1.4. Забезпечення ефективного функціонування світового ринку продовольства

Сучасний ринок продовольства має складний, багатоступінчас­тий характер, що інтегрує елементи:

гуртові поставки продовольства і сировини аграрними вироб­никами переробним підприємствам;

гуртові поставки аграрної продукції, що споживається у нату­ральному вигляді, роздрібній торговельній мережі;

роздрібний продаж продовольства та сільськогосподарської си­ровини безпосередньо виробниками споживачам;

постачання аграрної продукції підприємствам громадського ха­рчування;

міжнародні гуртові поставки продовольства та аграрної сиро­вини на основі міждержавних угод;

міжнародні ярмарки та аукціони вовни, хутра тощо.

Показником розвитку міжнародної торгівлі та ринку продово­льства є те, що загальний обсяг світового товарообігу зростає наба­гато швидше загального обсягу світового доходу. Через те, що об­сяг торгівлі останнім часом зростав швидше, ніж доходи, зовніш­ньоекономічні зв'язки почали відігравати усе важливішу роль прак­тично в усіх економічно розвинутих країнах [47, с. 263 - 264].

Зазначені потоки продовольства вимагають структуризації ри­нку; формування ринкової інфраструктури; формування продукто­вих ринків; державного регулювання ринку.

Структуризація аграрного ринку пов'язана з виділенням у його складі підсистем відповідно до маркетингових властивостей окре­мих товарних груп та характеру обмінних процесів. З огляду на це, виділяють різні типи, рівні, напрями і сегменти ринків.

Ринкова інфраструктура - це система інституцій (структурних компонентів), що забезпечують безпосереднє здіснення обмінних процесів, це фізичне місце контактування, взаємодії ринкових кон­трагентів, операторів ринку (покупців та продавців). Основними формами фізичної ринкової інфраструктури виступають біржі, гур­тові ринки, аукціони, ярмарки, торгові доми, міські ринки, мережа магазинів роздрібної торгівлі тощо [98, с. 26].

Ефективне функціонування сучасного ринку безпосередньо за­лежить від постійно відтворюваного ринкового середовища, його ринкової інфраструктури, під якою розуміють сукупність видів дія­льності, що забезпечують ефективне функціонування об'єктів рин­кової економіки та їх єдність у певному ринковому просторі.

Інфраструктура є породженням певної соціально-економічної системи і виникає на певному рівні розвитку економіки як об'єктивно необхідний наслідок структурних змін, що відбувають­ся у державі.

Підприємства ринкової інфраструктури посідають провідне мі­сце в економіці розвинутих країн, частка капіталовкладень, що припадає на них, становить 65 - 75 % загального їх обсягу. Така структура капіталовкладень досить ефективна [29, с. 97], оскільки сприяє зростанню ділової активності, створенню додаткових робо­чих місць. Стан ринкової інфраструктури значною мірою визначає ефективність функціонування світового продовольчого ринку.

Важливим компонентом ринкової інфраструктури є товарні бі­ржі - системоутворюючий компонент формування інших компоне­нтів.

Кожен з компонентів має специфічні завдання, відрізняється від інших особливостями організації та функціонування.

Товарна біржа виконує два важливих завдання, по-перше, ви­явлення ринкових цін через попит і пропозицію; по-друге, забезпе­чення аграрних товаровиробників оборотними коштами завдяки бі­ржовій торгівлі ф'ючерсними контрактами.

У сучасній економічній літературі [29, с. 42] товарна біржа роз­глядається, по-перше, як економічна категорія, що віддзеркалює складову частину гуртової торгівлі біржовими товарами з певними характеристиками - масовість, стандартність, взаємозамінюваність, по-друге, як виробничо-комерційне об'єднання продавців, покупців і торговців-посередників, спрямоване на оптимізацію умов торгівлі (полегшення, прискорення і здешевлення торговельних угод і опе­рацій, прискорення обігу капіталу). Члени біржі мають зиск не від її функціонування, а від участі у торгах. У більшості країн з розвине­ною ринковою економікою товарні біржі функціонують в основно­му як неприбуткові асоціації, звільнені від сплати корпоративного прибуткового податку. Члени товарної біржі, якими можуть бути як посередницькі (брокерські, торговельні) виробничі фірми, так і ба­нківські установи, інвестиційні компанії, фізичні особи, які відпо­відно до встановлених біржових правил укладають угоди купівлі-продажу товарів за цінами, що формуються безпосередньо у ході торгівлі залежно від кон'юнктури, тобто біржа є специфічним ціно-утворюючим механізмом.

Біржа виконує наступні функції: збалансування попиту і пропо­зиції через "прозорі" купівлю-продаж, упорядкування та уніфікацію ринку товарних ресурсів; стимулювання розвитку ринку; економіч­ного індикатора ринку. Головними статтями її доходу є: засновни­цькі та пайові внески; відрахування організацій - засновників біржі; доходи від надання послуг учасникам біржових торгів; інші надхо­дження.

Відрізняють біржі універсальні та спеціалізовані. До перших відносяться біржі у Чикаго, Нью-Йорку, Лондоні, Гамбурзі, Вінні­пезі, Роттердамі. Наприклад, на біржі "Чикаго Борд оф трейд" обе­ртаються пшениця, кукурудза, овес, боби сої, бройлери, фанера, зо­лото, срібло, нафта, бензин, мазут тощо. На спеціалізованих біржах об'єктом торгівлі виступають окремі товари або товарні групи. Се­ред них виділяють спеціалізовані та вузькоспеціалізовані. Так, бір­жі СІЛА "Чикаго Меркантайл Ексчейндж" включають до обігу сільськогосподарську продукцію (велику рогату худобу, живих свиней, бекон тощо), Нью-Иоркська - каву, какао, цукор, а "Канзас Сіті Борд оф Трейд" - лише пшеницю.

До спеціалізованих відносяться біржі у Канзас-Сіті, Міннеапо-лісі, Парижі, Марселі, Гаврі, Сіднеї, Мельбурні, Амстердамі, Лівер­пулі. Більшість з них зорієнтовано головним чином на зовнішню торгівлю і генерацію світових цін. Як правило, на біржах реалізу­ються усі легкотранспортабельні товари тривалого зберігання. Ви­няток з цього правила за власним дослідженням автора - вовна, яка в Австралії, ПАР та Новій Зеландії реалізується головним чином на аукціонах [19, с. 56 - 60; 24, с. 126 - 131]. Це ж стосується і чаю. Характер біржової торгівлі передбачає обов'язкове дотримання на­ступних принципів:

вільне виявлення цін у процесі оперативного перманентного співставлення попиту та пропозиції;

конкуренція з боку продавців та покупців;

відкритість угод і доступність ринкової інформації усім заціка­вленим операторам ринку.

Останнім часом характер біржової діяльності зазнає суттєвих змін. Основними біржовими операціями стали не операції з наяв­ним товаром, а хеджування та спекуляція, тобто операції з ф'ючерсними контрактами.

Хеджування - надзвичайно складна водночас філігранна біржо­ва операція, яка вимагає від учасників значного біржового досвіду, а від аналітичних служб - надійної та своєчасної інформації відно­сно майбутньої кон'юнктури ринку конкретного товару, можливос­тей основних виробників (продавців). Загалом хеджування є засо­бом не поповнення оборотних коштів, а упередження ризиків зни­ження цін продавця чи підвищення цін покупця.

Формування біржового ринку передбачає [29, с. 97 - 101]: з'ясування його економічної сутності; створення правової бази; фо­рмування організаційної структури; опрацювання функціональної моделі; опрацювання механізму біржового ціноутворення.

Товарна біржа, виконуючи функції посередника між продавця­ми та покупцями, регулятора цін, має торговельно-економічні осо­бливості, зумовлені перш за все:

свободою вибору та здійснення підприємницької діяльності;

економічною самостійністю ринкових суб'єктів;

необмеженою кількістю учасників підприємницької діяльності у сфері товарного виробництва і торгівлі;

повною інформованістю кожного суб'єкта ринку стосовно по­точної кон'юнктури;

мобільністю обігу матеріальних, трудових, фінансових та ін­ших ресурсів;

вільним обранням партнерів;

свободою ціноутворення;

відкритістю економіки відносно зовнішніх зв'язків.

В основі моделі розвитку біржового ринку закладено принципи і важелі державного впливу на становлення біржі, забезпечення йо­го легалізації і прозорості, формування біржового ринку в інтересах продавців, покупців та держави.

