2.2. Діяльність міжнародних торгівельних організацій в контексті вирішення проблем торгівельних війн

Основна проблема сучасних міжнародних організацій, які претендують на наднаціональну роль, полягає в їх гіперболі­зованому європоцентризмі, що пояснюється декількома речами.

По-перше, саме європейські країни перші вийшли на гло­бальний рівень свого функціонування. Європейці першими зв'язали континенти торгівельними зв'язками, вони перші почали вести бойові дії не на своїй території, а на віддалених материках. Європейські країни першими створили колоніа­льні держави, які функціонували за допомогою дистанційно­го керування і при цьому не були прилеглими територіями.

По-друге, сама Європа була величезним джерелом релігій­них і національних конфліктів. Але Європа сама була суб'єктом у цих конфліктах, не дуже пускаючи на свою тери­торію чужаків.

По-третє, характерно, що після Другої Світової війни, ко­ли з'явились два світових лідери неєвропейського походжен­ня, вони були змушені вибудувати свої стосунки опосередко­вано через Європу. Битва за Європу перетворилася на основну складову протистояння двох світів — навіть тоді, коли реальні конфлікти переносилися у треті країни.

Відповідно, будь-яка міжнародна організація, яка претендува­ла на глобальний характер у своїй діяльності, в основі мала — принаймні неформально — європоцентричну систему цінностей і уявлень. Але в сучасному світі вже немає місця для експансії, що була основним двигуном розвитку цивілізації від Римської імпе­рії до колоніальної політики морських держав Європи. Тому за­раз вже важко розраховувати на торгівельну або військову експа­нсію з країн Європи або США, яка мала б довготривалі наслідки. Якщо зараз і можливе проведення операцій, подібних до ірак­ських, то тільки тому, що США користуються своєю виключною позицією на уламках двополюсної системи. Переведення центрів тяжіння з європейських країн до Азії, наприклад, до Китаю, сут­тєво змінить глобальне співвідношення сил у світі. Міжнародні організації повинні стати планетарними гравцями, а не локально орієнтованими.

За цих умов, таким організаціям як ООН, або МВФ доведеться шукати абсолютно інші механізми, ніж просте підвищення стату­сів нових світових лідерів у їхній структурі, — їм прийдеться змінювати саму ідеологію роботи, розробляти нові процедури прийняття рішень. Тож, новий світовий порядок несе за собою повну невизначеність того, хто і яким чином буде брати на себе відповідальність за його дотримання.

Джордж Буш-старший вітав Організацію Об'єднаних Націй, яка позбавилась внутрішніх проблем, пов'язаних з протистоян­ням двох світових лідерів — Сполучених Штатів і Радянського Союзу. Разом з тим, він проголосив утвердження «нового світо­вого порядку», який мав би тепер бути позбавлений воєн і полі­тичних конфліктів. Але що, власне, несе за собою цей «новий світовий порядок»? Відповідаючи на це питання, варто уникнути містичного споглядання доларової банкноти, на якій написана ця фраза, і сконцентруватися на реальних чинниках, які будуть пе­реважати в сучасному світі. Але, перш за все, потрібно дати оцін­ку тому двополюсному світу, який існував за часів «холодної війни».

Багато в чому Ялтинсько-Потсдамська модель міжнародних відносин, яка лягла в основу післявоєнного світу, була більш ста­більною і передбачуваною, ніж той світ, в якому ми живемо за­раз. Головну роль у старому світі відігравала Рада Безпеки ООН (РБ ООН), яка тільки й могла приймати рішення, наприклад, про введення військ на територію країни. Основним інструментом збереження status quo був принцип одноголосності, який панував в Раді Безпеки: рішення приймалося тільки у випадку згоди всіх постійних членів РБ — США, Китай, СРСР, Франція, Велико­британія. Відповідно, будь-який постійний член мав можливість заблокувати будь-яку резолюцію, скориставшись правом вето. Саме право вето в умовах «холодної війни» і глобального проти­стояння перешкоджало використанню ООН у боротьбі протиле­жних суспільно-політичних систем. Воно знімало з порядку ден­ного проблеми, з яких не було досягнуто принципової згоди між великими державами, і таким чином сприяло збереженню миру.

Право вето використовувалося аж занадто часто, чим власне і забезпечувався баланс сил. Так від часу заснування ООН до 1990 року право вето використовувалося 279 разів. Радянський Союз скористався цією можливістю 117 разів, тоді як США лише 58 разів, що пов'язано з тим, що крім Сполучених Штатів, рі­шення могли заблокувати інші постійні члени-представники ка­піталістичного табору. Проте, зі зміною загальнополітичної ситу­ації в 70—80-і роки XX століття, Сполученим Штатам приходи-лося застосовувати вето набагато частіше, оскільки вони вже не могли розраховувати на підтримку своїх колег, зокрема Франції.

