2.3. Торгівельні війни в сучасному світі

Торгівельні війна між Росією та Україною

Не варто забувати, що у світі торгівельні баталії відбу­ваються часто й наносять державам — учасницям подібних «бо­йових дій» — відчутної шкоди. Цей метод давно став улюбленим ковзаном дипломатії: до «важкої артилерії» прибігають щоб до­могтися економічних поступок. Так, наприклад, торгівельні війни між США, Японією, ЄС і Китаєм не йдуть ні в яке порівняння з випадами Росії й України навіть у самий розпал економічних боїв.

Історія зовнішньоекономічних взаємин на світовому ринку — це конфлікти, антидемпінгові розслідування, установлення квот і загороджувальних мит. Торгівельні війни постійно відбуваються, а кількість зіткнень збільшується прямо пропорційно збільшенню рівня інтеграції країни у світове співтовариство й підвищенню конкурентоспроможності її товарів на ринку. Тому лякатися те­перішнього торгівельного протистояння з Російською Федераці­єю й акцентувати на ньому увагу в політичному контексті не ло­гічно. По-перше, Україна має намір найближчим часом у тер­міновому порядку ввійти у СОТ і кількість непорозумінь із са­мими різними державами в економічній сфері тільки зросте. До цього треба бути готовим, а нинішня торгівельна війна з Росі­єю — підготовка як для уряду країни, так і для підприємців. По­друге, Україні пора б уже звикнути до економічних перепалок, що періодично спалахують, з північно-східним сусідом. Адже та­кі «воєнні дії» ведуться з початку 1990-х, з того моменту, коли стала підніматися економіка й російські й українські підприємст­ва почали конкурувати на ринках обох країн.

Більш того, орієнтація економік, що дісталися в спадщину двом молодим державам від СРСР, споконвічно припускала погі­ршення відносин і активні обопільні спроби захистити свої рин­ки. Дійсно, номенклатура товарів Росії й України мало чим відрі­знялася. Налагоджені на той момент торгівельні зв'язки були доречні в умовах однієї держави. У новій же ситуації це призвело до гострої конкуренції аналогічних товарів. Крім того, плановий підхід до регіоналізації підприємств, які становили єдиний лан­цюжок у СРСР, породив чимало проблем у взаєминах по лінії «сировина — матеріали — кінцевий продукт».

Після приватизації підприємств стан ще більше загострився, тому що жоден власник не бажав бути заручником макроеконо-мічних ігор з митом та ціновою політикою підприємств в іншій державі й тому вишиковував власний замкнутий регіональний ланцюжок. Однак для її створення необхідний час, засоби й тех­нології. Тому старі партнери з однієї країни, що вже мають на традиційному для них ринку потужні позиції, по закінченні часу виявилися прямими конкурентами своїх колишніх споживачів. Відзначимо, що формування персональних ланцюжків ще не за­кінчене, тому торгівельні війни будуть ще спалахувати не раз.

Природно, логічним було б переорієнтуватися на якийсь ін­ший ринок. Тим часом, товари з Росії й України на глобальному гостроконкурентному ринку ніхто не чекає, та і якість продукції, крім сировини й напівфабрикатів, у багатьох галузях не відпові­дає світовим стандартам — ще одному методу комерційної бло­кади. Причому захисні санкції США, ЄС, Китаю, а також «країн третього світу», які в глобальних економічних війнах виступають сателітами вищезгаданих лідерів, виявилися більш непробивни­ми, ніж сусідські. Тому постійні торгівельні міжусобиці України й Росії відбувалися також через складність проведення «воєнних дій» на світовому ринку. Звичайно, це більше стосується Украї­ни, ніж Росії, яка неодноразово застосовувала або погрожувала застосувати санкції до ЄС або США. І все-таки основний вектор сусідів був спрямовано один на одного.

Хроніка розвитку торгівельної війни між Росією й Україною почала свій відлік в 1993 році. Цього року Україна й Росія підпи­сали угоду про вільну торгівлю без заборонних мит. Документ, незважаючи на голосну назву, мав одне застереження: допуска­лося вилучення з режиму вільної торгівлі у вигляді захисних та­рифів і обмежень. У результаті домовленості залишилися скорі­ше декларацією ніж діючою нормою. Україна й Росія швидко занурилися в локальні конфлікти, які, звичайно, ще не були пов­номасштабною торгівельною війною, однак багато в чому впли­нули на економічні показники. З настанням нового століття това­рообіг між країнами знизився до оцінки $8,6 млрд, що на $2,6 млрд менше, ніж трьома роками раніше. Найбільшими втра­тами для України наприкінці 1990-х стали захисні заходи з боку Росії в питаннях оподатковування. Так, з вересня 1996 року по січень 1998 року Російська Федерація ввела ПДВ на імпорт това­рів в 20 рази — до 20 %.

Справжня війна розгорілася вже в нинішньому сторіччі, коли нове російське й українське промислове лобі повністю сформу­валося й було готове до «воєнних дій» на законодавчому фронті. Почалося активне витіснення українських товарів з російського ринку й навпаки. Цей процес стосувалися практично всього — починаючи з російських магнезіальних вогнетривів й електрола­мпочками й закінчуючи українськими трубами й маслом.

Однією з перших в Україні постраждала харчова промисло­вість. Росія обмежила доступ на ринок цукерок, цукру й соняш­никової олії. Також був «притиснутий» і вітчизняний виробник металопродукції. У відповідь Україна спробувала витіснити зі свого ринку російську соду, цемент, залізорудну сировину, заліз­ничні стрілки й семафори, шоколад.

Однак найбільший удар північно-східний сусід наніс по труб­ній промисловості. У квітні 2001 року Росія ввела квоту на ім­порт труб чорних металів на рівні 413 тис. тонн. З початку 2002 року тактика стала більш жорсткою: Російська Федерація відмовилася від квотування й встановила загороджувальні мита. Для труб середнього діаметра вони складали 40 %, а для необхід­них «Газпрому « труб великого діаметру — 20 %. У цьому ключі 22 %-ве мито на автомобілі, мінеральні добрива, феросплави й ще на 19 товарів виглядала непереконливою відповіддю. До того ж Росія ввела нові антидемпінгові тарифи на рівні 31,8 % на український оцинкований прокат.