Принципами розвитку аграрного біржового ринку є:

використання важелів державного регулювання розвитку бір­жового ринку, що оптимізує пропозицію і попит, ціни, умови виконання угод, легальність і прозорість трансакцій;

організаційна підтримка і стимулювання розвитку аграрного біржового ринку місцевими органами влади та їх відповідаль­ність за дотримання чинного законодавства;

координація діяльності бірж відносно цінової політики та здій­снення торгів, стандартизації біржових товарів, сертифікації бірж і діяльності біржових посередників, інші питання немоно-полістичного характеру;

гарантування легітимності укладання і ліквідації біржових угод, їх захист від неплатежів;

відкритість і прозорість біржового ринку (біржових угод) від­носно продавців, покупців, податкових, банківських, страхових і статистичних установ;

демонополізація біржового ринку, забезпечення можливості та умов продажу і купівлі одного і того ж виду продукції одним і тим же оператором ринку на будь-якій біржі;

суцільність інформаційного охоплення біржової діяльності, обов'язковість і оперативність звітності відносно біржових тор­гів, пропозиції і попиту, цін та умов поставок товарів і розраху­нків;

антидемпінгова спрямованість діяльності бірж, немонополізо-вана узгодженість дій за біржовими правилами щодо необґрун-тованих коливань цін.

Економічну сутність товарної біржі визначає дія об'єктивного економічного закону попиту та пропозиції, вимогами якого є:

регулювання товарообігу аграрної продукції визначається кон'юнктурою ринку та рівнем цін;

необхідність страхування прибутку на основі перенесення ри­зику у сферу термінової торгівлі;

координація діяльності учасників біржового ринку з боку держа­ви спрямовується на усунення монопольних утворень [98, с. 110 -116], на основі формування політики розвитку біржового ринку;

подання в установленому порядку пропозицій щодо удосконален­ня законодавства з питань організації аграрного біржового ринку;

узагальнення і поширення позитивного досвіду формування та розвитку конкурентного середовища;

опрацювання нормативно-правових документів з питань регу­лювання діяльності біржового ринку;

координація технічної допомоги, у тому числі міжнародної, на підтримку розвитку біржового ринку;

видання сертифікатів товарним біржам на право торгівлі сіль­ськогосподарською продукцією;

контроль за станом і розвитком біржового ринку, дотриманням чинного законодавства країни;

контроль узгодженості діяльності учасників біржового ринку, підтримка ними біржової діяльності.

Внутрішню координацію в інфраструктурі біржового ринку здійснюють шляхом:

організації торгів крупними гуртовими партіями сільськогоспо­дарської продукції;

удосконалення торгівлі ф'ючерсними угодами та опціонами;

створення і організації роботи сертифікованих біржових скла­дів;

опрацювання і надання інформації з біржових торгів через ме­режу власних філіалів, представництв;

взаємодії з агроторговими домами з питань організації біржово­го ринку;

організації аукціонів товарної біржі.

Біржовий аукціон тварин виконує наступні функції:

торги племінними тваринами під час виставок-ярмарок і у пері­од між ними;

торги крупними партіями тварин на експорт та внутрішній ри­нок;

організація функціонування сертифікованих аукціонних майда­нчиків тимчасового утримання тварин;

опрацювання і подання інформації з аукціонних торгів твари­нами;

забезпечення інформаційно-методичними матеріалами з питань практичної організації аукціонів тварин.

Оптимізуючи обсяги аграрної продукції, товарна біржа практи­чно виступає місцем розподілу її запасів у часі (рівномірне поста­чання товарів на ринок протягом року) і просторі (знаходження то­варів (поза місцем торгів) та виявлення найвищої ціни і найбільшої потреби у них).

Світовий досвід створення і функціонування товарних бірж свідчить [29, с. 110], що вони започатковувалися, по-перше, за на­явності реального товару, по-друге, коли у державі складалися но­рмальні економічні відносини і було достатньо потужних покупців і виробників.

Перехід від торгівлі реальним товаром до торгівлі терміновими контрактами передбачає наявність не лише закордонних покупців з грошима, а дієздатних виробників та посередників. За умов, коли виробник намагається отримати максимальну ціну за товар, він пам'ятає, що у нього є борг банку і прагнення отримати певні гроші особисто для себе, що послаблює розуміння доцільності звернення до послуг біржі [31, с. 103 - 297].

Біржове котирування цін - це фіксація фактичних контрактних цін та виведення типової або середньої ціни за біржовими угодами певного періоду (як правило, за біржовий день), яка віддзеркалює вартість товару за типових обсягів угод та умов торгів.

Результати біржового котирування є основою інформації щодо кон'юнктури ринку та цін угод попередніх торгів, яке передбачає :

котирування видів продукції, угоди за якими укладаються сис­тематично;

попереднє формування асортименту аграрної продукції за обов'язкової її відповідності стандартам якості, вимогам щодо пакування та мінімальним обсягам кожного лота;

урахування рівня цін останніх торгів на даній біржі;

урахування умов доставки аграрної продукції, її зберігання на сертифікованих складах чи на складах, орендованих біржею;

урахування умов розрахунків за укладеними угодами (передо­плата, оплата за фактом, форми розрахунків тощо);

-           обрання ефективної методики котирування цін. Співвідношення пропозиції, попиту та рівнів біржових цін не­стабільні і є віддзеркаленням надзвичайно складних економічних явищ (формуються під впливом біржових і небіржових чинників), що віддзеркалюють біржову кон'юнктуру.

Кон'юнктура біржового ринку аграрної продукції визначається:

-           співвідношенням попиту і пропозиції кожного виду продукції;

динамікою цін кожного виду продукції протягом певної кілько­сті біржових сесій;

кількістю укладених угод.

Біржова кон'юнктура відстежується за типовою відносно світо­вих товарних бірж схемою:

моніторинг біржових торгів та угод з усього асортименту това­рів, що допускаються до реалізації біржовими правилами;

аналіз біржової кон'юнктури за найважливішими показниками, що характеризують біржовий ринок аграрної продукції;

прогнозування біржової кон'юнктури з метою визначення умов функціонування бірж.

Рівень біржової ціни внутрішнього ринку, згідно з міжнарод­ною практикою, враховує поставку аграрної продукції "франко-склад", що зобов'язує продавця передати покупцю продукцію зі складу, продавець при цьому не несе відповідальність щодо заван­таження товару і його транспортування. Усі витрати і ризики у разі транспортування товару від даного пункту до місця призначення сплачує покупець [34, с. 6 - 11].

Досвід товарних бірж свідчить про необхідність створення пев­них видів економічного механізму захисту:

товарних потоків через торги, від неліквідності;

товаровиробників, які прагнуть реалізувати продукцію за при­йнятними для них цінами;

-           обсягів сільськогосподарської продукції, яка становить основу продовольчої безпеки держави. Йдеться про те, що у разі нелік-відності товарів, які становлять основу державної продовольчої безпеки, вони мають бути викуплені структурою, що здійснює інтервенцію за мінімальними гарантованими цінами. Механізм інтервенції передбачає опрацювання системи насту­пних критеріїв:

-           асортименту та обсягів продукції, які підлягають підтримці та­кого виду;

-           визначення мінімального рівня гарантованих цін. Основним елементом механізму інтервенції є державне гаран­тування заставних цін, обчислених на рівні середньої нормативної собівартості контрактованих видів продукції і частини обов'язкових платежів та податків, які не включені у собівартість продукції. Сутність гарантування має полягати у тому, що відпові­дними міністерствами, які регулюють агропромислове виробницт­во, вживаються, за погодженням з товаровиробниками, наступні за­ходи:

викуповується продукція аграрних товаровиробників за умов, коли ринкові ціни на неї формуються нижче заставних і товаро­виробник не може зберігати продукцію, очікуючи вищої ціни;

видається бюджетна позика на відшкодування витрат із збері­гання продукції, яка підлягає реалізації за заставними цінами, до завершення її продажу за вищими цінами.

У першому випадку держава може доручити продаж продукції відповідній організації, у другому - лише надає бюджетну позику і очікує її повернення, як правило, з певними відсотками.

Державне гарантування одержання сільськогосподарськими виробниками доходів, необхідних для розширеного відтворення виробництва, здійснюється шляхом встановлення цільових цін на основі цін виробництва. Сутність гарантування полягає у тому, що уряд має доплачувати сільськогосподарським товаровиробникам доходи, недоодержані внаслідок зниження ринкових цін (порівняно з цільовими цінами).

Участь держави у процесі формування і розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції ґрунтується на заходах за­конодавчого та нормативного регулювання, на забезпеченні умов вільної конкуренції серед товаровиробників, захисту їх економіч­них прав і свобод, на дотриманні усіма контрагентами економічно­го правопорядку.

