Розділ XVIII ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ § 1. Загальні засади призначення покарання

Після того як у ході судового розгляду кримінальної спра­ви буде доведено, що в діянні підсудного є конкретний склад злочину, і дано правильну відповідно до закону кваліфікацію такого злочину, суд, за загальним правилом, має вирішити питання про вид та розмір покарання винного.

Суд на підставі, в першу чергу, положень, передбачених ст. 65 КК, призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті (санк­ції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідаль­ність за вчинений злочин; 2) у відповідності до положень Загальної ча­стини Кодексу; 3) з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, способу та мотиву вчиненого злочину, характеру та розміру заподіяної шкоди та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Сформульовані положення названі в ст. 65 КК загальними засада­ми призначення покарання. До зазначених засад призначення пока­рання мають безпосереднє відношення такі принципи кримінального права, як законність, вина особи, гуманність та справедливість. В цьо­му плані на особливу увагу заслуговує обов'язок суду призначати справедливе покарання. Неприпустимою є діяльність суду за принци­пом «чим суворіше — тим справедливіше», який нерідко застосовува­вся тоталітарними режимами.

Справедливість покарання — це об'єктивне, неупереджене, на­справді законне застосування до громадянина, який вчинив злочин, виду та розміру покарання, які відповідають морально-етичним і пра­вовим нормам. У науці кримінального права пануючим є положення щодо справедливості покарання, за яким: а) покарання має відповідати тяжкості вчиненого злочину, суспільній небезпечності особи винного та обставинам, що пом'якшують або обтяжують покарання; б) пока­рання має забезпечувати однаковий (рівний) для будь-кого із громадян обов'язок понести за вчинений злочин відповідальність в межах санк­ції відповідної статті кримінального закону; в) застосування більш су­ворого виду покарання як альтернативного, що зазначене у санкції статті Особливої частини КК, можливе лише тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити виправного впливу на злочинця; г) покарання за вчинення особливо тяжкого злочину, пов'язаного із по­сяганням на життя людини (ст. 64 — довічне позбавлення волі), має забезпечити довгочасну ізоляцію такої особи від суспільства, створю­ючи тим самим безпеку для життя багатьох людей.

1.         Призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті
Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений
злочин, означає, що суд має виходити із санкції тієї статті, за якою
кваліфіковано вчинений злочин. У санкції такої статті (частини чи
пункту статті) визначається один чи кілька основних видів покарання
і, як правило, його межі. Всі санкції статей КК є альтернативними або
відносно визначеними. У них передбачено кілька основних, різних за
своєю суворістю покарань, а іноді — ще й одне чи кілька додаткових
покарань. Суд, виходячи з принципу справедливості покарання, має
застосувати більш суворий вид покарання з числа передбачених за
вчинений злочин лише тоді, коли менш суворий вид покарання буде
недостатній для виправлення особи та попередження нею нових зло-
чинів.

При цьому суд, як правило, не має права призначати інший вид ос­новного покарання, не передбачений певною статтею Особливої час­тини КК або вийти за межі максимального строку (розміру) покарання, зазначеного в санкції такої статті. Лише за наявності виняткових об­ставин справи та з урахуванням особи винного суд має право на під­ставі ст. 69 КК призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, а також на підставі ст. 75 КК може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з ви­пробуванням.

Можливість призначення більш суворого покарання, ніж передба­чено конкретною статтею Особливої частин КК, припустима лише при складанні покарань за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків (ст. 70—71). Однак і в цьому випадку, наприклад, за сукупністю виро­ків, загальний строк покарання у вигляді позбавлення волі має: а) не перевищувати п'ятнадцяти років; б) якщо ж хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути біль­ший п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років; в) при складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань — менш суворі покарання по­глинаються довічним позбавленням волі.

2.         Призначення покарання у точній відповідності до положень
Загальної частини КК. У цьому разі суд має керуватися ст. 50 щодо
мети покарання, ст. 70 і 71 щодо призначення покарання відповідно за
сукупністю злочинів і за сукупністю вироків, ст. 75 щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо. Разом з тим у перед­бачених законом випадках суд, крім основного покарання, до засу­дженого в одному випадку може, а в другому — зобов'язаний застосу­вати одне чи кілька додаткових покарань.

3. Призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня су­спільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують покарання. Характер суспільної небезпечності вчиненого злочину визначається антисоціальною спря­мованістю тієї чи іншої групи злочинів і залежить головним чином від об'єкта злочинного посягання та його місця у системі цінностей, що охороняються кримінальним законом, а також від класифікаційної ка­тегорії злочину та співвідношення санкції статті за вчинений злочин із санкціями статті за вчинення іншого однорідного злочину. Наприклад, вбивства як група злочинів проти життя за своїм характером більш су­спільно небезпечні, ніж злочини у сфері фінансової діяльності держа­ви або злочини проти власності. Вбивства як злочини проти життя за характером суспільної небезпечності відрізняються від злочинів проти здоров'я.

Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину — категорія кількісна і визначається сукупністю багатьох обставин, притаманних окремому конкретному злочинові. Вона залежить від способу пося­гання, обстановки вчинення злочину, розміру заподіяної шкоди та від суб'єктивних властивостей вчиненого (форми вини, мотивів, мети) тощо.

Призначаючи покарання, суд має враховувати особу винного. При цьому мають братися до уваги в першу чергу ті властивості підсудно­го, які він виявив під час вчинення злочину (настирливість, жорсто­кість, імпульсивність, розгубленість, стан фізіологічного афекту то­що), а також враховуватися особливі, індивідуальні риси підсудного як людини (поведінка в сім'ї, побуті, за місцем роботи чи навчання, риси характеру, вік, стан здоров'я), дані про сім'ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров'я, матеріальний стан сім'ї) тощо. Дані про особу підсудного, які суд врахував при призначенні покарання, мають бути наведені у вироку суду.

Кримінальний закон містить норми, в яких дається перелік обста­вин щодо самої події вчинення злочину, а також обставин щодо особи злочинця. Одні з цих обставин вважаються такими, що пом'якшують покарання, інші — обтяжують його.

У ч. 1 ст. 66 КК наведено орієнтований перелік обставин, що пом'якшують покарання, а в ч. 1 ст. 67 — дано вичерпний перелік об­ставин, що обтяжують покарання. Суд при призначенні покарання може, в першому випадку, визнати такими, що його пом'якшують, і обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66; в другому випадку, — при при­значенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67.

Крім того, деякі з обставин, зазначених у вищеназваних статтях, водночас вказані і в нормах Особливої частини КК. Наприклад, така обставина, що пом'якшує покарання, як вчинення злочину під впли­вом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого (п. 7 ст. 66), є водночас пом'якшуючою обставиною умисного вбивства (ст. 116 КК); вчинення злочину групою осіб за по­передньою змовою або організованою групою (п. 2 ст. 67) є водночас обставиною, що обтяжує окремі конкретні склади злочинів і надає їм кваліфікованого виду (зокрема, ч. З ст. 109, п. 12 ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 149, ч. 2 ст. 212). Але будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, і будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, якщо вони передбачені в статті Особливої частини КК як ознаки, що впливають на кваліфікацію злочину, не можуть бути враховані судом ще раз при призначенні по­карання як пом'якшуючі або обтяжуючі покарання.

Якщо у процесі судового розгляду справи встановлено наявність і пом'якшуючих, і обтяжуючих обставин, суд призначає покарання з урахуванням як тих, так і інших.

4. Обставини, що пом'якшують покарання. Наявність таких об­ставин дає змогу суду, по-перше, визначити винному менш суворий вид основного покарання у межах санкції відповідної статті та призна­чити покарання ближче до найнижчої межі передбаченого строку ос­новного чи додаткового покарання, по-друге, за наявності обставин, що пом'якшують покарання, та з урахуванням інших виняткових об­ставин справи суд може призначити основне покарання за вчинений злочин нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особ­ливої частини КК, або перейти до іншого, більш м'якого виду основ­ного покарання, не зазначеного в санкції, за якою обвинувачується підсудний.