Український уряд не залишився в боргу й установив знамени­те мито на російські автомобілі з обсягом двигуна 1—1,5 тис. куб. см на рівні 31,7 %. У такий спосіб передбачалося витиснути «ВАЗи» і дати можливість продукції Запорізького автомобільно­го заводу зайняти цю нішу.

У результаті виснажливої боротьби тільки за шість місяців 2002 року товарообіг упав на 20 %. Загальні фінансові втрати обох країн підрахувати досить складно, однак за рік активних бо­йових дій, по оцінках експертів, для України ця цифра склала бі­ля $1 млрд, а для Росії — в 1,5 рази більше. Пізніше, на зустрічі «у верхах», країни досяглися домовленостей про припинення то-ргівельних баталій, вирішили застосовувати загороджувальні ми­та тільки в крайніх випадках і погодилися зм'якшити законодав­ство щодо деяких товарів. Тоді ж усе частіше почали піднімати тему газотранспортного консорціуму й ЄЕП. Усе це, проте, було лише пе­ремир'ям, і кожна сторона повною мірою усвідомлювала це.

Адже в умовах міжнародної економіки, коли компанії — представники різних галузей економіки — апріорі є конкурента­ми й пов'язані із владуімущими, а ринки все так само близькі й піддані експансії, ні про який ЄЕП і мови бути не може — при­наймні без явних переваг на користь окремих лобістських груп двох країн, які навряд чи підуть на обмеження власних інтересів на догоду глобальної державної економічної інтеграції, де за ра­хунок однієї галузі виграє інша. І якщо Росія з її нинішньою бі­льше централізованою системою ще могла б погодитися із цим, то роздроблена кланова Україна — ні.

«Бойові дії» у 2004 р. почалися аж ніяк не з енергоносіїв, згід­но з розхожою думкою. Ще 24 травня 2005 року Уряд РФ підпи­сав Постанову «Про заходи щодо захисту російських виробників швелерів», у яким установив антидемпінгове мито на даний вид продукції. Для ВАТ «Азовсталь» мито склало 12,3 %, для інших виробників -17,4 %. З вересня 2005 року аналогічна ситуація склалася й з українськими трифазними асинхронними електро­двигунами змінного струму. Тут ставка мита склала 13,8 % для продукції, виготовленої на ВАТ «Харківський електротехніч­ний завод «Укрелектромаш», і 59,3 % — для інших виробників. Також продовжує діяти уведене раніше мито на оцинкований прокат.

Далі ситуація почала розвиватися ще більш динамічно. Про­хання російського кондитерського лобі були почуте: 12 жовтня 2005 року РФ увела спеціальні мита на українські кондитерські вироби: крохмальну патоку, варені цукерки з начинкою й без на­чинки, карамель і аналогічні товари, що містять какао. Після по­чатих раніше загороджувальних заходів українська сторона прос­то змінила асортименти експортованої продукції, тактично обійшовши своїх конкурентів.

Наступний удар був знову нанесений по важкій промисловос­ті. Наприкінці 2005 року Росія ввела на період до 14 серпня 2007 року 21 %-ве мито на українські прути для армування залі­зобетонних конструкцій. З подібною ініціативою в Росії виступа­ли найбільші підприємства металургійного комплексу: «Євразхо-лдинг», «Северсталь», Челябінський меткомбінат і інші.

Небагато пізніше росіяни озвучили можливість подорожчання тепловиділяючих елементів для АЕС, які Україна, як відомо, са­ма робити не в змозі через відсутність технології. Правда, прак­тично моментально українській стороні запропонували зменшити вартість уранової сировини — до рівня нижче собівартості видо­бутку.

Закрити ринок для українських труб Росія вирішила 10 січня 2006 року. На п'ять років були встановлені антидемпінгові мита на обсадні труби на рівні 11,4 % від митної вартості, на підшип­никові — 55,3 %, на насосно-компресорні — 18,1 %, на котель­ні — 11,3 %. Постанова не обійшла й нафтогазопровідні труби діаметром до 820 мм, на які була встановлена ставка >9 %. Ви­ключення росіяни зробили тільки для українських труб. Росія ви­рішила 10 січня 2006 року для ВАТ «ММК ім. Ілліча», для якого встановлена спеціальна нульова ставка.

Якщо до 2006 р. спеціальні мита вводилися на окремі види продукції, то з початком року Російська Федерація задіяла «важ­ку артилерію». З 20 січня 2006 року під приводом численних по­рушень російського ветеринарного законодавства й відсутності контролю українською стороною за якістю продукції була уведе­на заборона на поставки продукції тваринництва з України. Збит­ки нашої країни, по самих оптимістичних прогнозах, можуть скласти біля $1,1 млрд у рік.

Тактика України в сьогоднішній війні разюче відрізняється від тієї, якою звичайно користувався Леонід Кучма. Якщо другий Президент України на кожний удар відповідав ударом, а то й проводив міри на попередження, то нинішня влада намагається не відповідати економічними методами, волаючи голосні заяви. Більше того, по окремих галузях навіть вживає спроби «відкупу». Так, наприкінці 2005 року була поширена заява Кабміну, де озву­чувалася думка про те, що Україна має намір скасувати заборону на ввіз цукрового сиропу й крохмальної патоки з Росії. У прин­ципі нашій країні в даному плані особливо втрачати нема чого.

Небажання України відповідати адекватними діями багато в чому закономірне. Справа зовсім не в тому, що країні нема чим відповісти. У Києві розуміють, що Російська Федерація очікує удару, щоб відповісти на нього новими економічними санкціями. Напередодні виборів подорожчання газу й переформатування ос­новних ФПГ під нову політичну ситуацію — це свідомо програ­шно. Крім того, в України є козир — високі шанси вступити у СОТ. А це означає, що відкриються нові світові ринки, на яких вона може потіснити Росію й перешикувати зовнішньоекономічні зв'язки. Природно, у Кремлі розуміють, що для Росії означає входження України у СОТ. Саме тому й був початий настільки потужний бліцкриг. Однак торгівельна війна на нинішньому ета­пі послабить економіку й зробить нашу країну менш потужною після входження у СОТ.