Серед важливих заходів регулювання біржового ринку сільсь­когосподарської продукції слід виділити як першочергові:

Формування обсягів закупівель сільськогосподарської про­дукції за державним замовленням; продаж сільськогосподарської продукції із державних резервів лише на біржовому ринку (через мережу аграрних бірж) шляхом укладання спотових і форвардних контрактів відповідно до порядку здійснення біржових торгів.

Введення порядку державної підтримки цін біржового ринку через механізм інтервенційних закупівель і продажу у разі несприя­тливої кон'юнктури ринку.

Запровадження розрахунків позабіржового ринку на основі ринкових (біржових) цін, які мають бути індикаторами усіх продаж і торгів.

Інфраструктура національного біржового ринку аграрної про­дукції інтегрує:

товарні біржі, з торгівлі сільськогосподарською продукцією;

аукціони тварин (як самостійні компоненти або підрозділи бірж);

агроторгові доми;

допоміжні суб'єкти біржового ринку (елеватори, сховища, складські приміщення, транспортні мережі тощо).

Торгові доми, як компонент інфраструктури ринку, є своєрід­ними агентськими конторами, які виконують доручення засновни­ків щодо реалізації продукції та придбання засобів виробництва. Вони базуються на діяльності професіоналів-маркетологів найви­щої кваліфікації, яким на ринку немає ніяких таємниць. Торгові доми можуть бути як універсальними, так і спеціалізованими. Спе­ціалізовані торгові доми потрібні перш за все торговим групам екс­портної орієнтації. Концентрацію пропозиції реальної сільськогос­подарської продукції торгові доми забезпечують аналогічно конце­нтрації попиту на пальне, техніку, засоби захисту рослин, тварин тощо. Це буде просто сума агентських доручень клієнтів. Отже, дві перші умови торговими домами забезпечуються. Потрібен ще глас­ний конкурентний аукціонний діалог з контрагентами-покупцями сільськогосподарської продукції та продавцями засобів виробницт­ва - за збереження конфіденційності угод. Це і повинно стати предметом пошуків та експериментів. Головне у цій справі - актив­на позиція власників (виробників). Торгові доми можуть бути і бі­ржовими операторами.

У торгівлі засобами виробництва можливий тендер, але конце­нтрація попиту повинна перевищувати регіональну потребу. Діалог з покупцями організовується у вигляді ярмарок декларацій. Декла­рація у цьому разі є сукупністю гарантовано достовірних даних щодо певної партії товару.

На торгові доми покладається: збирання інформації щодо реа­льного стану локального ринку; надання покупцям документів від­носно наявності товару з сертифікатом якості і гарантією відванта­ження; формування лотів продукції; забезпечення збирання, збері­гання та відвантаження продукції; забезпечення розрахунків з па-йовиками-акціонерами торгового дому; антидемпінговий та інший контроль проведення товарообмінних операцій тощо.

Торговий дім дає дозвіл на вивіз сільгосппродукції товаровиро­бникам, посередникам та покупцям, що зареєстровані у торговому домі, а також за прямими контрактами виробників з покупцями.

З метою виходу на крупногуртові операції торговий дім здійс­нює заходи із стандартизації товару, його збирання, зберігання. З метою з'ясування можливостей відвантаження торговий дім вихо­дить на регіональні та міжрегіональні брокерські контори аграрних бірж. При цьому загальний гуртовий лот складається з паїв учасни­ків торгового дому. Операції з крупними партіями за спотовими, форвардними та ф'ючерсними контрактами з використанням стан­дартизованих біржових складів здійснюють аграрні біржі. З цією метою торговий дім укладає контракт-доручення з брокерською конторою аграрної біржі, спрямовує товар на біржовий склад з оформленням відповідних документів, після чого брокери забезпе­чують просування товару за біржовими цінами. Внесені покупцями кошти надходять через розрахункову палату аграрної біржі у тор­говий дім, який розраховується з пайовиками.

Відносно небіржових товарів діють гуртові ринки - крупні тор­говельні підприємства, що мають постійно у розпорядженні ком­плекс необхідних засобів забезпечення купівлі-продажу широкої номенклатури сільськогосподарських товарів. Гуртові ринки успі­шно діють протягом багатьох років у країнах Західної Європи, СІЛА, Японії. Мета створення гуртових ринків - забезпечення роз­дрібної торгівлі та системи громадського харчування широким асо­ртиментом продукції вітчизняного і зарубіжного виробництва.

Загальна організація сільськогосподарського ринку помітно впливає на гуртові ринки матеріально-технічних ресурсів.

Сільгосптехніка та запчастини до неї реалізуються через гурто­вих дилерів-постачальників.

Важливим елементом інфраструктури ринку є банки - підпри­ємства, що виконують посередницькі функції у разі здійснення пла­тежів і кредитних операцій між ринковими суб'єктами.

Діяльність банків із залучення вільних коштів та кредитування суб'єктів господарювання здійснюється через пасивні й активні ба­нківські операції [5, с. 7; 8, с. 2 - 3; 43, с. 30 - 120].

Банківська система об'єднує:

комерційні банки, що акумулюють грошові кошти у вигляді внесків та випуску власних цінних паперів, а потім кредитують суб'єктів господарської діяльності;

емісійні банки - здійснюють випуск (емісію) банкнот, мобілі­зують грошові резерви комерційних банків, зберігають золоті та валютні запаси держави, надають кредити комерційним бан­кам і державі;

-           іпотечні банки - надають позики під заставу нерухомого майна (землі, будівель) землевласникам, селянам, власникам житла. Законодавство у країнах з розвиненою банківською системою су­воро визначає завдання і види діяльності різних фінансових закладів. Але тиск конкуренції, що посилився за останні роки, а також дерегу-лювання та нововведення розширили функції різних фінансових ін­ститутів і розмили традиційні відмінності між ними (здійснення об­мінних валютних операцій, надання кредитів фізичним особам, на­дання депозитних послуг, запровадження механізмів безготівкової оплати комунальних та інших послуг фізичним особам тощо). Не зважаючи на новітні тенденції, зокрема і у фінансовій системі, сту­пінь централізації та державного контролю залишаються значними.

До важливих елементів інфраструктури ринків належать служ­би зайнятості, інформаційно-комерційні організації, пункти прока­ту та лізингу.

Важливим аспектом організації аграрного ринку виступає його раціональна побудова (сегментація) за продуктовим принципом -свідоме і цілеспрямоване формування складу покупців та продавців окремих продуктів. Головним принципом раціональної побудови продовольчого ринку є такий, за якого усі ланки агропромислово-торговельного ланцюга потрапляють у сферу оцінок кінцевого споживача, який і визначає міру успіху підприємства (об'єднання) на ринку.

Державне регулювання ринку - це втручання держави у обмін­ні процеси (інтервенції та експортно-імпортний режим), яке здійс­нюється у потрібний час, у потрібному місці, у необхідних розмірах і переважно ринковими важелями.

Грошові інтервенції застосовуються державою у разі регулю­вання ринкових цін на певні продукти: держава закуповує продук­ти, і у такий спосіб підтримує попит (захищає вітчизняного товаро­виробника).

Товарні інтервенції - пропозиція раніше закупленої продукції в інтересах споживача, оскільки зростання пропозиції стримує під­вищення цін, або пряме державне фінансування виробників сільсь­когосподарської продукції у межах державних комплексно-цільових програм.

У рамках експортно-імпортного регулювання застосовуються експортні субсидії з метою підтримки експорту у разі перевищення внутрішніх цін світовими, а також протекціоністські митні тарифи, зорієнтовані на захист внутрішнього ринку.

Розвинені країни активно стимулюють національне сільське го­сподарство шляхом регулювання внутрішніх цін, що перевищують світові, та експортної експансії національного аграрного виробниц­тва.

Кожне підприємство-виробник аграрної продукції має власні особливості організації виробництва, специфіку технологічного процесу, але незалежно від форми організації виробництва їхня ді­яльність підпорядкована вимогам законів країни, інших норматив­них актів. Організуючи підприємницьку діяльність, виробники аг­рарної продукції дотримуються принципів ринкової економіки: конкуренція, самозабезпечення, вільний вибір партнерів.

