2. Система управління державною інноваційною політикою

Однією з особливостей розвитку економіки індустріальне розвинених країн є прагнення забезпечити формування і реалізацію інноваційної політики. Прискорений розвиток науки і техніки посилив необхідність розробки комплексних прогнозів національного науково-технічного розвитку. При цьому протягом останніх років практично в усіх країнах значно підвищилась роль держави у розробці різних прогнозів, формуванні науково-технічних програм, їхньому фінансуванні та організаційному забезпеченні.

Зростаючий інтерес до довгострокового науково-технічного прогнозування і визначення пріоритетів у стратегічних напрямах державної інноваційної політики зумовив розробку відповідних програм. Так, рада з питань наукової політики Фінляндії оголосила про значне розширення НДДКР, Національна науково-дослідна рада Ісландії підготувала план прикладних досліджень у координації з університетськими структурами до кінця 90-х років. У Швеції закон про політику в галузі досліджень, прийнятий в 1982 р., передбачає створення планів НДДКР та розгляд їх у парламенті.

Стратегічне прогнозування стало необхідністю, тому більшість країн періодично друкують так звані «білі книги», в яких відображаються пріоритети національної інноваційної політики.

Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є необхідною, але недостатньою умовою інтенсивної інноваційної діяльності. Достатня умова інноваційної діяльності — це високий рівень інноваційної сприйнятливості. Ілюстрацією цього можуть бути три принципи формування державної інноваційної політики США:

урядова підтримка фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні НДДКР, що мають потенціальне велике значення для держави;

встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основному покладено на Адміністративне-бюджетне управління;

стимулювання перебудови промисловості згідно з планом економічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДДКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень).

Тактика визначення пріоритетів у різних країнах ґрунтується на національних проблемах економіки. Наприклад, у США процес формування системи державних пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДДКР і регулювання їхнього розподілу.

У процесі визначення цих пріоритетів розглядаються різні варіанти програм наукових досліджень. При цьому урядові органи широко користуються послугами спеціальних експертних комісій. Наприклад, комісією з науково-технічної та державної політики, що складається з представників Національної академії наук, Національної інженерної академії та інших організацій, визначено найважливішими сім наукових напрямів досліджень, на розвиток яких необхідно збільшити асигнування. Такі рекомендації забезпечують більш раціональне розміщення ресурсів у сфері НДДКР федеральним урядом, рішення якого регулярно обговорюються конгресом та його комітетом з науки і техніки.

Основою формування державної політики пріоритетів у Японії є дещо інші стратегічні та тактичні принципи. Японські спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвитку економіки країни передбачає два підходи: по-перше, освоєння зарубіжного досвіду на основі закупівлі ліцензій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок.

У першому випадку можливе швидке просування вперед і отримання відчутних результатів за порівняно короткий час, у другому — не виключені серйозні труднощі, оскільки ініціативні науково-технічні розробки пов'язані з ризиком і невдачами.

Якщо до початку 80-х років японський уряд віддавав перевагу освоєнню знань (процесів), а не придбанню матеріалізованих у засобах виробництва результатів досліджень, то згодом він виступив ініціатором великих національних програм у сфері НДДКР. Це свідчить про перехід до політики динамічного планування наукових досліджень і засвоєння нових технологій.

Підготовка великих науково-технічних програм зумовлює необхідність підвищення ролі фундаментальних досліджень. У зв'язку з цим державні структури не лише збільшують частки інвестиційних вкладень у такі дослідження, а й спонукають робити це у всезростаючих масштабах приватні фірми. Сфера наукових досліджень і розробок перестає бути стихійним генератором структурних зрушень в економіці. Визначаючи коротко- та довгострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державні управлінські структури виявляють ініціативу в розробці цільових дослідницьких програм і визначають законодавчі заходи прямого і непрямого стимулювання реалізації їх та впровадження результатів розробок у виробництво.

Японська політика в галузі НДДКР, всупереч поширеній думці, формується не під егідою єдиного центру, а як результат жорсткої конкуренції між багатьма урядовими установами за фінансові ресурси і пануюче становище в перспективних напрямах досліджень.

Головна роль в управлінні наукою в США належить конгресові. Це не лише формальне прийняття відповідних законодавчих актів. Конгрес США аналізує напрями наукових досліджень і встановлює пріоритетність їх через свої численні наукові комісії, як постійно діючі, так і тимчасові. Конгрес не має спеціального органу, що відповідає за розвиток науки в країні. Водночас усі асигнування на неї, починаючи з 1974 р., проходять через його адміністративно-бюджетне управління, до функцій якого належить також визначення пріоритетів при розподілі національних ресурсів.

Однак усі основні рішення щодо розвитку науки значною мірою визначаються Білим домом, оскільки за науково-дослідну програму уряду згідно із законодавством повністю відповідає Президент США. Цю функцію у президентській структурі виконує спеціальний апарат.

Однією з головних урядових установ у США щодо встановлення пріоритетів є Управління технологічної оцінки. Воно надає конгресові інформацію про можливий вплив результатів реалізації окремих науково-дослідних проектів на економічні, біологічні, політичні, демографічні та інші аспекти життя країни.

Уряд не займається проблемами наукових досліджень, але під егідою окремих міністерств проводиться багато наукових досліджень. Деякі міністерства, наприклад оборони і сільського господарства, отримують на ці потреби великі асигнування конгресу, в їх структурі є спеціальні функціональні підрозділи з НДДКР.