Найбільш страждає або виграє від торгівельних війн бізнес. Ця на державному рівні поступка в одній галузі може розгляда­тися на догоду «підняття» іншої сфери. Галузям промисловості, долю яких вирішують у високих кабінетах, доводиться далеко не солодко. Однак, як це не парадоксально, торгівельні баталії Росії й України приносять і користь. Так, під час цих глобальних про­цесів рвуться старі зв'язки, бізнес все більше переорієнтується з ринку однієї країни на багатовекторність. Кожна війна робить промисловість більш гнучкою й незалежною від одного ринку збуту.

Крім того, є кілька тактичних ходів, що пом'якшують удари:

У першу чергу, це диверсифікованість ринків. Криза, що настала для тваринницької й молочної продукції, відбулася саме через тверду прив'язку виробництва в Україні до реалі­зації в РФ. Якби вітчизняні виробники не були настільки від­дані ринку сусідньої країни, заборона була б менш болісною. Більше того, більшістю українських підприємств у молочній галузі володіє російський бізнес. Звичайно, багатовекторність поставок іноді ринково невигідна. Російський ринок стрімко розвивається й має більшу ємність, ніж будь-хто із східних су­сідів України по СНД. У Європі ж більшість вітчизняної про­дукції не підходить під стандарти, а щоб «підігнати» її під ці норми, будуть потрібні чималі фінансові уливання.

Другий можливий хід у даному контексті — переформа-тування виробництва під нові потреби. У цьому плані досить показовий досвід вітчизняних кондитерів, які залежно від введення росіянами мита на кілька видів продукції швидко переорієнтовує на продукцію, яка не підпадає під дію нового законодавства. Таким чином, далі міняючи асортименти, українці залишають за собою міжнародну частку на тому ж рівні. Звичайно, даний прийом не можливий, якщо асорти­менти швидко замінити нереально або якщо загороджуваль­не мито стосуються галузі в цілому.

Третій варіант — скупка активів на території Російської Федерації. Дійсно, таким шляхом пішли багато вітчизняних ФПГ, в основному в сфері продуктів харчування. Однак і в цій оборонній тактиці є пролом. По-перше, необхідні значні грошові вливання. Адже прямим конкурентам з іншої країни актив буде продаватися за ціною, що значно перевищує між­народну. По-друге, потрібно відразу ж налагоджувати за­мкнутий цикл виробництва, тобто знаходити й здобувати не тільки підприємство-переробника, але й сировинну базу. А це процес тривалий і трудомісткий.

• Четвертий варіант — створення лобістських зв'язків в уряді сусідньої держави. Досить поширена ситуація, коли ми­то варіюється залежно від джерела продукції, тобто заводу або фабрики. У цьому випадку бізнес- структура навіть ви­грає, адже на потребуючий поставок ринок монопольно ви­водиться одна-єдина вітчизняна компанія. Безумовно, ство­рення власного лобі не кожному під силу. Але це не заважає російським ФПГ заводити потрібні знайомства в Україні, та навпаки.

Звичайно, торгівельні війни негативно позначаються на зага­льному економічному становищі й можуть призвести до повного колапсу або значного вповільнення рівня розвитку цілих галузей. Проте Україні, що прагне стати рівноправним членом світового економічного співтовариства, необхідно до подібної практики звикати, адже майбутні бої за право працювати в країнах «тре­тього світу « будуть більш серйозні, ніж локальні конфлікти з Ро­сією.

Торгівельна війна між Росією та Польщею

Польща, безумовно, належить до тих нових членів Єв­ропейського Союзу, які мають високий потенціал регіонального лідера. І, вочевидь, явну неспроможність суттєво впливати на внутрішньоєвропейські процеси загалом, оскільки цю нішу вже давно зайняли такі гіганти ЄС як Франція, Німеччина та Велико­британія, поляки намагаються компенсувати закріпленням за со­бою ключових ролей у формуванні східної політики Європейсь­кого Союзу.

Очевидно, така тенденція враховується росіянами, яким важко розпрощатися з країною, яка була у зоні економічного впливу. Скажімо, заборона імпорту польської яловичини, деяких продук­тів рослинного походження та м'яса птиці, аргументом чого є твердження про регулярні порушення російського ветеринарного законодавства польськими компаніями. Звісно, не можна запере­чувати того факту, що такі порушення могли мати місце. Водно­час, мимоволі виникає паралель із ситуацією у молдавсько-російських відносинах. Адже росіяни наклали ряд обмежень і на постачання продуктів з Молдови. Причому, на переконання бі­льшості молдовських експертів, з політичних причин, а саме че­рез незгоду Президента Вороніна з російським баченням врегу­лювання Придністровського конфлікту, та й взагалі через надмірний відхід Молдови в бік ЄС.

Таким чином виникає враження певної держави: країнам, які остаточно позбулися пострадянського впливу, Росія нага­дує про своє існування обмеженнями на ввезення на свою те­риторію продуктів харчування. Застосовуючи такі методи Ро­сія не бере до уваги того факту — в даному випадку російське керівництво свої шпильки встромляє вже не колишньому васа­лу, а новому члену Європейського Союзу. І якщо у випадку з Молдовою така гра ще могла б відбуватися у двосторонньому форматі, то у випадку з Польщею третій гравець не примусив себе довго чекати.

