§ 2. Мета покарання окремими людьми, суспільством та державою і його розплата за зло­чин своїми особистими благами та правами — з другого.

Кара є не лише метою покарання, а й засобом для досягнення ви­правлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів як за­судженими, так і іншими особами. Мета кари знаходить своє початко­ве виявлення у призначеному судом конкретному вигляді і розмірі покарання злочинця. Це, в свою чергу, зумовлює можливість здійс­нення у процесі виконання вироку наступної мети покарання — ви­правлення засудженого та запобігання злочинам. Кара завдає певних, іноді дуже суворих психологічних та духовних страждань злочинцеві, особливо при засудженні його до тривалого строку позбавлення волі або довічного позбавлення волі.

2.         Мета виправлення засуджених. Виправлення засуджених як ме-
та покарання передбачає досягнення певних зміну їхній особистій по-
ведінці стосовно утримання від вчинення нових злочинів. Для цього
використовується передбачений Кримінально-виконавчим кодексом
України та іншими правовими нормами комплекс різних заходів впли-
ву на внутрішній світ та вчинки засуджених, спрямований на зміну їх-
ньої поведінки щодо додержання норм закону, поваги до людей і сус-
пільства, вироблення потреби в праці; все це має спонукати
засуджених змінити або переглянути властиві їм погляди та переко-
нання. Головним у процесі виправлення засуджених є виключення ко-
жним з них зі своїх вчинків суспільно небезпечної поведінки та свідо-
ма відмова від вчинення нових злочинів.

Покарання (ч. 3 ст. 50 КК) не має за мету завдати фізичних страж­дань або принизити людську гідність. Положення ч. 3 ст. 50 є складо­вою принципу правового гуманізму, за яким кримінальний закон не допускає жорстоких, болісних та тілесних покарань і не має на меті помститися або спричинити фізичні страждання особі, яка засуджена за вчинений злочин.

Засуджений злочинець залишається людиною, і тому його тілесна недоторканність, права і свободи, за винятком обмежених або тимча­сово анульованих призначеною мірою покарання, зберігаються за ним і охороняються у місцях відбування покарання. Забороняється позбав­ляти засудженого засобів його існування, нанесення йому побоїв, тіле­сних ушкоджень, знущання тощо. В ч. 2 ст. 28 Конституції України закріплено положення, відповідно до якого «ніхто не може бути під­даний катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».

3.         Метою покарання є також запобігання вчиненню злочинів. Дер-
жава запобігає вчиненню злочинів, з одного боку, погрозою покаран-


ня, а з другого — шляхом виконання покарання. У зв'язку з цим у тео­рії кримінального права запобігання вчиненню злочинів (превенцію) прийнято поділяти на два види — загальне і спеціальне. Загальне за­побігання злочинам полягає в тому, що воно впливає на все суспільст­во, загрожуючи його членам покаранням у разі скоєння будь-ким з них злочину. Цей вплив ґрунтується не лише і не стільки на одній суворос­ті кари за вчинений злочин, а головним чином на принципі невідворо­тності і неминучості покарання, тобто осуду судом від імені держави самого злочину й кожного, хто його вчинив.

Спеціальне запобігання злочинам — це запобігання можливості вчинення засудженим нових злочинів і досягається шляхом створення для засуджених таких умов, які виключають або значно обмежують можливість злочинної діяльності, що й утримує засуджених від вчи­нення нових злочинів. Разом з тим на засуджених діє погроза більш суворим покаранням за вчинення нового злочину особою, яка раніше була засуджена за вчинений злочин.

Зазначимо, що успіх запобігання вчиненню злочинів залежить пе­реважно від поваги громадян до закону, від їхньої правослухняності, від умов їхнього соціального життя.