Специфіка аграрної сфери виробництва свідчить, що опрацю­вання єдиної аграрної політики є найскладнішим аспектом функці­онування Європейського Союзу, де аграрна політика інтегрує на­ступні основні цілі:

підвищення ефективності виробничо-комерційної діяльності на основі науково-технічного прогресу, раціоналізації виробницт­ва, головним чином, за рахунок підвищення продуктивності праці;

створення аграрникам сприятливих умов життя та стійких при­бутків від сільськогосподарської діяльності;

захист виробників та споживачів сільськогосподарської проду­кції від зовнішнього впливу, зокрема деградації аграрних рин­ків;

гарантоване забезпечення споживачів продуктами харчування шляхом виробництва країнами-членами Європейського Союзу основних продуктів харчування, чим забезпечується незалеж­ність внутрішнього ринку від коливань світового ринку;

задоволення продовольчого попиту споживачів за доступними цінами;

аграрна сфера виробництва визнається основою національної безпеки;

ціна виступає контрольним компонентом регулювання ринку;

оптимізація взаємодії аграрних і організаційно-економічних структур та ринкової політики.

Поточна аграрна політика - це політика ціноутворення, субве-нцій, кредитів, товарних резервів. Структурна політика - це політи­ка концентрації, спеціалізації, організаційно-економічної модифі­кації форм підприємництва, розвитку аграрних регіонів та тощо [29, с.90].

Регулятивними компонентами АПК у рамках підприємницько-урядових програм, стратегії, законодавства у багатьох країнах світу виступають:

нормативно-законодавчі акти щодо імпорту окремих видів сільськогосподарської продукції;

митна тарифна політика;

програми державних пасовищних земель;

кредитні програми;

програми кормового зерна;

програми, інспекції та класифікації якості продуктів;

положення про охорону навколишнього середовища;

науково-дослідні програми;

програми стимулювання ринку;

програми динаміки продуктів харчування;

програми з надзвичайних ситуацій.

Більшість зазначених аспектів прямо чи опосередковано регу­люють сільськогосподарський ринок, зокрема ринок продовольст­ва.

Поняття "державне регулювання економіки" охоплює весь спектр економічних функцій в умовах ринку [29, с.90 - 91]. Зміст і масштабність цих функцій визначають пропорції поєднання ринко­вого саморегулювання та державного втручання, що є однією з найскладніших проблем сучасного управління економічними сис­темами, і кожна країна вирішує її по своєму, з урахуванням власних специфічних особливостей. Проте у цьому процесі можна виділити багато спільних рис і загальних тенденцій.

Першою такою тенденцією є формування нормативно-правових засад функціонування економіки, нормативно-правової бази встановлення та підтримання стабільних умов функціонування ринкового середовища, які можуть змінюватися лише під впливом суттєвих змін економічних умов функціонування системи чи цілей, які ставить перед собою країна.

Аграрне законодавство охоплює питання функціонування вла­сне сільськогосподарського виробництва, сфери реалізації, банк­рутства, оподаткування, права успадкування, специфіки антимоно­польного чи торгового законодавства.

Особливе значення у ринковій економіці мають правові засади регулювання власності, де виділяють 3 основних аспекти:

гарантії права приватної власності як основи господарського життя;

регулювання державного втручання у процеси використання приватного майна;

забезпечення умов ефективного перерозподілу приватної влас­ності відповідно до законів ринкової економіки.

Особливої деталізації та нормативного забезпечення ці аспекти потребують стосовно землі, оскільки на неї мають поширюватися усі права власності з погляду на землю як базовий ресурс аграрного виробництва та компенсації за поліпшення її якості.

Друга тенденція стосується гармонізації перерозподілу валово­го національного продукту з метою удосконалення структури сус­пільного виробництва та оптимізації рівнів доходів різних верств населення.

Відрізняють загальне та спеціальне регулювання аграрного ри­нку як складової частини загальнонаціонального ринку, що є скла­дним механізмом цілеспрямованого формування регіональної агра­рної структури, міжгосподарських та міжгалузевих зв'язків, опти­мальних розмірів виробничих одиниць, соціальної інфраструктури сільської місцевості, продовольчого ринку, доходів аграрників то­що.

Основними складовими механізму державного регулювання АПК є:

спеціальне законодавство з питань регламентації організації та подальшого функціонування аграрного ринку;

регулювання попиту та пропозиції (через політику ціноутво­рення);

регулювання доходів суб'єктів господарювання (через систему оподаткування);

регулювання  експортно-імпортного режиму  (через  систему квот);

бюджетне фінансування цільових соціально-економічних про­грам.

Світовий досвід показує, що у формуванні ринку продовольст­ва саме крупні компанії, у першу чергу торговельні, цілеспрямова­но здійснюють політику цін, змінюють власний конкурентний ста­тус, що посилює конкуренцію - головну рушійну силу ринку.

Майже завжди держава, виступаючи на продовольчому ринку ринковим суб'єктом (наприклад, при організації міждержавних по­ставок продовольства та сировини) визначає не лише ринкову кон'юнктуру, але й структуру ринку, контролює діяльність крупних центрів гуртової торгівлі через створення змішаних адміністратив­них рад, реалізує свою організаційну роль у ціноутворенні шляхом підтримки гуртових цін на продукцію аграрного сектору [29, с.10].

На формування аграрних ринків впливає промисловий і торго­вий капітал, завдяки вертикальній інтеграції, що охоплює усі ланки - від безпосередніх виробників до підприємств роздрібної торгівлі.

Вертикальна інтеграція набуває двох форм: повної інтеграції (кооперування) та контрактації (квазіінтеграція).

Розширення вертикальної інтеграції в обох її формах познача­ється не лише на структурі ринку, але і його функціонуванні, і в пе­ршу чергу на таких процесах, як ціноутворення, стандартизація то­варів, ритмічність поставок продукції тощо.

Досвід розвинутих країн свідчить, що підтримка сільського го­сподарства у період значних структурних змін має здійснюватися централізовано на державному рівні.

Інструментами обмежувально-дозвільної системи контролю імпорту та експорту продовольства у країнах Європейського Союзу послуговуються імпортно-експортні ліцензії та сертифікати.

У світовій практиці з наукового та практичного погляду ринок розуміють у двох значеннях: система господарювання та форма ор­ганізації і регулювання економіки; спосіб розподілу і перерозподілу матеріальних ресурсів, продукції і товарів, та форма організації то­варно-грошових відносин.

З організаційного погляду, найважливішим є питання відносно форм і горизонтальних зрізів ринку: крупногуртовий; середньогур-товий; дрібногуртовий; гуртово-роздрібний; роздрібний. Така кла­сифікація певною мірою умовна і стосовно різних товарів може відрізнятися.

Крупногуртовий ринок забезпечує розподіл товарів, що надхо­дять безпосередньо з виробництва. Причому значною мірою моно­полізованого, коли продукція виробляється незначною кількістю підприємств.

Середньогуртовий ринок функціонує аналогічно крупногурто­вому і теж забезпечує розподіл товарів, що надходять безпосеред­ньо з виробництва, але із значної кількості підприємств.

Дрібногуртовий ринок опосередковує перерозподіл товарів у сфері торгівлі, що здійснюється, як правило, невеликими партіями.

Гуртово-роздрібний ринок забезпечує розподіл товарів і їх до­ведення, переважно, до перепродавців, а також до прямих спожива­чів.

Роздрібний ринок забезпечує рух товарів до кінцевих спожива­чів, а також персоніфікований перерозподіл товарів між кінцевими споживачами - фізичними особами.

Одночасно слід вдосконалювати горизонтальну структуру аг­рарного ринку - класичний розподіл товарних ринків за видами сільськогосподарської продукції і групами продуктів переробки.

У разі формування горизонтальних ринків на конкретному практичному рівні створюють систему різних організаційних форм: біржі і аукціони (біржова торгівля, біржовий ринок); гуртові ярмар­ки, виставки-продажі; гуртові торгові доми (гуртово-реалізаційні бази); сільськогосподарські фермерські ринки з гуртовими секціями [29, с. 96 - 110].

Гуртовий ринок упорядковує технологічний ланцюг просуван­ня продовольства від товаровиробника до споживача, вирівнює умови виходу усім постачальникам продовольства на конкурентний ринок, висуваючи певні умови гуртовим постачальникам продово­льства з підвищення якості товарів, стандартизації, сертифікації, покращення упаковки, розширення асортименту тощо. Ці вимоги гуртовики, у свою чергу, ставлять безпосередньо перед товарови­робниками та переробниками як необхідні умови підвищення кон­курентоспроможності товару.

Гуртові ринки не лише вирішують проблему збуту, але й знач­но збільшують надходження податків до бюджету регіону за раху­нок легалізації торгівлі, створюють додаткові робочі місця тощо.