23 листопада цього року П. Мендельсон, Єврокомісар з питань торгівлі, вже заявив, що Європейський Союз готовий втрутитися у ситуацію, щоб зняти заборону на ввезення польської продукції до Росії. У своєму виступі перед Європарламентом Комісар наго­лосив, що Єврокомісія розслідує причини заборони на ввезення польського м'яса до Російської Федерація і вже зараз вбачає пев­ні сумніви щодо існування реальних причин такої заборони. По­зитивним моментом для Польщі є й факт зацікавленості ситуаці­єю у Європарламенті. Адже європейські парламентарі, на відміну від деяких лідерів «старої Європи» мають менше сентиментів до російського керівництва, а отже спроможні на об'єктивний аналіз ситуації. Більш того, парламентарі мають реагувати на громадсь­ку думку щодо Росії в своїх державах, а на особливий позитив у такій думці розраховувати не доводиться. Причиною тому є не­щодавній крок Польщі: польський уряд днями опублікував плани Організації Варшавського Договору щодо ядерних ударів по За­хідній Європі. Згідно опублікованій карті під ядерні удари підпа­дали Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Данія, мали постраждати Бонн, Франкфурт, Кьольн, Штутгарт, Мюнхен, Гамбург, Брюссе­ль. Вочевидь, таке нагадування про «холодну війну» і свідчення реальної загрози з боку СРСР Європі не додає балів Російській Федерації. Вочевидь, непрямо цей фактор також впливатиме на позиції європейців у відносинах з РФ. І так само очевидно, що Росії важко буде пробачити публікацію колись таємних карт, яку здійснили поляки.

Зазначені факти не стосувались би України, якби не той факт, що на підході чергове протистояння Москви та Варшави, цього разу під впливом Талліна, Вільнюса та Риги і не без вимушеної уваги до проблеми з боку Брюсселю. Польща та країни Балтії в один голос заперечують можливість побудови газопроводу через Балтійське море в обхід Польщі та України. Причини протестів здебільшого політичні, проте Варшава застосувала і більш чуттє­вий для європейців аргумент. Такий газопровід може викликати і екологічну небезпеку через велику кількість хімічної зброї, захо-роненої на дні Балтійського моря ще з часів холодної війни. З та­кою аргументацією згодні і президенти Латвії, Литви та Естонії, які на нещодавній зустрічі в Талліні висунули ініціативу широко­го обговорення, на рівні країн Балтії та ЄС, побудови вже згада­ного газопроводу. Важливим фактом є те, що, стоячи на таких позиціях, і країни Балтії і Польща надають підтримку Україні.

Отже, підсумовуючи, можна дійти деяких висновків. Насам­перед, Польща, як і країни Балтії, надто довго чекала можливості приєднатися до ЄС, щоб не використовувати авторитету цього об'єднання у своїй зовнішній політиці. Що ж стосується Брюссе­лю, то не зважати на такі кроки цих держав він не може. Особли­во тоді, коли «демарші» країн «нової Європи» стосуються Росій­ської Федерації. Адже у Європі до східного сусіда ставляться без особливого ентузіазму.

Саме країни «нової Європи» схоже беруть на себе ініціативу у формуванні східної політики ЄС. Не можна оминати увагою і то­го, що в даний період значна частина цих країн до Києва налаш­тована лояльно. І само собою зрозуміло, що треба докладати якомога більше зусиль для того, щоб така лояльність була не си­туативною, а створювала б перспективи для довгострокового стра­тегічного партнерства. 9 країн Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону створили «Спільноту демократичного вибору». Про це сказано в декларації, підписаній країнами за підсумками форуму в Києві.

Згідно з документом, спільноту створено як урядовий і неуря­довий форум співробітництва для діалогу з розвитку й зміцнення демократії.

У »Спільноту демократичного вибору» ввійшли Україна, Мо­лдова, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Македонія, Словенія, Грузія.

У декларації сторони заявляють наміри підтримувати через цей форум просування демократичних цінностей і стандартів для сприяння демократичним процесам і створення демократичних інституцій, обмінюватися досвідом у зміцненні демократії й по­вазі прав людини.

Вони також мають намір співробітничати з інституціями й міжнародними організаціями, громадянським суспільством й урядами з координації підтримання нових демократичних сус­пільств.

Вони також домовилися заохочувати повагу до демократії й прав людини й реагувати на загрози демократичному розвитку, серед яких корупція, організована злочинність, відмивання гро­шей, тероризм, подальше існування конфліктів у Європі й неза­конна торгівля наркотиками, зброєю й людьми.

Країни домовилися показати приклад поваги до демократії й прав людини й закликали лідерів інших країн, які перебувають на шляху до демократії, заохочувати толерантність і взаєморозумін­ня, а також сприяти повазі до плюралізму, боротися з етнічною й релігійною ненавистю, насильством, сепаратизмом й екстреміз­мом, а також сприяти розвитку громадянського суспільства, не­урядових організацій і незалежних засобів масової інформації.

У декларації сторони висловлюють надію, що місія Спільноти демократичного вибору послужить об'єднанню країн регіону в їхніх спільних зусиллях зміцнювати регіональне співробітництво й сприяти демократії, захисту прав людини.

Сторони заявляють, що і далі обговорюватимуть демократичні трансформації на різних форумах, включаючи Чорноморський форум для діалогу й партнерства в Бухаресті навесні 2006 року, саміт Балтійсько-Чорноморського регіону у Вільнюсі в травні 2006 року й форум у Тбілісі восени 2006 року.

У форумі взяли участь 23 країни, 9 з яких представлені Прези­дентами. У серпні Україна й Грузія заявили про намір створити співдружність демократій Балтійсько-Чорноморсько-Каспійсько-го регіону «Спільнота демократичного вибору».

Російсько-Білоруське протистояння

«Газовий конфлікт» між Росією й Білорусією, улаго­джений начебто б за кілька хвилин до настання нового 2007 року, у перші січневі дні одержав досить неприємне продовження. Під­вищення цін на газ не залишилося в Мінську без відповіді. Уряд Білорусії ухвалив рішення щодо введення з першого січня мита на нафту республіки, що транспортується по нафтопроводах. Введення з 1 січня мита на переміщення нафти по території Біло­русії є відповідною мірою білоруської сторони. Це складно у зв'язку з раніше прийнятим урядом Росії рішенням про застосу­вання ставок вивізних мит відносно нафти, увезеної в Білорусію. Якщо врахувати, що через Білорусію поставляється 50 % усієї російської нафти, що направляється європейським споживачам, то такий крок буде досить чутливим. Припинення транзиту по нафтопроводу «Дружба» російської нафти в Європу викликало справжній міждержавний скандал, з голосними виступами й вза­ємними обвинуваченнями.

