3. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ КОНФЛІКТИ В ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНІЙ СФЕРІ 3.1 Нафтовий чинник світової політики

Світова економіка постійно трансформується під впли­вом технологій і нововведень. Вони дали імпульс до розповсю­дження комп'ютеризації, глобальних систем зв'язку і «інформа­ційної економіки», яка зараз співіснує з «промисловою еконо-ікою», успадкованою від дев'ятнадцятого століття. Лідерство і динамізм у сучасній економіці прийшли до того, що називають наукоємними галузями промисловості.

Проте нафта, газ і інші види енергії залишаються рушій­ною силою індустріального суспільства і джерелом життєвої сили цивілізації, яку вона допомагає створювати. Вони як і раніше залишаються основою для найкрупнішого бізнесу в світі, який об'єднує крайнощі ризику і винагороди за нього, а також взаємозв'язок і конфлікт між підприємництвом і кор­поративним підприємством, а також між приватним бізнесом і державним. Проте, все одно основоположним і найціннішим ресурсом є нафта, яка є істотною складовою національної по­тужності, основним чинником світової економіки, причиною війни і конфлікту, і вирішальною силою в міжнародних від­носинах.

Можна позначити безліч сценаріїв розвитку майбутнього наф­тової галузі і світу. Але, безумовно, один з уроків в історії нафти, це слід чекати несподіваного, «сюрпризу», який стане очевидним тільки після факту, що відбувся. Насильство, війни, техногенні погрози, політичні колізії, економічні імперативи, етнічні, релі­гійні, ідеологічні або соціальні конфлікти — все, що вплине на доступ до нафти, може трапитися раптово. Але несподіванка мо­же прийняти і інші форми. Це можуть бути, наприклад, і серйозні переміщення розвитку світової економіки, або технологічний прорив в отриманні альтернативної енергії, що зменшить значу­щість нафти, який вже на підході в деяких американських, або, що ймовірніше, в японських лабораторіях, криза в навколишньо­му середовищі, що приведе до серйозних змін в енергетиці.

Одна з найважливіших закономірностей розвитку світової економіки в минулому сторіччі — безперервне і швидке зростан­ня виробництва і споживання енергії, перш за все за рахунок не­поновлюваних енергоресурсів органічного походження — вугіл­ля, нафти і газу. На початку XX ст. частка споживання поновлю­ваних джерел енергії, в основному енергії гідроелектростанцій, склала всього 0,4 %, а 99,6 % приходилось на непоновлювані ор­ганічні види палива. До кінця сторіччя споживання поновлюва­них джерел енергії дещо виросло, але їх частка в загальному об'ємі споживання залишалася незначною: до 1950 р. вона скла­дала 3,4 %, а в 2000 р. — 5,2 % при відповідному зниженні част­ки органічних видів палива з 96,6 до 90.2 %.

З пуском в 1954 р. в м. Обнінську під Москвою першої атом­ної електростанції в світі народилася нова галузь енергетичного виробництва — ядерна енергетика. Багато фахівців вельми опти­містично вважали, що вже до 2000 р. вона даватиме близько 25 % загального світового виробництва електроенергії. Проте очіку­вання виявилися перебільшеними: у 2000 р. цей показник склав близько 17 %. Темпи будівництва атомних електростанцій знизи­лися під впливом крупних аварій на АЕС, особливо на Чорно­бильській (1986 р.). Частка АЕС в структурі споживання первин­них енергоресурсів впала з 4.9 % в 1990 р. до 4.6 % в 2000 р. Майбутнє атомної енергетики залежить від вирішення проблем їх надійності і безпеки.

Світове споживання первинних енергоресурсів (СЕР) в XX ст. змінювалося таким чином. За 1900—1940 рр. воно збі­льшилося в 3.5 рази, за 1940—1970 рр. — ще в 3.55 рази і за 1970—2000 рр. — в 1.8 разів. Якщо в перші 70 років споживан­ня ПЕР росло в середньому на 3.2—3.55 % на рік, то в 1970— 2000 рр. цей показник знизився до 1.9 %, а за 1995—2000 рр. — до 1.15 %.

Структура світового споживання СЕР мінялася у бік зростан­ня частки високоефективних джерел енергії — нафти і газу. Не дивлячись на значне зростання абсолютних об'ємів споживання вугілля (з 661 млн т в 1900 р. до 3670 млн т в 2000 р.), частка йо­го в структурі споживання за цей період впала з 94.4 до 29.6 %. У перспективі аж до 2020 р. очікується нарощування фізичних об'ємів споживання вугілля і збільшення його частки. Основни­ми споживачами залишаться електроенергетика і металургія.

Нафта аж до кінця 60-х років займала 2-е місце, проте на по­чатку 70-х вийшла вперед, відтіснивши вугілля. Особливо швид­ко її споживання росло в 50-і і 60-і роки (в середньому на 7.3 і 8 % на рік відповідно). Проте надалі під впливом нафтових криз 70-х років приріст різко сповільнився і в 1995—2000 рр. складав всього 0.5 %.

Частка нафти в структурі споживання СЕР збільшувалася аж до початку 80-х років, коли досягла 43 %. Проте потім вона по­ступово знижувалася і в 2000 р. склала 34.1 %. У перспективі до 2020 р. ця тенденція збережеться.

Найбільш швидкими темпами в XX ст. зростало споживання газу. Так, в 1940-1970 рр. середньорічні прирости перевищували 8 %. У подальші роки ці темпи знизилися (у 1990—2000 рр. — 2.5 %), проте залишаються вище відповідних показників по нафті і вугіллю. Росла і його частка в структурі споживання. У 2000 р. вона наблизилася до частки вугілля і склала 26.5 %.