Гуртові продовольчі ринки відіграють роль інформаційного центру з вивчення попиту та пропозиції, що створює умови прогно­зування та планування власної діяльності.

Структурна організація національного продовольчого ринку України вимагає врахування регіональної товарної спеціалізації, наявності об'єктів ринкової інфраструктури, транспортних магіст­ралей та інженерних комунікацій, можливостей міжрегіональної кооперації за прикладом побудови світового продовольчого ринку.

У світовій практиці у межах ринкової інфраструктури ринку продовольства серед різноманітних форм гуртового збуту продукції аграрного сектору виділяють:

- гуртовий збут продукції за угодою (контрактація) безпосеред­німи товаровиробниками промисловим та торгівельним компа­ніям;

збут виробниками продукції на гуртових ринках та аукціонах, або поставка її безпосередньо на переробні чи торговельні під­приємства без попередньо укладеної угоди (контракту);

реалізація сільськогосподарської продукції та сировини за по­передньо зазначеними двома каналами, але не безпосередньо виробниками такої продукції, а через систему посередників;

міжгалузеві поставки за попередньою домовленістю крупних партій сільськогосподарської продукції (за участю аграрних структур асоційованого підприємництва);

біржова торгівля;

продаж сільськогосподарської продукції у місцях її безпосеред­нього виробництва заготівельникам-посередникам чи агентам переробних підприємств;

-           продаж продукції або передавання її державним установам. Контрактація найхарактерніша відносно країн з високим ступе­нем переробки аграрної продукції.

Аукціони - розповсюджена форма організації торгівлі. Так, в Австралії та Новій Зеландії аукціони організуються брокерськими конторами (фірмами), які поряд з продажем вовни, прийнятої на комісійних умовах від особи вівчара-виробника, фінансують вів­чарські підприємства, забезпечують їх машинами, засобами вироб­ництва.

В Австралії перед відкриттям аукціону з продажу вовни рада брокерів-продавців визначає кількість вовни, виставленої до про­дажу на аукціоні, визначає час його проведення та загальну кіль­кість вовни для реалізації в країні.

При надходженні на аукціонні склади достатньої кількості вов­ни, брокери інформують виробників. Це робиться для того, щоб у разі необхідності (низькі ціни) виробник міг би зняти продукцію з продажу.

Організаційною формою світового продовольчого ринку є фе­рмерський кооператив, як правило, у формі акціонерних товариств виробників вовни.

Важливою функцією гуртової торгівлі є формування торгової політики: декларація цін, реклама, стандартизація товарів тощо.

Порівняно новою формою організації гуртового ринку є круп-ногуртовий збут продукції на регіональному рівні за міжгалузевими угодами. Така угода фактично є контрактом, але дія його поширю­ється на певну територію і є на ній індикативною. Підписують уго­ду, як правило, представницькі органи, наприклад, фермерський союз виробників певної продукції та союз переробників цієї ж про­дукції за участю адміністрації регіону. Такі угоди переважно є ву-зькоспеціалізованими і стосуються окремого виду продукції.

У країнах з крупними національними ринками і розвинутим аг­рарним виробництвом важливу роль в організації гуртового ринку відіграють товарні біржі, роль яких на продовольчому ринку зрос­тає [29, с. 34]. Але спостерігається тенденція до зменшення частки сільськогосподарської продукції у загальній масі біржових товарів. Це є свідченням того, що традиційна аграрно-продовольча спрямо­ваність бірж поступово втрачається [31, с. 53 - 310].

Інша тенденція на світових продовольчих ринках свідчить, що останнім часом значну частину функцій гуртового ринку сприйняла роздрібна торгівля продовольством, що зумовлено процесом її кон­центрації.

Власні дослідження автора [17, с. 6 - 87; 160 - 165; 18, с. 74 -76; 19, с. 56 - 60] переконують, що у країнах з розвиненою ринко­вою економікою роздрібна торгівля набуває наступних рис:

розширюються спеціалізовані мережі крупних магазинів само­обслуговування, які часто пов'язані спільним закупівельним централом і створюють потужне гуртово-роздрібне об'єднання;

мережі крупних магазинів самообслуговування набувають рис фірм багатокіоскової торгівлі, виникнення і швидке зростання яких визначають особливий напрям концентрації роздрібної то­ргівлі продовольством;

розширюється мережа споживчої кооперації та ланцюгових об'єднань незалежних торговців (специфічних кооперативів власників дрібних магазинів і кіосків), які виникають з метою вистояти у конкурентній боротьбі, створюючи власні гуртово-роздрібні підприємства.

Створення гуртових структур у системі продовольчого ринку є позитивним явищем, оскільки дозволяє стабілізувати ціноутворен­ня, визначаючи стратегії крупних торгових фірм, що використову­ють експансію, жорстоку конкуренція.

Вдаючись до економічної експансії, крупні торговельні компа­нії орієнтуються на концентрацію та диверсифікацію, створюють і розширюють власні підприємства, підсобну промислово-виробничу базу, холодильно-морозильно-складське і транспортне господарст­во. З метою досягнення рентабельності використовуються фінансо­ві інструменти, що відіграють ключову роль - рівень цін, розміри торгових націнок, зниження витрат обігу, широке застосування власних торгових марок.

Політика цін формується так, щоб роздрібна націнка відшкодо­вувала витрати на реалізацію і створювала прибуток.

Успішне функціонування гуртової торгівлі продовольством обумовлюється:

зростанням обсягів гуртової та роздрібної торгівлі у межах ін­тегрованих виробничо-комерційних структур;

розширенням і модифікацією біржової торгівлі, використанням хеджування та опціонної торгівлі;

поширенням нових організаційно-технічних форм гуртової тор­гівлі і загальної тенденції до збільшення обсягів і географії дія­льності.

Багато виробників постачають продукцію одночасно на різні сегменти ринку. Як правило, ціни регіональних ринків нижчі цін на центральних ринках. З огляду на це, кооперативи виробників нама­гаються у першу чергу поставляти продукцію на центральні ринки, що посилює серед них конкуренцію.

Формування аграрного ринку потребує вирішення низки про­блем щодо забезпечення підґрунтя його ефективного функціону­вання:

моніторинг діяльності аграрних бірж, оптимізація обсягів заку­півлі продукції за форвардними контрактами, організаційне за­безпечення торгівлі ф'ючерсними контрактами, спрямування товарних потоків з позабіржового ринку у біржовий;

створення усіма суб'єктами підприємницької діяльності рівних умов виконання контрактних зобов'язань у відповідності з ви­могами ринкового механізму;

організація адміністративно-консультативних служб у регіонах з метою надання допомоги товаровиробникам в опрацюванні бізнес-планів, комплексно-цільових програм розвитку підпри­ємств, створення служб витратно-цінового моніторингу;

створення розгалуженої мережі фірмової торгівлі, гуртових ри­нків та гуртово-роздрібних складів-ринків, торговельних домів, аукціонів;

формування інтегрованих виробничо-комерційних структур та спільних підприємств за участю вітчизняних та іноземних інвес­торів, зорієнтованих на випуск конкурентоспроможних товарів;

удосконалення функціонування служб контролю за якістю сіль­ськогосподарської сировини та продукції, дотримання вимог законодавства з цих питань;

-           формування продовольчих корпорацій тощо. Структуризація не ізолює продуктові ринки, а сприяє форму­ванню їх прозорості, перехресній еластичності, конкуренції спорід­нених чи взаємозамінюваних продуктів, становленню принципів справедливої конкуренції. Структуризація продуктових ринків, як свідчить світовий досвід, є адекватною конкретному стану сільсь­когосподарського виробництва у країні.

Структуризація завершується створенням певних організацій­них формувань у вигляді добровільних об'єднань, союзів, спілок чи товариств, які згуртовують виробників окремих сільськогосподар­ських продуктів чи їх груп, споріднених за споживчими властивос­тями, з одного боку, та відповідні переробні підприємства - з іншо­го. На національному рівні створюються міжпрофесійні об'єднання кожного продуктового підкомплексу, які визначають обсяги вироб­ництва, ціни на сировину чи розподіл виручки за кінцеву продук­цію, стандарти якості тощо, включаючи опрацювання пропозицій щодо митного захисту та державної підтримки.