Заходи, розпочаті білоруською стороною, є всього лиш аргу­ментом у суперечці з Москвою, а отже, можуть будуть скасовані у випадку, якщо компроміс все-таки буде знайдений. Показово, що в Німеччині також планують можливе скасування експортно­го мита у відношенні російської нафти, що поставляється в Біло­русію. У той же час створюється відчуття, що Москва не має на­міру йти на які-небудь поступки, вимагаючи від Мінська скасування рішення про стягнення мита за російську нафту тран­зитом через Білорусію як неодмінну умову для початку перего­ворів.

Не менш безкомпромісна й позиція білоруської сторони. Пре­зидент Лукашенко дав своїм підлеглим недвозначну вказівку про оплату цього транзиту, про оплату за землю, яка використовуєть­ся під газові й нафтові труби, а також про власність Російської Федерації в Республіці Білорусь. Ці пропозиції можуть стосува­тися, насамперед, двох російських стратегічних об'єктів — РЛС «Хвиля» у Барановичах і пункту керування в місті Вілейка (Мін­ська область), які ретранслюють сигнали на російські кораблі й підводні човни в Центральній і Північній Атлантиці. Ці об'єкти входять до складу Системи попередження про ракетний напад і досить важливі для ефективного функціонування російського «ядерного щита», особливо після знищення на вимогу латвійсь­кої сторони аналогічного об'єкта в Скрунде (інший об'єкт зали­шився на території України). По оцінках експертів, реальна вар­тість оренди двох РЛС на території Білорусії може обійтися Москві в суму більш ніж в 20 млн доларів щорічно. А витрати республіки на зміст системи ПВО, що захищає рубежі Росії, ста­новлять, по оцінці Мінська, понад 40 млн доларів у рік. Сюди ж можна приплюсувати витрати по створенню й підтримці прикор­донної інфраструктури. За договором про спільні зусилля в охо­роні державної границі Білорусії 1995 року, Мінськ взяв на себе зобов'язання забезпечувати інтереси Росії на своєму держкордоні з Латвією, Литвою, Польщею й Україною (загальна довжина — 2250 кілометрів), у результаті чого в Росії відпала необхідність у створенні прикордонної інфраструктури на білорусько-російській ділянці довжиною більше 120 кілометрів.

Так що досить абсурдно виглядає сформована ситуація, коли вихоплюється лише один аспект двосторонніх відносин, і досить сумнівним образом препарується, без ув'язування з усіма інши­ми. Навряд чи аналіз усього комплексу російсько-білоруських відносин, включаючи його геополітичну, військову, економічну, нарешті, культурно-історичну складову, зводиться, при всій важ­ливості енергетичних питань, до дебатів навколо ціни за кубоме­три газу або ставкам на транзит російської нафти.

Зрозуміло, вимоги Білорусії (поки ще неявно артикульовані) сплати по «ринкових» розцінках змісту загальної границі й само­го газопроводу, численних російських військових об'єктів мо­жуть натрапити на зустрічні контраргументи російської сторони. Мережні транспортні системи самі по собі являють собою ін­струмент геополітики, а аж ніяк не тільки інструмент здобування прибутку. Білорусія в силу свого географічного розташування є учасником буферної «Чорноморсько-Балтійської» зони навколо Росії. І навряд чи Росія зацікавлена у втраті єдиного транспорт­ного коридору в Європу (причому аж ніяк не тільки для нафти й газу, але й для інших товарів) дружньої держави, що пролягає по території. До 70 % російського несировинного експорту рухаєть­ся по трасах Білорусії.

Під час перевезення вантажів з Росії в країни Європи вантажні тарифи Білорусії на 20 % нижче аналогічних цін України. Тому коли підраховують, скільки «Газпром» або Росія на своїх подат­ках виграє, або програє, то треба розуміти, що можливий прибу­ток однієї корпорації (нехай і самої потужної), може надалі ви­явитися колосальними геополітичними, а, отже, і економічними втратами для всієї країни. Згідно з деякими розрахунками, у ви­падку погіршання відносин між Білорусією та Росією, Росія буде змушена створювати з нуля аналогічну військову інфраструктуру вартістю 21—25 мільярдів доларів. Або взяти питання про еко­номічну інтеграцію. Від поставок з Білорусії залежать 8000 ро­сійських підприємств.

У Росії близько 3 мільйонів робітників та службовців мають роботу завдяки тісному економічному співробітництву з Білору­сією. Зокрема, у Білорусії зосереджена приблизно третя частина складальних потужностей і дослідницьких центрів колишнього СРСР у сфері озброєння й військової техніки, які були збережені керівництвом республіки. Відповідна продукція в рамках війсь­ково-технічної кооперації поставляється без ліцензування, квоту­вання й стягнення митА. І це — тільки по одній зі сфер двосто­роннього співробітництва.

Створюється враження, що «Газпром» намагається діяти якщо не в безповітряному просторі, то, принаймні, як чисто комерцій­на контора, яку не цікавить нічого, крім прибутку. Або, у всяко­му разі, посилено це демонструє, тому що затверджувати подібне всерйоз, з огляду на місце цього підприємства в російській еко­номіці, а його керівників — у російській політичній елітІ, було б, щонайменше, трохи наївним.

Інше припущення представляється більше близьким до істини й полягає в тому, що газовий концерн виступає як політичний ін­струмент у руках тої частини російської політичної еліти, яку не дуже влаштовує нинішнє білоруське керівництво й Олександр Лукашенко персонально. А питання про ціни на газ є всього ли­ше формальним приводом. Або, навіть більше, не подобається сама ідея російсько-білоруської союзної держави.

Представляється, що вихід із ситуації, що склалася, потрібно шукати саме в рішенні політичних питань, що досить непросто, з огляду на негативне відношення на Заході до будь-якої форми ін­теграції на пострадянському просторі, а також тісні зв'язки й економічні інтереси на тому ж Заході російського сировинного капіталу.

