Основні теоретичні підходи

Структура економіки - співвідношення, які відбивають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими складовими економіки в процесі її розвитку. Кількісно характеристику будь-якого виду структури можна визначити як питому вагу (ПВ, %) окремих структурних елементів у складі всієї структури:

ПВа, =

де а1 - кількісне значення елемента а1; £а - сума всіх елементів структури.

У національних рахунках інституційні одиниці залежно від головних їх функцій та економічної поведінки групуються в сектори.

Інституційна одиниця - це економічна одиниця, що характеризується єдністю поведінки й самостійністю у прийнятті рішень у сфері своєї основної діяльності.


Існує два типи інституційних одиниць: юридичні особи (підприємства, державні установи, банки і страхові компанії, громадські організації та ін.) і фізичні особи. Останні розглядаються як самостійні інституційні одиниці, оскільки вони є центрами прийняття рішень, що визначають їх поведінку.

Сектори - це господарські одиниці, які знаходяться у межах економіки і володіють активами, беруть на себе зобов'язання та можуть займатися господарською діяльністю з іншими госпо­дарськими одиницями.

Усі інституційні одиниці об'єднуються у сектори: підприємства, що виробляють товари й послуги, крім фінансових послуг; фінансові установи; державні установи; громадські й приватні організації, які обслуговують домашні господарства; домашні господарства; зовнішньоекономічні зв'язки.

Сектор нефінансових корпорацій (НФК) охоплює підприємства всіх форм власності, які займаються виробництвом товарів і ринкових нефінансових послуг, а також підприємства, які фінансуються за рахунок державного бюджету, але зайняті виробництвом товарів і нефінансових послуг (наприклад, підприємства лісового і водного господарства).

Основною функцією нефінансових корпорацій є виробництво товарів і ринкових нефінансових послуг для продажу за цінами, які покривають витрати виробництва і забезпечують отримання прибутку. В окремих випадках частина цих витрат може покриватися і за рахунок субсидій з бюджету.

Сектор фінансових корпорацій (ФК) включає комерційні банки, страхові компанії, інвестиційні фонди та інші фінансові установи, основною функцією яких є фінансове посередництво, що здійснюється на комерційній основі. Фінансове посередництво полягає у тому, щоб знаходити (вишукувати) на фінансовому ринку вільні грошові кошти, акумулювати їх і переробляти у форму, зручну для інвесторів, а потім надавати інвесторам за цінами (ставками), що складаються на ринку. Інакше кажучи, основна функція фінансових корпорацій полягає у тому, щоб бути посередником між тими, хто заощаджує, й тими, хто інвестує. Фінансові корпорації фінансують свої витрати (видатки) головним чином за рахунок різниці між відсотками, отриманими за надані фінансові ресурси, і відсотками, сплаченими за залучені кошти (ресурси).

Сектор загальнодержавного управління (ЗДУ) включає органи управління центрального та місцевого рівнів, бюджетні державні установи, головною функцією яких є прийняття політичних рішень, економічне і правове регулювання, перерозподіл доходів і багатства, а також надання суспільних послуг як суспільству в цілому, так і окремим його членам (або групам осіб). Свої функції органи державного управління здійснюють з метою реалізації соціально-економічної політики, яка, передбачає надання допомоги певним групам населення (малозабезпеченим, пенсіонерам, інвалідам, студентам та ін.), а також недопущення надмірного розриву в рівнях доходів найменш і найбільш забезпечених верств населення. Органи державного управління фінансують свої витрати (видатки) за рахунок податків, а також частково за рахунок доходів від власності, яку вони мають у своєму розпорядженні. До цього сектору включаються також позабюджетні фонди, підконтрольні урядовим органам (пенсійний фонд, фонд зайнятості населення та ін.).