Величезну роль у створенні ринкової інфраструктури відігра­ють інтеграційні процеси. Ринок неможливо організувати на основі лише закликів, гасел чи навіть досконалої законодавчої бази. Фун­даментальна ідея ринкової економіки - вільна конкуренція, завдяки їй ціни повною мірою виконують стимулюючу і селективну роль. Тому вони повинні формуватися на підставі дії об'єктивних еконо­мічних законів лише під впливом попиту та пропозиції, що у свою чергу потребує не будь-якої, а певної технології обмінних процесів. Зокрема, торги повинні бути публічними та гласними за наявності конкуренції як з боку продавців, так і покупців, що забезпечується біржами, аукціонами, ярмарками, гуртовими ринками, закладами дрібногуртової та роздрібної торгівлі. Елементи ринкової інфра­структури, за дослідженнями автора, створюються товаровиробни­ками і лише у деяких випадках держава ініціює та частково фінан­сує ці процеси у стартовий період, продаючи у подальшому свою частину власності [24, с. 126 - 131].

Соціальна орієнтація ринку забезпечується вертикальною інте­грацією.

Ринок продовольства має низку ланок: аграрні, виробничі, транспортні, заготівельні, переробні, сервісні, торговельні тощо, через які послідовно просувається аграрна продукція до кінцевого споживача. Це визначає можливість існування двох принципово рі­зних варіантів організації обмінних процесів: купівля та продаж продукції суміжними ланками з виходом на кінцевого споживача; об'єднання усіх ланок агропромислового ланцюга і перетворення їх на своєрідного сукупного продавця кінцевого продукту кінцевому споживачеві. При цьому одна з ланок - переробна чи збутова - обі­ймає функції координації та узгодження діяльності усіх учасників агропромислового виробництва та збуту кінцевої продукції.

Перший варіант більшою мірою притаманний вільному ринку, другий - організованому. Останній варіант забезпечує біполяриза-цію ринку і відповідає сучасній світовій тенденції постійного наро­стання потужного впливу кінцевого споживача на обсяги, якість та ціни. Споживач диктує вимоги ринку, інтегрованому виробнику, всім ланкам агропромислового ланцюга, і всі вони починають пра­цювати на задоволення його потреб, а не потреб суміжних ланок. Інтеграція, таким чином, стає інструментом цілеспрямованої орга­нізації ринку продовольства, наближає його до вимог соціально-орієнтованої економіки. При цьому конкуренція концентрується на найважливішій ділянці - у зоні оцінок кінцевого споживача. Крім того, інтеграція виступає одночасно чинником стримування муль­типлікаційного зростання цін кінцевого продажу, сприяє підвищен­ню купівельної спроможності населення, становленню соціальних аспектів ринку без порушення економічних інтересів партнерів.

У системі заходів державного регулювання ринку продовольст­ва інтеграційні процеси виступають об'єктом, на який спрямову­ється дія відповідних інструментів переважно протекціоністського характеру. Зокрема, у багатьох країнах з розвиненою економікою до інтегрованих структур кооперативної природи застосовується пільгове оподаткування. Так, досягнення стабільності відбувалося найуспішніше, якщо державні органи не збільшували частки не­прямих податків. У Японії на такі податки припадає близько 30 % надходжень (в інших країнах близько 50 %). При цьому діє дуже подрібнена структура податків, що виключає залежність держбю­джету від 2-3 статей, а отже, і прагнення поправити справу, усунути дефіцит за рахунок різкого підвищення підконтрольних державі цін. Дія ринкових механізмів виявляє позитивні наслідки в умовах сприятливої кон'юнктури, у критичних же ситуаціях бурхлива ін­фляція належить до їх надійного індикатора - спостерігається тя­жіння до використання державних важелів, при чому частіше всьо­го комплексного, із застосуванням як фінансово-економічних, так і "силових" заходів законодавчого і адміністративного втручання. Важливим стимулюючим чинником підвищення цін і прибутків за­лишається міжнародна конкуренція на тлі зниження податкового мита. У разі відсутності ефективних важелів впливу на динаміку і розподіл доходів у приватному секторі, оскільки вони зростають швидше, ніж продуктивність, владні структури за відсутності мож­ливості прямого втручання вдаються до традиційного прийому -зменшення кредитів та заморожування цін. Але такі заходи можуть завадити зростанню продуктивності праці, оскільки тоді підприєм­ство може втратити частину грошових ресурсів, а службовці будуть вимагати підвищення платні. У такому випадку підприємець буде вимушений скоротити інвестиції у виробництво. Контроль над ці­нами з боку держави запроваджується і у разі, коли зовнішньотор­говельний баланс не є активним. У ретельних пошуках можливос­тей гнучкої та гармонійної державної політики, прийнятної вироб­никам і споживачам, найефективнішим засобом стає стимулювання конкуренції та зниження митних бар'єрів. Уряди, борючись із зрос­танням грошової маси, здійснюють контроль над цінами, оскільки однією з причин збільшення кількості грошей в обігу є зростання цін: чим вищі ціни, тим більше треба грошей. Тому на той час, доки виробництво набере потрібних обертів, запроваджується контроль над цінами. Такий контроль потребує від урядовців вміння уникати помилок в оцінці як самої ситуації, що склалася як передумова ви­бору методів, так і екстраполяції можливостей їх застосування на нескінченість, тобто декларування абсолютної переваги державних або ринкових механізмів. Тут слід чітко усвідомлювати об'єктивну детермінованість і об'єктивну логіку змін, що відбуваються [28, с. 196 - 201].

Значну роль відіграють інтеграційні процеси і у стабілізації сільськогосподарського ринку. Вертикальна інтеграція дещо дефо­рмує ринкове середовище, звужуючи можливості і свободу партне­рів у поведінці на ринковій арені (у виборі напрямів, місць купівлі чи збуту продукції), тобто діє проти традиційних принципів ринку. Проте це компенсується істотним зменшенням ринкового ризику, зростанням гарантій збуту і одержання доходів. Стихійні ринкові відносини замінюються поступово керованими і регульованими формами, через створення інтегрованих структур. Проте вимоги цього внутрішнього ринку за силою впливу на учасників ринкових відносин не поступаються вимогам зовнішнього ринку. Інтегратор передає інтегрованим ланкам жорсткі вимоги організованого ринку щодо мінімізації виробничих витрат, поліпшення якості продукції та оптимізації термінів поставок. Деяке обмеження самостійності товаровиробників компенсується зміцненням, стабілізацією їх еко­номічного становища.

У напрямі стабілізації діє і горизонтальна інтеграція. На її ос­нові створюються, зокрема, фінансові передумови придбання та ви­користання дрібними та середніми виробничими одиницями сучас­них потужних засобів виробництва та технологій, одночасно по­глиблюється спеціалізація виробництва, що підвищує конкуренто-здатність продукції та її виробників.

Отже, інтеграція з одного боку, сприяє дієвій, повноцінній, справедливій конкуренції і відбору на цій основі найжиттєздатні-ших господарських одиниць, а з іншого оптимізує попит, пропози­цію, ціни та доходи сільськогосподарських виробників.

Особливістю організованого сільськогосподарського ринку є те, що його неможливо освоїти у окремому регіоні країни, на окре­мій частині її території. Загальні принципи і єдині підходи повинні втілюватися у життя одночасно у рамках всього національного ри­нку і на чіткій законодавчій базі.

Державний аграрний протекціонізм передбачає підтримку і за­хист вітчизняного товаровиробника засобами та методами держав­ного регулювання, в його складі широкий арсенал установ (держа­вні закупівельні та постачальницькі організації, установи здійснен­ня закладних операцій, реалізації цільових програм тощо) та ін­струментів.

Більшість країн формують єдиний сільськогосподарський ри­нок, а на засадах територіального управління вирішують лише дру­горядні економічні питання.

Становленню та подальшому розвитку ринку продовольства у країнах з розвиненою економікою сприяло, по-перше, прискорення формування реальної інфраструктури ринку, здатної адекватно від­дзеркалювати кон'юнктуру ринку, по-друге, введення механізмів регулювання аграрного ринку і підтримки цін та доходів товарови­робників. Суть першої з зазначених позицій у тому, щоб організу­вати такий ринок, який забезпечував би можливість проявлятися найвищій ціні на продукцію аграрного сектору найбільш об'єктивним чином. Це можливо за таких умов:

розширення продажу аграрної продукції безпосередньо на рин­ках, де ціна значно вища ціни, що пропонується посередниками та переробними підприємствами, завдяки чому створюється ці­нова конкуренція;

використання товарообмінних, давальницьких та інших подіб­них операцій, які за усіх їх недоліків дозволяють неплатоспро­можним сільськогосподарським підприємствам порівняно нор­мально функціонувати та брати участь у гуртових ринках, а не спрямовувати всю товарну продукцію у роздрібний товарообіг;

розширення біржової, функціональної та іншої організованої торгівлі, де ціни складаються під впливом попиту і пропозиції;

обмеження та скорочення державних закупівель продукції аг­рарного сектору, скасування таких закупівель на позабіржово-му ринку за директивними цінами.