Про необхідність руху на шляху до союзної держави не раз заявлялося й на рівні вищого політичного керівництва Росії. Державотворення буде означати й вироблення єдиної політики в сфері транзиту енергоресурсів, і інтеграцію підприємств білору­ської промисловості в російську економіку, і створення нових робочих місць, і багато чого іншого. У Мінську планують, що че­рез Білорусію в Європу могло б надходити до половини російсь­кого газового експорту. Така пропозиція, яка цілком і повністю відповідає модній на заході теорії диверсифікованості енергетич­них поставок, створило б для Росії вигідну альтернативу транзи­тному шляху через Україну, яка з кожним роком посилює умови транзиту російських товарів. Питання ж про включення Білорусії у воєнно-стратегічний простір Росії взагалі не піддається вимі­рюванню.

Зовсім очевидно, що необхідно якнайшвидше відкласти Вбік боротьбу політичних амбіцій і часток економічних інтересів. У випадку створення й функціонування союзної держави всі пи­тання будуть вирішуватися до взаємної вигоди, а витрати, які можуть на певному етапі виникнути, згодом окупляться. Потріб­на, у першу чергу, політична воля. Провал в будівництві союзної держави може стати найбільшою зовнішньополітичною невда­чею нинішнього російського керівництва, що безпосереднім об­разом впливає на рівень довіри до нього населення.

Торгівельна криза між Росією та Грузією

Причини конфліктів між Росією й Грузією, які не до­зволяють цим двом державам підтримувати добросусідські від­носини, здавалося б криються в сепаратизмі Південної Осетії й Абхазії — двох республік традиційно тісно пов'язаних з Росією. Але інші причини — насамперед контроль над енергетичними ресурсами Каспійського басейну, а також транспортні артерії й пов'язані з ними доходи — лежать в основі проблеми.

Ситуація раптово погіршилася в 2003 році, коли в результаті «Революції троянд» уряд Шеварднадзе був зміщений новим, очо­леним ультра-націоналістом Саакашвілі — зміна режиму, заду­мана й підготовлена, насамперед, урядом Сполучених Штатів, яке для такого випадку направило в Тбілісі Річарда Майлса, який був послом у Белграді в часи народних хвилювань, що призвели до катастрофи режиму Мілошевича.

У наступні роки поступали фінансові потоки зі США. До 130 млн дол. отриманим в 2004—2005 рр. було додано 30 млн в 2006 р. як «допомога для цілей безпеки». Інші 295,3 млн доларів були отримані Грузією в рамках програми «МШеппіит Challenge Corporation)), що підтримує «країни, що розвиваються, з ефектив­ним керуванням». Оскільки при інших способах фінансування з «менш формальним» характером, важко назвати точну суму так званої «допомоги», але згідно з деякими оцінками вона переви­щує 1 млрд доларів.

Цей факт мав величезне значення для Грузії, країни, ВВП якої в 2005 році склав приблизно 6,4 млрд дол., а рівень життя 54 % населення згідно зі статистичними даними за 2001 р. нижче рівня бідності.

Ця допомога насамперед дозволила уряду Саакашвілі модер­нізувати й зміцнити збройні сили, збільшивши витрати на армію на 143 %, і виступати з погрозами на адресу Росії, що було б не­можливо без підтримки з боку Сполучених Штатів.

Протягом 2006 р. дані події одержали подальший розвиток. Уже в січні мали місце перші зіткнення, викликані диверсією на газопроводі Моздок- Тбілісі й прилеглої лінії електропередачі.

Результат цієї диверсії був досить значний для жителів Грузії, що залишилися без опалення й електроенергії в холодний зимовий період. Росія й Грузія взаємно обвинуватили один одного в здій­сненні даної диверсії.

Далі, у березні 2007 року, Росія наклала ембарго на ввіз гру­зинських вин, офіційно мотивуючи таке рішення присутністю в вині пестицидів і часток важких металів. Цей факт значно відби­вся на економіці кавказької республіки, тому що Росія завжди надавала привілейовані умови на своєму ринку для грузинських вин, споживаючи 80 % від усього обсягу продукції.

Навесні 2007 року Роспотребнадзор заборонив продавати в Росії не тільки вино, але й усю алкогольну продукцію із країн Грузії. Боротьбу з алкоголем з Молдавії й Грузії Роспотребнадзор почав 25 березня, коли представник Росіїї Геннадій Онищенко призупинив видачу санітарно-епідеміологічних висновків на ви­но й виноматеріали, зроблені в Молдавії й Грузії — без цього до­кумента вино не могло пройти митний контроль і потрапити на російський ринок. Через два дні Роспотребнадзор заборонив роз­дрібний продаж молдавського й грузинського вина, 5 квітня 2007 року була уведена заборона на ввіз молдавських і грузинсь­ких коньяків та ігристих вин. Вилучена з роздробу алкогольна продукція буде або знищена, або вивезена із країни. По даним «Бізнес Аналітики», частка молдавського вина на російському ринку торік склала 38,2 %, грузинського — 10,7 % (увесь ри­нок — $2,9 млрд), молдавського коньяку — 13,8 %, грузинсько­го — 3,8 % (увесь ринок — $1,4 млрд).

Учасники ринку говорять, що сильніше всього нова заборона позначиться на дистриб'юторах алкоголю. Дистриб'ютори ви­явилися заручниками ситуації: взявши кредити в банках і опла­тивши постачальникам їхню продукцію, вони віддали її в роздрі­бний продаж. Тепер вони не можуть повернути гроші, тому що кредит одержували під заставу продукції, а гроші від роздрібу можна одержати тільки після продажу.

За «винною війною» ті ж проблеми торкнулися й мінеральної води, іншої важливої статті доходу для Грузії, а потім і ембарго у відношенні різних сільськогосподарських продуктів.

Зі своєї сторони Грузія всіляко намагається зачепити російські інтереси, наприклад, виступаючи проти вступу Росії у СОТ, саме в той момент, коли була переборена головна перешкода, тобто вето США.

Офіційний Тбілісі заявив, що Росія дістане згоду Грузії на її вступ у СОТ, якщо Грузія одержить контроль над КПП Адлер —

Леселидзе між Росією й Абхазією, а також над Рокським тунелем між Росією й Південною Осетією. Дані умови, природно, не­прийнятні для Росії.

