Китаї реалізується стратегічна програма отримання рідкого па­лива з вугілля, що передбачає будівництво декількох крупних підприємств.