Важливе місце в урядовому апараті управління науковими дослідженнями в США займає міністерство торгівлі, що відіграє роль координатора інформаційної діяльності урядових установ. У його структуру входить національна служба технічної інформації, яка розглядається як своєрідна «клірингова палата» всієї науково-дослідницької інформації.

З так званих незалежних агентств, пов'язаних з питаннями наукових досліджень, у структурі урядового апарату США найбільшим є Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА). Спеціальна служба НАСА займається передачею промисловості результатів досліджень, які можуть застосовуватися поза наукою про космос.

Напівурядовий статус має Американська академія наук. Зберігаючи незалежність, вона здійснює за дорученням уряду і конгресу об'єктивну експертизу різних наукових дисциплін, проектів, визначає їхню пріоритетність. За різноманітністю форм кооперування науки з виробництвом США займає одне з провідних місць у світі. І ця різноманітність форм постійно розширюється — від консультацій, що їх надають вузи фірмам, і створення рад консультантів-бізнесменів у вищій школі до організації спільних компаній для проведення окремих досліджень.

Американські вузи виявляють велику активність у роботі так званих технічних станцій і центрів нововведень. Перші сприяють розвитку регіональних досліджень. У фінансуванні їх поряд з приватними фірмами бере участь уряд.

Особливістю державної інноваційної політики США є активна участь у формуванні технологічної інфраструктури, централізованої системи управління патентними інститутами, акумуляції значної частини функцій з контролю і фінансування системи науково-технічної інформації.

Ефективною формою зв'язку між вузівською наукою і виробництвом є технологічні парки (ТП). Сутність ТП полягає у створенні в науково-дослідному (університетському) середовищі інфраструктури, необхідної для формування і становлення невеликих високотехнологічних фірм. Технопарк об'єднує великі й малі господарські організації, з одного боку, і творчий потенціал великих університетів — з іншого.

Конкретні форми організації та управління ТП в кожному окремому випадку різні. Вони, як правило, є власністю на пайових засадах університету, місцевого муніципалітету, акціонерних товариств і асоціацій у будь-яких комбінаціях. Частина парків функціонує на комерційній основі, частина є безприбутковими організаціями.

Технологічний парк у США — це орієнтована на підтримку промислово-університетського співробітництва організація, яка сприяє переливанню ідей від науки до практики, передаванню технології та обміну спеціалістами між університетом та високоте-хнологічними фірмами.

Розглянемо моделі інноваційного розвитку в Україні. Виходячи з територіальної, галузевої та структурної неоднорідності науково-технічного потенціалу України, на етапі становлення ринкових відносин можна використовувати різні моделі інноваційного розвитку, а саме:

«активної дифузії інновацій», яка характеризується взаємодією уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і організаціями. Головне завдання науки — розробка нових засобів застосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій. Перевага цієї моделі полягає в тому, що передову технологію можна швидко впровадити. Цю модель раціонально використовувати для широкомасштабного проведення конверсії. Реалізація її дасть змогу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу України при мінімальних ресурсних витратах;

«державної підтримки інноваційних форм», що орієнтована на державну підтримку будь-яких національних інноваційних структур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок. До виходу на світовий ринок інноваційні структури обов'язково проходять період активного розвитку і завоювання внутрішнього ринку. Для того щоб випускати дешеву продукцію вищої якості, мають застосовуватися прогресивні технології виробництва. Основна мета уряду щодо розвитку цієї моделі полягає у сприянні нарощуванню науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки. Ця модель є найефективнішою на етапі вирівнювання науково-технічних потенціалів України і розвинених країн світу;

«локального інноваційного середовища» на зразок «наукових парків», «технополісів», а в Україні — «територіальних науково-технічних центрів», що характеризується концентрацією на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку. Як результат погодженої дії всіх цих факторів складається мережа взаємозв'язків з дуже високим ступенем децентралізації та самоорганізації. Ця модель ефективна для розвитку науки та високих технологій, однак потребує від суспільства певної відкритості для інновацій. Можливості реалізації її в Україні нині обмежені кількома великими науковими центрами. Найдоцільнішою для цієї моделі є розробка нових матеріалів, зварювального виробництва, електронної техніки і біотехнологій;

«міжгалузевих наукових технічних комплексів» (МНТК), яка може стати інноваційною системою за умови генерації всіх характерних для моделі «локальне інноваційне середовище» факторів. МНТК, що діють в Україні, мають значний науковий виробничий потенціал. Однак відсутність інших необхідних елементів ускладнює можливість реалізації цієї моделі науково-технічного розвитку. Деякі труднощі пов'язані з невідпрацьованістю міждержавних відносин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя. Усунення цих труднощів не пов'язане з великими витратами національних ресурсів, тому на сучасному етапі цю модель в науково-технічному розвитку України використовувати вигідно;

модель СНД, заснована на науково-технічному співробітництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНД за спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін науково-технічною інформацією тощо. Враховуючи тісні науково-технічні та економічні зв'язки, що історично склалися між країнами — колишніми республіками СРСР, доцільно зберегти більшість з них на новій основі. Частка моделі в системі інших моделей науково-технічного розвитку може становити 10-30 відсотків;

«світового співробітництва», орієнтована на активну участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і широкому обміні науковими результатами і новими технологіями. Реалізація цієї моделі передбачає радикальне поліпшення якості вітчизняного наукового потенціалу та орієнтацію на пріоритетний розвиток співробітництва з сусідніми державами та науковими центрами української діаспори.

Отже, державна політика України має орієнтуватися на різні моделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-технічного потенціалу і конкретних проблем, що постають перед суспільством.