Далі на передній план виступають проблеми, пов'язані з га­зом. 2 листопада Газпром заявив про свій намір підняти ціни на експортований у Грузію газ із 110 до 230 доларів за 1000 кубоме­трів, тобто до рівня світових цін. Це дуже погано позначиться на економіці Грузії, зниження економічного росту складе від 1 % до 3 % від ВВП.

У 2007 році ця проблема могла б бути вирішена за рахунок азербайджанського газу з родовища Шах-Дениз у Каспійському морі, контрольованого англо-норвезьким консорціумом Bp-Statoü, через Південно-Кавказький газопровід (відомий як Баку-Тбілісі-Ерзрум). Але зазначений газопровід поки ще не діє, і, згі­дно з існуючими угодами, не покриє повністю потреби Грузії в газі.

Інша можливість, яку плекав донедавна Тбілісі, це покупка га­зу в Ірану. Але американський посол Джон Теффт відразу пояс­нив, що США виступають рішуче проти можливості укладання довгострокових комерційних угод з такою «неблагонадійною» країною як Іран, уточнюючи, що факт покупки іранського газу був обмежений періодом гострої енергетичної кризи, і не пови­нен бути невірно витлумачений.

Тим часом Газпром почав будівництво газопроводу між Росі­єю й Південною Осетією. Дана ініціатива, без сумніву, політична, і створюється для потреби регіону, що не має ніякої, або майже ніякої, індустрії, і не може жодним чином виправдати витрачені інвестиції. Це може бути сміло розцінено як справжній ляпас Тбілісі, який не був навіть проінформований про початок робіт, начебто Росія вже розглядає Південну Осетію як свою територію.

Очевидно, що всі прагнення грузинського уряду спрямовані на те, щоб звільнитися від російського впливу, зміцнити власну тери­торіальну цілісність і, насамперед, запропонувати свою територію, як альтернативу для поставки нафти з Каспійського регіону. Саме тому вже відразу після «Революції Троянд « Саакашвілі позначив серед пріоритетів у роботі свого уряду вступ у ЄС і НАТО.

Перша мета здається досить далекою, оскільки на данний мо­мент така можливість виключена із програмного документа ЄС «European Neіghborhood Роїісу», ратифікованого зовсім недавно.

Питання вступу в НАТО дотепер відкрите і дуже складне. Американський сенатор Річард Лугар запропонував модифікува­ти статтю 5 («атака проти одного з членів є атака проти всіх чле­нів») таким чином, що у випадку ушкоджень систем енергозабез­печення в результаті бойових дій, НАТО повинне реагувати об'єднаними зусиллями й всіма доступними способами.

Атлантичний Альянс також підтвердив ще раз, що для вступу Грузії в НАТО «двері відкриті» — більше того, це відповідає фу­ндаментальним принципам розширення на схід і стримування військової політики Росії — і виразив повну підтримку діям Гру­зії, спрямованим на збереження своєї територіальної цілісності. Проте, всупереч очікуванням Тбілісі, вступ Грузії в НАТО було відкладено на невизначений строк.

Багато разів Кремль виражав неможливість своєї згоди на вступ Грузії в НАТО. 24 вересня у своїй заяві агентству ІТАР-ТАРС міністр закордонних справ Росії Лавров, коментуючи «ін­тенсивний діалог» між НАТО й Грузією, відзначив, що вступ Грузії в НАТО може серйозно нашкодити політичним, військо­вим і економічним інтересам Росії, і негативно позначитися на й без того складній ситуації на Кавказі.

За всією цією напруженістю на Кавказі ховається боротьба всіма способами за контроль над енергетичними ресурсами. До сьогоднішнього дня єдиним шляхом подачі як для нафтових по­токів підконтрольних Баку, так і нафти з Тенгіза, був Каспійсь­кий нафтопровід (Са8ріап Ріреііпе Сошогішш), який гарантував Росії майже повний контроль над енергоресурсами регіону. Але після пуску нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан 13 липня, наф­тові потоки можуть подаватися, не перетинаючи російських кор­донів. Паралельний Південно-Кавказький газопровід перебуває у фазі завершальних робіт.

Очевидна спроба, головним чином, Сполучених Штатів, вико­ристовуючи нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан позбавити Росію безроздільного контролю над енергоресурсами Каспію. США не можуть відмовитися від контролю над каспійською нафтою, що загрожувало б значними втратами у фінансовому прибутку, а та­кож втратою економічної рівноваги. Грузія, у свою чергу, споді­вається роздобути газ за низькою ціною, крім доходу за трансфер нафти й газу через її територію, і навіть претендує на стратегічно важливу роль у регіоні, цитаделі заходу в Азії.

Але Росію така гра не влаштовує: вона не може відмовитися від повного контролю над енергетичними потоками, який дозво­лить протистояти внутрішнім проблемам, а також допоможе по­вернути колишню економічну міць. Напроти, вона готова всіма способами примусити Грузію поступитися Газпрому частини своєї національної мережі транскавказьких газо- і нафтопроводів.

Конфлікт між США та ЄС

У зовнішніх відносинах ЄС і трансатлантичній спів­праці зі Сполученими Штатами відводиться центральне місце. Обсяг торгових та інвестиційних потоків через Атлантичний оке­ан, складає приблизно один мільярд евро в день. Вашингтон уже давно підтримує Європейську інтеграцію. ЄС і США розділяють багато спільних цінностей і спільних інтересів, хоч між ними час від часу і виникають розбіжності в питаннях акцентів і підходів. Прикладом таких розбіжностей може служити так званий конф­лікт про податкові пільги, що розпочався в листопаді 2000 р., ко­ли ЄС направив до СОТ запит з проханням дозволити йому за­стосування штрафних заходів стосовно американських товарів в розмірі 4,043 млрд дол. Претензії європейців зводилися до того, що після ухвалення США закону про міжнародну торгівлю кор­порацій (Foreign Sales Corporations Law), американські експорте­ри, які мали представництва в інших країнах (Microsoft, Boeing, Walt Disney тощо), отримали змогу відраховувати з оподаткова­ного прибутку від експортних продажів 15-30 %. Іншими слова­ми, на думку представників ЄС, Сполучені Штати субсидіювали свій експорт до Європи. В червні 2001 р. СОТ попередила США про незаконність такої практики, але тоді Конгрес Сполучених Штатів відмовився відмінити дію вказаного закону.