Нафтова промисловість. У другій половині XIX ст. основний продукт, що отримується з нафти, використовувався тільки для освітлення і іноді як паливо в домашніх печах. Але вже на почат­ку XX ст. з приходом ери двигунів внутрішнього згорання і ав­томобілів її роль стала стрімко зростати. Перші двигуни внутрі­шнього згорання працювали на бензині, вихід якого з нафти при перегонці не перевищував 25—40 %. Левова частка важких фра­кцій, так званого мазуту, не знаходила застосування, і лише час­тина його використовувалася у вигляді змащувальних мастил. Положення змінилося після створення дизельного двигуна. Під­готовка до Першої Світової війни, коли почалися перші досліди з переходу військово-морського флоту з вугілля на нафту, визна­чила особливе її значення як стратегічної сировини.

Після Першої світової війни, в якій нафта зіграла величезну роль у забезпеченні перемоги союзників над Німеччиною, США, побоюючись швидкого виснаження своїх запасів нафти, присту­пили до захоплення нафтових родовищ за межами країни. Вже в 20-х роках американські нафтові монополії мали концесію на пошук нафти в країнах Близького і Середнього Сходу, а через 10 років їх діяльність розповсюдилася на Азію, Африку і Західну Європу.

Великобританія узяла курс на захоплення нафтових ресурсів інших країн ще задовго до початку Першої світової війни. Компа­нія «Шелл транспорт» при фінансовій підтримці Ротшильда почала здобич нафти в Єгипті, потім проникла в нафтову промисловість Індії, Румунії, Венесуели, Колумбії. У 1907 р. вона об'єдналася з крупною голландською компанією «Ройял датч», утворивши могу­тню нафтову монополію «Ройял датч Шелл». Декілька пізніше «ан-гло-персидська нафтова компанія» захопила в свої руки нафту, а потім багатющі нафтові ресурси арабських країн.

Після поразки Німеччини і переходу 25 % її акцій до «Іраку петролеум» до французів фактично сформувався нафтовий кар­тель «сім сестер», куди увійшли провідні американські нафтові корпорації «Стандард ойл», «Мобіл», «Стандард ойл оф Каліфо­рнія», «Тексако», «Галф», англійська «Бритиш петролеум», анг-ло-голандська «Ройял датч Шелл». Згодом до них прилучилася французька нафтова компанія «Компані франсез де петроль». Ка­ртель монополізував розвідку і здобич нафти в провідних нафто­вих регіонах світу за так званою угодою про «червону межу». За домовленістю США, Великобританії і Франції визначили те­риторії, де не допускалися операції нафтових компаній інших країн. Крім розвідки і здобичі картель контролював транспорту­вання, переробку, зберігання і збут нафти і нафтопродуктів.

Фактично користуючись у нафтовидобувних країнах статусом «держави в державі», монополії відверто ігнорували їх націона­льний суверенітет над природними ресурсами і економічною дія­льністю. Таке положення зберігалося десятиліттями. Першу пе­ремогу в боротьбі за право розпоряджатися своїми природними ресурсами нафтовидобувні країни отримали в 1960 р. Тоді була створена Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК). Об'єд­навшись, нафтовидобувні країни дістали можливість виступати проти нафтових монополій єдиним фронтом і концентрувати свої зусилля на найбільш важливих напрямах.

У 1963 р. країни ОПЕК прийняли «Декларацію про нафтову політику країн — учасниць Організації», в якій були проголоше­ні наступні цілі:

уряди країн ОПЕК повинні прагнути до самостійної розробки запасів нафти і газу на своїй території;

уряди повинні мати право на участь в спільних підпри­ємствах з іноземними компаніями;

ціни на нафту повинні встановлюватися самими уря­дами нафтовидобувних країн і регулярно переглядатися за­лежно від коливань курсу валют нафтоімпортуючих країн.

В результаті тривалих переговорів з нафтовими компаніями ОПЕК на початку 1971 р. вперше вдалося підвищити ціну ета­лонної аравійської нафти з 1.80 дол. до 2.18 дол. за баррель і зве­сти наклеп додаткові доплати за якість нафти залежно від її щільності, а також премії за близькість до ринків збуту, в першу чергу для родовищ, розташованих у Північній Африці. Проте, коли в 1973 р. почалося різке зростання цін на нафту на вільних ринках, довідкові ціни знов виявилися нижчими.

Оскільки нафтові компанії не погоджувалися підвищити дода-дкові ціни на 70 %, ОПЕК пішла на цей крок в односторонньому порядку. Відбулося це в жовтні 1973 р., в розпал арабо-ізра­їльської війни. Вслід за цим на конференції десяти арабських країн ОПЕК (ОАПЕК) була досягнута домовленість про застосу­вання так званої «нафтової зброї». Мова йшла про скорочення добичі нафти на 5 % з подальшим скороченням ще по 5 % в ко­жен подальший місяць до тих пір, поки території, окуповані Із­раїлем в 1967 р., не будуть повернені законним власникам і не будуть відновлені права палестинського народу. Ірак, Алжір і Лі­вія зажадали негайної націоналізації американських нафтових компаній і повного припинення постачань нафти США і Голлан­дії, які активно підтримували Ізраїль.

Ірак націоналізував майно американських і голландських ком­паній і оголосив ембарго на постачання нафти в США і Голлан­дію. До нафтового бойкоту приєдналися всі арабські країни. «Нафтова війна» загострила енергетичну ситуацію в імпортую­чих країнах, викликавши серйозний брак рідкого палива і покла­ла початок різкому підвищенню світових цін на нафту.

Безпосереднім результатом «нафтової війни» з'явилася істот­на втрата прямого контролю з боку нафтових монополій як над виробництвом і розподілом нафти, так і над системою ціноутво­рення. У країнах Близького Сходу і Північної Африки була заве­ршена націоналізація іноземних нафтових компаній і практично знищена концесійна форма відносин. З Близького Сходу процес націоналізації перекинувся до Індонезії, Венесуели, Еквадору, Габон та ін.