Сектор домашніх господарств (ДГ) включає домашні господарства, тобто одиниці, основною функцією яких є споживання, а також невеликі (дрібні) некорпоровані підприємства, власниками яких є домашні господарства (або окремі члени родини), наприклад, дрібні ферми, невеликі магазини, ресторани, майстерні, перукарні тощо. До цього сектору включають також осіб вільних професій. Передбачається, що вони є власниками некорпорованого підприємства, яке складається з однієї особи. Об'єднання домогосподарств і некорпорованих підприємств, власниками яких є домашні господарства, аргументується міркуванням практичного характеру, зокрема тим, що бюджет домогосподарств і некорпорованих підприємств часто є єдиним і його важко, неможливо відокремити один від одного. Проте, на практиці деякі країни до сектору домашніх господарств включають лише самі домогосподарства, а некорпоровані підприємства відносять до сектору корпорацій. До сектору домогосподарств відносять також власників житла, у якому вони самі мешкають. Річ у тім, що житлові послуги, які надаються власниками житла самим собі, розглядаються як виробництво для особистого споживання аналогічно споживанню фермером або іншим виробником овочів із власної земельної ділянки. Оплачувана наймана прислуга (садівники, шофери, кухарі та ін.) розглядаються  як  члени  тих  домашніх  господарств,   де   вони працюють. Свої витрати одиниці, що включені до сектору домашніх господарств, фінансують за рахунок оплати праці, доходів від власності, перерозподільних надходжень (пенсій, допомог та ін.), а також за рахунок виручки від реалізації продукції некорпоративних підприємств, що входять до цього сектору.

Сектор некомерційних організацій (НКО), що обслуговують домашні господарства, охоплює інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств за рахунок власних внесків для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів (професійні спілки, релігійні організації, політичні партії), а також надання соціально-культурних послуг. На сучасному етапі розвитку економіки до НКО належать соціально-культурні підрозділи підприємств, що утримуються за рахунок основної діяльності і надають працівникам та їх сім'ям житлові, оздоровчі та інші соціально-культурні послуги.

Сектор закордон (3) охоплює ті зарубіжні економічні одиниці, які здійснюють операції з резидентами даної країни.

Сукупність підприємств, які виготовляють однакову або подібну продукцію, називають галуззю. На макроекономічному рівні виділяють дев'ять основних галузей, а також близько ста підгалузей з різним ступенем агрегування, що повністю відповідає міжнародній стандартній господарській класифікації.

Групування економіки країни по секторах дає можливість вивчати та аналізувати потоки виробництва, доходів і витрат за секторною структурою, визначати наслідки впливу різних управлінських рішень на кінцеві результати діяльності кожного сектора та економіки в цілому.

Практика макроекономічних розрахунків у будь-якій країні застосовує велику кількість показників, які обчислюються за певними правилами. Але оскільки кожна країна певним чином інтегрована у світову економіку, то з метою забезпечення міжнародних порівнянь виникає необхідність застосування єдиних підходів до системи та методології обчислення макроекономічних показників. Ця вимога реалізується з допомогою спеціального міжнародного стандарту -Системи національних рахунків (СНР). Вона затверджується ООН і рекомендується всім країнам для практичного використання.

Для вивчення ролі СНР як нормативної бази макроекономічного рахівництва слід, передусім, зрозуміти ті методологічні принципи, на які вона спирається. До основних належать такі:

Продуктивною є будь-яка діяльність, яка приносить дохід її суб'єктам. Цей принцип лежить в основі визначення величини доходу, створеного національною економікою, при обчисленні якого беруться до уваги не лише галузі матеріального виробництва, а й галузі, які надають послуги (освіта, охорона здоров'я тощо).

Видатки на виробництво національного продукту дорівнюють доходу, одержаному від його реалізації, або вартість факторів виробництва, спожитих у процесі виробництва національного продукту, дорівнює доходам, що їх отримують власники виробничих факторів. Цей принцип лежить в основі економічної рівноваги, до якої економіка постійно тяжіє.

Економіка перебуває в постійному русі, який представляє собою безперервний потік перетворень видатків у доходи, а доходів у видатки. Цей принцип лежить в основі економічної динаміки і свідчить про те, що доходи є функцією видатків, а видатки залежать від розподілу доходів.

СНР спирається на певну систему категорій, за допомогою яких здійснюється облік економічної діяльності в країні. Основні з них -інституційна одиниця, сектор, економічна операція, рахунок.

Національна економіка - це сукупність інституційних одиниць, які є базовою одиницею обліку в СНР. Якщо економічні інтереси таких інституційних одиниць зосереджені на території даної країни, то їх називають резидентами цієї країни. І навпаки - інституційні одиниці, економічні інтереси яких зосереджені поза межами даної країни, відносно неї є нерезидентами. Залежно від функцій, поведінки та цілей усі інституційні одиниці-резиденти об'єднуються у відповідні сектори: підприємства (нефінансові); фінансові установи; громадські та приватні організації, які обслуговують домашні господарства; домашні господарства; зовнішньоекономічні зв'язки.