Відповідно до ч. 1 ст. 66 КК, при призначенні покарання обстави­нами, які його пом'якшують, визнаються:

з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння роз­криттю злочину;

добровільне відшкодування завданого збитку або усунення за­подіяної шкоди;

надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосеред­ньо після вчинення злочину;

вчинення злочину неповнолітнім;

вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через ма­теріальну, службову чи іншу залежність;

вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилюван­ня, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

—        вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

—        виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, по­єднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

З'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння роз­криттю злочину. В цьому випадку мова йде про поведінку особи після вчинення нею злочину. Пом'якшуюче значення такої поведінки визна­чається тим, що особа за своєї ініціативи добровільно з'являється в ор­гани влади з повинною і повідомляє про факт вчинення нею злочину, вона жалкує з цього приводу, визнає свою вину і виявляє готовність понести відповідне покарання, сприяє розкриттю злочину — повідом­ляє про співучасників злочину (якщо злочин було вчинено разом з ін­шими особами), надає правоохоронним органам допомогу у відтво­ренні події злочину та виявленні знаряддя та засобів вчинення зло­чину.

Зазначимо, що вищенаведені ознаки поведінки особи після вчи­нення нею злочину створюють за певних умов, визначених в окремих конкретних статтях Особливої частини КК, спеціальний вид звільнен­ня такої особи від кримінальної відповідальності, про що вже говори­лося.

Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподі­яної шкоди. Ця обставина пов'язана із позитивними з власної ініціати­ви діями винного після вчинення ним злочину щодо добровільного відшкодування потерпілому збитків як наслідку злочину (повернення потерпілому викраденого у нього майна; оплата лікування завданого тілесного ушкодження; відновлення винним попереднього стану май­на потерпілого або передача потерпілому замість знищеного майна винною особою також майна тощо).

Надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину передбачає позитивну посткримінальну поведі­нку винуватої особи і свідчить про її менший ступінь суспільної не­безпечності.

Вчинення злочину неповнолітнім. Під неповнолітнім у даному разі розуміють особу, якій на момент вчинення злочину виповнилося 14 років і ще не виповнилось 18-ти років. Поведінка молодої людини в такому віці іноді імпульсивна, психологічно незріла, та людина часто схильна піддаватися негативному впливу з боку його оточення або з боку дорослої людини, неповнолітнім властива деяка свавільність, вседозволеність. Все це має враховувати суд як ознаку, що пом'якшує відповідальність та покарання неповнолітнього. При цьому суд має керуватися також положеннями, які викладені у розділі XV «Особли­вості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх», зок­рема, в ст. 103 КК.

Вчинення злочину жінкою в стані вагітності. Ця обставина пом'якшує покарання у зв'язку з фізіологічним та психологічним про­цесами, які відбуваються в організмі та свідомості вагітної жінки (під­вищений неспокій, запальність, стомленість, легка недуга тощо), що впливає на її поведінку. Важливим є і турбота держави щодо нормаль­ного розвитку плода в утробі майбутньої матері. Все це, а також дуже обмежена психологічна можливість вагітної жінки відбувати покаран­ня, має враховувати суд, призначаючи покарання таким жінкам. При цьому суд на підставі ч. 1 ст. 79 КК може за наявності певних умов прийняти рішення про звільнення від відбування покарання щодо вагі­тної жінки, яка вчинила злочин.

Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин. Зазначені обставини можуть бути пов'язані з різними дуже несприятливими умовами матеріального, сімейного, особистого, виробничого або суспільного життя та діяльності людини. Збігом та­ких обставин може бути: безробітний стан і неможливість знайти ро­боту, незаконне звільнення людини з роботи, тяжка хвороба дитини, родини чи батьків, велике психологічне навантаження людини, пов'язане зі значним ослабленням фізичних чи духовних сил, смерть близької людини, відсутність житла, перебування людини у стані не­впевненості, самотності, душевного переживання, нервозності, страху, що позбавляє її можливості психологічно почувати себе у безпеці.

Вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або через матеріа­льну чи іншу залежність. Пом'якшуюче значення цих обставин пов'язане з тим, що особа при вчиненні злочину була певним чином обмежена у своєму волевиявленні, але в принципі зберігала можливість керувати своїми діями. Маються на увазі випадки, коли злочин вчиняється під за­грозою насильства з боку ватажків злочинних угруповань, під загрозою втратити здоров'я, житло, сім'ю, роботу, лишитися без матеріальної під­тримки або за вимоги занадто суворої посадової особи тощо. Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння, зазнавши фізичного примусу, вна­слідок якого була позбавлена можливості керувати своїми діями, то вчи­нене не може визнаватися злочином.

Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, ви­кликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Пом'якшуюче значення цієї обставини пов'язано з двома ознаками: (а) наявністю стану душевного хвилювання, що раптово виникло внаслі­док (б) протизаконних дій з боку потерпілого.

Стан сильного душевного хвилювання (фізіологічний афект) — це раптовий і дуже інтенсивний емоційно-психологічний стан (реакція) людини, який значно знижує її здатність керувати своїми вчинками. Неправомірні дії, про які йдеться, полягають у застосуванні з боку од­нієї людини до іншої людини психічного або фізичного насильства, вчинення розпутних дій, знущання над нею, нанесення тяжкої образи, вчинення зухвалого ошуканства тощо, що викликає стан фізіологічно­го афекту і вчинення людиною в такому стані злочину щодо свого кривдника.

Отже, у даному випадку йдеться про злочин, в якому водночас є вина злочинця і у певному розумінні вина самого потерпілого від зло­чину. Обставину, про яку йдеться, суд не може враховувати як таку, що пом'якшує відповідальність, якщо вона визначена в законі як обов'язкова ознака конкретного складу злочину (статті 116 і 123 КК).

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності. Крайня необхідність є однією з обставин, що виключає злочинність ді­яння, визначення якої дано в ч. 1 ст. 39 КК. Вище було викладено і проаналізовано цю обставину, у тому числі і поняття «перевищення меж крайньої необхідності». Нагадаємо, що перевищенням меж край­ньої необхідності визнається умисне заподіяння шкоди правоохорон­ним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Якщо особа, перебуваючи у стані крайньої необхідності, порушила її умови і навмисно заподіяла шкоду певним благам або цінностям, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода, то вважаєть­ся, що така особа вчинила злочин з перевищенням меж крайньої необ­хідності. При цьому дуже важливим є врахування психологічного (душевного) стану людини, яка діяла в умовах крайньої необхідності.

Нагадаємо, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цією небез­пекою.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, по­єднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України. У ході вивчення обставин, що виключають злочин­ність діяння, вже йшлося про виконання особою спеціального завдан­ня з попередження чи розкриття злочинної організації шляхом прони­кнення до таких угруповань. Тому лише зазначимо, що виконання такого складного завдання може бути поєднане з вимушеною участю особи, яка виконує спеціальне завдання, в діях зазначених злочинних угруповань, пов'язаних з вчиненням злочинів.

Нагадаємо також, що така особа підлягає кримінальній відповіда­льності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з насильством над потерпілим, або також злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з припиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпі­лому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Виконання зазначеного вище спеціального завдання, поєднаного з вчиненням будь-якого з цих двох видів злочинів, вважається обстави­ною, яка пом'якшує покарання.

5. Обставини, що обтяжують покарання. У ст. 67 КК названо 13 обставин, які обтяжують покарання. Перелік цих обставин є вичерп­ним, і розширеному тлумаченню не підлягає. Обставинами, які обтя­жують покарання, визнаються:

1.         Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів. Зазначена
обставина, як правило, свідчить про більшу суспільну небезпечність вин-
ного порівняно з особою, яка вчинила відповідний злочин вперше. Ця об-
ставина має місце незалежно від того, чи був раніше вчинений тотожній
або різнорідний злочин, що відображається у формулі кваліфікації, чи бу-
ла така особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи не була. Сам факт
вчинення нового злочину є обставиною, що обтяжує покарання.

При цьому повторністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, виписаних в одній або різних статтях Особ­ливої частини Кодексу, за жоден з яких вона не була засуджена. Реци­дивом же злочинів визнається вчинення нового будь-якого умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Водночас якщо за вчинення попереднього злочину особа була у встановленому зако­ном порядку звільнена від кримінальної відповідальності або суди­мість за такий злочин вже знята чи погашена, факт вчинення такого злочину не може вважатися обставиною, що обтяжує покарання.