Завершення націоналізації іноземних нафтових концесій до­зволило країнам ОПЕК реалізовувати велику частину нафти, що експортувалася, за так званими офіційними продажними цінами. Починаючи з 1978 р. на піврічних конференціях міністрів нафти країн ОПЕК, що скликається у Відні, відбувається їх традиційний перегляд.

На початку 80-х років рівень світових цін на нафту став реа­гувати адекватними заходами у відповідь на дії країн-імпор-терів. Ці заходи були спрямовані перш за все на зниження ене­ргоємності і особливо нафтоємності ВВП. Вони включали перш за все пряму економію енергії у всіх галузях економіки, вклю­чаючи житлово-комунальний сектор, поступове обмеження розвитку енергоємних галузей і технологічних процесів і пере­несення їх в країни, що розвиваються. Особлива увага приділя­лася розвитку енергоекономних технологічних процесів і висо­ких технологій. Посилилася підтримка робіт, направлених на підвищення в енергобалансах частки поновлюваних і нетради­ційних джерел.

Зниження енергоємності і нафтоємності ВВП за 1970— 2000 рр. можна прослідкувати на прикладі розвитку економіки США. Вже за 1970—1980 рр. енерго- і нафтоємність ВВП США знизилися відповідно на 17 і 12 %, а в 1980—1990 рр. — ще на 19.5 і 25.9 %.

До кінця 90-х років на світових ринках нафти зберігався до­сить стійкий баланс між попитом і пропозицією, що сприяло під­тримці цін на нафту на рівні 17-20 дол. за баррель (лише у 1986 р. відбулося короткочасне падіння ціни до 10 дол.).

Більш катастрофічне падіння цін трапилося на початку 1998 р., після підвищення країнами ОПЕК квоти здобичі нафти на 123 млн т в річному численні, або на 2.5 млн барр. / доб. Передбачалося, що на світовому ринку відбудеться лише невелике падіння цін без значного порушення балансу між попитом і пропозицією, а додат­ковий об'єм нафти знайде збут в країнах з економікою, що швидко розвивається, і в першу чергу в країнах АТР.

Проте ці розрахунки не виправдалися. Низку країн АТР, що швидко розвиваються охопила фінансова криза 1997—1998 рр., що привело до різкого спаду економіки, і позначилося на упові­льненні світового попиту на нафту. Пропозиція перевищила по­пит приблизно на 125 млн т, тоді як для дестабілізації ринку до­статньо перевищення пропозиції на 30—40 млн т. в річному численні. Надходження на ринок таких великих об'ємів нафти призвело до різкого зниження цін, і вони досягли найнижчого рі­вня, що мав місце в 1986 р.

Перелом намітився в березні 1999 р., коли країни ОПЕК вирі­шили скоротити здобич нафти. їх підтримали і країни — експор­тери нафти, що не входять до ОПЕК, — Росія, Мексика, Норве­гія, Оман. До грудня 1999 р. світові ціни на нафту вже знаходилися на рівні 23—25 дол. / барр., а в I кв. 2000 р. — 32— 35 дол.

Протягом 1999 р. країнам ОПЕК вдалося притримати надхо­дження зайвих об'ємів нафти на ринок і одночасно примусити імпортуючі країни відкачати з своїх комерційних запасів макси­мально можливий об'єм нафти. Об'єм запасів в країнах-імпортерах знизився на 70 млн т.

Постачання нафти на ринок забезпечується за рахунок здобичі і відкачування з комерційних запасів. Запаси зазвичай поповню­ються навесні і влітку, коли ціни на нафту знижуються, а восени і зимою йде відкачування з комерційних запасів, що дозволяє на-фтоімпортуючим країнам і в цей період підтримувати ціни на нафту на нижчому рівні.

Щоб позбавити нафтоімпортуючі країни цього важеля регу­лювання цін, країни ОПЕК на конференції в березні 1999 р. схва­лили новий механізм, сприяючий утриманню ціни корзини нафт ОПЕК у межах 22—28 дол. / барр. Якщо ціна перевищує 28 дол. протягом 20 днів підряд, ОПЕК приймає рішення підвищити здо­бич нафти на 500 тис. барр. / доба (на 25 млн т. у річному чис­ленні) і розподіляє її пропорційно між своїми членами. У разі ж падіння ціни корзини нафти нижче 22 дол. / барр. (протягом 20 днів підряд) здобич скорочується також на 500 тис. барр. / доб. Якщо після таких поправок до квоти здобичі ціна не стабілізуєть­ся в ціновому коридорі 22—28 дол., через 20 днів вводиться нова поправка до квоти в об'ємі 500 тис. барр. / доб. Новий механізм регулювання цін дозволяє успішно вирішити принаймні дві задачі:

знижується об'єм комерційних запасів, бо при вищій ціні на нафту це не так вигідно;

країни ОПЕК перетворюються на «замикаючих виробників нафти», які за взаємним погодженням (залежно від кон'юнктури ринку) підвищують або знижують рівень здобичі нафти.

Не дивлячись на сильний тиск нафтоімпортуючих країн і перш за все США як найкрупнішого імпортера, ОПЕК в 2000 р. вдалося утримати ціни в межах прийнятого коридору. Оскільки в країнах ОПЕК зосереджено більше 79 % світових запасів нафти і залежність імпортерів від постачань з цих країн посилювати­меться, новий механізм регулювання дозволить і в найближчій перспективі утримати світові ціни на нафту в межах існуючого цінового коридору.

Нове в світовій нафтовій промисловості. На розвиток наф­тової промисловості в останні десятиліття XX ст. впливають на­ступні чинники:

всезростаючі труднощі по відкриттю нових запасів для відшкодування поточних об'ємів добичі нафти;

концентрація основних світових запасів нафти в руках невеликої групи компаній, що перетворилися на життєздат­них конкурентів на світових ринках;

розповсюдження нових технологій в країнах, що розви­ваються.