На перший погляд складається враження, що ринок є тією си­лою, яка автоматично гармонізує економічні відносини. Але це не так. За сучасних умов та розмірів агропромислового виробництва, значної взаємозалежності окремих його складових елементів рин­кові взаємозв'язки, як свідчить світова практика [29, с. 110], поро­джують диспропорції і можуть дестабілізувати не лише аграрний сектор, а й всю національну економіку. Звідси витікає об'єктивна необхідність свідомого та цілеспрямованого регулювання аграрно­го ринку.

У розвитку аграрного ринку у врожайні роки спостерігається сплеск зовнішньоекономічної активності, який не можна вважати нормальним. Реалізація продукції аграрного сектору має бути орга­нізованою так, щоб безпосередні виробники працювали стабільні­ше і не вносили деструктивний характер у розвиток ринку залежно від врожайних чи неврожайних років. Чинниками стабілізації тут слід вважати систему міжсезонного тривалого зберігання продукції, а також власної переробки сировини. Характерним є приклад Кана­ди щодо надання пільг відносно товарообігу. Так, прогнози 1985 р. передбачали, що 1990 р. буде врожайним на пшеницю. З огляду на це Міністерство сільського господарства Канади виділило 500 млн. канадських доларів з метою надання фермерам безвідсоткового кредиту для зберігання зерна [28, с. 369]. Директиви розвинутих країн 50-х років цілеспрямовано впливали на створення ринку, спо­чатку спільного, а потім і на формування Євросоюзу.

Рівень прибутку та добробуту сільгоспвиробників визначають­ся багатьма чинниками, у тому числі цінами, за якими вони прода­ють свою продукцію, швидкістю економічного зростання, легкістю переорієнтації роботи у сільському господарстві на інші сфери, ви­тратами на придбання техніки та матеріалів тощо. Але "ціна спо­живання" може зростати і без зміни ринкової ціни.

Відносно середнього прибутку працівника вплив відпускних цін та витрат на техніку і матеріали є менш важливим, ніж інші чинники. Різниця у реальних доходах визначається головним чином рівнем економічного розвитку, а не цінами сільгосппродукції або субсидіями. Зусилля урядів щодо підвищення цін на сільгосппро­дукцію у кінцевому підсумку зводяться нанівець зростанням чисе­льності працівників у аграрному виробництві, оскільки прибутки цих працівників зростатимуть поступовіше, як за відсутності такої політики.

Існують ще дві причини вважати, що вплив підвищення цін сільгосппродукції чи субсидії на прибуток сільгоспвиробників є відносно незначним порівняно з впливом інших чинників, оскільки субсидії часто перевищують прибуток, який отримують аграрні ви­робники. Перша - це те, що зростання цін сільгосппродукції спону­кає сільгоспвиробників застосовувати більше добрив, сільгосптех­ніки, пального тощо. Як що це й позначається на зростанні валово­го продукту, то абсолютне зростання прибутку є набагато меншим. Друга причина полягає у тому, що конкретне адміністративне під­вищення цін на сільгосппродукцію діє одноразово. Після збільшен­ня доходу вищі ціни на сільгосппродукцію ніяк не позначаються на майбутніх прибутках. Навпаки, лише загальне економічне зростан­ня одночасно з неухильним скороченням чисельності зайнятих у сільському господарстві справляє сукупний позитивний вплив на прибуток сільгоспвиробників.

За умов ринкової економіки основним ціноутворюючим чинни­ком сільськогосподарської продукції є баланс попиту і пропозиції. Так, за відсутності державного регулювання у високоврожайні роки ціни на сільськогосподарську продукцію нижчі порівняно з низько­врожайними. У свою чергу, високі ціни стимулюють товаровироб­ників до збільшення виробництва продукції, і навпаки. Так, 1990 р. в Україні виявився високоврожайним, що призвело до зниження цін на аграрну продукцію. В Уряді ставилося питання про підвищення ціни на хліб на 2 - 3 коп., оскільки пропозиція почала падати, а дія закону попиту і пропозиції вимагає їх рівноваги. Таким чином, від­бувається переливання капіталу як всередині галузі, так і між галу­зями.

З появою сучасних каналів телекомунікації інформація віднос­но цін на продукцію швидко передається з одних ринків до інших, і коливання цін стало маловідчутним, бо механізм оперативного одержання надійної інформації щодо ціни, місцезнаходження, про­даж і залишки товарів на центральних ринках країн світу дає змогу товаровиробникам вибирати місця реалізації продукції. Однак, не­зважаючи на це, сучасна концепція ціноутворення на сільськогос­подарську продукцію передбачає активний вплив держави на фор­мування цін при здійсненні експортно-імпортних операцій як у на­ціональних межах, так і поза ними [41, с. 98 - 100]. Якщо у певному регіоні є лише один елеватор, або лише один вид транспорту між складом і портом, оператори цього елеватору чи транспортних за­собів не підлягатимуть правилам конкурентної дисципліни. Вони можуть завищувати розміри витрат на збут та нав'язувати виробни­кам нижчі ціни. Саме така ситуація має місце в Україні, де ціни на чисельні торговельні послуги (наприклад, зберігання та транспор­тування) визначаються монопольними структурами (рис. 1.4).

Якщо, з одного боку, взяти тонну зерна, вирощену на полях України, а з іншого - вироблену у Німеччині, то після вирахування усіх витрат, пов'язаних із збиранням врожаю, його обробітком, збе­ріганням та транспортуванням, можна визначити виручку від про­дажу цієї тонни. Порівняння фізичних збитків та витрат представ­лені еквівалентами, позначеними римськими цифрами. Позиція "виручка сільськогосподарських підприємств" (рис. 1.4) віддзерка­лює залишкову суму на кожну фактично вироблену тонну, за яку селяни отримують ціну FOB у порту Одеса.

В Україні витрати і збитки надмірно високі. Розміри втрат під час жнив та зберігання перевищують середні німецькі показники у багато разів [33]. За цими оцінками в Україні втрачається у серед­ньому приблизно 13 % (у Німеччині близько 3 %) зерна. Крім того, сумарні витрати на зберігання зерна на українських державних еле­ваторах значно вищі, ніж у Німеччині.


Витрати, %


100 90

80

70

60

50

40

30

20

10 0

I

II

111

IV

V

VI

VII

VIII

IX


X XI


I

II

III

IV

V

VI

VIII

IX

X

XI


Україна           Німеччина

Рис. 1.4. Порівняльна характеристика витрат на збут зерна у Німеччині і в Україні (FOB Одеса=100 %) [33]

Умовні позначення:

ПІ - втрати урожаю;

■II - втрати на підприємстві;

■Ш - втрати при транспортуванні;

IV - витрати при зберіганні на елеваторах;

V - втрати при зберіганні на елеваторах; п VI - перевалка;

VII - втрати при трансортуванні; п VIII - трансортні витрати;

п IX - перевалка у портах;

■          X - торговельна націнка;

п XI - виручка сільськогосподарських підприємств.

Іншим важливим чинником, що зумовлює витрати на збут зерна в Україні, є обробка у портах, що поглинає ще 10 % зазначеної тонни зерна (у Німеччині близько 6 %). Але особливо сильно виручка страждає від торговельної маржі. її розміри є результатом високого ризику, пов'язаного з торгівлею зерном, великих витрат на пошуки інформації та складної бюрократичної процедури отримання дозво­лів, можливостей транспортування тощо. Таким чином, торговель­на маржа сягає в України від 10 до 15 %, порівняно з 5 % у Німеч­чині.

Згідно цих розрахунків в Україні після вирахування усіх витрат отримують у разі експорту лише 40 % ціни світового ринку, а у Ні­меччині - майже 70 %. Очевидно, що зерно, вирощене в Україні, з економічного погляду є малоприбутковим. Проблема України у то­му, що головні торговельні послуги здебільшого контролюються державними підприємствами (ДАК "Хліб України").

Важливим засобом вирішення проблем є організаційний вплив як складовий елемент механізму функціонування агропродовольчо-го ринку.

Україна пишається тим, що ціни на продовольство не регулю­ються, і з погляду уряду це дуже ефективно. Але ж ці ціни постійно зростають, що знижує реальні доходи населення, його життєвий рі­вень. Тому "вільні ціни" передбачають їхнє державне регулювання.