Другий принцип, який утримував світ від розпалювання во­рожнечі, полягав у недоторканості кордонів і сфер впливу вели­ких держав, принаймні на формальному рівні. Це означало не­прийняття будь-яких сепаратистських рухів і територіальних претензій до інших держав. Разом з тим, ці два принципи були дієвими якраз в умовах двополюсного світу, де були чітко відомі світові антагоністи.

Проте, подальший розпад двополюсного світу зняв умовний поділ на сфери впливу світових лідерів. Світ опинився повністю в руках переможця — ринковоорієнтованої капіталістичної сис­теми на чолі з найяскравішим представником — Сполученими Штатами. Однополюсність світу означає тепер не тільки доміну­вання однієї країни, а й домінування однієї економічної системи і однієї системи цінностей, в якій першочергову роль відіграє вер­ховенство прав людини над правами держави. Внаслідок цього, верховенство права людини стало домінуючим над принципом недоторканості кордонів і недоторканості сфер впливу. Але не можна сказати, що така трансформація неформальних принципів міжнародного порядку принесла мир і стабільність. Замість діє­вих механізмів узгодження позицій у Раді Безпеки, на перший план вийшла так звана «превентивна дипломатія» окремих ліде­рів міжнародної системи, яка часто перетворюється в дипломатію «превентивних збройних втручань».

Разом з тим, все з більшою силою постає практика несиметри­чних військових операцій, на зразок тієї, яку провела НАТО у 1999 році в Югославії. Варто зазначити, що Військова доктрина Росії на формальному рівні могла б зафіксувати право Росії на­віть на превентивний ядерний удар, оскільки значна кількість ро­сійських посадовців після розгортання конфлікту в Косово вима­гали права на «превентивне використання ядерної зброї у кризовій ситуації». Добре, що здоровий глузд взяв гору, і у само­му документі лишилися тільки натяк на те, що «Росія залишає за собою право на застосування ядерної зброї у відповідь на вико­ристання агресором ядерної зброї, зброї масового знищення, а також у випадку широкомасштабної агресії з застосуванням зви­чайних озброєнь».

Разом з тим, сучасна ситуація розкриває перед нами величезну низку проблем, пов'язаних з тим, що структури ООН відіграють все менше значення у врегулюванні міжнародних конфліктів. Якщо у XX столітті Рада Безпеки ефективно справилася з зада­чею втримати світ від третьої світової війни (якраз в цьому і по­лягало її основне завдання), то вже зараз цей інститут показує свою неефективність через відсутність політико-економічної сис­теми, яка могла б складати альтернативу домінуванню Сполуче­них Штатів. Через це маємо приклади війни в Іраку в 1990 році, коли втручання Сполучених Штатів було виправдане вже пост­фактум резолюцією Ради Безпеки. Так само можна говорити і про збройне втручання в Югославії, в Афганістані, і знову ж таки в Іраку в 2003 році. В результаті домінування прав людини призво­дить до ескалації військових конфліктів — принаймні такий ви­гляд це має. За таких умов ООН за своєю ефективністю наближа­ється до Ліги націй в період між двома світовими війнами.

Чи може цьому зарадити реформування ООН? Це досить ма­сивна структура, яка володіє певною інерційністю мислення, че­рез що радикальні зміни неможливі. Питання реформування ООН поставало вже дуже давно, і спрямоване, в основному, на реорга­нізацію Ради Безпеки. Основні нарікання викликали привілейо­ване становище постійних членів, а також непропорційну пред-ставленість країн, що розвивалися. Так, у 1963 році Генеральна Асамблея прийняла резолюцію, яка збільшила кількість членів Ради Безпеки з 11 до 15. Це рішення було викликано, по-перше, зростанням кількості країн-членів ООН з 51 у 1945 р. до 112 в 1963 р., а по-друге, — необхідністю забезпечити країнам, що роз­виваються, можливість участі у роботі Ради Безпеки. Справа в тому, що до цього часу непостійні члени Ради Безпеки обиралися не від регіональних груп Азії, Африки, Латинської Америки, Схі­дної і Західної Європи та інших країн, як це відбувається зараз, а згідно з «джентльменською угодою» п'яти постійних членів від 1946 року — від Західної і Східної Європи, Латинської Америки, арабських країн і Британської співдружності націй. До того ж ці групи носили неформальний характер, і держави могли при не­обхідності «перетікати» з однієї групи в іншу. Ця застаріла вже до 1963 року система була замінена виборами по групам.