У XX ст. було відкрито багато крупних родовищ з низькими витратами виробництва. Запаси нафти в більшості з них у значній мірі вже виснажені. Зараз більше 80 % об'єму світової здобичі нафти здійснюється з родовищ, відкритих до 1973 р. Якщо в 60-і роки щорічні прирости нових запасів досягали 9.6 млрд т, то в 90-і роки об'єми запасів, що знов відкриваються, за рахунок чис­тої розвідки не перевищують 2.7 млрд т, що не відшкодовує об'ємів поточної здобичі нафти.

Це пов'язано з тим, що за останні десятиліття безперервно ро­сте число родовищ, що відкриваються, з невеликими запасами на тлі різкого зниження числа крупних родовищ. Так, в 60-і роки було відкрито 129 великих родовищ (запаси більше 137 млн т), а в 90-і роки — всього 20. Число ж відкритих невеликих родовищ (запаси в межах 6.8—13.7 млн т) зросло з 235 до 314.

Не дивлячись на зниження об'ємів нових відкриттів, забезпе­ченість запасами за останні декілька років зберігається на постій­ному рівні і світові запаси нафти продовжують рости. Це відо­бражає іншу важливу тенденцію — успішне нарощування запасів в експлуатованих родовищах за рахунок вдосконалення методів розробки, зокрема методів підвищення нафтовіддачі продуктив­них пластів.

За всіх умов основне навантаження по нарощуванню запасів нафти і в перспективі забезпечуватиметься за рахунок відкриття зростаючого числа невеликих родовищ. Є також потенційні мож­ливості відкриття і крупних родовищ у глибоководних шельфах морів і океанів або в важкодоступних регіонах з суворими кліма­тичними умовами. Рішенню цих складних задач сприятимуть но­вітні досягнення в сейсморозвідці і виробництві бурових робіт.

Технічний прогрес у сейсморозвідці, пов'язаний з переходом від двомірних до тривимірних методів ведення розвідки, підкріп­лений могутньою комп'ютерною базою для інтерпретації сейсмі­чних даних. Вдосконалена технологія буріння в скрутних умовах. Це дозволить і в XXI ст. нарощувати запаси нафти при прийнят­них витратах. Не дивлячись на величезні можливості технічного прогресу в області розвідки і розробки родовищ, загальна тенде­нція дорожчання здобичі нафти збережеться через зростаючий об'єм робіт у важкодоступних регіонах з високими витратами виробництва.

У останні десятиліття XX ст. основні запаси нафти знаходять­ся під контролем державних нафтових компаній. З них 20 найбі­льших контролюють 87 % світових доведених запасів нафти. Од­на тільки нафтова компанія Саудівської Аравії — «Сауді Арамко» контролює 25 % світових запасів, а разом з компаніями «Ірак нешнл ойл», «Кувейт петролеум», «Абу Дабі нешнл ойл» і «Нешнл Іраніен ойл» — всі вони знаходяться на Близькому Схо­ді — володіють 62.6 % світових запасів нафти.

Традиційним же транснаціональним нафтовим компаніям (ТНК) промислово розвинених країн належить лише невелика ча­стка світових запасів нафти. Наприклад, корпораціям «Екссон мобил», «Бритиш петролеум», «Ройял датч Шелл», «Шеврон» і «Тексако» належить всього 3.8 % світових запасів нафти. Таке положення може з'явитися джерелом великого ризику і невизна­ченості.

Низка нафтовидобувних країн з націоналізованою нафтовою промисловістю ставить питання про придбання сучасної техно­логії і досвіду замість передачі контролю за розробкою своїх ре­сурсів іноземним компаніям. Для цього вони широко практику­ють навчання своєї молоді в університетах західних країн. Так, в Техаському університеті (США) число неамериканців, що на­вчаються на нафтовій спеціальності, складало 77 % в 1997 р. і 81 % в 1999 р. Тому в перспективі все більш вимальовувався ва­ріант розробки основних світових запасів нафти державними на­фтовими компаніями, а традиційні транснаціональні нафтові ко­рпорації все більшою мірою виступатимуть в ролі сервісних компаній.

Газова промисловість. Велика ресурсна база, зручність ви­користання, екологічна чистота створюють сприятливі умови для нарощування споживання природного газу в житловому госпо­дарстві, торгівлі, у сфері послуг, промисловості і на транспорті. На початку XX ст. його частка в структурі споживання ПЕР складала всього 1.4 %, а до 1940 р. піднялася до 4.6 %. У фізичних об'ємах споживання газу виросло з 10 млрд куб. м в 1900 р. до 113 млрд в 1940 р., або в 11.3 рази. У 1940—1970 рр. воно збільшувалося на 8-9 % на рік, потім ці темпи хоч і знизи­лися (3 % в 1970—1980 рр., 3.75 % в 1980—1990 рр. і 1.35 % в 1990—2000 р.), але залишалися вищими за приріст споживання нафти і вугілля.

За 2000 р. споживання природного газу в світі зросло на 42 млрд куб. м і склало 2445 млрд куб. м. Найвища частка газу в структурі споживання ПЕР — 53.2 % — досягнута в країнах

снд.

У всьому світі найбільш швидкими темпами росте споживан­ня газу для вироблення електроенергії. Це пов'язано перш за все з тенденцією зниження цін на газ щодо альтернативних конку­руючих видів палива, а також з безперервним підвищенням ККД газових турбін. З погляду охорони навколишнього середовища і витрат найбільш ефективні електростанції з використанням газо­вих турбін у парогазових установках. Капітальні витрати при бу­дівництві таких електростанцій майже в два рази менші порівня­но з вугільними станціями аналогічної потужності, що є осо­бливо важливим для країн, що розвиваються. Підвищенню част­ки природного газу для вироблення електроенергії сприяло також підписання в 1997 р. Кіотського протоколу, згідно з яким проми­слово розвинені країни узяли на себе зобов'язання до 2008— 2012 рр. скоротити емісію парникових газів у середньому на 5.2 % проти рівня 1990 р.