Стрижнем концепції державного впливу на ціноутворення є оп-тимізація співвідношення між цінами сільськогосподарської проду­кції і засобів аграрного виробництва. При цьому слід враховувати умови виробництва, нормативні витрати, середню норму прибутку на вкладений капітал, світові ціни та інші чинники впливу.

З метою спостереження за змінами зазначених чинників у роз­винутих країнах створено інформаційно-статистичні системи, які публікують результати аналізу витрат на виробництво сільськогос­подарської продукції, ціни та їх співвідношення, рівень прибутко­вості, нагромадження та інвестиції у сільському господарстві, до­кладно інформують про об'єкти управління у сільському господар­стві, механізм формування собівартості, валового і чистого доходу, інвестиційну діяльність та капітальні вкладення у виробництво.

Система моніторингу продовольчого ринку має включати: слу­жби цінового моніторингу; електронних комунікацій; прогнозно-аналітичних та інформаційних центрів.

Служба витратно-цінового моніторингу відстежує стан ринків за групами чи секторами сільськогосподарської продукції, виходя­чи з особливостей продовольчого забезпечення регіону.

Водночас діяльність служб організована за секторами або гру­пами продовольчих продуктів за єдиними стандартами, які дають змогу порівнювати результати моніторингу за різними зонами і центрами торгівлі, щоб найбільшою мірою відповідати запитам груп операторів ринку на тому чи іншому рівні його розвитку.

Наявність прогнозно-аналітичних центрів, як стверджує Б. Губ-ський [29, с. 112 - 117], є необхідною складовою системи моніто­рингу продовольчого ринку країни. З метою додержання принципів комплектності, повноти, об'єктивності та незалежності використо­вують матеріали моніторингу цін, науково-дослідних установ та інформаційних центрів.

Основними завданнями інформаційного центру є:

приймання інформації низових відділень підрозділів служби витратно-цінового моніторингу і оперативне її передавання на державний рівень для підготовки зведень і аналітичних оглядів;

приймання і розповсюдження відомостей, аналізів і прогно­зів, підготовлених до публікації;

нагромадження, зберігання і забезпечення доступу праців­ників служб витратно-цінового моніторингу, прогнозно-аналітичних центрів та інших служб державного управління до баз даних цінового моніторингу;

системно-технічне обслуговування техніки, якою оснащена служба витратно-цінового моніторингу;

опрацювання та вдосконалення програмного забезпечення на усіх рівнях служби;

оперативне розмноження і розсилання визначеному колу користувачів результатів цінового моніторингу за встанов­леним списком, що включає органи державної виконавчої влади, регіональні підрозділи служби, структури регіональ­ної інформаційно-консультативної служби, засоби масової інформації та інші категорії споживачів на безоплатній ос­нові;

організація спеціальних радіо - і телевізійних програм рин­кових новин і оглядів;

- задоволення заявок інших категорій споживачів без обме­жень за відповідну плату, що відшкодовує витрати на копі­ювання і розсилку інформації центру.

Спеціалісти інформаційного центру не є власниками інфор­мації, що їм передається з метою публікації і оперативного по­ширення, і не можуть використовувати її у комерційних цілях.

Отже, проблеми розбудови національного продовольчого ринку України можуть бути вирішеними ефективніше за умов урахування досвіду організації світового ринку продовольства.

Ринок є складною системою економічних відносин на усіх ста­діях відтворювального процесу, заснованих на інтеграції інтересів ринкових суб'єктів у сфері виробництва, розподілу, перерозподілу і споживання, розвитку економічного і соціального середовища.

Ринкове реформування суспільних відносин потребує тривало­го часу, необхідного для адаптації продуктивних сил і виробничих відносин до сформованих за тривалий час стереотипів поведінки і мислення людей.

Соціально орієнтоване ринкове господарство усуває централі­зоване державне планування, але визнає необхідність державного регулювання економіки.

Ринкові регулятори достатньо ефективно оптимізують попит і пропозицію, постійно продукуючи можливості розширеного від­творення продовольства, створюючи умови підвищення якості про­дукції.

Ринок, за своєю сутністю, знеособлений, що вимагає з боку ко­жного суб'єкта господарювання вжиття спеціальних заходів для оцінки рентабельності, співставлення ефективності господарської діяльності. Підприємства самі регулюють обсяги виробництва про­дукції, проводять маркетингові дослідження тощо.

Процес реформування виробничих відносин у продовольчому комплексі України відбувається під впливом специфічних перетво­рень форм власності та організаційних структур. Форма власності визначає цілі та взаємовідносини щодо розподілу результатів, а фо­рма організації - рівень самостійності, структуру, виробниче спря­мування та систему взаємодії працівників у процесі виробничо-господарської діяльності.

Організація та управління ринком продовольства здійснюється на всебічно аргументованій законодавчій основі.

Найдоцільнішим шляхом формування і використання операто­рів продуктового ринку є біполяризація, що досягається методами вертикальної виробничої та маркетингової інтеграції, за якої опера­тор з боку пропозиції виступає як один інтегрований виробник, а з боку попиту - як кінцевий споживач. У зв'язку з цим конкуренція переміщується у зону оцінок кінцевого споживача, який і визначає міру відповідності якості та цін пропонованого продовольства його вимогам.

Здатність складових аграрного виробництва - землі, робочої сили та капіталу надають ринковій системі переваг у виробництві продуктів харчування. Знаряддя і предмети праці аграрія послуго­вуються обробітку землі, від якості та інтенсивності використання якої залежить продуктивність рослинництва. Водночас і тваринни­цтво може успішно розвиватися лише на основі ефективного вико­ристання земельних угідь. Сільське господарство - галузь, що ха­рактеризується постійними коливаннями: аграрна продукція прода­ється на високо конкурентних ринках, де ціни змінюються досить часто, а попит на аграрну продукцію практично залишається стабі­льним.

Система аграрної політики на сучасному етапі розвитку еконо­міки України має характеризуватися наступними складовими: до­корінною трансформацією відносин власності на землю та інші за­соби виробництва; формуванням господарських структур на заса­дах різноманітності форм господарювання; створенням ринку засо­бів виробництва і продовольства, його адекватної інфраструктури; удосконаленням принципів ціноутворення, оподаткування, фінан­сування, кредитування і страхування; прискореним переходом сіль­ського господарства на інтенсивний шлях розвитку та інтенсифіка­цією використання наявних ресурсів; підвищенням продуктивності виробництва з орієнтацією на використання біотехнологій, що сис­темно інтегрують можливості живих організмів у створенні корис­них людині ресурсів життєдіяльності; підвищенням рівня соціаль­них наслідків тощо.

Розбудова національного продовольчого ринку України вима­гає узагальнення теоретико-методологічних принципів його фор­мування з огляду на критичне залучення світової науки і практики.

Удосконалення аграрної політики України гальмується аграр­ною кризою - неспроможністю продуктивних сил і виробничих відносин забезпечити поступальний розвиток економіки.

Існує об'єктивна необхідність входження економіки України у світові ринкові структури, що сприятиме розбудові національного продовольчого ринку, активізації зовнішньоекономічної діяльності.

Стабілізація агропромислового виробництва, поліпшення якос­ті нових засобів виробництва вимагає розвинутої інфраструктури і системи маркетингу.

Важливим засобом вирішення проблем розбудови національно­го продовольчого ринку є організаційний вплив як складовий еле­мент механізму його функціонування. Обґрунтовано передумови та теоретичні засади становлення ринкових відносин в аграрному ви­робництві України.

Потребує опрацювання система функціонування агропродово-льчого ринку, яка сьогодні в Україні відсутня. У ній слід передба­чити, на основі чого формується виробництво аграрної продукції (традиції, попит населення, історичні вимоги до харчування), що складає образ виробництва, який, у свою чергу, впливає на рівень харчування.

Економічний потенціал аграрного виробництва, як економічна категорія, є результатом відповідного науково-технічного розвитку і виступає базовою передумовою для подальшого ефективного со­ціально-економічного розвитку у ланцюжку держава - регіон - під­приємство.

Забезпечення ефективного функціонування аграрного виробни­цтва вимагає опрацювання та реалізації низки організаційно-економічних заходів, у першу чергу на макрорівні. Звідси випливає необхідність існування широкомасштабної державної ідеології під­тримки таких заходів.

Продовольча безпека як важлива складова національної безпе­ки у концепції розвитку агропродовольчого виробництва має ви­значати мінімально необхідний рівень виробництва продовольчої сировини та продуктів харчування, підтримка якого повинна стати державним пріоритетом.

Цілісність державної доктрини розвитку агропродовольчого виробництва може забезпечити чітка стратегія довготермінового економічного розвитку галузі (на 20-30 років).