§ 2. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті тяжкістю вчиненого. Тому, призначаючи покарання, суд має враховувати, що готування до злочину є його початкова стадія і вважається менш не­безпечною відносно стадії замаху на злочин. У даному випадку має зна­чення і те, що готування до злочину невеликої тяжкості, відповідно до ч. 2 ст. 14 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності;

4) при призначенні покарання суд має враховувати і причини, внаслі­док яких злочин не було доведено до кінця. Злочинний намір може не здійснитися за однієї з кількох причин: а) з причини, не залежної від волі винного. Наприклад, дії злочинця було припинено органами влади;

б)         з причини об'єктивної неможливості з боку злочинця досягти своєї ме-
ти (наприклад, винний не влучив при пострілі в свою жертву; сейф вияви-
вся надійно закритим, і злочинець не зміг проникнути в його середину;

в)         злочинець відмовився від доведення злочину до кінця при можливості
досягнення мети злочину, наприклад, злочинець злякався відповідальнос-
ті за вчинене, отямився і відступився від свого наміру тощо.

За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру най­більш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санк­цією частини статті) Особливої частини КК.

За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру най­більш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санк­цією частини статті) Особливої частини КК.

2. Призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті. Суд, призначаючи покарання співучасникам злочину, має керуватися по­ложеннями, викладеними у ст. 65—67 та ч. 2 ст. 68 КК, щодо характе­ру та ступені участі кожного із співучасників у вчиненні злочину. Така участь залежить від ролі того або іншого співучасника злочину в дося­гненні загальної мети злочину і його безпосереднього впливу на роз­мір заподіяної шкоди.

Вид і розмір покарання за злочин, вчинений у співучасті, залежить головним чином від тієї ролі, яку виконував кожний із співучасників злочину: був він виконавцем чи організатором злочину, підбурювачем чи пособником злочину.

Більш небезпечним серед співучасників вважається виконавець та організатор злочину, а найбільшу небезпеку для благ людини і соціаль­них цінностей створює групова та організована (кланова) злочинність. Активні учасники таких груп і особливо організатори злочинних органі­зацій мають зазнавати з боку суду найбільшої і найсуворішої кари.

Отже, обрання кожному підсудному конкретної міри покарання за вчинений ним злочин має ґрунтуватися на додержанні судом за­гальних засад призначення покарання та аналізі усіх фактично встановлених обставин справи. Така оцінка здійснюється судом на підставі правосвідомості суду, тобто безпосереднього, неупередже-ного застосування закону на основі високого професіоналізму, пра­вової і загальнолюдської культури. Якщо судді мають всі ці скла­дові правосвідомості, то шлях до справедливого покарання є най­більш можливим.

Покарання більш м'яке, ніж передбачено законом, може бути призначено (ч. 1 ст. 69 КК): 1) за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчине­ного злочину, наприклад, вчинення злочину під впливом сильного ду­шевного хвилювання та збігу тяжких особистих чи сімейних обставин або вчинення тяжкого злочину вперше і добровільне відшкодування завданого збитку; 2) за наявності даних про особу винного, які свід­чать про її відносно невелику суспільну небезпечність (винний добро­вільно з'явився із зізнанням, вважається сумлінним працівником і по­рядною людиною в колективі).

За наявності цих обставин у їх поєднанні суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від най­нижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого виду основ­ного покарання, не зазначеного в санкції статті за вчинений злочин. У цьому випадку суд не має права призначати покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загаль­ній частині КК.

Наприклад, суд розглядає справу про вчинення контрабанди, яка за ч. 1 ст. 201 КК, карається позбавленням волі на строк від трьох до се­ми років. У цьому випадку нижчою межею покарання за такий злочин є три роки позбавлення волі. Якщо суд на підставі вищезазначених об­ставин дійде висновку про можливість призначення винному в конт­рабанді покарання у вигляді позбавлення волі, то він може призначити таке покарання, але не нижче одного року (найнижча межа покарання у вигляді позбавлення волі, що встановлена в ч. 2 ст. 63 КК).

На підставі зазначених обставин суд може не призначати додатко­вого покарання, що передбачено в санкції даної статті (санкції частини статті) як обов'язкове.