2.         Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організо-
ваною групою чи злочинною організацією. Це дуже небезпечні форми
співучасті у злочині. Вони різняться між собою переважно ступенем зорганізованості (стійкості), пов'язаної зі спільним вчиненням злочину (злочинів). Ці форми співучасті у злочині різняться і кількісною озна­кою. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його було виконано двома або більшою кількістю осіб.

Про співучасть у формі вчинення злочину організованою групою та злочинною організацією можна говорити, якщо у вчиненні злочину (злочинів) брали участь як мінімум три або п'ять осіб відповідно. При призначенні покарання учасникам злочинного угруповання суд має індивідуалізувати вид і розмір покарання кожному з таких учасників з урахуванням його участі в досягненні мети злочинного угруповання та ступеня небезпеки його конкретних дій.

При цьому організатор (керівник) організованої групи та злочинної організації підлягають відповідальності за всі злочини, вчинені таким угрупованням, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи підлягають відповідальності за злочини, у підго­товці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної во­рожнечі або розбрату. Такі злочини дуже небезпечні, оскільки вони пов'язані з ворожим ставленням до особи (кількох осіб), нації чи раси в цілому або до іновірців, а також з розладом, міжусобицями між окремими націями або іновірцями. Таким злочинам часто властива дика ненависть, нелюдська жорстокість і лютість до потерпілого (потерпілих) як предста­вників певної нації, раси, релігії. Така властивість виявляється в убивстві, насильстві, погромах тощо. Все це обтяжує відповідальність і має бути враховано судом при призначенні покарання за вчинення таких злочинів. Зазначимо, що порушення рівноправності громадян залежно від їх расо­вої, національної належності або ставлення до релігії виписано в законі і як окремий склад злочину (ст. 161 КК).

Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку. Під виконанням службового обов'язку розуміють діяльність посадової або службової особи зі здійснення по­кладених на неї повноважень. Цим поняттям охоплюється і діяльність рядових службовців (інженера, доктора, вчителя, майстра, торговця, підприємця тощо по виконанню ними своїх професійних обов'язків).

Виконання громадського обов'язку — це здійснення покладених на особу колективом або певною правомірною групою громадян постій­них або тимчасових обов'язків охороняти їхні інтереси в державних органах чи виробничих колективах (член профсоюзу, черговий на час проведення колективного відпочинку, контролер тощо). Цим поняттям охоплюється і виконання особою взятих на себе обов'язків, прийнятих в громадському суспільстві, про допомогу людині, яка перебуває в не­безпечному для неї положенні або ситуації (захист від подальшого на­несення побоїв, насильства, повідомлення про готування або вчинення злочину тощо). Злочин, про який йдеться, вчиняється з метою пере­шкоди потерпілому здійснити (здійснювати) покладені на нього поса­дові, службові або громадські обов'язки чи з метою помститися за уже здійснені потерпілим правомірні повноваження.

5.         Заподіяння злочином тяжких наслідків. Такі наслідки найчасті-
ше пов'язані з вчиненням тяжких або особливо тяжких злочинів. До
цих наслідків належать: смерть однієї чи кількох людей, каліцтво або
інша тяжка шкода здоров'ю людей, знищення, пошкодження або втра-
та цінного або в особливо великих розмірах майна, вантажу, видобуто-
го газу чи нафти, виловленої риби тощо.

Суд, визначаючи покарання за злочин, яким було завдано тяжких нас­лідків, має враховувати не лише ті з них, які настали безпосередньо від ді­яння злочинця, а й всі так звані похідні наслідки, які він міг передбачити. Наприклад, якщо винний при вчиненні злочину використав руйнівну силу вогню, води або енергії, то він мусить відповідати за всі наслідки, які ста­лися від дії таких сил, якщо він передбачав або міг їх передбачити.

Нагадаємо, що тут мова йде про тяжкі наслідки, які не входять як обов'язкова ознака до конкретного складу злочину. Якщо тяжкі наслідки входять до складу злочину, виписаному у будь-якій статті Особливої части­ни КК, то вони уже враховані у санкції такої статті, і суд не може ще раз враховувати їх при призначенні покарання як такі, що його обтяжують.

Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, яка перебуває в безпорадному стані. Вчинення злочину щодо малолітнього (особи віком до 14 років), до безпомічного або беззахис­ного чи до іншої людини, яка перебуває в безпорадному стані (хворий, людина з фізичними вадами або психічним розладом свідомості тощо) є свідченням того, що той, хто вчинив такий злочин, є дуже амораль­ною і жорстокою людиною, яка становить підвищену небезпеку.

Вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебу­вала у стані вагітності. Вчинення такого злочину створює загрозу здоров'ю вагітній жінці та небезпеку для ненародженого ще немовля. Використаний же у законі термін «завідомо» означає, що винний знав про вагітність потерпілої або свідомо припускав це, тобто діяв обізна­но щодо вагітності жінки.

Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, служ­бовій чи іншій залежності від винного. Підвищена небезпека такого зло­чину полягає в тому, що винний використовує своє посадове, службове або інше (громадське, професійне, сімейне тощо) положення для вчинен­ня злочину щодо підлеглих або залежних від нього осіб. Така залежність може бути по службі, роботі, матеріальною (неповнолітні та непрацездат­ні діти від батьків, старенькі і хворі батьки від дітей тощо). Це може бути і залежність не правового характеру. Наприклад, жінка, яка завагітніла від чоловіка, з яким не перебуває у шлюбі, залежна від останнього.

9.         Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що
страждає психічним захворюванням чи недоумством. Малолітньою
вважається людина, яка не досягала 14 років. Це така людина, яка за
фізіологічними та психологічними законами ще не має тих розумових
сил і здатності, на яких ґрунтуються відносини людини і суспільства.
Малолітні дуже слабо розуміють життєві ситуації і суспільні відноси-
ни, вони швидко довіряють стороннім (дорослим) людям, піддаються
спокусам і вмовлянню, що зухвало використовує злочинець.

Дії дорослого учасника злочину, який використав або втягнув в нього малолітнього, мають кваліфікуватися як дії виконавця конкрет­ного злочину і як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність за ст. 304 КК, за правилами про сукупність злочинів.

Обставиною, що обтяжує покарання, вважається також й вчинення злочину з використанням опосередкованого виконавця злочину — не­осудної особи, яка неспроможна під час вчинення нею суспільно не­безпечної дії усвідомлювати свою поведінку або керувати нею внаслі­док психічного захворювання чи тимчасового розладу психічної діяльності. Опосередкованим виконавцем злочину може бути й особа, яка страждає недоумством, тобто особа з нерозвиненістю розумових здібностей щодо усвідомлення нею суспільної поведінки і небезпеки дій, які вона вчиняє. У цьому випадку виконавцем конкретного злочи­ну буде особа, яка для вчинення злочину використала людину, що страждає недоумством.

10.       Вчинення злочину з особливою жорстокістю. Особлива жорс-
токість — це властивість особистості злочинця, яка виявляється у пев-
ному способі вчинення злочину та використаних при цьому знаряддях,
якими потерпілому спричиняються особливі страждання шляхом глу-
мління, тортур, мордування, наприклад, спалювання живої людини на
вогні, відрізання злочинцем у своєї жертви частини тіла, застосування
до потерпілого нестерпно діючої отрути, позбавлення протягом довго-
го часу їжі і води, застосування електроструму, низької чи високої те-
мператури, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які за-
вдають потерпілому особливих страждань.

Поняттям «особлива жорстокість» охоплюється також дії винного, пов'язані з мученням, наругою, знущанням над потерпілим у присут­ності близьких потерпілому осіб. Особлива жорстокість, виявлена особою під час вчинення нею злочину, значно підвищує суспільну не­безпеку такої особи, що й обтяжує її покарання.

11.       Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзви-
чайного стану, інших надзвичайних подій. Ця обставина пов'язана з
конкретними умовами, в яких було вчинено злочин, а саме: 1) воєнний
стан; 2) надзвичайний стан; 3) інша надзвичайна подія.