Не дивлячись на пріоритетне використання природного газу для виробництва електроенергії, в країнах ОЕСР існують і певні обмеження, що дозволяють левову частку електроенергії вироб­ляти на вугільних електростанціях. У США вони дають більше 70 % електроенергії, в країнах ЄС — до 60 %.

У світі в цілому на швидке нарощування споживання і відпо­відно зростання видобування газу певні обмеження накладає за­безпеченість запасами цього цінного енергетичного ресурсу. На 1.01.2001 р. доведені запаси газу оцінюються в об'ємі 149.5 трлн куб. м. При здобичі 2445 млрд куб. м (2000 р.) їх вистачить на 61 рік.

Основні доведені запаси — більше 72 % — зосереджені в СНД і на Близькому Сході. З 28 % на країни АТР доводиться 6.9 %, США і Канаду — 4.3, Західну Європу — 3 %. Національні великі об'єми видобутку газу також доводяться на обмежене чи­сло регіонів. Це Північна Америка (США і Канада), СНД, Західна Європа, Близькій Схід і АТР. Основними імпортерами є європей­ські країни і країни АТР (Японія, Південна Корея і Тайвань), ос­новними експортерами — СНД (в основному Росія) і низка країн Африки.

Потреби західноєвропейських країн, що ростуть, в основному задовольняють постачання газу з Росії, Алжиру і Лівії, а також деякого об'єму зрідженого природного газу (ЗПГ) з країн Близь­кого Сходу, Нігерії і Тринідаду. Близькосхідний ЗПГ поставля­ється також в АТР. Частка Близького Сходу в світовій здобичі га­зу складає всього 8.2 %. У перспективі країни регіону можуть стати крупними експортерами газу як по трубопроводах, так і у вигляді ЗПГ.

Вугільна промисловість. Це стара галузь світового паливно-енергетичного комплексу, основа індустріалізації багатьох пере­дових промислових країн світу. До 50-х років XX ст. галузь збе­рігала 1-е місце в паливно-енергетичному балансі миру, але роз­вивалася вкрай нерівномірно. Різкі підйоми видобутку вугілля доводилися на періоди військово-промислової кон'юнктури, в проміжках видобуток знижувався і мав тенденцію до застою. У 50—60-і роки під впливом науково-технічного прогресу у всіх сферах світового господарства, з розвитком автомобільного транспорту, авіації, нових технологій в промисловості, комуна­льно-побутовому секторі, сільському господарстві і в самій енер­гетиці відбулося активне витіснення вугілля нафтою і газом з ба­гатьох секторів споживання. Так, в 1976 р. в найбільшій вугледобувній країні — США частка нафти і газу в споживанні первинних енергоресурсів склала 74 %, а частка вугілля скороти­лася до 18 % проти 38 % в 1950 р. і 85 % в 1900 р.

Після різкого стрибка цін на нафту в 70-і роки і значних пере­творень вугільна промисловість знайшла друге дихання і пере­живає підйом. Одним з основних чинників її розвитку є забезпе­ченість величезними запасами. В цілому частка твердого палива в ресурсах мінерального палива світу перевищує 70 %, забезпе­ченість видобутку складає сотні років. Більше 96 % запасів вугіл­ля зосереджено в 10 країнах. Це Росія, США, КНР, Австралія, Канада, Німеччина, ПАР, Великобританія, Польща і Індія.

Політика енергозбереження і диверсифікації енергопостачан­ня призвела за останні 20 років до підвищення здобичі і спожи­вання вугілля і досить чіткої спеціалізації його використання як палива на електростанціях і сировини для коксохімічної промис­ловості. В результаті в світовому паливно-енергетичному балансі з 1980 по 2000 р. частка вугілля в видобуванні і споживанні пер­винних енергоресурсів зросла. Особливо велика роль вугілля в економіці США і Китаю.

У зв'язку зі складними природними умовами залягання плас­тів вугілля, виснаженням запасів, високими витратами скороти­лася здобич у традиційно вугледобувних країнах Західної Європи (Великобританії, ФРН, Франції, Бельгії, Іспанії, Чехії та ін.). За останні 20 років там різко підвищилася роль газу в паливно-енергетичному балансі, а також збільшився імпорт вугілля.

Посилення позицій вугілля в світовому паливному господарс­тві пожвавило світову торгівлю цим товаром, яка зросла з 261.5 млн в 1980 р. до 389.0 млн в 1990 р. і до 550 млн т в 2000 р. Лідируючі позиції займають США, Австралія, ПАР, зростає роль Китаю, Індонезії, Венесуели і Колумбії. У найближчі два десяти­ліття ринок вугілля, що коксується і енергетичного вугілля, ус­пішно розвиватиметься. У 2010 р. з 800 млн т експорту вугілля 4/5 припаде на енергетичне вугілля і 1/5 на те, що коксується. Енергетичні фірми, що беруть участь в закупівлях вугілля, зазда­легідь вводять нові потужності ПЕС на вугіллі в районах, близь­ких до портів, під майбутнє розширення зарубіжних постачань. У перспективі споживання і експорт вугілля, що коксується, ста­білізуються внаслідок технічного прогресу у виробництві сталі, збільшення її виплавки в електропічках і заміни, що продовжу­ється, сталі іншими матеріалами в кінцевих сферах застосування.

