§ 1. Поняття та ознаки кримінального покарання

Покарання призначається лише за вчинення того діяння, яке визна­чено кримінальним законом як злочин (ч. 1 ст. 11 КК). Лише пору­шення кримінального закону тягне за собою примусовий захід, яким є покарання. Такий захід не може бути застосований щодо інших право­порушень (цивільних, адміністративних тощо).

Покарання призначається відповідно до переліку його видів (ст. 51 КК) і розмірів (ст. 53—63 КК). Лише в межах переліку видів покаран­ня та розмірів кожного виду покарання суд має право визначити стро­ки і режим покарання, встановити кількісні, а в ряді випадків і якісні межі застосування покарання до особи, винної у вчиненні злочину.

Покарання призначається лише особі, винуватій у вчиненні злочи­ну. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України, особа вважається невину­ватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному по­каранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Це положення Конституції закріплено у ч. 2 ст. 2 КК. Вина особи є однією з ознак суб'єктивної сторони складу злочину.

Покарання полягає в передбаченому кримінальним законом позба­вленні та обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання завжди за­вдає злочинцеві моральні страждання і позбавляє його певних благ, прав і свобод чи обмежує їх.

Покарання має особистий характер і застосовується лише до фі­зичної особи, яка вчинила злочин, і не може застосовуватися до юри­дичних осіб, його не можна перекласти на батьків або близьких роди­чів злочинця.

Покарання породжує судимість. Це ознака, за якою особа визна­ється такою, що має судимість, з дня набрання чинності обвинуваль­ного вироку і до погашення або зняття судимості. Судимість особи має деякі негативні наслідки для такої особи після відбуття нею по­карання.

Покаранню властиві й деякі інші ознаки загального характеру, які не визначені в КК, зокрема: а) примусова сила кримінального закону в частині визначення меж покарання має передумовою визнання її ши­рокими верствами населення; інакше кажучи, визнання авторитету кримінального закону всіма тими, кому він адресований, та його спроможність гарантувати спокій людині та безпеку держави і суспі­льства.

Закон діє лише тоді, коли спирається на заінтересованість і підтри­мку його широким загалом суспільства; б) покарання — це негативна оцінка і осуд винного та його діяння судом від імені держави; в) пока­рання має бути справедливим, тобто відповідати тяжкості вчиненого злочину і безпеці самого злочинця, незалежно від його становища в суспільстві. Перед кримінальним законом і судом усі мають бути рів­ними. Покарання має задовольнити вимоги потерпілого від злочину.

Мета покарання — це той кінцевий наслідок, до якого прагне держава, щодо ресоціалізації засудженого та запобігання вчи­ненню злочинів.

Закон (ч. 2 ст. 50 КК) за мету покарання визнає: 1) кару за вчине­ний злочин; 2) виправлення засуджених; 3) запобігання вчиненню но­вих злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Зазначені види мети покарання органічно пов'язані між собою і зумовлюють одна одну. При цьому один із різновидів мети покарання в одному випадку є головною, а в другому — підпорядкованою влас­тивістю покарання.

Такі різновиди мети покарання, як кара, з одного боку, і виправ­лення засуджених — з іншого, виявляються по-різному, залежно від тяжкості вчиненого злочину та особистих властивостей того, хто вчи­нив злочин. Щодо вчинення злочину, то тут діє таке правило: чим тя­жчий злочин, тим повніше має зазнати кару злочинець. Але це правило діє не само по собі, а в органічній єдності з іншим — урахуванням особистих властивостей злочинця.

Зазначимо, що загальний принцип каральної діяльності щодо всіх ка­тегорій злочинців залишається незмінним — це примушування до право­мірної поведінки через будь-яке покарання. Щодо видового примушуван­ня, то воно, залежно від особистих властивостей злочинця, має різні відтінки. Це може бути випадковий злочинець, який, наприклад, за слаб­кістю свого характеру або гнітючою нужденністю чи у стресовому стані вчинив злочин, що є одиничним епізодом його життя. Тут головною ме­тою є не кара злочинця, а виправлення його через покарання.

Якщо ж злочин вчинено людиною, схильною до злочинної діяль­ності (злочини вона вчиняла не раз), то тут мета кари має діяти разом з метою виправлення. Якщо ж злочин вчинила людина з певними влас­тивостями злочинця, зокрема, злочини вчиняла за злочинною «профе­сією», тут мета кари злочинця має бути виявлена у граничних строках позбавлення волі.

1. Кара за злочин — це примушування особи з боку держави до по­кори (закону) відповідно до виду та розміру призначеного покарання за вчинений злочин, з одного боку, та спокута засудженого перед