Воєнний стан, а також надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводяться за рішенням Президента України (пп. 20—21 ст. 106 Конституції України). Воєнний стан — це період загрози зов­нішнього нападу, загроза небезпеки державної незалежності України або фактичне ведення воєнних дій на території України.

Надзвичайний стан — це певний відтинок часу або період певних днів чи місяців, пов'язаних з небезпекою для невизначеного кола лю­дей, важливих об'єктів та спокійного суспільного життя (землетрус, повінь, руйнівна пожежа, ураганний вітер, тяжке епідемічне захворю­вання людей тощо).

Надзвичайні події можуть виникати при внутрішніх конфліктах між національними, етнічними або релігійними групами чи об'єднаннями, при масових заворушеннях, які викликають суспільне напруження або паніку серед населення. Використання злочинцем ви­щезазначених умов для вчинення злочину є свідченням його особливої небезпеки і обтяжує його покарання.

12.       Вчинення злочину загальнонебезпечним способом. Це випадки
використання злочинцем такого прийому чи методу (підпал, вибух, за-
топлення, отруєння водоймища, продуктів харчування, розповсю-
дження епідемії, отруйних речовин чи газів тощо), наслідком яких є
людські жертви, знищення чи пошкодження важливих об'єктів або
створюється загроза настання таких наслідків.

Загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину в багатьох випадках надає злочинові кваліфікаційного виду, впливає на визначення ступеня суспільної небезпечності вчиненого посягання та враховується судом при призначенні покарання винному в такому злочині. Якщо закон ви­значає загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину як обов'язкову ознаку конкретного складу злочину (ст. 113, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 292 КК тощо), то суд не може ще раз врахувати його як обставину, що об­тяжує покарання.

13.       Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного
сп 'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших оду-
рманюючих засобів. Мова йде про фізіологічне сп'яніння (патологічне
сп'яніння — це стан хворобливий (неосудний), що є наслідком вживання
людиною до моменту вчинення злочину алкогольних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин чи інших одурманюючих засобів. Сп'яніння у багатьох людей викликає піднесений настрій, ейфорію. Нерідко стан сп'яніння спричиняє також зовнішнє збудження та ослаблює як наслідок стримуючий вплив гальмівних процесів, властивих фізіології людини.

У деяких людей стан ейфорії досягає своєрідного виявлення. Лю­дина стає подразливою, прискіпливою, часто нахабною, схильною до агресії, негідного вчинку, нападу або бійки. До стану сп'яніння люди­на доводить себе сама. При цьому вона усвідомлює, що в такому стані у неї зменшується почуття реальної небезпеки своїх вчинків. Така лю­дина нерідко вчиняє тяжкий злочин і стає небезпечною. Все це має враховувати суд при призначенні винному покарання за вчинення ним злочину у стані сп'яніння.

Суд має право, зазначається у ч. 2 ст. 67 КК, залежно від характеру вчиненого злочину не визнати будь-яку із зазначених у ч. 1 цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пп 2, 6, 7, 9, 10, 12 та­кою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

1. Призначення покарання за незакінчений злочин. У цьому випадку суд при призначенні покарання має враховувати такі поло­ження:

загальні засади призначення покарання викладені в ст. 65 КК: зокрема, покарання має бути призначено у межах, установлених у сан­кції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. І та­кож у межах положення Загальної частини Кодексу з урахуванням способу та мотиву дій винного, характеру і розміру заподіяної шкоди;

обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, що ви­значені, відповідно, у ст. 66 і ст. 67 КК. При цьому мають бути врахо­вані як перші, так і другі обставини при їх одночасній наявності. На­приклад, особа вчинила замах на крадіжку майна з використанням умов надзвичайного стану (обтяжуюча обставини) внаслідок збігу тя­жких матеріальних обставин (пом'якшуюча обставина). Суд при при­значенні покарання має врахувати обидві ці обставини;

ступінь тяжкості вчиненого особою діяння та ступінь здійснення злочинного наміру. Нагадаємо, що незакінчений злочин має дві стадії — готування до злочину та замах на вчинення злочину. Ці стадії злочинної діяльності різняться між собою як за фактичними обставинами, так і за