Досвід крупних експортерів вугілля має інтерес для розши­рення продажу вугілля Росії на зовнішньому ринку і поповнення валютних надходжень до бюджету. Майбутнє вугільної промис­ловості світу пов'язане із зростанням його використання в тепло­енергетиці, бо ціна вугілля приблизно в 2.5 рази нижча за ціну еквівалентну по тепловмісту кількості нафти і в 1.3 рази нижча за ціну газу. Разом з тим у Росії вугілля дорожче за газ, що стримує розширення його використання в електроенергетиці.

Основна заслуга в зниженні викидів, що забруднюють атмос­феру, належить безпосередньо компаніям по виробництву елект­роенергії на базі вугілля. За 1975—1995 рр. в цілях боротьби тільки з викидами СО2 ними було витрачено 40 млрд дол., зок­рема 27 млрд на установку і експлуатацію скруберів і 10 млрд — на часткове видалення сірки з вугілля до його спалювання. За останні 20 років зміст сірки у вугіллі скоротився в два рази і на 30 %. Фахівці пов'язують можливості подальшого поліпшення перспектив експорту з розробкою екологічно прийнятних техно­логій його використання. Постачання вугілля на світовий ринок може здійснюватися одночасно з передачею таких прогресивних технологій.

Однією з переваг вугілля перед іншими видами енергетичної сировини вчені бачать перш за все в можливостях його транспор­тування. На відміну від нафти і газу він може транспортуватися без особливого збитку для навколишнього середовища водним, залізничним і автомобільним транспортом.

Політична і економічна стабільність робить Росію надійним постачальником на ринку цього сировинного товару. Країна во­лодіє розвиненою транспортною інфраструктурою (хоча не ви­стачає морських портів), необхідною для значного збільшення експорту.

Для підйому здобичі в Україні потрібні нові потужності по підземному і особливо відкритому видобутку вугілля, високо­продуктивне і надійне гірське і транспортне устаткування, поси­лення НДДКР в області технології спалювання «чистого вугіл­ля», при якому знижується забруднення навколишнього сере­довища. Необхідне також залучення іноземного капіталу і техно­логій в будівництві збагачувальних фабрик, переорієнтація обо­ронних машинобудівних потужностей на виробництво устатку­вання для вуглевидобування, споруда портів і судів для роз­ширення експорту.

Останнім часом популярне твердження, ніби так звані «тради­ційні галузі економіки, які представляють матеріально-речове виробництво, включаючи паливно-енергетичний комплекс, втра­тили своє економічне, а отже, і політичне значення. Аргументом служать структурні галузеві зміни в економіках групи провідних країн світу, які відносяться сьогодні до постіндустріального сві­ту. Указується на те, що процентна частка матеріально-речового сектора у ВВП цих країн з середини минулого століття помітно знизилася на користь сфери послуг і інформатики.

Але тільки у ВВП важливість тієї або іншої сфери діяльності не вимірюється достатньо повно. Не враховується колосальне на­копичене національного багатства розвинених країн, в якому ве­лика інфраструктурна складова, створена традиційними галузя­ми, наприклад, металургією і виробництвом будівельних матеріалів. Не приймається до уваги також переклад ресурсоєм-них виробництв з постіндустріальних країн у промислові держа­ви. Не враховується висока енергоємність «зеленої революції», розповсюдження якої на країни, що розвиваються, супроводжу­ється зростанням витрат умовного палива на кожну харчову ка­лорію. Крім того, саме надзвичайно високий техніко-органі-заційний рівень власне матеріально-речового сектора і дозволив розвиненим країнам вивільнити капітали для сфери послуг, інфо­рматики, для роботи на світових валютних ринках. А корінна мо­дернізація цього сектора у бік зниження його матеріало- і трудо­місткості була підстебнута гострим ресурсним, перш за все, нафтовою кризою 1970—1980-х років.

Отримання постіндустріальними країнами «незалежності» від сировинних і паливних ресурсів не є реальним фактом на тлі від­родження геополітичного мислення, основи якого закладені бага­товіковою боротьбою за території, багаті матеріальними ресур­сами, і транспортування цих ресурсів. Певне пом'якшення агре­сивних по суті формулювань в сучасній геополітиці мало що мі­няє. Так, нафтові інтереси не просто зберігають, але і підвищу­ють свою актуальність в глобальному світі. Досить згадати хоч би новітні війни в Персидській затоці, політичну ситуацію у Ве­несуелі, увага до зони Центральної Азії, зокрема Прикаспію ма­неври ОПЕК і «незалежних» експортерів, організацію вогнищ не­стабільності по маршрутах транспортування нафти і газу. Збереження способу життя, наприклад, населення США, про що вимушений піклуватися уряд, а також всього сукупного Заходу вимагає надзвичайно масштабних енергетичних витрат. У зв'язку з цим постіндустріальна людина «інформаційного суспільства», за великим рахунком, залишається «вуглеводною людиною». Країни і корпорації, усвідомлено, а деколи, навіть підсвідомо, включаючись в нову систему економічних і політичних міжнаро­дних відносин, прагнуть дістати доступ до енергетичного базису, який виступає у наш час базисом вуглеводневим. При цьому те-риторії-володарі світових запасів вуглеводнів — залежно від ці­нової кон'юнктури стають об'єктами або глобальної економіки, або геополітики.

Зараз модно використовувати тезу, відповідно до якої «ресур­си повинні належати не окремим державам, а всьому людству, а користування ними повинно бути під глобальним контролем».

Якщо матеріально-речовий сектор, що живиться нафтою і га­зом, для постіндустріальних країн не важливий, то який же мотив цієї точки зору? Вважається, що теза про глобальний контроль більш суттєво пояснює форми, в яких «сукупний Захід» прагне до «незалежності» від природних ресурсів, чим виведення ресур-соємних виробництв з першого в другий і третій світи або в постіндустріальні досягнення в області енергозберігаючих тех­нологій. Теза про глобальний контроль може бути поширена на що завгодно, скажімо, на джерела атомної енергії, про що прямо заявив недавно президент Буш.