Інституційні одиниці перебувають між собою у певних економічних відносинах. В СНР ці відносини називають економічними операціями. їх поділяють на три групи: операції з товарами та послугами; розподільчі операції; фінансові операції.

Облік усіх економічних операцій здійснюється за допомогою певної системи рахунків, у яких економічні відносини між інституційними одиницями або секторами враховуються на основі принципу  подвійного  обліку.  Це  означає,  що  кожна  операція обліковується двічі: на одному рахунку як ресурси (зміни в зобов'язаннях), на іншому - як їх використання (зміни в активах).

Розрізняють рахунки внутрішньої економіки та рахунки зовнішньоекономічних зв'язків. До першої групи належать сім рахунків: виробництво, утворення доходів, розподіл доходів, використання доходів, капіталу, продуктів та послуг, фінансовий рахунок. Друга група включає такі рахунки: поточних операцій, операцій з капіталом, фінансовий.

СНР спирається на низку макроекономічних показників, за допомогою яких вимірюються результати функціонування національної економіки. Первинним показником є валовий випуск, який відображає повну ринкову вартість усіх товарів та послуг, вироблених у країні за певний період. Але найбільше значення серед макроекономічних показників має валовий внутрішній продукт (ВВП).

За своєю сутністю ВВП - це ринкова вартість кінцевої продукції або додана вартість, створена резидентами всередині країни. Кінцевою продукцією є лише та частка валового випуску, яка спрямовується на невиробниче споживання, інвестування та експорт. Це означає, що при обчисленні ВВП із валового випуску має відніматися проміжна продукція, яку використовують для виробництва товарів та послуг і яка набирає форму матеріальних витрат.

ВВП можна обчислити трьома методами.

1.  Виробничим методом:

субсидії

зарплата         валовий          податки на

змішаний

ВВП = найманих    + корпоративний  +    + виробництво

дохід

працівників   прибуток        та імпорт

3.  Методом видатків (методом кінцевого використання): У=С+І+в+

де У - валовий внутрішній продукт; С - приватне споживання; І - валові приватні внутрішні інвестиції, які включають чисті інвестиції та амортизацію І = Іч + А; в - державні закупівлі, які складаються із державного споживання та інвестування, тобто в = Сг + Іг; NE - чистий експорт, який обчислюється як різниця між експортом (ЕХ) та імпортом (ІМ), тобто NE = ЕХ - ІМ.

Сума елементів правої частини наведеної формули відображає сукупні видатки в економіці (АЕ), тобто АЕ = С + І + О + №ї. В умовах економічної рівноваги ВВП дорівнює сукупним видаткам, тобто У = АЕ.

На основі ВВП можна отримати чистий внутрішній продукт (ЧГОР), який обчислюється відніманням від ВВП вартості спожитого капіталу, тобто амортизації (А):

КБР = У - А.

Але ВВП не повною мірою відображає доходи, що їх отримує країна у своє розпорядження. По-перше, ВВП не враховує первинних доходів, зароблених резидентами в інших країнах та нерезидентами в даній країні. Тому застосовується показник - валовий національний дохід (ОШ), який крім ВВП враховує також чисті доходи, зароблені резидентами за кордоном (N1):

ОМ = У + N1.

Отже, ОШ - це сума як внутрішніх, так і зовнішніх первинних доходів.

По-друге, за рахунок первинних доходів резидентів можуть надаватися трансферти нерезидентам, і навпаки - за рахунок первинних доходів нерезидентів можуть надаватися трансфери резидентам. Цю обставину враховує валовий національний наявний дохід (ОNDI), який крім ВВП і чистих доходів, зароблених резидентами за кордоном, враховує також чисті поточні трансферти, отримані від зовнішнього світу (ЧГГЯ):

ОЖ>І = У + N1 + ОТЯ.

GNDI відображає весь дохід країни (як зароблений, так і отриманий від зовнішнього світу), яким може розпоряджатися економіка в цілому. Іншими словами, це наявний дохід усієї економіки.