Американцям довелося серйозно замислитися над вирішенням проблеми: чи підкоритися рішенню СОТ, що призвело б до осла­блення позицій провідних американських експортерів, чи проіг­норувати вердикт СОТ для економіки країни. І через те, що ні­яких конкретних заходів з боку США не було здійснено, 31 бе­резня 2004 р. торгівельні санкції Євросоюзу набули чинності. 3 дозволу СОТ і відповідно до рішення уповноваженого ЄС зі справ торгівлі почалося поступове введення санкцій. У 2004 році вони склали 315 млн дол. і торкнулися таких товарів, як іграшки, текстиль, вироби легкої промисловості, сільськогосподарська продукція, сталь, скляні вироби, цукор, машини, дорогоцінності тощо. Необхідно зауважити, що існують аналогічні санкції США проти ЄС на суму 100 млн дол.

Другим чинником, що привніс певну напруженість у відноси­ни Америки і Європейського Союзу, стало введення в обіг 1 січ­ня 1999 р. в 11 країнах ЄС єдиної грошової одиниці. До цього са­ме долар США слугував основною резервною валютою протягом більш ніж 50 років. В доларах номінувалася більша частина між­народних торгівельних угод (біля 60 % на межі тисячоліть); в до­ларах тримали свої резерви центральні банки більшості країн сві­ту; знову ж в доларах здійснювалися корпоративні й міждержавні позики. Після ж введення євро приблизно 80 % внутрішньо євро­пейської торгівлі (це майже 30 % світового зовнішньоторгівель-ного обороту) було номіновано у новій валюті; всього за 3 роки обігу євро, ринок позик, номінованих в цій валюті, всього на тре­тину менший за доларовий; євро чи валюти країн зони євро, а та­кож британський фунт й швейцарський франк виступають що найменше однією із сторін у 67 % всіх операцій в ринках світово­го валютного дилінгу, а резерви Європейського центрального ба­нку, що складають 393 млрд дол., перебільшують американські більше, ніж в 6 разів. Ще восени 1999 р. експерти надавали пере­вагу саме новій колективній валюті. За їх оцінками, це пояснюва­лося перш за все тим, що курс долара відбивав стан тільки однієї, нехай і дуже розвинутої економіки, тоді як євро демонстрував економічний стан відразу великої групи європейських держав, які займають домінуючі позиції в світовій економіці, що, безсумнів­но, сприятиме згладжуванню коливання курсу загальної європей­ської валюти. За прогнозами спеціалістів, по мірі укріплення євро в світі поступово будуть формуватися необхідні передумови для створення біполярної міжнародної фінансової системи, яка буде менш підвладною кризовим явищам, оскільки валютні ринки пе­рестануть повною мірою залежати від курсу американського до­лару. Мова про остаточну відмову від долара на користь євро у світі поки ще не йде.

Необхідно зауважити, що в історії економічних відносин ЄС і США існують конфлікти, які мали настільки серйозні наслідки, що в ході розвитку отримали назву вже не «суперечки», а «вій­ни», (саме до таких відноситься так звана «пільгова війна»). Ін­шим яскравим прикладом переростання непорозуміння у справ­жню торгівельну бійку є всесвітньо відома «бананова війна».

Одне з головних місць в переліку конфліктів між Сполучени­ми Штатами й Європейським Союзом, безсумнівно, виступає проблема взаємовідносин на сталевому ринку.

Наступним наріжним каменем взаємовідносин є так звана «м'ясна» війна. Згадані вищезазначені війни не обмежують перелік економічних конфліктів в практиці взаємовідносин США й ЄС. Не менш проблематичним є питання інтелектуальної власності, що по­стійно постають перед обома партнерами. Це і протиріччя з приводу найменування місць походження товарів; суперечки стосовно пате­нтних прав на винаходи; різне ставлення до можливостей користу­вання комп'ютерними базами даних. Безумовно самим відомим скандалом останнього десятиріччя стала «справа Microsoft*, в ре­зультаті якої компанія повинна була протягом трьох місяців сплати­ти штраф у розмірі 497 млн дол. відповідно до рішення Єврокомісії за порушення антимонопольного законодавства.

Від того, яким чином будуть вирішені торгівельні конфлікти між Сполученими Штатами й Європейським Союзом залежить дуже багато. Перш за все, взаємовідносини двох гігантів світової економіки не можуть не відбутися на інших країнах в тому числі й Україна (про що свідчать, наприклад, нещодавні антипіратські й сталеві скандали). Внаслідок «сталевих» санкцій Україна може втримати за різними оцінками від 63 — 220 млн дол.; «піратські» дії з боку України вже призвели до введення 100 %-го мита на імпорт США будь-якої нашої продукції.

З іншого боку, нескінченний торгівельний конфлікт загострює увагу на ролі СОТ в сучасному світі. Кожного разу під час звер­нення до США, арбітраж СОТ попадає у скрутне становище: під­тримка Сполучених Штатів може скомпрометувати СОТ як арбі­тражний орган; введення санкцій може підсилити економічний ізоляціонізм Америки, що взагалі загрожує стабільності глобаль­ної економіки.

Таблиця 2.2

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ТОРГІВЕЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ США Й ЄС

 

Місце

Умовне наймену­вання торгової війни

Основні учасники

Період часу

Результат

1

«Податкова» війна

США; ЄС

2000— 2002 роки

ЄС присуджені тор­гівельні мита у роз­мірі $4 млрд на рік

2

«Бананова» війна

США; ЄС

1999 рік

США присуджені тор-гівельні мита у розмірі $500 млн на рік

3

«М'ясна» війна

США; ЄС

1999 рік

США присуджені то-ргівельні мита у роз­мірі $116 млн на рік

4

«Стальна» війна

США; Бразилія,

Росія, Україна,

Японія

Почалась в 1998 році

війна незакінчена

5

«Зернова та зер­нобобова» війна

США; ЄС

Почалась в 1999 році

війна незакінчена