Не можна, зрозуміло, всі сучасні зовнішньополітичні устрем­ління зводити тільки до боротьби за контроль над енергоносіями. Але в цих устремліннях можна угледіти багатовікові константи боротьби за матеріальні ресурси, ринки і військово-торгові шля­хи, будь то гірські перевали або маршрути продуктопроводів. І нафтовий, а в ширшому сенсі, енергетичний чинник залишається найважливішим інструментом політики.

Можливо, саме це слід вважати основним мотивом глобаліза­ції енергетичних ринків і закликів до глобального контролю над ресурсами в розвиток вже рутинної тези про політичне розми­вання державних суверенітетів.

На думку економістів, світова економіка сьогодні перетворю­ється на якусь зв'язану «систему машин». Ця система споживає природні ресурси, знання і інформацію, створює інфраструктуру у сфері послуг — транспорт, кредит і т.д. Через транснаціональні корпорації і новітні засоби інформації організовується глобальне матеріально-речове виробництво, торгівля, банківська справа. Але ця глобальна система машин продовжує використовувати електричний привід і двигун внутрішнього згорання, які діють шляхом перетворення первинних ресурсів енергії, головним чи­ном нафти і газу. І нафтогазова проблема залишається пробле­мою глобальною і політичною. Вона викликає певну напругу по лініях Північ-Південь і Захід-Схід вже з причин географічної не­відповідності масштабів здобичі і споживання енергоресурсів. Ця напруга посилюється соціально-економічними відмінностями енергоспоживаючих і енергонадмірних держав, а також прагнен­ням до світової гегемонії США, що зустрічає відомий опір навіть традиційних союзників цієї країни.

Полегшення виробничих контурів розвинених країн за раху­нок серії технічних «революцій», перш за все в області матеріалів і способів їх обробки (підвода енергії), що зумовило у тому числі і прогрес у частині енергоекономічності транспорту і побуту, привело до зниження енергоємності ВВП. Але при цьому абсо­лютні об'єми споживання енергії, перш за все нафти і газу, не знижуються, а в перспективі прогнозується їх зростання.

В період 1991—2000 рр. в розвинених країнах при середньо­річному темпі приросту ВВП 2,2 % темп приросту споживання первинних енергоносіїв складав 1,55 %. У десятиліття 2001— 2010 рр. середньорічний темп приросту ВВП по цій групі країн прогнозується на рівні 2,5 %, а той же показник для первинних енергоресурсів — 1,05 %. Для 2011—2020 рр. ці показники оціню­ються відповідно на рівнях 2,6 і 0,9 %. Для країн, що розви­ваються, середньорічні темпи приросту ВВП в 1991—2000 рр. складали 4,9 %, а середньорічні темпи приросту первинних енер­гоносіїв — 3 %. Прогнозні оцінки для періодів 2001—2010 і 2011—2020 рр. — відповідно 4,9 і 3,2 %, 4,7 і 3 %.

Хоча відносні показники енергоємності мають прогнозну тен­денцію до зниження, абсолютні об'єми споживання енергоносіїв продовжують своє зростання, досягаючи вражаючих розмірів.

Абсолютне світове споживання первинних енергоресурсів в 1990 р. складало 12 465 млн тонн умовного палива, в 2000 р. — 14 110 млн, в 2010 р. (прогноз) — 17 510 млн, в 2020 р. (про­гноз) — 20850 млн тонн умовного палива, зокрема споживання нафти відповідно — 4860, 5700, 6855, 7800 млн; природного га­зу — 2680, 3220, 4470, 6070 млн тонн умовного палива. Частка нафти і газу в 2000 р. в сумарному об'ємі споживання первинних енергоресурсів досягала 63 %, в 2010 р. ця частка прогнозується на рівні 65 %, а в 2020 р. — 67 %.

Таким чином, в порівнянні з 2000 р. світове споживання всіх первинних енергоресурсів у 2020 р. збільшиться майже в півтора рази, нафти — в 1,36 разів, газу — в 1,9 рази. При цьому слід врахувати високий рівень споживання, від якого відлічується це зростання. У розвинених країнах споживання первинних енерго­ресурсів у період 2000—2020 рр. може збільшитися в 1,25 разів, у державах, що розвиваються, — майже в 2 рази.

Країнам, що розвиваються, належить ще розвиватися. Але підтримка досягнутого способу життя в тих же США вимагає щорічно від 2500 до 3500 млн тонн умовного палива всіх первин­них енергоресурсів, зокрема від 1100 до 1400 млн тонн умовного палива сирої нафти. Це — трирічна здобич нафти в 70—80-х ро­ках минулого століття в СРСР. Забезпечення безперебійного по­стачання США таким гігантським об'ємом енергоносіїв не може не залишатися гострою політичною проблемою, якщо врахувати, що 87 % світових доведених запасів нафти знаходяться сьогодні в руках у двох десятків національних нафтових компаній, голо­вним чином країн Близького Сходу. На частку ж ТНК розвине­них держав («Екссон-мобіл», «Бритиш петролеум», «Амоко», «Роял Датч-шелл», «Шеврон-тексако») доводиться менше 4 % світових запасів нафти. Це, до речі, представляється однією з ва­жливих суперечностей процесу сучасної глобалізації світової економіки, у інших галузях якої панують саме ТНК.

У США ситуація в енергозабезпеченні обговорюється в кон­тексті національної енергетичної кризи. Росте залежність країни від зовнішніх постачань нафті (майже на дві третини від вироб­ництва), власна здобич якої падає вже три десятиліття. Ціни на нафтопродукти тримаються на відносно високому рівні, країна відчуває дефіцит енергії. У 2001 р. робоча група представила президентові США доповідь «Національна енергетична політи­ка», в якому пропонується, серед іншого, сприяти зусиллям по дос­тупу до світових енергоресурсів. Міністерство енергетики США прямо виділило зони особливих енергетичних інтересів країни і світові області енергетичного контролю і спостереження. Справа, проте, в тому, що ці зони і області представляють інтерес і для інших держав — і постачальників, і споживачів енергоресурсів.