Проте, ці виправлення не зачепили компетенції Ради Безпеки і прав її членів, у тому числі й постійних. Тому ті, хто виступав за радикальну перебудову, вважали цю реформу недостатньою. Тож, починаючи з 70-х років з'являються нові пропозиції щодо реформування Ради Безпеки. У 1974 році створюється комітет з Уставу ООН, але реально справа зрушилась з місця тільки у 90-і роки, коли зникла відверта конфронтація між великими країнами. До цього часу залишається важливим питання рівноваги між ре­гіональними групами в Раді Безпеки (див. табл. 2.1).

Напруга у питанні реформування Ради Безпеки в основному існує між країнами Півночі і Півдня. Вимоги Півдня ґрунтуються на тому, що ООН здебільшого діє в країнах, що розвиваються, тож вони мають виключне право вирішувати свою долю. Але у цих країн відсутні матеріальні ресурси для підтримки функціону­вання ООН, що змушує їх погоджуватися на підвищення статусу другої і третьої економічних держав світу — Японії та Німеччи­ни. Не маючи можливості впливати на рішення Ради Безпеки, країни, що розвиваються, виступають за обмеження застосування права вето (вважаючи за вето голосування, де два постійних чле­на виступають «проти») і перерозподіл повноважень Ради Безпе­ки на користь Генеральної Асамблеї. До речі, пропозицію щодо надання статусу постійних членів Японії та Німеччині висували ще у 70-і роки Сполучені Штати — тоді цей план називався <<quick-fix>>. У 90-і роки Вашингтон змінив план <<quick-fix>> на формулу «2+3», тобто прийняття до Ради Безпеки (крім Японії та Німеччини) по одній країні від кожного регіону країн, що розви­ваються (від Латинської Америки, Африки і Азії). Крім того, іс­нують варіанти введення до складу постійних членів Індії або Бразилії, як найбільших країн в своїх регіонах.


Таблиця 2.1

Другий вихід — це введення, принаймні, ще 11 непостійних членів на основі рівного географічного представництва (так звана «fall-back position»).

У той же час середні країни регіонального значення (Італія, Іспанія, Туреччина, Малайзія, скандинавські країни) хочуть фор­малізувати свій статус шляхом відміни заборони на переобрання або добившись «напівпостійного» членства (згідно з італійським проектом, напівпостійний член переобирається кожні 6 років). Крім цього, у 1998 році була запропонована ідея «європейського» місця в Раді Безпеки. Проте, п'ять діючих постійних членів ба­жають зберегти за собою нинішній статус, включаючи право вето.

Як бачимо, країни-члени ООН поки що опікуються скоріше статусними проблемами, ніж думкою про те, яким же чином на­лагодити роботу ООН. Адже навіть найвищі посади в маловпли­вовій організації не виправдовують організаційних витрат. На­приклад, введення нових членів до складу Ради Безпеки і відміна права вето може привести до того, що цей орган перетвориться на «маленьку Генеральну Асамблею», яка щось виграє в демок­ратичності прийняття рішень, але програє в ефективності. Адже компактність Ради Безпеки — одна з неодмінних умов оператив­ності і цілеспрямованості її роботи. Інше питання, що за сучасних умов ця процедура абсолютно не працює. І основна причина цьо­го — розпад двополюсного світу, внаслідок чого Рада Безпеки втратила свій статус дискусійного клубу для вироблення консен­сусних рішень великими державами. Багато в чому успішність Ради Безпеки пояснювалася процедурними моментами, які в су­часних умовах просто неадекватні. Знайти якийсь ефективний механізм в старих структурах просто не вдається. Варто згадати, що після другої світової війни не відбулося реанімації Ліги націй, а була створена абсолютно нова структура.

10 квітня 1947 р., у Женеві представники 23 держав зібралися на конференцію, яка в той час залучила мало уваги. Ідея була в тому, щоб домовитися про зниження митних тарифів і підписати Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). За 60 років, що пройшли з того часу, рівень розвитку світової торгівлі досяг та­ких висот, про які засновники ГАТТ не могли й мріяти. Джерела тої ідеї слід шукати в періоді економічних катастроф, що мали місце між Першою й Другою Світовими війнами. Велика Депре­сія звела до мінімуму міжнародну торгівлю. В 1930 р. США вве­ли протекціоністську систему тарифів — закон Смута — Холі. Трохи пізніше Великобританія створила торгівельний блок зі своїми колишніми колоніями, що припускав дискримінацію кра­їн, що не входили в договір. Аналогічні союзи були створені Ні­меччиною і Японією. Через поширення високих митних тарифів, імпортних квот, обмежень по конвертації валют і дискримінації міжнародна торгівля стагнувала й була сильно сегментована про­тягом усіх 1930-х рр.