Усі макроекономічні показники безпосередньо обчислюються у поточних цінах, котрі, як правило, змінюються порівняно з цінами попереднього періоду. Тому на рівень макроекономічних показників впливають як реальні зміни в економіці, так і зміни цін. Щоб розмежувати вплив на ВВП фізичних обсягів виробництва і цін, розрізняють номінальний ВВП (Уп) і реальний ВВП (У). Номінальний ВВП обчислюється в поточних цінах, до яких належать фактичні ціни того періоду (року, кварталу, місяця), що аналізується. Він буде визначатися як період ї. Реальний ВВП обчислюється у постійних (незмінних) цінах, до яких відносять ціни базового періоду. За базовий візьмемо такий період, який передує періоду 1 Він визначатиметься як період ї - 1. У зв'язку з цим ВВП за період 1 позначається як У(, а за попередній період як У(-1.

На основі реального ВВП можна обчислити його приріст (скорочення) у періоді ї порівняно з попереднім, тобто з періодом ї - 1, який є базовим періодом:

АУ = У, - Ум.

Але ВВП змінюється не лише за рахунок зміни обсягів виробництва, а й за рахунок цін. Для визначення цінових змін ВВП використовуються індекси цін (Р). Основними з них є дефлятор ВВП та індекс споживчих цін (ІСЦ). Вони відображають темп зростання цін у періоді . порівняно з періодом . - 1 відповідно на всі товари та послуги або на споживчі товари та послуги. Для здійснення статистичних та прогнозних розрахунків індекси цін визначаються з допомогою спеціальних методів. Якщо індекс цін періоду ї є відомою величиною, то можна методами дефлювання або інфлювання визначити реальний ВВП у періоді ї: У( = Уп / Р. На цій підставі приріст реального ВВП дорівнює:

АУ = (Уп / Р) - У(-1.

Із наведеної формули визначається номінальний ВВП у періоді ї:

Уп = (Ум + АУ)Р.

Звідси випливає приріст номінального ВВП:

АУп = Уп - У(-1 = У(-1(Р - 1) + АУР.

У практиці макроекономічних розрахунків попередній рік (період ї - 1) досить часто не є базовим. Тоді ВВП попереднього року, обчислений в цінах цього року, є номінальним ВВП (У|1_1). За цих умов номінальний ВВП в періоді ї можна визначити за формулою:

Уп = У« • Іг • Р, де Іг - індекс реального ВВП у періоді ї.

Під тіньовою економікою розуміють економічні процеси, які приховуються їх учасниками, не контролюються державою і суспільством, не фіксуються в повному обсязі офіційною державною статистикою.

Тіньова економіка охоплює як тіньову економічну діяльність, пов'язану з виробництвом товарів та послуг, так і незаконний перерозподіл доходів і активів.

Незаконна економічна діяльність (підпільна економіка) включає незаконне виробництво товарів та послуг і незаконний перерозподіл доходів та активів.

Неофіційна економіка охоплює всі недекларовані легально дозволені    види     економічної    діяльності    зареєстрованих    і незареєстрованих економічних суб'єктів, що приховуються або просто не облікуються державою.

Фіктивна економіка - це усі заборонені законом види діяльності, не пов'язані з виробництвом товарів і наданням послуг, що призводить тільки до перерозподілу фінансових і матеріальних активів через фінансові махінації, фіктивні договори тощо, або економіка "приписок", спекулятивних угод, хабарництва, шахрайства - все, що пов'язано з незаконним отриманням та передачею грошей.

Тіньова економіка призводить до того, що темпи інфляції можуть бути занижені, можливі помилки у політиці зайнятості. Тіньова економіка здатна значно деформувати структуру економіки. Вона викликає зростання інвестиційних ризиків, зниження інвестиційної активності, зменшення попиту на ресурси. Тінізація економіки загрожує також деформацією структури споживання у бік паразитичного характеру. Стимул до розвитку одержують ті сектори, які обслуговують осіб із надприбутками.

Основні терміни і поняття

Система національних рахунків; національне багатство; валовий внутрішній продукт (ВВП); валовий національний продукт (ВНП); чистий національний продукт (ЧНП); національний дохід (НД); особистий дохід (ОД); особистий використовуваний дохід (УУ); кінцеві товари та послуги; проміжні товари та послуги; додана вартість; подвійний рахунок; споживання; заощадження; інвестиції; валові інвестиції; чисті інвестиції; амортизація; чистий експорт; непрямі податки; субсидії; резиденти; номінальний ВВП (ВНП); реальний ВВП (ВНП); ВВП-розрив; дефлятор ВВП; індекси цін Леспейраса, Пааше і Фішера; індекс споживчих цін (ІСЦ); інфлювання; дефлювання.