У зону енергетичних, отже, зовнішньополітичних інтересів США входять зарубіжні території, на яких розташовані найбільш продуктивні родовища вуглеводнів і відповідна інфраструктура, зокрема термінали для подальшої доставки енергоносіїв до аме­риканських споживачів. У сферу уваги США включені і «світові ділянки можливого перекриття нафтового транзиту». Іншими словами, такого роду класифікація зарубіжних територій припус­кає виникнення не тільки економічних, але також військових і політичних проблем, що постійно підтверджується.

Останній приклад взаємозв'язку політики і нафти — події в Іра­ку, друга війна в Персидській затоці. Нафтові монополії США і Ве­ликобританії до націоналізації нафтової промисловості Іраку в 1972 р. контролювали три чверті здобичі нафти в цій країні. З того часу англо-американська зовнішня політика відносно Іраку була напра­влена на відновлення цих загублених позицій. При тому, що з дру­гої половини 1990-х років саме США були основним споживачем іракської нафти. Впродовж тринадцяти років у всіх варіантах Стра­тегії національної безпеки, незалежно від партійної приналежності адміністрації США, Ірак визначався як ворог номер один США.

Доречно відмітити, що нафтовий чинник постійно присутній в зовнішньополітичних доктринах США із закінчення Другої світо­вої війни. У 1980 р. була сформульована доктрина Картера, згідно якої США не дозволять кому-небудь обмежувати свій доступ до ресурсів Персидської затоки. А новітня енергетична доктрина Сполучених Штатів розроблялася при безпосередній участі віце-президента Р. Чейні. До 2000 р. США успішно контролювали наф­тові ціни країн Персидської затоки через Саудівську Аравію і Ірак (в рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство»). Цей контроль був підірваний дружними діями країн ОПЕК (Кувейту, Саудівської Аравії, Ірану, Венесуели) зі встановлення «справедли­вого коридору цін» в межах 22—28 дол. за баррель. Ціни на світо­вому нафтовому ринку стали цінами виробників, а не споживачів нафти, як це було раніше. Додаткову загрозу країнам-споживачам представляв Ірак, який потенційно, за словами Р. Чейні, в змозі на­віть «диктувати світову енергетичну політику.» Звідси витікало, що контроль над Іраком означає контроль над Персидською зато­кою, а отже, і контроль над значною частиною світової економіки, залежної від постачань продуктів нафти звідти. Це економіки країн ЄС, Китаю, Японії, Індії, нових індустріальних країн Азії.

Агресія проти Іраку ширша за вирішення одного тільки нафто­вого питання. Мова йде про прагнення США до світової гегемонії, про що, до речі, пишуть і американські експерти. Близькосхідна нафта представляється найважливішим аргументом цієї гегемонії, а контроль над країнами Персидської затоки приносить крупний геостратегічний виграш. Експерти прогнозують посилення тиску з боку США і на Іран, включений в число країн «осі зла». Іран не поставляє нафту в США, але в змозі перекрити Ормузьку протоку, а саме через цю протоку йде транспортування близькосхідної наф­ти до Америки. Сполучені Штати діють згідно класичних заходів геополітики, здійснюючи контроль над ресурсами і їх транзитом.

Подібна політика проводиться і в «Великому Каспії» — наф­топровід Баку-Джейхан споруджується виключно ради того, щоб нафтовий транзит не проходив через територію Росії. Каспійсь­кий регіон, який граничить з Центральною Азією, США оголоси­ли зоною своїх інтересів в 1997 р. Перед цим американські наф­тові компанії уклали угоду з урядами Азербайджану і Казахстану. США стали розглядати регіон як потенційне джерело нафти, яке дозволяє забезпечити додаткову енергетичну безпеку. Цю точку зору поділяє з США «сукупний Захід», зацікавлений в диверсифі­кації постачань вуглеводневої сировини. Але щоб проекти Каспія запрацювали, в регіоні потрібна політична стабільність, а оскільки держави Центральної Азії і Закавказзя проходять стадію станов­лення, це дало привід США наполягати на незалежності цих дер­жав від конфліктного, на думку американців, впливу Росії.

Історія зовнішньої політики має багато такого роду прикладів. Є, скажімо, думка, що перебудову прискорила змова Вашингтона і Ер-ріяда, в результаті якої Саудівська Аравія буквально затопи­ла в середині 80-х років світовий ринок своєю нафтою, різко пі­дірвавши валютні ресурси Москви. У 1998 р. англійські ЗМІ об-рушилися на компанію «Шелл» за її участь у військовому перевороті в Нігерії. Одночасно «Бритиш петролеум» звинувачу­вали в підтримці «ескадронів смерті» в Колумбії. Це не єдиний приклад переплетення політичної і конкурентної боротьби, в центрі яких опинялися транснаціональні нафтові компанії.

Проіракська позиція лідерів країн ЄС в кінці 90-х років (боро­тьба за відміну санкцій ООН) і сьогодні (засудження військового втручання США) багато в чому пояснюється саме нафтовим чин­ником, оскільки на відміну від ворожих США і Великобританії, та ж «дружня» Франція, а також Німеччина і Росія можуть діста­ти доступ до іракських нафтових ресурсів. США і Великобрита­нія наполягали на санкціях, які перешкоджали мирному вторг­ненню до Іраку конкурентів. При цьому американські і бри­танські компанії скуповували через посередників «контрабанд­ну» іракську нафту за надзвичайно низькими цінами. До сказано­го можна було б додати приклади з тривалої історії англо-американських відносин з Іраном, які, як вважають експерти, ймовірно, отримають незабаром нове продовження.