Досвід тих років резюмував держсекретар США Корделл Халл: «Вільна торгівля тісно пов'язана з мирним часом, а високі тарифи, торгівельні бар'єри й неміжнародна міжнародна конку­ренція — з війною». Друга Світова війна надала нові можливості для розвитку англо-американського співробітництва. Тоді як США пропонували поглиблювати двосторонні угоди за зразком 1930-х рр., британці наполягали на куди більше амбіційній бага­тобічній системі. В 1942 р. Джеймс Мід, тоді урядовий чиновник, а пізніше нобелівський лауреат у галузі економіки, підготував план Міжнародного торгівельного союзу (Ігіїегпапопаї Сот-тегсіаї ипіоп). План Міда був схвалений кабінетом міністрів, і після війни британські й американські чиновники почали нефор­мальні переговори по створенню нової торгівельної системи. їх­нім підсумком і стала проведена в 1947 р. конференція ГАТТ у

Женеві. США, Великобританія й інші країни зробили взаємне зниження тарифів і погодили умови ГАТТ. Хоча делегати й зі­йшлися на першочерговій необхідності встановлення вільної тор­гівлі, переговори були непростими й зажадали безлічі компромісів.

США наполягали, що наріжним каменем угоди повинне стати положення про недискримінацію в торгівлі, наданні всіма члена­ми один одному статусу найбільшого сприяння. Спочатку досяг­нуті в Женеві домовленості практично не відбилися на міжнаро­дній торгівлі через збережені з військової пори обмеження. Але в міру зняття протягом 1950-х рр. цих заборон і зниження митних тарифів вона почала бурхливо розвиватися, що мало сприятливий вплив на темпи відновлення економіки Європи і Японії.

В 1960-х бурхливо зростаюча світова економіка дозволила чле­нам ГАТТ розвити перший успіх і піти на ще більш глибоке зни­ження тарифних і нетарифних бар'єрів. Пройшли етапи раунду Кеннеді, токійського раунду 1970-х, уругвайського раунду кінця 1980-х — початку 1990-х рр., у ході яких крок за кроком знижува­лися бар'єри, що заважають міжнародній торгівлі. В 1995 р. була заснована Світова Організація Торгівлі (СОТ), і правила міжнаро­дної торгівлі поширилися на послуги, інтелектуальну власність і інші нові області торгівлі. ГАТТ удалося далеко не все врегулюва­ти. Торгівля в основному уникла лібералізації. Поширення режи­мів торгівельних преференцій у формі як двосторонніх, так і регі­ональних, так званих угод про вільну торгівлю, повернуло практику торговельної дискримінації, що послабило багатобічну систему торгівлі, побудовану на принципі недискримінації.

Саме ГАТТ зіштовхнулась з безліччю важких періодів. Світо­ва економіка пережила особливо важкі часи наприкінці 1970-х і початку 80-х рр., коли вповільнення економічного росту й болісні структурні реформи змусили багато країн ігнорувати правила ГАТТ. Торгівельні бар'єри у формі, наприклад, добровільних об­межень на експорт суттєво обмежили свободу торгівлі в таких секторах, як автомобілебудування, сталеливарна й текстильна промисловість. У такій ситуації перспективи нових переговорів про вільну торгівлю здавалися такими похмурими, що деякі ви­рішили, що ГАТТ прийшов кінець. Незважаючи на всі труднощі, угода вижила як звід правил торгівельної політики й основа для вирішення спорів. Митні тарифи неухильно знижувалися, усе рі­дше вводилися добровільні обмеження експорту, а потенційні торгівельні війни вдавалося запобігати. Про актуальність ГАТТ можна судити по зростанню СОТ, у яку постійно вступають нові члени — сьогодні їх уже 150.

Завдання політичних діячів — глянути далі короткострокових політичних міркувань, піднятися над окремими голосами, яких страшить міжнародна конкуренція й відмова від субсидій. Якщо негайна лібералізація неможлива, то стратегія покрокових ре­форм і поступового зменшення субсидій цілком уписується в до­вгострокові цілі ГАТТ. Тоді як Всесвітній банк і МВФ борються за перегляд своєї ролі в сучасній світовій економіці, роль ГАТТ і СОТ стабільна й непохитна. Післявоєнний розвиток міжнародної торгівлі, неможливе без ГАТТ, внесло довгостроковий вклад у світове процвітання й у зміцнення миру.